Лекція 2 основні етапи становлення І розвитку етнографії україни. Українська етнографія як самостійна галузь знань. План

1
Лекція 2
ОСНОВНІ ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ
ЕТНОГРАФІЇ УКРАЇНИ.
УКРАЇНСЬКА ЕТНОГРАФІЯ ЯК САМОСТІЙНА ГАЛУЗЬ ЗНАНЬ. План
1. Етнографічні дані в історичних джерелах.
2. Передумови становлення української етнології наприкінці ХVIIІ ст.
3. Розвиток науки у ХІХ: від етнографії до етнології
4. Етнологічна діяльність ВУАН.
5. Українська радянська етнографічна наука.
6. Розвиток української етнології в кінці ХХ – на початку ХХІ ст.
1. Етнографічні дані в історичних джерелах.
Серед науковців до сьогодні точаться дискусії щодо початку етнологічних досліджень на українських територіях. Перші, власне етнографічні дані в українських джерелах, були зафіксовані Нестором у «Повісті минулих літ» (на межі ХІ-ХІІ століть). Автор подає детальний опис східнослов’янських племен та намагається віднайти відповідь на питання про походження слов’ян.
Морально-етичні традиції давніх русичів розкрито у праці київського князя
Володимира Мономаха «Повчання дітям».
Інформативним з точки зору етнографії є Слово о полку Ігоревім», в якому описуються одяг та обладунки воїнів, вірування та звичаї у поході, тогочасні уявлення прочесть та пошану (причина походу – «шукаючи собі честі, а князю – слави»).
Пізньосередньовічні та ранньомодерні літописи містять значний обсяг етнографічної
інформації привченої народному побуту, обрядовості та віруванням. Цікаві етнографічні розвідки містяться у Полемічній літературі Захарія Копистенського та Івана Вишенського.
Цінним для вивчення традицій українців доби козаччини є «Опис України» Гійома
Левасера де Боплана. У ньому знайшли відображення обряди сватання, одяг українців, їжу, архітектуру, звички мешканців України
2. Передумови становлення української етнології наприкінці ХVIIІ ст. Як вже зазначалось попередньо, деякі дослідники цього питання ведуть відлік від
1777 року – появи праці Григорія Калиновського «Опис весільних українських простонародних обрядів» (в оригіналі вийшла російською та мала назву Описание свадебних украинских простонародних обрядов. Цю позицію відстоював дослідник
Микола Сумцов (1854-1922).
Іншу точку відліку запропонував етнограф та публіцист Олександр Пипін (1833-
1904), який був академіком Петербурзької академії наука за рік до смерті став почесним членом НТШ. Він, зокрема, не вважав Г. Калиновського українським етнографом, адже праця була написана російською мовою. Він віддавав першість української етнографії
Миколі Цертелєву (1790–1869). У 1819 р. в Санкт-Петербурзі ним було надруковано книгу
«Спроба зібрання старовинних малоросійських пісень», куди ввійшло 9 дум та одна
історична пісня. У передмові до збірки зазначав, що українську народну пісню ставить вище
найталановитіших романів і поем, оскільки ці пісні демонструють геній і дух народу.

2
Василь Доманицький (1877-1910) – український літературознавець, фольклорист,
історик, був редактором першого повного видання Кобзаря Т. Шевченка у 1907 році називав першим українським етнографом Зоріана Доленгу-Ходаковського (справжнє прізвище Адам Чарноцький (1784 – 1825) народився неподалік Мінська). У 1974 р. опубліковано «Українські народні пісні у записах Зоріана Доленги-Ходаковського з
Галичини, Волині, Поділля, Придніпрянщини і Полісся» всього близько 1 876 текстів, близько половини з яких – весільні пісні. Очевидно, що виокремлення етнології в самостійну галузь знань відбувалось в
Україні в добу романтизму, що творила в уяві тогочасних мислителів картину вільного розвитку української культури, а література наповнилась історико-героїчними сюжетами української минувшини. Саме це період українського національного відродження, поглиблення національної свідомості українців. У 1781 році Гетьманщина була поділена натри намісництва – Київське,
Чернігівське, та Новгород-Сіверське, в результаті українські землі були включено до загальноімперського устрою. Цьому процесу передував указ 1779 року Катерини ІІ генералу П. Румянцеву, згідно якого необхідно було здійснити вивчення земель задля найліпшого поділу на повіти. Спеціальна комісія працювала три роки, а результатом вивчення став
«Опис Чернігівського намісництва». Основний матеріал було зібрано завдяки використанню анкет, що були спеціально розроблені Федором Туманським (1757-1810). Фактично йому належить перша розробка методики польового дослідження в українській етнографії. За короткий період з’являються Топографическое описание Харьковского наместничества
(1788), Топографическое описание Малоросийской губернии (1798-1800).
Етнографічними описами відзначаються вірші Григорія Сковороди (1722–1794).
Крім того філософ у своїх байках неодноразово звертається до приказок та прислів’їв Всякому городу нрав і права, Всяка імієт свой ум голова
Неможливо обійти увагою зачинателя української класичної літератури Івана Петровича Котляревського (1769 – 1838), який у своїй «Енеїді» (1798 р) описував народні костюми (чоловічий, жіночий, дівочий), костюми заможних верств тогочасного суспільства, національну кухню.
3. Розвиток науки у ХІХ: від етнографії до етнології
Відзначаючи важливу роль мови у самобутності нації варто згадати дослідження присвячені пошуку витоків української мови. У 1818 році на Наддніпрянщині виходить «Граматика малороссийского наречия
Олександра Павловського. В Галичині в цей же час виходять праці з філології Івана
Могильницького. У 1830 році на Закарпатті Михайло Лучкай видає латиною «Граматику слов’яно- руську». Всі ці праці об’єднує послідовність у доведенні самобутності української мови та її
єдність на всій території проживання українців.
Протягом першої чверті ХІХ століття на українських землях сформувались основні осередки науки та літератури – у Харкові, Києві, Львові. Функціонували вони навколо відповідних університетів, де була згуртована українознавча діяльність.
Відкриття Харківського університету у 1805 році започаткувало процес збирання та вивчення культури українців. Серед університетської спільноти було піднято питання про необхідність збирання місцевих етнографічних матеріалів Дослідниками було зібрано матеріал, що ліг в основу альбому українського одягу, проводили збір старожитностей для

3 музеїв. Наукові розвідки публікувались у журналі «Український вісник» (російською мовою). Там же видавався журнал «Запорізька старовина» (російською мовою). Головним редактором був Ізмаїл Срезневський. У журналі публікувались матеріали з фольклору та етнографічні дослідження.
Київський центр етнографічних досліджень сформувався навколо Київського університету та його ректора Михайла Максимовича (збірки «Малоросійські пісні» (1827),
«Українські народні пісні» (1834)). Одразу після створення Університету у ньому було відкрито Музей старожитностей». Крім того, у 1835 році було утворено «Тимчасовий комітет для пошуку старожитностей» (існував до 1845 року.
Збирачем народної пісні був композитор Микола Лисенко, який видав сім випусків
«Збірника українських пісень» та наукову працю Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень у виконанні кобзаря Остапа Вересая» (1873). У Львові українознавчі дослідження провадили учасники «Руської трійці» Маркіян
Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Вони вважаються зачинателями нової української літератури на західноукраїнських землях на народній основі. Досліджуючи народну культуру вони поділяли памятки на «мертві» і «живі». Яків Головацький підготував працю про народний одяг Галичини і Закарпаття, збірник народних пісень «Галицької та
Угорської Русі» (1878).
Активізація національного руху у середині ХІХ століття відзначилась появою значних праць, присвячених українознавчій тематиці. Протягом 1856-1857 років виходить двотомник П. Куліша Записки о Южной Руси. У 1857 році вийшло в світ дослідження українського чумацтва Григорія Данилевського.
Західноукраїнські дослідники публікували свої розвідки в українській періодичній пресі – газеті Слово, журнал «Вечорниці», «Ластівка» тощо. Протягом х років ХІХ століття активізуються зв’язки між дослідниками Наддніпрянської та західної України.
Нетривалим, проте дуже яскравим у вітчизняній етнологічній науці був період діяльності Південно-західного відділу російського географічного товариства (1873-1876). Ця установа об’єднала навколо себе більше ніж 180 українських науковців та громадських діячів
(вихідців Київської громади). Його очолював Григорій Галаган, а науково-дослідною роботою керував Павло Чубинський. Коли російська імперська влада усвідомила, що дослідження Товариства виходять за межі збору фольклору а перетворюються на науковий інструмент доказу української окремішності, воно було закрите. Зауважмо, що діяло воно в умовах Валуєвського циркуляру
(1863), атому всі його праці, окрім оригінальних текстів фольклору виходили російською мовою. З ліквідацією Товариства на Наддніпрянській України припинилась офіційна наукова етнологічна діяльність аж до Першої світової війни. Все ж українознавчі студії продовжували своє існування. У 1882 році було засновано журнал «Київська старовина» (виходив до 1906 року, коли був перейменований на «Україна» та почав виходити переважно українською мовою). Остання чверть ХІХ століття стала періодом активної діяльності українських народознавців за кордоном. Так перебуваючи у вимушеній еміграції Михайло Драгоманов продовжував вивчати думи та історичні пісні, вважаючи їх відображенням історичної пам’яті народу. 70-80-ті роки стали періодом пожвавлення етнографічних досліджень і на західних землях. У 1873 році засновано у Львові
Літературне Товариство ім. Шевченка, яке з 1892 року перетворено на Наукове товариство
ім. Шевченка (НТШ), з діяльністю якого пов’язані такі постаті як Іван Франко, Михайло
Грушевський, Володимир Гнатюк, Федір Вовк.

4 На початку ХХ століття Федір Вовк (1903-1905) провів комплексні етнологічно- антропологічні експедиції за результатами якої було видано «Антропометричні досліди українського населення Галичини, Буковини й Угорщини» (1908). А вже у 1916 році видав узагальнюючі наукові дослідження «Етнографічні особливості українського народу та
«Антропологічні особливості українського народу. В цей же період активною етнографічною діяльністю займається і Володимир Гнатюк, який досліджував українців поза етнічними кордонами України. Та загалом підготував більше 330 праць з етнології.
Значний внесок у вітчизняну етнографію належить Миколі Сумцову. Його праця
«Сучасна малоросійська етнографія» (рос. мовою) витримала два видання. Був не лише етнографом, ай теоретиком народознавства.
Якщо в період національного відродження (перша половина – середина ХІХ століття) етнологія включала у свій дослідницький діапазон проблеми витоків духовності, національної свідомості та національної ідеї – тобто все те, що сприяло пробудженню національного потенціалу українського народу, тона початку ХХ століття спостерігався спад в етнографічних розробках як реакція на невизначеність національного життя.
4. Етнологічна діяльність ВУАН.
Заснування Всеукраїнської академії наук 14 листопада 1918 року мало значний позитивний вплив на розвиток етнології. При ній було створено Етнографічну комісію (усна народна творчість, календар, обрядовість виробничої сфери), ау році Музей антропології та етнології ім. Ф. Вовка (матеріальний побут), співробітники якого підготували чотири томи журналу «Антропологія», видавався «Бюлетень етнографічної комісії» (16 номерів) та «Матеріали до етнології» (3 томи. Діяли також Кабінет Примітивної культури
(форми громадського життя) та Кабінет Музичної етнографії. Мали свої наукові товариства у
Харкові, Полтаві, Катеринославі.
ВУАН видавали літературу, присвячену проблемам етнології: «Етнографічний
Вісник», який публікував матеріали з теорії етнології, методиці збору етнографічного матеріалу. Видавався до 1932 року. Журнал «Україна» публікував аналітичні статті з українського народознавства.
Проте ух роках ВУАН була реорганізовано, а дослідження гуманітарного напрямку здійснювались за залишковим принципом. В цей період відбувається бурхливий період національно-політичного життя України, що мало значний позитивний вплив на розвиток етнологічної науки. Значно розширюється діапазон проблем за рахунок дослідження нових сфер життя (молодіжної культури, робітничого побуту). Відбувається вихід на рівень осмислення глобальних проблем державотворення. Саме в цей період остаточно утвердився термін «етнологія», що відображало якісні зміни у підходах до вивчення свого предмету.
4.1. Етнологічна наука на західноукраїнських землях у міжвоєнний період.
Перебування у складі іноземних держав негативно позначились на розвитку етнології в цей період. Більшість урядів провадила відверту антиукраїнську політику, що призвело до занепаду української етнології. Це призвело до формування регіональних осередків етнографічних досліджень. Були створені товариство і музей «Бойківщина» у місті Самборі на Львівщині, яке мало своє періодичне видання. Діяло етнографічне товариство
Підкарпатської Русі в Мукачевому, музей «Гуцульщина» в Коломиї, «Верховина» в Стрию та інші. В роботі цих осередків брали участь видатні науковці Зенон Кузеля, Володимир

5
Кубійович, Іван Крип’якевич та інші. У 1924 році у Львівському університеті було створено центр вивчення етнографії на чолі з Адамом Фішером, автором нарису «Русини».
5. Українська радянська етнографічна наука.
Термін «етнологія» був визнаний у комуністичних та соціалістичних країнах
«буржуазним» та фактично забороненим, тож радянська наука обґрунтовувала і нав’язувала термін «етнографія». Завданням такого «наукового» напрямку було пропагування загальнонаціональної культури та ідеології, формування «радянської людини» з ліквідацією національних відмінностей шляхом демонстрації прояву інтернаціональних рис культури. Результатом стала абсолютна відірваність етнографії від реального життя та суспільних потреб. У 1936 році було утворено Інститут фольклору АН УРСР (фактично спадкоємець етнологічних відділів ВУАН), ау році відкрито його Львівський філіал (після ліквідації
НТШ). Перший у 1942 році було перетворено в Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР на чолі з М. Рильським. Ці наукові установи не лише здійснювали дослідження, ай готували професійних етнографів, адже в радянський час жоден навчальний заклад не готував відповідних фахівців.
30-50-ті роки стали періодом репресій та ідеологічного тиску в українській етнографії.
Відбувається звуження предмету дослідження, переходом до нейтральних та навіть псевдонаукових проблем. Ух роках на хвилі «хрущовської» відлиги відбувається зростання рівня етнологічних досліджень. Було підготовлено комплексну працю «Українці», яку згодом заборонили розповсюджувати. Період застою відбився і в етнографічних дослідженнях. Етнографія стає відірваною від наукового життя, перетворюючись на теоретизовано науку.
Період з кінця х років ознаменувався відкриттям в Україні цілого ряду етнографічних музеїв під відкритим небом (скансенів) – у Києві, Переяславі-
Хмельницькому, Львові, Ужгороді, Чернівцях. В цей час дослідники зосередились на дослідженні традиційно-побутової культури, міжетнічних культурно-побутових зв’язків, характеристики етнографічних регіонів, сім’ї та сімейного побуту. Ух роках вийшли фундаментальні праці «Бойківщина: історико- етнографічне дослідження» (1983), «Гуцульщина: історико-етнографічне дослідження»
(1987), Украинские Карпаты. Культура (1989).
6. Розвиток української етнології в кінці ХХ – на початку ХХІ ст. І Зазначеному періоду в повній мірі притаманний процес переходу від суто пізнавального процесу до аналізу та розв’язання найважливіших етнонаціональних питань. З середини х років ХХ століття в університетах Києва, Львова, Чернівців функціонує підготовка спеціалістів-етнологів. Центрами етнологічних досліджень стали університети та профільні кафедри у Львові, Чернівцях, Києві, Одесі. Зароки незалежності українські етнологи підготували такі фундаментальні праці
«Полісся України» (1997, 1999, 2003), «Холмщина і Підляшшя» (1997), багатотомне видання
«Етногенез та етнічна історія населення Українських Карпат. Археологія та антропологія».
Сучасна етнографічна науко зорієнтована нате, аби плекаючи відродження національних символів, бачити їх у контексті існуючих етнокультурних процесів. З 1989 року відновлено діяльність НТШ у Львові, створено при ньому секцію етнографії та фольклористики.