Ім'я файлу: 08.02.2022 ДК -09-20 КП Теорія держави і права лекція Бобокал
Розширення: docx
Розмір: 38кб.
Дата: 24.05.2022
скачати
Пов'язані файли:
01.02.2022 ДК -09-20 КП 2 курс Теорія держави і права лекція (1)

Група ДК-09-20 КП

2 курс

Дата 08.02.2022

Навчальна дисципліна «Теорія держави і права»

Лекція - 2 год.

Завдання

1. Опрацювати наданий матеріал лекції.

2. Законспектувати в робочий зошит питання лекції.

3. З даної теми створити схеми в зошиті.

4. Створити з даної теми словник термінів.

5. Написати реферат з даної теми. ( окремий документ)

ТЕМА

ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО

  1. Функції права.

  2. Соціальна цінність права.

  3. Співвідношення права і форм його зовнішнього прояву.



1. Функції права.
З регулятивними можливостями права пов'язані його функції.

Під функцією права слід розуміти головні напрямки його впливу на суспільні відносини. Ці напрямки обумовлені соціаль­ним призначенням права.

Вплив права здійснюється через свідому належну або можли­ву поведінку людей. Він є проявом динаміки права і реалізується через виконання суб'єктом права своїх прав і обов'язків.

Функції права безпосередньо спрямовані на виконання зав­дань, що стоять перед суспільством. Слід розрізняти економічні, політичні, культурні, виховні, інформаційні, екологічні та інші функції права.
Щодо власне юридичних функцій права, то вони поділяються на регулятивну і охоронну. Регулятивна функція спрямована на закріплення суспільних відносин або забезпечення їх розвитку. У здійсненні регулятивної функції особливого значення набуває конституційне закріплення форм власності і основних політич­них інститутів, що існують у суспільстві. Суспільні відносини, та­ким чином, вводяться правом у певні рамки.

Функція правового регулювання може бути спрямована на впорядкування і розвиток суспільних відносин, на визначення конкретних напрямків по­ведінки людей, реалізацію ними своїх прав і обов'язків (напри­клад, регулювання договірних відносин).

Нині в Україні це набу­ті- ває особливо великого значення для розвитку ринкових відносин ' ^ і демократії. Регулятивна функція права здійснюється на основі правових велінь і дозволів. Регулювання при цьому може бути за­гальним, коли регулюється поведінка широкого кола невизначе-них суб'єктів (наприклад, правило про необхідність здійснення реєстрації нових політичних партій або встановлення розміру по­датку) або індивідуальним — коли регулюється поведінка кон­кретної особи чи вузького кола осіб (наприклад, через рішення, що виносяться судом у конкретній справі), тобто через акти за­стосування права.

Завданням охоронної функції права є здійснення впливу на суспільні відносини шляхом поступового витискування тих явищ, які є небажаними для суспільства. Ця функція здійснюється зара­ди охорони особистості і суспільної безпеки з допомогою вста­новлення заборон та негативних наслідків порушень, шляхів ви­конання прийнятих щодо правопорушників рішень і т. ін.

Слід звернути увагу на дещо умовний характер поділу функцій права : на регулятивну і правоохоронну. Обидві функції є проявом однієї властивості права — бути регулятором суспільних відносин, бо і при здійсненні охоронної функції суспільні відносини теж регу­люються. В обох випадках йдеться про перетворення норматив­ності права на урегульованість суспільних відносин. Різними ли­шаються тільки завдання, які виконуються при здійсненні регуля­тивної і правоохоронної функцій.
2. Соціальна цінність права.
Здатність права бути регулятором суспільних відносин — го­ловна його корисна властивість. Саме через наявність цієї влас­тивості право має величезну інструментальну цінність — воно є ! необхідним і корисним для суспільства феноменом, важливою складовою нормативної основи його життя. Так, згідно зі ст.З Конституції України, що визнає людину найвищою соціальною цінністю, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Право, регулюючи суспільні відносини, сприяє правильному поєднанню інтересів особи і суспільства в цілому. Цінність діючого в суспільстві права багато в чому залежить від його розвиненості, системності, узгодже­ності, стабільності і динамічності, без чого не може існувати роз­винута система права.

Регулюючи суспільні відносини, право вносить у суспільство організованість, виступає знаряддям ор­ганізації державного управління, здійснення програмування, соціального контролю тощо. Внаслідок цього право виступає як унікальний феномен, здатний спрямувати розрізнені волі і дії ти­сяч і мільйонів людей в одному напрямку, перетворюючи їх фак­тично на єдину волю, що відповідає інтересам суспільства, має всезагальнии характер і покликане на забезпечення соціального прогресу.

Але цінність права не обмежується його здатністю регулюва­ти суспільні відносини. Право має власну, незалежну від прита­манних йому корисних властивостей загальнолюдську цінність. Основною характеристикою права є погляд на нього як на втілен­ня основоположного принципу справедливості. Йдеться не про абстрактну, а про конкретно-історичну справедливість. Треба врахувати, що уявлення про справедливість у різні історичні епо­хи суттєво змінювались.

Оцінюючи, наприклад, міру справедли­вості феодалкного права, ми не повинні виходити з сучасних уяв­лень про справедливість права, в основі яких лежить уявлення про його відповідність принципам гуманізму, свободи, рівності.

Авторитет права завжди залежить і від рівня легітимності, тобто від того, наскільки членами суспільства його вимоги сприймають­ся як справедливі, як такі, що відповідають їх волі й інтересам. В усякому разі, право завжди виступає і сприймається як анти­под свавілля, а несправедливі закони суперечать його принципам. Цінність права особливо яскраво проявляється в тих державах, до яких належить і Україна, де проголошено принцип його верхо­венства (ст. 8 Конституції України).

З цього принципу, зокрема, випливає першість і підвищена цінність права щодо держави, об­меженість і пов'язаність правом всіх державних органів, які зо­бов'язані діяти відповідно до вимог права і у формах, встановле­них правовими нормами. Найскладніші колізії суспільного життя повинні вирішуватися виключно на основі права.

Цінність права полягає в його гуманізмі, спрямованості на забезпечення пріори­тету прав людини, її свободи, всезагальної рівності, концентро-ваному виразі в ньому справедливості. Саме тому воно закріплює і встановленням державного захисту перетворює на загально­обов'язкові найважливіші норми і принципи моралі.

Цінність пра­ва полягає і в тому, що його зміст завжди є показником рівня цивілізованості суспільства. В праві закріплений досвід певного народу, його досягнення в різних галузях життя, ставлення суспільства до особистості. Звідси і випливає цінність права як досягнення суспільства, важливого показника його культури.



3. Співвідношення права і форм його зовнішнього прояву

Верховенство і пріоритет права щодо держави знаходить свій вияв у тому, що держава не створює основних положень нового права, а лише юридично оформлює потреби соціального розвит­ку і відносини, які склалися в суспільстві, офіційно повідомляє про їх захист державою.

Такого захисту в тій чи іншій формі (на­приклад, через діяльність судів) право завжди вимагало, навіть тоді, коли писаного права ще не було, а держава ще остаточно не сформувалася. Це свідчить про те, що право може існувати неза­лежно від того, втілено воно в певній державній формі чи ні.

Отже, право є об'єктивним виявом характеру суспільних відносин, а закон та інші його форми є суто суб'єктивними яви­щами, що їх державні органи формулюють заради їх юридичного оформлення.

Право і форми його вияву є юридичними категоріями, які тісно пов'язані між собою. Вони ні в якому разі не повинні ото­тожнюватися і водночас протиставлятися, їх слід розглядати в єдності. Якщо право включає в себе систему суспільних відносин, правил поведінки, реалізація яких постійно повторюється і які охороняються державою, то форми (джерела) права, і зокрема законодавство, є важливим способом існування і зовнішнього ви­раження цих правил і відносин. Право як система правил по­ведінки (норм) становить зміст закону або інших форм права.

Головними формами існування права є писане право (законо­давство), звичаєве право, прецедентне право, договірне право. Писане право (законодавство) формулюється державними органами. Воно превалює в країнах континентальної Європи, в то­му числі в Україні. Складається писане право з ієрархічної систе­ми правових нормативних актів. Найвищими в цій системі є акти парламентів — закони. Звичає в є право —перша історична
форма права, нині найпоширеніша серед країн з консервативним способом життя. Воно складається з норм, санкціонованих дер­жавою, тобто таких, що набули її захисту. Більша чи менша його розвиненість в окремих країнах залежить від особливостей істо­ричного розвитку й економічних та політичних умов, що склалися в них. Прецедентне право являє собою систему прецедентів. Прецедентом вважається той принцип, який покладений в основу вирішення якоїсь конкретної справи судовим або іншим держав­ним органом, застосування якого стає обов'язковим при вирішенні всіх наступних подібних за змістом справ тієї ж категорії. Він є основною формою права в країнах так званої англо-американ-ської системи і створює найбільш сприятливі умови для динамічно­го розвитку правової системи. Договірне право складається з нормативних договорів між двома або кількома суб'єктами, є обов'язковими для них і має юридичне значення і для інших учас­ників суспільних відносин. Договір як форма права превалює в міжнародному праві і найбільш поширений у країнах з ринковою економікою. (Більш детально про форми права див. розділ XX.)

З точки зору похідного значення форми права від його змісту є неприпустимим етатичний погляд на право як на продукт і інстру­мент держави. Такий підхід веде до змішування права з його право­вою формою. Внаслідок цього може створитися враження, що нібито права людини даровані їй державою. Можна також виправ­дати легковажне ставлення до постійних змін у законодавстві, ото­чити будь-який закон правовим ореолом.

Законодавство та інші форми права змінюються і доповню­ються, а також скасовуються з волі держави. Але правовими вони можуть бути визнані лише за умови наявності в них правового змісту і легітимності, тобто відповідності їх змісту інтересам і волі населення.

Погляд на право як на загальнолюдську цінність, що є втілен-. ням справедливості, виключає його ототожнення з законом або іншими формами права, які не завжди відповідають цим вимогам. Тому наближення до ідеалів правової держави визначається не арифметичною сумою прийнятих законів та інших форм права, а передусім їх якістю, відповідністю вимогам справедливості. По­ява закону чи іншої форми права є свідченням офіційного ви­знання державою певної поведінки обов'язковою і її зобов'язан­ня охороняти закріплені нею відносини всіма засобами, що є в її розпорядженні, застосовувати примус у разі порушення закону. 190

Існування закону та інших форм права не є і абсолютним свідченням існування права, оскільки сам закон може • бути як пра­вовим, так і неправовим. На відміну від неправового правовий за­кон завжди відповідає вимогам справедливості, служить суспіль­ному прогресу. Щодо неправового закону, то в ньому право не втілюється, він здатен навіть бути формою узаконеного свавілля. Неправовими є і закони, дія яких приводить до результатів, що прямо протилежні тим, на які розраховував законодавець, і дер­жавні акти, які повинні за своїм змістом бути відповіданими власне закону (підзаконними), але насправді суперечать йому. Свавіль­ний характер частини неправових законів особливо помітний у державних актах, що відкрито порушують справедливвість і нехту­ють правами людини, принципами свободи і рівності.. Такими бу­ли, наприклад, фашистське расове законодавство, «узаконення» в радянські часи позасудового розгляду окремих категорій кримі­нальних справ, рішення про насильницькі депортації народів і т. ін. Відміни правового і свавільного за змістом закону враховуються в практиці міжнародних судів, трибуналів при вирішенні практич­них питань про відповідальність за злочини проти людства. Так, ще статтею 6 пункту «в>> Статуту Міжнародного військового три­буналу для Нюрнберзького процесу і Міжнародного військового Трибуналу для країн Далекого Сходу було закріплено обов'язок цих Трибуналів розглядати і вирішувати питання про злочини проти людства «незалежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, де вони були скоєні» (слово «право» застосовується тут у значенні «законодавство »).

З другого боку, існують і такі неправові по своїй суті закони або окремі їх норми, які прямо не пов'язані зі свавіллям, але які суттєво відхиляються від принципів справедливості і не відпо­відають потребам суспільного розвитку, через що є не тільки вкрай неефективними, але й шкідливими. Це відбувається вна­слідок недостатньої компетентності відповідних органів і осіб у тих питаннях, що вони законодавчо урегульовують, або недо­статніх юридичних знань. Мова може йти про відсутність науко­вої обґрунтованості або про суттєві недоліки концепцій норма­тивних актів; перевищення органом, що їх видає, своєї компе­тенції, створення колізій між нормами з одного і того ж предмета регулювання, внаслідок чого одна з цих норм є чинною, а інша не­чинною, тобто неправовою, і т. ін.

Відмінність правового закону від неправового має неабияке значення в юридичній практиці. Звичайно правозастосовувач не має права і не повинен ставити себе на місце законодавця і визна­чати, чи є той чи інший закон (нормативний акт) правовим або не-правовим — він повинен застосовувати чинний закон незалежно від своєї оцінки його змісту. Водночас той, хто зіткнеться із не-правовим характером того чи іншого закону, має можливість і навіть морально зобов'язаний застосовувати всі законні способи, щоб він був скасований.




скачати

© Усі права захищені
написати до нас