1 2 3 Ім'я файлу: Конспект лекцій.docx Розширення: docx Розмір: 60кб. Дата: 11.05.2022 скачати Пов'язані файли: Основи психодіагностики, ПО, ск.т., 121гр..doc Конспект лекцій Лекція 1. Зміст поняття інклюзивне суспільство Існує чотири види взаємодії у суспільстві різних людей: - Ексклюзія (від лат. exclusio - виключення). Соціальна ексклюзія - багатовимірний кумулятивний процес, що: порушує соціальні зв'язки індивідів або груп; перешкоджає їх участі в житті суспільства; відокремлює людей, індивідів або групи; - Сегрегація (лат. segregatio - відділення) - різновид дискримінації, який полягає у відокремленні в межах одного суспільства тих суспільних груп, які вирізняються за расовими, гендерними, соціальними, релігійними, мовними чи іншими ознаками, та в подальшому законодавчому обмеженні їхніх прав. - Інтеграція (лат. integratio - відновлення, заповнення; лат. «integrate» - доповнювати, цілісний) - прийняття індивіда іншими членами групи. Процес встановлення оптимальних зв'язків між індивідуумами, групами, державами і подальше їх перетворення у єдину, цілісну систему. - Інклюзія (англ. inclusion - включення) - процес збільшення ступеня участі всіх громадян у соціумі. Насамперед тих, що мають фізичні чи ментальні порушення. Але інклюзії можуть потребувати не лише люди з інвалідністю, а й будь-яка людина в певних життєвих ситуаціях. З усіх чотирьох варіантів найгірша ситуація під час соціальної ексклюзії – повного виключення груп або окремих індивідів з соціального життя. Це може проявлятися і в активному відстороненні, і в незабезпеченні необхідних умов, у контексті людей з інвалідністю – наприклад, відмова в обслуговуванні чи відсутність пандусів. Не далеко пішла від ексклюзії сегрегація – це відокремлення від решти суспільства певної групи людей за якоюсь ознакою (наприклад, дітям з інвалідністю не дозволено ходити до звичайної школи). Поняття інтеграції й інклюзії схожі між собою – це прийняття суспільством групи осіб, які відрізняються за певною ознакою від більшості. Проте інтеграція людей з інвалідністю передбачає все-таки збереження статусу “групи”, а інклюзія, по суті, стирає кордони і нівелює відмінності – створюються умови, за яких інвалідність фактично не відчувається обома сторонами. Фактично ці сторони самі зникають – усі члени суспільства рівні, мають однакові права, можливості й обов’язки. Піти до звичайної школи, отримати нормальне обслуговування в районній поліклініці, бути зобов’язаним якісно виконувати свою роботу – це все інклюзія. Сучасною світовою тенденцією є жага до інституалізації та соціального інтегрування осіб з особливими потребами розвитку. В гуманістичних, демократичних реаліях формується нова культурно-освітня норма, що полягає у вихованні поваги до людей з вадами фізичного та психічного розвитку. Однак ця норма не є новою. У процесі історичного розвитку освітня система людей з обмеженими можливостями пройшла тривалий шлях від ізоляції до інклюзії. Генезис стосунків держави, суспільства з особами, які мають особливі потреби поділяються на п’ять періодів, що охоплюють майже 2,5 тис. років. Перший період датується 996-1715 рр. Це період агресії та зневаги до людей, які мають відхилення в психофізичному розвитку Тоді, зокрема, в Німеччині було відкрито перший притулок для сліпих. В багатьох країнах були засновані монастирські притулки. Другий період охоплює 1715-1806 рр. Це етап усвідомлення потреби в піклуванні людьми із вадами розвитку і навчанні частини з них. В цей час відкриваються спеціальні школи для глухонімих і сліпих. Третій період – 1806-1927 рр. позначився усвідомленням потреби навчати категорії дітей з порушеннями слуху, зору та розумово відсталих. Для цього етапу характерне законодавче забезпечення освітньої галузі, захист інтересів дітей з інвалідністю. Необхідні законодавчі акти приймають у Великій Британії, Франції, Німеччині та інших європейських країнах. Четвертий період припав на 1927-1991 рр. Для даного етапу характерне осмислення потреби навчати всіх дітей із вадами розвитку. В Західній Європі розвивається законодавча база спеціальної освіти, відбувається структурне вдосконалення національних систем. Основним каталізатором цього періоду є те, що із 1970-х рр. в освітній сфері на тлі економічного та соціального зростання провідних країн світу почали проявлятися антидискримінаційні настрої за будь-якою ознакою: національною, расовою, релігійною тощо. Основним принципом цього періоду є формування поваги до відмінностей між людьми не тільки за кольором шкіри, релігійними переконаннями, а й за психологічним розвитком. П’ятий період співпав із здобуттям Україною незалежності і триває й донині. Він характеризується закінченням сегрегативного навчання дітей з вадами розвитку та переходом до інклюзивної освіти. У Західній Європі скорочується кількість спеціальних шкіл, на противагу збільшується кількість спеціальних класів у звичайних загальноосвітніх школах. Діти з особливими потребами починають навчатися разом із здоровими дітьми у загальноосвітніх школах в інклюзивному середовищі. Інклюзія (інклюзивне навчання) відображає соціальну модель розуміння інвалідності чи особливих потреб на противагу інтеграції, яка відображає медичну модель. Основна відмінність – соціальна модель пов’язує труднощі дитини в освітньому процесі не стільки з порушеннями її розвитку, скільки з перешкодами у зовнішньому середовищі. Інклюзія у сфері зайнятості - Всі зацікавлені сторони повинні брати активну участь для досягнення позитивного результату. У рамках інклюзивної моделі ринку праці люди адаптуються, змінюються, враховуючи і задовольняючи потреби кожного члена суспільства. Концепція інклюзивного соціального розвитку передбачає, що кожен суб’єкт економіки – важливий, унікальний, цінний для суспільства і має всі можливості, щоб задовольнити свої потреби. Інклюзивне зростання економіки є багатофакторним і багаторівневим процесом, основа якого – економіка максимальної зайнятості та взаємодії всіх суб’єктів у контексті гуманного розвитку суспільства. Процеси інтеграції і інклюзії відповідно відображають дві зазначені вище моделі – інтеграція пов’язана з медичною моделлю, інклюзія – із соціальною. У процесі інтеграції зусилля фахівців спрямовані на роботу з дитиною з особливими потребами (корекцію розвитку) у той час, як освітнє середовище (навчальні матеріали, методи навчання тощо) залишаються незмінними. Процес інклюзії більше фокусується на бар’єрах у середовищі та їх подоланні. Інтеграція та інклюзія передбачають відповідно часткове та повне залучення дитини з особливими освітніми потребами до загальноосвітнього простору. Але, на жаль, існують ще такі процеси, як виключення і сегрегація. Процес виключення передбачає, що дитина взагалі не має доступу до освітнього процесу, а сегрегація означає навчання дітей в окремих спеціальних закладах освіти. Толерантність – це повага права іншого бути таким, яким він є. Стигма – умовний знак соціального клеймування («навішування ярликів») людей, показник соціальної ролі людини у суспільстві, фактор соціального позиціонування. Стигматизована людина – певною мірою зневажена суспільством, визнана «чужою серед своїх». Роза Паркс - ініціатор Руху за громадянські права темношкірих (маленька жінка, яка змінила велику країну). Нормативно-правова база інклюзивного суспільства Загальна декларація прав людини (ООН, 10 грудня 1948 p.) - Всі люди вільні і рівні у своїй гідності та правах; - Права і всі свободи не залежать від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища; - Право на життя, свободу і особисту недоторканність; - Заборона рабства або у підневільного стану; - Заборона тортур, жорстокого, або такого, що принижує гідність, поводження; - Право на визнання правосуб'єктності; - Право на рівний захист законом; - Право на соціальне забезпечення і здійснення необхідних для підтримання гідності і для вільного розвитку особи прав у економічній, соціальній і культурній галузях; - Право на працю, вільний вибір роботи, справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття; - Право на відпочинок і дозвілля, на життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров'я і добробуту людини та її сім'ї, і право на забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні обставини; - Право на освіту. ЮНЕСКО розглядає інклюзію в освітній сфері як динамічний процес позитивного реагування на багтоманітність учнівського контингенту та ставлення до індивідуальних відмінностей не як до проблем, а як до можливостей збагачення навчального процесу (Руководящие принципы политики в области инклюзивного образования. - ЮНЕСКО - Париж, 2009). Основні переконання, властиві інклюзивному навчанню: Кожна людина має право на освіту; Усі діти можуть вчитися; Кожен може зіткнутися з труднощами у навчанні в певних сферах, або в певний час. Цінність дитини не залежить від її здібностей і досягнень; Кожен може потребувати допомоги в процесі навчання; Школа, вчитель, сім’я, суспільство несуть основну відповідальність за сприяння в навчанні; Людські відмінності та цінності збагачують суспільство; Кожна людина має право на спілкування і на те, щоб бути почутою; Д искримінаційне ставлення та поведінка повинні піддаватись критиці; Потрібно готувати всіх дітей до життя в інклюзивному суспільстві, якому властива толерантність і, яке приймає різноманіття; Учителі не повинні існувати самі по собі, вони потребують постійної підтримки в отриманні додаткових знань; Освіта починається з самого народження. У ранньому дитинстві освіта особливо важлива, але вона не закінчується в зрілому віці, цей процес триває все життя. Традиційно в більшості країн світу концепція інклюзивного навчання в основному застосовується до групи учнів з особливими потребами – дітей вулиці, дітей з інвалідністю, дітей біженців, дітей ромів, хоча інклюзивні підходи мають бути спрямовані на всіх дітей, наприклад на талановитих та обдарованих. Лекція 2. Інклюзія щодо людей з інвалідністю https://ppt-online.org/189064 Поняття «інвалідність» має латинські джерела. Розуміння інвалідності як процесу, який викликано порушенням фізіологічних і біологічних функцій організму, і характеризує людину як безсилу і слабку через важке поранення, хворобу або ваду трималося до середини ХХ ст. З початку ХХ ст. часу слово «інвалід» почало вживатися не тільки по відношенню до важко поранених військовослужбовців, але і до всіх людей, які страждають від порушення стану здоров’я. Політика багатьох держав стосовно людей з інвалідністю протягом століть була спрямована на 1 ціль - зробити їх непомітними та приховати від упередженого суспільства. Неосвіченість, зневага, забобони та страх – ось соціальні фактори, які протягом всієї історії були перешкодою для розвитку здібностей людей з інвалідністю і призводили до їх ізоляції. Розуміння інвалідності як медичної патології зазнало змін у 70-80 роки минулого століття. Це було викликано рядом факторів: 1) велика частина молоді з числа травмованих у ряді військових конфліктів у середині ХХ ст. виявили соціальну активність щодо розширення соціальних можливостей ветеранів для забезпечення нормальної життєдіяльності і реалізації збереженого фізичного та інтелектуального потенціалу. 2) досягнення у спеціальній педагогіці і психології виявили різноманітні джерела для розвитку психофізичних можливостей людини. 3) у 70-і роки Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) розпочала дискусію серед професіоналів і громадськості щодо вживання термінології «медична інвалідність», «непрацездатність», «соціальна недостатність» внаслідок її неадекватного і зовсім різного використання в багатьох країнах і культурах. 4) посилився рух громадських організацій батьків дітей-інвалідів та їхніх родичів проти термінології, що стигматизує людину та її найближче оточення, навішує несправедливі ярлики, за розширення прав людей з інвалідністю у сфері освіти, культури, працевлаштування, соціального обслуговування. У преамбулі Статуту ВООЗ поняття «здоров’я» визначається як «стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб чи фізичних вад». Це визначення стосується як індивідуального, так і соціального здоров’я. За новими концепціями здоров’я – це стан рівноваги (баланс) між адаптаційними можливостями (потенціал здоров’я) організму і умовами середовища, які постійно змінюються. Інвалідність – це міра втрати здоров’я. Модель інвалідності – узагальнений, компактний і усвідомлений виклад уявлень про «інвалідність», на йкий орієнтується суспільство, запроваджуючи зміни і визначаючи основи соціальної політики щодо людей (дітей) з інвалідністю. Моральна модель інвалідності– інвалідність є наслідком гріха. Це найстаріша модель, яка повязує інвалідність з покаранням за скоєння особою або кимось з членів її сімї, родичів злочину. Результат – виключення із суспільства людей з інвалідністю, часто і їх родин. Благодійна модель – люди з інвалідністю вважаються жертвами обставин, які заслуговують на співчуття. Часто використовується благодійними організаціями та людьми без інвалідності для фандрайзингу. Люди з інвалідністю вважаються жертвами трагедій, потребують догляду, не можуть керувати своїми справами, а для виживання потребують співчуття та допомоги. Це знижує самооцінку людей з інвалідністю, часто призводить до медичної моделі інвалідності. Медична модель, на основі якої була створена система спеціальної освіти, у центрі уваги бачить «дефект», «ваду», порушення розвитку. Усі зусилля фахівців спрямовані на мінімізацію впливу порушення на розвиток і навчання дитини – іншими словами, на корекцію. Інвалідність – медичний діагноз. Порушення – обмеження життєдіяльності – соціальна недостатність. Інвалідизація – процес втрати особою фізичного або / і душевного та соціального здоров’я, який носить незворотний характер, може бути постійним і тимчасовим, від народження і набутим. Порушення - це будь-яка втрата чи аномалiя психологiчної, фiзiологiчної чи анатомiчної структури чи функцiї. Вважається, що цей термiн бiльш ємкий, нiж «вада» i «розлад», тому що мiстить не тiльки розлади i дефекти, але й iншi аномалiї - втрата органу, кiнцiвок, частини тiла. Хвороба або патологічний стан перешкоджає індивіду стабільно виконувати свою звичну соціальну роль у суспільстві. Порушення функцій та медична інвалідність можуть бути ледве помітними чи непомітними з першого погляду; тимчасовими чи постійними, прогресуючими чи регресуючими. З точки зору медичної моделі інвалідності „нормальною” є людина, яка не має медичних патологій, а інвалід відноситься до пасивних пацієнтів, які потребують сторонньої допомоги і догляду. Із медичної моделі інвалідизації особистості випливає специфіка надання допомоги інвалідам: лікування, догляд, нагляд, медична реабілітація. На цьому рівні задовольняються переважно потреби у виживанні і безпеці через надання послуг у лікуванні, медичній, фізичній реабілітації, абілітації. Відповідно до Закону України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні»реабілітація осіб з інвалідністю – це система медичних, психологічних, педагогічних, фізичних, професійних, трудових, фізкультурно-спортивних, соціально-побутових заходів, спрямованих на надання особам допомоги у відновленні та компенсації порушених або втрачених функцій організму для досягнення і підтримання соціальної та матеріальної незалежності, трудової адаптації та інтеграції в суспільство, а також забезпечення осіб з інвалідністю технічними та іншими засобами реабілітації і виробами медичного призначення. Відповідно у суспільстві не існує вимоги забезпечити місце в житті для людей з інвалідністю, оскільки вони живуть у ролі сторонніх спостерігачів, які чекають на лікування. Саме лікарі вирішують в яку школу піде дитина з інвалідністю, чи може вона взагалі вчитися, яку реабілітаційну підтримку отримає,чи може працювати, народжувати дітей, самостійно та незалежно жити. Модель нормалізації Біохімік Р.Уільямс у своїй книзі «Біохімічна індивідуальність» (1960) робить парадоксальний висновок: «нормальних» людей взагалі не існує, тому що кожна людина у тому чи іншому відношенні являє собою «відхилення від норми», тобто кожен з нас «у відомому смислі є ненормальним», в реальній дійсності немає ніякої норми, вона – фікція, яка створюється розумом для практичної зручності по згоді між вченими-медиками. Так, швейцарський патолог А.Кнойкер у статті «Філософські основи вчення про норму у медицині» приписує нормі виключно суб’єктивний зміст, що «цілком залежить від особистої думки лікаря». Висновки його досить категоричні: «Норма в медицині – це фікція, що не піддається ніякому науковому визначенню, норма – це цінність, яка є цілком суб’єктивною і розглядається довільно, поняття чи стан, гносеологічно хоч і мислимі, але у практичному житті не виявляють нічого конкретного чи визначеного». Норма - це зона оптимального функціонування системи. Під оптимальним функціонуванням системи розуміється робота системи з максимально можливою злагодженістю, надійністю, економічністю, ефективністю. Оптимальний режим роботи організму і є його нормальним режимом. Визначення норми як функціонального оптимуму дозволяє намітити нові шляхи пошуків у медичній теорії і практиці, розкрити зв'язок норми і здоров’я. Обмеження життєдiяльностi розумiється як будь-яке обмеження чи вiдсутнiсть (в результатi порушення) здатності здiйснювати дiяльнiсть способом, який вважається нормальним для людини. Обмеження життєдiяльностi - це зниження здатностей у комунікації, самообслуговуванні, контролі за своєю поведінкою, орієнтації у просторі і часі, витривалості, здатності до навчання. Ступiнь обмеження може бути тимчасовим чи постiйним, оборотним чи необоротним, прогресивним i регресивним. Це процес, в результатi якого обмежуються функцiї органiзму i дiяльностi людини у повсякденному життi, тобто являє собою наслiдок порушення чи психологiчну реакцiю на нього. Модель нормалізації відображає ступінь обмеження життєдіяльності індивіда у: комунікації, самообслуговуванні, контролі за своєю поведінкою, орієнтації у просторі і часі, витривалості, здатності до навчання або научуваності. Зміст обмеження життєдіяльності і визначає зміст особливих потреб. Особливі потреби означають потреби у спеціальних чи додаткових соціальних послугах, які закріплені законодавчо чи на іншому правовому рівні. Люди з особливими потребами - люди, з певним рівнем обмеження життєдіяльності внаслідок хронічного захворювання, вади чи патологічного стану, і потребують відповідно задоволення особливих потреб у: навчанні, формуванні і розвитку умінь і навичок самообслуговування, самоконтролю і саморегуляції, адаптації, розвитку збережених функцій організму, інтелектуального і фізичного потенціалу через систему соціальних послуг і навчання. 1 2 3 |