Лінгвістичні казки з української мови
Належитої Анни
1.Казка про Мову
Колись дуже давно, жив на землі народ. Було це сильне, красиве і могутнє плем’я. Вони дружно працювали, вирощували врожаї. Рибалили. Полювали. Розводили худобу. Заможно жили ці люди. Та була у них одна велика біда: не мали вони мови. Зовсім не могли розмовляти, співати пісень, не могли сваритися, вимовити слів радості й любові, тому посмішка рідко торкалася їхніх облич. А винні в цьому були вони самі.
Багато років тому цей народ образив добру фею - Мову, і вона, гірко зітхнувши, назавжди пішла від них, забравши з собою слова-квіти.
Оніміле плем’я давно пошкодувало, що скоїло таке, та часу назад не повернеш, помилки не виправиш. У тому племені, по сусідству, жила дівчинка з довгою косою, добрим серцем і великими, як небо, очима та хлопчик, який чудово грав на сопілці. Хлопчик часто заходив до сусідів. Щоб подивитися на прекрасні вишиванки дівчинки, а вона заслухалася його грою.
Бачачи, як тяжко горює їх народ без мови, діти самі теж переживали, бо не могли висловити своїх думок і почуттів. Хлопчик подумав відшукати Мову, попросити у неї вибачення за свій народ і повернути втрачені слова-квіти. Дівчинка вирішила піти з ним, бо одна голова - добре. А дві - краще. Та як же вони обізвуться до Мови, як скажуть, чому прийшли? Дівчинка вишила їх прохання на рушникові, він вийшов прекрасним, а хлопчик спробував домовитися через гру на сопілці. І полилась чарівна мелодія, якою всі заслухалися.
Чи довго шукали фею діти, чи ні, того ніхто не знає. Знайшли її серед величезного поля, засіяного квітами-словами, які вона доглядала. Від пахощів цих квітів запаморочилася голова у дітей, а з вуст полилася пісня. Діти показали свої дари. Побачивши рукоділля дівчинки, почувши гру хлопчика, Мова все зрозуміла без слів. Взяла цілі оберемки своїх чарівливих, запашних різнокольорових слів і пішла за дітьми, понесла мову людям.
З низько схиленими головами, з пошаною зустрічало плем'я Мову. Радості не було меж. Вдихнули люди аромат чарівних квітів... і заговорили, заспівали від щастя. З того часу бережуть вони слова-квіти, шанують Мову, як найбільший, найкоштовніший скарб.
2.Як виник алфавіт
Було це дуже давно. Жили собі у незвичайному царстві звуки. Все було б добре, коли б у їхньому царстві панував закон, порядок. Але звуки були незадоволені тим, що вимовляли їх так, як кому заманеться, а букв тоді ще не було.
От і вирішили звуки обрати собі царя. Голосні обрали А, а Приголосні - Б. Кому ж них бути царем? Почалися суперечки. Приголосних було більше, тому вони перемогли. Царем став Б. Він сильніше любив Приголосні, догоджав їм. коли збирав звуки на раду, то Приголосні садив на найпочесніші місця. А Голосні завжди сиділи десь у куточку.
Не хотіли Голосні терпіти приниження. Змовилися й утекли. У царстві стався переполох, замість слів виходили якість дивні звукосполучення.
Зрозуміли Приголосні, що без Голосних їм не обійтися. Пішли вони на розшуки. Багато царств обійшли, та все даремно. Приголосні розділилися на групи, продовжували пошуки. Одного разу втомлені Л, Ф, В, Т сіли перепочити. Раптом вони почули дивні слова, складені тільки з голосних. Зрозуміли Л, Ф, В, Т, що у цьому маленькому царстві проживають Голосні.
Тоді звуки вирішили намалювати себе і своїх друзів на папері.
Вийшли такі слова: „Ш...н...вн... Г...л...сн...! Пр...с...м в...б...ч...нн... .
П....в...рт...йт...сь. Ч...к................ м... ."
Листочки з дивним текстом розвішали по всьому царству. Коли Голосні побачили написи, то відразу здогадалися, що мало бути на місці пропусків. Кожен Голосний намалював себе. Всі разом Голосні вирішили повернутися.
Щоб жити у злагоді, звуки придумали створити склад букв, який вони назвали Алфавітом. З того часу звуки стали позначатися певними літерами. Але одна букви могла виражатися двома звуками (щ) або дві букви могли означати один звук (дз, дж). Букви і звуки про все мирно домовились і видали чіткі закони-правила. Царем обрали звук А. А царицею стала літера А. В алфавіті ця буква стоїть на найпочеснішому першому місці.
3.КАЗКА ПРО ВЕЛИКУ БУКВУ
Жила-була маленька буква. Її часто пропускали, недописували, а інколи просто не помічали. Засмутилась маленька буква і вирішила все змінити.
Подумала: «А що, коли я перейду з середини речення на початок?» І сталося диво. Стали поважати малу букву, писати її вже великою. Але цього їй було замало. Захотілося їй дати ймення містам, вулицям, річкам і морям, горам і долинам. Після цього її почали шанувати ще більше. Але і цього їй мало. Задумала вона приєднатись до імен, по батькові, прізвищ. Від цього вона стала ще більшою, товстою.
З тих пір всі слова, в які потрапляла вона, пишуть з великої букви.
4.ЧОМУ А ПЕРША?
У кімнаті робилося щось незрозуміле. Усі букви вийшли із азбуки і голосно сперечалися, допитувалися одна в одної про те, чому буква А перша в алфавіті
— Ми хочемо бути першими! — кричали О та У.
— Що ж робиться? — шипіли шиплячі. — Буква, з якої починаються такі слова, як ангіна, акула, стоїть на чолі цілої азбуки!
— Таки все правильно, — мовчки думали приголосні букви. — Адже недаремно найдобріші фрукти— апельсин, абрикос, ананас —починаються з букви А.
Але голосніше всіх кричала Я:
— Чому ж таки перша А, а не Я?
— А тому, — спокійно сказала буква А, яка мовчала до цього часу, — що я найстаріша між вами, що найперше слово кожної маленької дитини починається на А.
— Що ж це за слово таке? — не вгавала Я.
— Агу, — сказала А. — І, окрім того, я схожа на капітана, що стоїть на своєму містку. А всім відомо, що капітан повинен бути завжди попереду всіх.
— Так, це правда, — сказав тихо і м'яко м'який знак. Всі подумали над тим, що говорили, поділились ще думками і згодилися. А і до цього часу перша у алфавіті.
5.ТВЕРДІ ТА М’ЯКІ ПРИГОЛОСНІ
Я— фея Фонетика. Мені дуже приємно, що ви цікавитеся життям мого королівства. Напевно, ви вже знайомі з деякими моїми мешканцями? Спробуйте їх назвати?
-Так. Це звуки — Голосні та Приголосні.
Сьогодні я познайомлю вас ще з одними своїми помічниками. Але спочатку хочу трохи розповісти про них.
Якось я завітала у пташине царство. Мене привітав багатоголосий хор птахів. Одні співали дзвінко-дзвінко, голос інших нагадував шум дерев і шелест трави.
І уявила я своє царство - царство звуків. Звуки так само, як і пташині голоси, розрізняються: одні утворилися за допомогою голосу і шуму, але в них переважає голос. Це дзвінкі приголосні. У вимові інших звуків чути лише шум. їх називають глухими. Також я помітила,що деякі дзвінкі і глухі звуки — родичі. Вони дуже схожі між собою, як близнята. Коли пошепки вимовиш [б], чується [п]; або скажеш дуже тихо [д], а почуєш [т]. Так я їх і попарувала. Утворилося одинадцять пар.
Без пар залишилося дев'ять дзвінких приголосних! і один глухий. Ось вони, мої маленькі помічники:
| Дзвінкі та глухі приголосні (парні) |
| [б] [д] [д’] [ж] [з] [з’] [дж] [дз] [дз’] [ґ] [г] |
| [п] [т] [т’] [ш] [с] [с’] [ч] [ц] [ц’] [к] [х] |
| Дзвінкі приголосні, що не мають пари |
| [в] [й] [л’] [л] [м] [н’] [н] [р] [р’] |
| Глухий приголосний, який не має пари |
| [ф] |
Зустрілись якось Тверді і М'які Приголосні. Група Твердих Приголосних почала хизуватися перед М'якими.
— Ми завжди зберігаємо свою форму,— гордо заявив [г].
— У нас надзвичайно стійкі переконання,— з металом у голосі промови в [ґ].
— Ми ніколи не піддаємося ніяким впливам;— прохрипів [х].
— І завжди в усьому впевнені,— додав [к].
Губні [б], [п], [в], [м], |ф| усі разом гордо закопилили губи і запишалися у своїй твердості і непохитності.
Навіть Шиплячі [ж], [ч], [дж] і ті щось шепотіли про свою цілеспрямованість і твердість.
— Я теж з вами, панове,— гаркнув [р], правда, тільки в кінці складу. А М'які скромно мовчали. Адже вони мали надто м'який характер, щоб дорікати хвалькам за їхню твердоголовість і твердолобість. І тільки найм'якший [й], у якого ніколи не було твердої пари, як у інших М'яких Приголосних, тихенько промовив, звертаючись до Твердих:
— А може, ви хоч іноді пом'якшуєтесь?
— Іноді ми можемо трохи поступитися з поваги до сусіда [і] та ще деяких сусідів і пом'якшитись, але щоб стати М'якими (!!!) — ні, цього ніколи не буде! — дружно ствердили Тверді Приголосні.
6.Казка про голосні і приголосні звуки
За високими горами, за синіми морями, у таємному паперовому палаці жила-була королева Мова зі своїми придворними звуками.
Жили вони в дружбі й злагоді доти, доки один з придворних не крикнув: «Брати мої, я найпотрібніший, найкорисніший звук для людей, а ви всі нікому не потрібні!»
Що тут сталося. Звуки обурилися. Кожен став себе розхвалювати.
Я найголовніший, найкругліший, мене дуже легко вимовляти, – запевнює всіх звук [о].
Ні, я найважливіший, – обурився звук [ж], – без мене не може існувати велика кількість слів.
А я найширший, – шипить звук [ш].
А я вмію ричати, – сердиться звук [р].
А я найбашковитіший, – фиркає звук [ф].
Вони сперечалися так голосно, зчинився гамір такий, що прибігла королева Мова. Найкрикливіших і найголосніших, звуки [а], [о], [у], [е], [и], [і], вона назвала голосними, а інших, тихіших і спокійніших, які завжди погоджувалися з голосними, – приголосними. Приголосні звуки не кричали і співали, як голосні, але теж гомоніли: пихкали – п-п-п, шипіли – ш-ш-ш, свистіли – с-с-с, фиркали – ф-ф-ф.
Королева сказала їм, що кожен з них однаково потрібен і що тільки всі вони разом корисні людям. Потім вона запропонувала вимовити слово «фара» спочатку без голосних, а потім без приголосних, і всі почули спочатку тільки [ф-р], а потім [а-а]. Голосним без приголосних не обійтися.
Усім стало зрозуміло, що всі звуки важливі, необхідні, й що жити треба дружно. Із звуків складаються слова, люди їх вимовляють, об’єднують у речення, за допомогою яких спілкуються між собою.
З того часу звуки уже ніколи не сварилися.
7.Хитрі близнюки, або ненаголошені голосні
Жили-були на світі двоє близнюків. (Показую малюнок двох хлопчиків. В одного на грудях буква И, а в другого – Е.) Одного звали И, другого Е. Вони були схожі один на одного, що часом, використовуючи це, любили жартувати. І тоді у багатьох словах замість И чувся Е, і, навпаки, замість Е – И. Так було і цього разу: в слові зима чувся [е]: з[иe]ма, а в слові село – [и]: с[еи]ло.
Та де не візьмись, з’явився дядечко Наголос. (Малюнок сердитого дядечка). Близнюки побоювались свого старого родича. І от тільки дядечко Наголос «погукав» близнюків, сталося диво: не лише близнюки стали на свої місця, а й самі слова змінилися: зи’ми, се’ла.
І з того часу, коли близнюки починали бавитися, міняючись місцями у словах, з’являвся дядечко Наголос і швидко наводив лад.
8.Апостроф
Мандруючи Царством Мови, Чарівна Фея не один раз хотіла завітати до замку на березі моря Знань.
Та ось настав день, коли вона потрапила туди. На порозі вона зустріла Апострофа. Ім’я цього царевича видалося їй зовсім незнайомим. Він був поважним, дуже гарно одягненим і добрим. Запросивши до замку Фею, він вразив її своїми розповідями про дружбу з буквами. Адже серед букв у цього красеня справді виявилося багато друзів. Він розповів Феї, що любить робити приємне буквам я, ю, є, ї. Бо коли у словах він стає перед ними, після букв б, п, м, ф, р, то ці букви мають честь позначати два звуки. Хоча при переносі слів він не відокремлюється від приголосних, біля яких стоїть.
Фею здивували послуги Апострофа. Вона побажала йому і надалі залишатися у добрих стосунках з я, ю, є, ї.
Вірш-загадка «А хто я такий?»
Я такий же, як знак розділовий,
І відомий шкільній дітворі,
Та в словах української мови
Я пишусь не внизу, а вгорі.
Спробуй лише написати ім’я –
Зразу стану потрібний і я.
Д.Білоус
9.ЧЕРГУВАННЯ ПРИЙМЕННИКІВ
Звуки міняють значення слів.
Треба, щоб їх розрізнять ти зумів:
Вправу – завдання, що виконав ти,
Управу – на когось можна знайти.
Цінне досягнення в чомусь – це вклад,
Спосіб життя називають уклад.
Небажаних зустрічей ти уникаєш,
У слово вчителя вдумавсь – вникаєш.
«У» не міняєм на «В» у словах,
Щоб збереглася їх сила жива:
Влада, вказівка, урок, установа,
Внутрішній, вплив, узбережжя, умова,
Вдалий, взуття, упаковка, удар,
Вдячний, взаємний, узгір`я, удав.
Вдумуйся в значення кожного слова –
Стане від цього багатшою мова!
10.СПОЛУЧНИК
В королівському палаці
У тяжкій щоденній праці
Дивні мешканці живуть.
Їх Сполучниками звуть.
Слова й речення єднають,
Майже не відпочивають.
Ось наймення цих служак:
А, АЛЕ, АБО, ОДНАК,
ЩО, ТОМУ ЩО, І, ПРОТЕ,
ЧИ, ОСКІЛЬКИ, БО, ЗАТЕ,
ЯК, НЕМОВ, НЕХАЙ, НЕНАЧЕ,
БУЦІМ, ТА, КОЛИ, ОДНАЧЕ.
11.БУДОВА СЛОВА
Серед великого океану слів є цікава країна «Будова слова». І живуть у ній чудові жителі.
Серед квітучого саду стоїть знаменитий замок «Спільнокореневих слів». Слова ніколи не сваряться між собою, хоча можуть належати до різних частин мови і мати різні закінчення. Отож, вони і живуть сім'ями. А у кожній сім'ї є свій корінь. Тому слова і називаються спільнокореневими.
Кожне слово (якщо воно змінне) має право змінюватись. Такі слова мають основу і закінчення. От закінчення і змінюється. А робить воно це для того, щоб жити у дружбі з словами з інших сімей. У слові є основа. Це та частина слова, що залишається без закінчення. А в основу входять корінь, префікс, суфікс. Корінь головніша частина, бо є у кожному слові. Префікс захищає корінь і стоїть перед ним. Суфікс захищає корінь і стоїть за ним.
Ось так і живуть слова у чудовому замку «Спільнокореневих слів», розв'язують свої проблеми, вивчають розбір слів за будовою, вчаться добирати собі спільнокореневі слова.
12.ОСНОВА СЛОВА
Я – чарівна основа слова,
І без закінчення чудово
Існую я, та, зокрема,
Є в мене корінь – голова,
І префікс є, і суфікс є,
Ніщо мій настрій не псує!
13ПРЕФІКС
Я – префікс і завжди утворюю слова,
Все це чарівно так, що кругом голова,
Я з міри роблю вимір,
З єднання – роз’єднання,
Та подругу я з друга для сміху утворю,
До вас одне питання:
“Як я все це роблю?”
13.СУФІКС
Я теж утворюю слова,
Але я після кореня стою.
Всі суфіксом мене назвуть
Я –н-, -енн-, -янн- та –анн- люблю!
Я є частина слова,
Частина слів основи!
14.КОРІНЬ
Спільна частина
Споріднених слів,
Коренем зветься –
Матінка їм.
Така ось родина:
День, денний та днина!
А днями, дня, днів
– одне тільки слово,
бо в нього, здається,
незмінна основа.
15.ЗАКІНЧЕННЯ
Служу я для зв’язку
Слів в реченні завжди,
Наприклад: є гора,
А стало – дві гори.
Закінченням звуть мене
Я є частина слова
Я змінне, як взуття.
Я зовсім не основа!
16.КАЗКА ПРО ЗАКІНЧЕННЯ
У далекій країні Будова Слова у мирі та злагоді жили собі Основа та Закінчення. Закінчення було таке непосидюче і таке винахідливе: воно постійно змінювало свій вигляд, а разом із тим і граматичне значення слова: рід, число, відмінок, час. Основа ж навпаки була дуже зосереджена, бо виражала лексичне значення слова. Але один без одного вони обійтися не могли.
Основа мала прекрасних та вірних друзів: Корінь, Префікс та Суфікс. Кожен із них виконував свої обов`язки та допомагав іншим. Головним серед них був Корінь, бо тільки він містив у собі лексичне значення споріднених слів. Так, лексичне значення слова лінь - лінощі, бездіяльність, а лінивець – лінива людина, ледар.
Суфікс завжди стояв після Кореня і надавав словам нового лексичного значення або нового відтінку в значенні: діти – дитЯЧий. Префікс навпаки стояв перед Коренем і виконував ті самі обов`язки: писати – НАписати.
Одного разу до країни завітала у гості королева Мова. Їй дуже кортіло познайомитися з мешканцями цієї держави, та і Словам хотілося побачити повелительку найбільшої країни у світі. Почали вони збиратися на прийом. Основа, як завжди, об’єднало під своїм дахом Префікса, Кореня та Суфікса, а Закінчення повинно було стати поруч. Але цього разу воно вимовило:
-Я найголовніше у слові, без мене слово не закінчується і не змінюється. Я не буду стояти останнім.
Сказавши це, Закінчення зникло у лісі. Корінь, Префікс та Суфікс, порадившись між собою, вирішили обійтися без Закінчення:
-Ми головніші за нього, бо виражаємо лексичне значення слова та надаємо нового, а воно лише граматичне. Давайте утворимо слово та підемо на прийом до королеви Мови.
Першим встав Префікс за-, потім Корінь -пис-, а до нього приєднався Суфікс –а-. Вийшло в них слово ЗАПИСА. Підійшли вони до стін палацу, але вартові їх не пропустили у середину, бо не змогли розібрати, що означало це слово.
Розгубилися тоді Корінь, Префікс та Суфікс.
-Що ж робити? – запитав Суфікс.
-Треба йти шукати Закінчення, інакше нам ніколи не потрапити до палацу, - відповів Корінь.
Вони подивилися у бік лісу, бо саме туди пішло Закінчення, але раптом із кущів почулося чиєсь голосіння. Вони підійшли ближче і побачили… Закінчення ТИ. Воно сиділо і голосно ридало, бо вартові його так само не пропустили до королеви. Як тільки віти кущів розсунулися і звідти з`явилися усміхнені обличчя Кореня, Префікса та Суфікса, Закінчення зрозуміло, що це вірні та найкращі друзі відшукали його. Закінчення вибачилося перед товаришами, вони взялися за руки й щасливі пішли до королеви Мови на прийом, бо були впевнені, що тепер їм ніхто не завадить.
17.ЯК РОСТУТЬ СЛОВА
У казковій країні Знання живуть всі частини мови. Є у них люба бабуся Мова. Вона часто розповідає онукам про давні часи. Мовина дочка Морфологія завжди казала, що краще за її матусю ніхто нічого не знає. Мова всіх своїх нащадків дуже любить і пишається ними, а в неї їх дуже багато: Фонетика, Орфоепія, Орфографія, Графіка, Лексика, Фразеологія, Морфологія – це все лише доньки, онуків також багато: Іменник, Прикметник, Числівник, Займенник, Дієслово, Прислівник. Найбільше Мова любила допомагати людям у скрутних ситуаціях, тому люди поважали бабусю Мову.
Одного разу до країни Знання прилетів злий чарівник Пляма. Він не полюбляв, коли люди правильно писали й говорили. Тому йому одразу ж не сподобалася бабуся Мова, та найбільше чарівникові хотілося знищити Мовин сад. У цьому саду були чарівні квіти, які мінилися золотим, червоним, синім кольорами, наче рай, чулася чарівна мелодія квітів. Кожне слово, наче квітка,має корінь, а з нього виростають листочки – суфікси, пагінці – префікси і пуп`янки – закінчення. З одного кореня може вирости безліч слів – квітів, які звучать так чарівно, що серце завмирає. Цим квітником бабуся дуже пишалася.
Пляма оселився поряд з чарівним квітником. Те місце, де жив цей злий чарівник, було похмурим, нічого там не росло, окрім бур`янів. З кожним днем Пляма ставав все похмурішим. І ось одного разу сидів чарівник собі поміж бур`янів, поглядаючи на Мовин квітник. Наче блискавка, промайнула зла думка у Плями в голові. Нічого не кажучи, лише похмуро посміхнувшись, почав чаклувати. У дивовижному квітнику почали рости бур`яни і забруднювати слова. Пляма був задоволений собою. Побачили це онуки Мови і прибігли до бабусі, розповідаючи їй про лихо. Тоді сказала Мова: «Прийшов час навчити вас добрим чарам». Пошепки промовляли слова-заклинання і прогнали злого чарівника з країни Знання. Та не всі бур`яни вдалося вивести з квітника. Тоді знову промовила Мова:
Люди, бережіть свої квітники, виполюйте бур’яни, вирощуйте лише найкращі слова! Тоді я вам буду й надалі доброю помічницею.
18.ЛЕКСИКА
За горами є країна дивна, чарівна,
Країну Лексикою звуть.
Лексема в краї сім панує.
Усі слова вона гуртує.
Когось пошле в Синонімію,
Ну а когось в Антонімію.
Є піддані багатозначні,
Є непідступні, однозначні.
Гурток Омонімів тут є.
Всім королева лад дає.
Чому ж країну так назвали?
Це зовсім окрема тема.
Слова ЛЕКСИКА, ЛЕКСЕМА
З мови грецької прийшли,
В Україні зажили.
Знай: у старогрецькій мові
Існувало дієслово
З таким значенням: «збираю»,
«говорю», «розповідаю».
ЛЕГО – так воно звучало,
А від нього слів чимало
Утворилось: ЛЕКСІС – слово,
ЛОГОС – слово, розум, мова.
Тож мандруймо в край ЛЕКСИЧНИЙ
І в сусідній ГРАМАТИЧНИЙ.
Слово має значень два!
Одне значення ЛЕКСИЧНЕ,
Ну, а друге – ГРАМАТИЧНЕ.
Тож слова, як я й казала,
Громадяни двох держав.
19.ХТО СТАВ ЦАРЕМ?
В одному царстві, яке звалося Граматика, жили різні частини мови. Царівна вирішила вибрати собі чоловіка, найзнаменитішого, найточнішого.
Царські слуги оголосили, що обранець Граматики має довести, що він найнеобхідніший.
От і зійшлися всі частини мови у царському дворі. Першому надали слово Іменнику. Вийшов він на середину і почав говорити: «О прекрасна царівно! Схиляюсь перед Вашою красою і розумом. Моє ім’я – Іменник. Нарекли мене так тому, що я даю назву усьому живому й неживому Я у небі й на землі, у людях й звірах, у житті, у радості, у праці й відпочинку. Я даю ймення усім вам. Уявіть собі, що мене не буде. І ваше царство, і слуги, і скарби – все щезне.»
Всі, мов заворожені, дивилися на Іменника-красеня.
-Хай інші скажуть слово, - було веління царівни.
Всі присутні підтримали Іменника, бо він був уважний до кожного, кого зустрічав, знав імена усіх, промовляв їх лагідно, не обминав нікого і нічого. Був надійним другом, помічником іншим частинам мови.
19.Казка про Антоніми
Два брати жили на світі,
Був один з них працьовитий,
А другий ледачий дуже.
Слухай казку про них, друже.
Той хоробрий і правдивий,
Той брехливий, полохливий,
Той розумний, той дурний,
Той великий, той малий.
День і ніч брати сварились
І ніколи не мирились.
Все, що перший будував,
Другий миттю руйнував.
Кожен рать повів свою,
Стрілись вороги в бою.
Із високим стрівсь низький,
На товстого йшов тонкий
Стрів білявого чорнявий,
Огрядного - худорлявий.
На сумного йшов веселий,
На тендітного - дебелий.
Ця кривавая війна
-Нині сива давнина.
Хоч брати вже помирились,
Після них слова лишились,
Дуже горді, незалежні,
Абсолютно протилежні.
В мові ці слова живуть,
їх антонімами звуть.
20 .Ми такі різні…
Десь далеко-далеко за лісами, за горами є країна Лексикологія. Ця країна ділиться на чотири області, але я розповім про одну з них - Вживання.
У цій області є місто Загальновживаний, це найбільш шанований місто. У ньому живуть багато слів які ми часто вживаємо. Про це місто можна сказати що, його жителі самі товариські.
Місто діалектизми - це щось з чимось. Там майже кожен говорить по-своєму. Є діалектизми які прийшли З Уралу, з Маріуполя. Наприклад: Жителі Уралу кажуть замість слова красивий - басків, ліс-гай.
Є ще також місто Розмовної лексики. У ньому все живуть дружно і розуміють один одного. Там все говорять кратно: комп, круто, жерсть. Давньоукраїнські слова не розуміють їх і кажуть: «Ох, вже цей молодіжний сленг!».
У місті професіоналізм живуть одні трудяги. У кожного є своя робота, хтось працює хірургом, а хтось моряком і майже кожна робота має свої слова. Вчителі кажуть: вебінар. семінар, чверть.
Але, не дивлячись на те, що вони такі різні, вони завжди нам потрібні, адже і в житті буває багато незвичайного і несхожого. Ось тоді все слова і виявляються потрібні. Головне вміти їх правильно використовувати!
21.Історія створення фразеологізму «Плутатися під ногами»
З давніх-давен у нашого народу є традиція тримати вдома тварин.
Колись в одному селі жила старенька, але дуже добра бабуся. Вона дуже любила тварин. Одного дня вона почула, як біля її паркану нявчить маленьке кошеня. Бабусі стало шкода його, і вона забрала малого додому. Кошеня прижилось у бабусі і стало її улюбленцем.
Завжди, коли бабуся поралась у господарстві, кошеняті хотілося з нею погратися. Одного разу з вуст бабусі вилетіла така фраза: «Малий, не плутайся під ногами!»
З тих самих пір у нашій мові «оселився» фразеологізм «плутатись під ногами», що означає «заважати».
22.Історія створення фразеологізму «Пасти задніх»
Давним-давно в стародавні часи жили два брати - Микола та Карпо. Вони були бідні і тому наймалися на роботу до пана. З ранку до вечора брати пасли панську отару. Кожного вечора, повертаючись додому, Карпо підганяв усю отару, а молодший Микола йшов позаду усіх та збирав овець, що відставали, тому він постійно запізнювався. Коли пан запитував Миколу, чому він запізнився, той відповідав, що пас задніх.
З того часу цей вислів став фразеологізмом, і про тих, хто завжди запізнювався, відставав від інших, завжди говорили, що вони пасуть задніх.
23.Історія створення фразеологізму «Мовчати як риба»
Колись дуже давно жив на світі науковець, який досліджував мову тварин. Вчений думав, що кожна тварина має вимовляти хоч якийсь звук. Він дослідив птахів, звірів, зміїв, комашок та мух, навіть жаб, які або квакали, або надували свої зелені щоки. Загадкою лишалися для нього тільки риби. Тисячі ночей провів науковець, спостерігаючи за цими істотами, але так нічого і не з'ясував. Знервований та знесилений учений вже не міг нормально спілкуватися з людьми. Тому, коли до нього в лабораторію зайшов посильний і побачив схибленого професора, йому просто відняло мову. А психічно виснажений науковець закричав на всю лабораторію: «Ну що ти мовчиш як риба?!» Після цього прикрого випадку і пішов по народу вислів «мовчати як риба».
24.Казка про країну Морфологію
За синіми морями, за темними лісами, за високими горами пролягли межі країни Морфології, у якій правила королева. Країна була невеличка за розмірами - усього 10 князівств: Іменник, Прикметник, Займенник, Числівник, Дієслово, Прислівник, Сполучник, Прийменник, Частка, Вигук. Але багата була Морфологія. Кожне князівство займалося своїми справами. Іменник об'єднав усі живі і неживі предмети і називав їх. Прикметник вказував на їх ознаки. Числівник міг швидко і чітко перелічити все населення країни. Дієслова захоплювали всіх своєю працелюбністю, енергійно і з готовністю завжди виконували будь-яку справу. А якщо хтось втомлювався,Займенник його замінював, а тому що, він був дуже тактовний, то не називав тих, кому була потрібна допомога. Прислівник же завжди контролював, хто як працює: гарно чи погано, хто вийшов працювати ввечері, а хто вранці.
А такі князівства, як Сполучник, Прийменник, Частка, Вигук були ледарями, працювати самі не хотіли, ніякої дії не виконували.
Королева країни Морфології розсердилася - вона не любила ледарів - і зробила їх слугами, примусила допомагати жителям усіх князівств.
25.Казка про частини мови
Зібралися якось частини мови на раду — яка з частин мови найважливіша. Довго сперечалися: доводили правоту одна одній. Іменник говорив, що він найважливіший, бо без нього не змогли б знайти жодного предмета. Прикметник говорив, що він найважливіший, бо означає ознаку кожного предмета, як можна визначити ознаку без нього. Числівник і собі не мовчить: «А я число означаю. Та ви без мене ні числа, ні порядку не мали б». Займенник, хоч і не називає нічого, але теж важливий, бо вказує на предмет, особу, кількість.
Довго слухало Дієслово ці суперечки, слухало, мовчало. А потім написало на листку ось що:
«Юра і Сашко,., в школу. Вони добре.... Хлопці багато ... книг. їм подобалося ... фізкультурою. Вони ... гарними друзями.» Ходили, навчалися, читали, займатися, були.
Дієслово все це запропонувало прочитати кожній частині мови. Коли вони почали читати, то нічого не зрозуміли. І тоді Дієслово запропонувало поставити замість крапок слова, що в рамці. І, дійсно, все стало зрозумілим. І тоді всі частини мови загомоніли, що, мабуть, дієслово є найважливішою частиною мови.
Але Дієслово сказало, що кожна частина мови важлива по-своєму, бо кожна має свої ознаки, свої властивості, своє місце в реченні, своє значення.
Ось давайте у першому реченні заберемо іменник «школу». Що залишиться? Невідомо. Або в третьому реченні — займенник «їм». Чи буде відомо, кому подобалося? Ні. Отже, чи правильно все пояснило частинам мови Дієслово?