Ім'я файлу: Лікарська таємниця.docx
Розширення: docx
Розмір: 29кб.
Дата: 12.05.2020
скачати
Пов'язані файли:
Ґрунт.docx

Міністерство охорони здоров’я України

Національний медичний університет ім. О.О. Богомольця

Кафедра судової медицини та медичного права

Реферат на тему:

«Лікарська (медична) таємниця.»

Студент: Супруненко Єлизавета Анатоліївна

Стоматологічний факультет

3 курс, 10 група

Київ – 2019

ВСТУП

Однією з найважливіших проблем на сьогодні, як і у минулому, залишається лікарська таємниця, що є одним з основних понять медичної етики, деонтології й медичного права. Коли йдеться про взаємодію медицини й права, практично завжди одним із ключових питань є лікарська таємниця. Важливо зазначити, що термін "лікарська" не зовсім точно відображає обов'язок збереження у таємниці інформації про хворого. Більш точним може вважатися використання терміну "медична таємниця", оскільки мова йде про всю сферу медицини, про необхідність не тільки лікарям зберігати в таємниці отримані відомості. Розвиток науково-технічного прогресу, загальна інтеграція знань призводять до того (і медицина не є виключенням), що інформація, яка становить об'єкт лікарської таємниці, досить часто стає доступною не тільки лікарям і медичним працівникам, але й представникам інших співтовариств.

У науковій літературі є різні підходи до розуміння лікарської таємниці, запропонованих як медиками, так і юристами, філософами, соціологами. Одні з них наголошують на морально-етичну сторону лікарської таємниці, інші - на права пацієнта, треті — на осіб, зобов'язаних зберігати лікарську таємницю.

Метою цієї роботи є дослідження поняття «лікарська таємниця», визначення об’єкта та кола суб’єктів збереження лікарської таємниці, а також аналіз рівня правового регулювання інституту лікарської таємниці. 

ЗМІСТ

Інформація може вважатися лікарською таємницею, якщо вона відповідає таким вимогам: довірена або стала відомою особі лише в силу виконання нею своїх професійних обов'язків; особа, якій довірена інформація, не перебуває на державній або муніципальній службі (службі в органах місцевого самоврядування) (в іншому випадку інформація вважається службовою таємницею); заборона на поширення довіреної або такої, що стала відомою, інформації, яка може завдати шкоди правам і законним інтересам довірителя, встановлена законодавством; інформація не відноситься до відомостей, що становлять державну й комерційну таємницю.

Відповідно до Основ законодавства України про охорону здоров'я: лікарська таємниця - це відомості, що не мають права розголошуватись медичними працівниками та іншими особами, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків стало відомо про стан здоров'я, хворобу, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина.

Обставинами, що свідчать про медико-правове значення дослідження лікарської таємниці, є: конституційний захист права на недоторканність особистого життя; лікарська таємниця - важлива умова захисту соціального статусу пацієнта, його економічних інтересів; необхідність збереження довіри, відвертості, створення сприятливих умов для спілкування лікаря й пацієнта, формування так званої "терапевтичної співпраці" і контрактної моделі взаємин; розширення кількості осіб, у перелік службових обов'язків яких входить обробка інформації, що становить лікарську таємницю (співробітники страхових медичних організацій, судових і правоохоронних органів та ін.); правове відображення назви захворювання, яке дає право на соціальне захист, що оформляється у листках непрацездатності; необхідність надання морально-етичних і правових гарантій пацієнтові щодо збереження у таємниці відомостей, отриманих у результаті надання медичної допомоги.[2]

Важливим аспектом медико-правового дослідження лікарської таємниці в контексті медичного права є проблема повідомлення діагнозу невиліковному хворому. В етичній і правовій літературі це питання асоціюється з таким феноменом, як "неправда заради добра", маючи на увазі довго існуючу в нашій країні практику приховання правильного діагнозу, прогнозу й повідомлення у такому випадку хворому неправильної інформації, по суті, неправдивої, яка б вселяла пацієнтові надію на видужання. По суті, мова йде про найважливішу проблему лікарсько-правової етики, коли закон вимагає повного й всебічного правдивого інформування пацієнта про його хворобу, а гуманне, моральне відношення до хворого передбачає наявність у лікаря дилеми - назвати реальний діагноз і тим самим знизити впевненість в успіху лікування або назвати іншу, менш важку хворобу, але вселити хворому надію на видужання.

Важливо підкреслити, що прихильники дотримання принципу "неправда заради добра", як правило, лікарі, у той час як серед супротивників цієї концепції переважають юристи. Тут, напевно, варто враховувати, що за законом саме на лікаря покладається складніша, по суті, місія - повідомлення пацієнтові несприятливого діагнозу. [1]

Представники юридичної науки, говорячи про необхідність повного й правдивого інформування невиліковного хворого пацієнта, як правило, пояснюють свої думки наданням пацієнтові можливості здійснення певних дій. Мова йде про розпорядження з приводу свого майна, оформлення шлюбних відносин, розлучення, завершення розпочатої роботи й ін. Дійсно, важливість таких юридичних фактів очевидна. До того ж не можна ігнорувати ту обставину, що перед будь-яким медичним втручанням пацієнт повинен дати інформовану добровільну згоду. У випадку якщо мова йде про надання неправдивих відомостей, то рішення пацієнта буде прийматися в умовах порушення його права на одержання інформації, і в цьому разі ми маємо справу вже із двома порушеннями правових норм - згодою на медичне втручання й необхідність адекватного інформування пацієнта. [4]

Найбільш виправданим буде такий підхід у розв'язанні проблеми інформування невиліковно хворого пацієнта: подання всієї повноти інформації в найбільш м'якій, толерантній формі, з обов'язковим застосуванням тих методів і способів лікування, які найбільш ефективні при такій патології.

Конституційною основою медичної таємниці є ст. 32 Конституції України, яка містить заборону втручатись в особисте і сімейне життя, а також передбачає, що збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди не допускається, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Зазначена конституційна норма відтворила положення міжнародних документів, зокрема ст. 12 Загальної Декларації прав людини, ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, у яких міститься заборона свавільного чи незаконного втручання в особисте і сімейне життя особи, ст. 8-1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, у яких міститься заборона свавільного чи незаконного втручання в особисте і сімейне життя особи.

У ст. 286 ЦК України та ст. 39-1 Основ законодавства України про охорону здоров'я закріплено право пацієнта на таємницю про стан здоров'я, а також про факт звернення за медичною допомогою, діагноз, відомості, одержані при його медичному обстеженні. Норма ст. 40 Основ законодавства України про охорону здоров'я визначає один з найважливіших деонтологічних принципів - лікарську таємницю. Ця деонтологічна догма була закріплена ще у Клятві Гіппократа, де визначено "щоб при лікуванні - також і без лікування - я не бачив чи не почув стосовно людського життя з того, що не варто коли-небудь розголошувати, я промовчу про те, вважаючи такі речі таємницею". [5]

Міжнародне законодавство про біоетику також закріплює зазначений деонтологічний принцип. Зокрема, Міжнародний кодекс медичної етики від 1949 року у розділі "Обов'язки лікаря у відношенні до хворих" містить положення, за яким лікар зобов'язаний зберігати в абсолютній таємниці все, що він знає про свого пацієнта навіть після смерті останнього. У Міжнародній клятві лікаря від 1948року записано, що лікарі повинні поважати довірену їм таємницю навіть після смерті їх пацієнта. За незаконне розголошення лікарської таємниці ст. 145 Кримінального кодексу України передбачає кримінальну відповідальність за таке діяння. Стаття 286 Цивільного кодексу України закріпила право на таємницю про стан здоров'я, де ч. З передбачає, що фізична особа зобов'язана утримуватись від поширення інформації про стан здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при медичному обстеженні, яка стала їй відома у зв'язку з виконанням службових обов'язків або з інших джерел.

Суб'єктами збереження лікарської таємниці є всі медичні, фармацевтичні й інші працівники, які беруть особисту участь у лікуванні хворого (лікарі, провізори, медичні сестри, няньки, санітари), так і прямо не задіяні в цьому (статистики, працівники приймальних відділень, лікуючі лікарі інших хворих, що перебувають у тій же палаті та інші). Оскільки в лікувальній установі функціонує безліч допоміжних служб (їдальні, обслуговуючий персонал, водії), то на них, звичайно, також покладається обов'язок збереження у таємниці відомостей про хворого. Коли мова йшла про медико-правове значення лікарської таємниці, зазначалося, що останнім часом зросла кількість осіб, у перелік службових обов'язків яких входить обробка інформації, що становить лікарську таємницю. [3]

Основне призначення інституту лікарської таємниці - попередження випадків можливого нанесення шкоди пацієнтові, його родичам, третім особам у результаті розголошення відомостей про стан здоров'я людини, його обстеження або лікування. Іншими словами, це свого роду окремий випадок пріоритету інтересів особистості над інтересами суспільства. Однак чи завжди можна орієнтуватися на лікарську таємницю як на абсолютне поняття? Законодавство дає чітку відповідь: ні, не завжди. У тих випадках, коли інтереси держави, суспільна необхідність обумовлюють розголошення лікарської таємниці для запобігання ще більш значних наслідків, норми права надають правомірну можливість відступу від принципів і правил збереження лікарської таємниці.

Аналіз законодавства України дає змогу визначити випадки, за яких медична таємниця може бути розголошена без згоди особи чи її законних представників, а саме: в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини; з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; при медичному обстеженні наречених, які зобов'язані повідомити один одного про стан свого здоров'я; у випадку надання допомоги неповнолітньому, що не досягнув віку 14 років та особі, що визнана недієздатною у встановленому законом порядку, з метою інформування її батьків (усиновлювачів) чи інших законних представників; при організації надання особі, що страждає на тяжкий психічний розлад, психіатричної допомоги; при провадженні дізнання, досудового слідства чи судового; при загрозі розповсюдження інфекційних захворювань, ухиленні від обов'язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій встановленого переліку; у випадку надзвичайних подій і ситуацій, що становлять загрозу здоров'ю населення, санітарному та епідемічному благополуччю; у разі звільнення хворого на активну форму туберкульозу з установи кримінально-виконавчої; у разі виявлення ВІЛ-інфекції у неповнолітніх віком до 18 років, а також у осіб, визнаних у встановленому законом порядку недієздатними; при зверненні потерпілого від нещасного випадку без направлення підприємства повідомляється підприємство, де працює потерпілий; у разі звернення або доставлення потерпілих внаслідок нещасних випадків як із смертельним наслідком, пов'язаним із заподіянням тілесних ушкоджень іншою особою, так і нещасних випадків, що стались внаслідок контакту із зброєю, боєприпасами та вибуховими матеріалами або під час дорожньо-транспортної пригоди. [6]
ВИСНОВКИ

Таким чином, можна дійти висновку, що неможливо визначити вичерпного переліку відомостей, які становлять медичну таємницю. Її об'єктом повинна бути інформація, яка отримана у процесі надання медичної допомоги. Іншими словами, всі ті дані, розголошення яких може завдати шкоди пацієнтові, його соціальним, економічним та іншим інтересам, повинні становити об'єкт лікарської таємниці.

Отже, вона є одним з основних предметів вивчення медичного права. Зароджена в надрах медичної етики, закріплена потім у нормативно-правових актах, вона органічно вписалась у законодавство про охорону здоров'я. Знання медиками і юристами особливостей збереження лікарської таємниці є вкрай важливими. Причинами порушення лікарської таємниці в першу чергу є незнання законодавства й нерозуміння тієї шкоди, якої можна завдати, порушуючи конфіденційність. Дискусії з приводу "неправди заради добра", обмеження принципу лікарської таємниці необхідні, оскільки суспільство розвивається, а разом з ним повинне модифікуватися законодавство про медицину взагалі й про лікарську таємницю зокрема. При цьому обговорення даних питань має відбуватися із залученням медиків, юристів, соціологів, філософів, у рамках нової, комплексної галузі права - медичного права.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1.Сенюта І.Я. Медична таємниця: медико-правові аспекти // Львівський правничий часопис "Життя і право". - № 1 (13). - 2005.-С. 43-50.

2.Стеценко С.Г., Стеценко В.Ю., ­Сенюта І.Я. Медичне право України: Підручник­/За заг. ред. д. ю. н., проф. С.Г.­ Стеценка. –­ ­К.: ­Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. – 507с.

­3.Головченко В., Грузова Л. Лікарська таємниця як медико- правова проблема // Юридичний вісник України, 21-27 липня 2001 року

4.Кричагін В.І. Пропедевтика прав людини. Лікарська таємниця // Медичне право і етика, 2000. - № 1. - С. 24-34.

5.Основи законодавства України про охорону здоров’я [Електронний ресурс]: Закон України від 19.11.1992 р. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2801-12.

6.Шупик Ю.П., Глушков В.А. Про лікарську таємницю // Клінічна хірургія. - 1986. - № 11. - С. 40-43.
скачати

© Усі права захищені
написати до нас