Лекція 1: Теоретичні підходи до визначення поняття,,психологічна практика" Поняття,,практична діяльність"

1 2

Ім'я файлу: Основи_психологічної_практики_(практична_психологія)._Курс_лекці
Розширення: doc
Розмір: 225кб.
Дата: 09.08.2022
скачати

Основи психологічної практики

(практична психологія)
курс лекцій

Лекція 1: Теоретичні підходи до визначення поняття

,,психологічна практика”
Поняття ,,практична діяльність” (,,практика”) родове стосовно поняття ,,психологічна практика” (поширеним є вислів ,,психопрактика”).

Існує відоме визначення практики – це матеріальна, чуттєво-предметна, цілеспрямована діяльність людини з перетворення природних і соціальних об’єктів, що є основою пізнання. Зазвичай практиці (тобто матеріальній діяльності) протиставляють духовну (або ідеальну) діяльність. Але таке тлумачення не відповідає ряду специфічних галузей практики – соціальних практик, до яких належать педагогічна, політична, управлінська, рекламна, журналістська, художня та інші види діяльності. Основний смисл соціальних практик полягає у впливі на суб'єктивний зміст особи, тобто на ідеальне, а матеріальна сторона виступає як засіб опосередкування ідеального змісту. Тому соціальні практики не можна розглядати як матеріальну, чуттєво-предметну діяльність. Психологічна практика також належить до цього ряду: вона пов’язана з соціальною діяльністю людини і може існувати тільки як соціальна психологічна практика.

Відповіднішим визнають інший підхід до визначення практики. Як відомо, будь-яка діяльність охоплює два основні моменти, що зв'язують суб'єкт і об'єкт: дія суб'єкта на об'єкт (вплив, дія на об’єкт, його зміна) і сприйняття об'єкта суб'єктом (представленість, віддзеркалення об'єкта в суб'єкті). Саме за характером зв'язку між суб'єктом і об'єктом діяльність може бути розподілена на практичну (дія) і пізнавальну (віддзеркалення). Іншими словами, аспект дії суб'єкта на об'єкт, якщо він є головним, конституює діяльність як практичну. Аспект віддзеркалення об'єкта в суб'єкті, якщо він складає основний зміст діяльності, визначає її як пізнавальну. Таким чином, у загальному розумінні практика (практична діяльність) – це діяльність, у якій домінуючим є аспект дії на об'єкт і його зміна. Її підпорядкований аспект - пізнавальний, він виконує орієнтовну і контрольну функції практичної діяльності. Психопрактична, педагогічна, політична, управлінська, рекламна, журналістська, художня діяльності є практичні, оскільки провідною дією в кожній з них є дія суб'єкта на об'єкт, його перетворення або зміна поведінки і діяльності. Цю дію на об'єкт здійснюють шляхом виділення його предметної сторони, яка стає предметом діяльності. Практика є соціальною, свідомою, суб'єктно-активною, цілеспрямованою, оскільки такими є характеристики людської діяльності. Загальна структура діяльності є також і загальною структурою практики.

Психологічну практику як специфічну соціальну діяльність відрізняють від будь-якої іншої соціальної діяльності за її спеціальним предметом. Водночас, за своїм предметом практична психологія споріднена з науковою психологією. Розрізнення наукової та практичної психології можливе за головною метою діяльності, або мотивом (мотив-мета, за О. М. Леонтьєвим). У першому випадку предмет виступає як предмет дослідження (психологія як наука); у другому – як матеріал для практичного використання, дії і перетворення (психологія як практика). Таким чином, психологічна практика (,,психопрактика”) – це діяльність з перетворення психічної реальності психологічними засобами. Істотним уточненням є те, що цю психічну реальність розглядають як нормальну (на відміну від предмета психіатрії).

Часто разом із практичною психологією виокремлюють прикладну, зазвичай ототожнюють їх, вживають вирази ,,прикладна психологія” і ,,практична психологія” як синоніми (Б. С. Братусь, Ф. Є. Василюк). Проте ще Г. Мюнстерберг (1914 р.) заклав критерії диференціації цих сфер. Посилений пошук таких критеріїв характеризує сучасний етап розвитку практичної психології. Розрізнення власне практичної і прикладної психологічної діяльності також можливе за основним предметом діяльності. У багатьох видах соціальної практики, що потребують психологічного супроводу, предмет (мета) не є психологічні, хоча в таких видах соціальної практики можуть застосовувати психологічні закономірності. Наприклад, у педагогіці предмет (мета) – навчання і виховання, а застосування психологічних методів і закономірностей цих процесів – тільки засіб [9; 13]. В управлінні людьми предмет (мета) – управління, психологічні засоби – допоміжні [9]. Інакше кажучи, мету і завдання діяльності психолога, який працює в іншій соціальній сфері, формують цілі та завдання цієї сфери, наприклад, у вигляді ,,психологічного забезпечення” певної соціальної діяльності. Безпосередню практичну дію на об'єкт (особу, сім’ю, колектив) здійснює не психолог, а лікар, педагог або інший фахівець і відповідальний за результати останній. Мова не про те, що психолог зовсім не бере участі в системі практичних заходів. Наприклад, у психіатричній лікарні його участь може бути дуже великою, але загальний план лікування, останнє слово в діагностиці й терапії, тобто усі стратегічні пункти діяльності, підпорядковано лікарю. Так і в будь-якій іншій соціально-практичній галузі психолог є відчужений від цілісної соціальної практики [3; 17].

У власне психологічній практиці і мета, і засоби мають психологічний характер, складають єдність. Наприклад, тестування з метою виявити характеристики особи, консультування особистісних або міжособистісних проблем, формуючи та розвивальні тренінги – усі ці види діяльності мають психологічні цілі, яких досягають за допомогою психологічних засобів. Іншими словами психологічна практика – це власна практика психології.

Розуміння практичної психології як діяльності з перетворення психічної реальності не виключає з неї теоретичних і дослідницьких, тобто пізнавальних, компонентів. Доказом цього є наявність великої кількості теорій і розвиненого понятійного апарату всіх крупних психопрактичних систем (біхевіоральної, психоаналітичної, гуманістичної, екзистенціальної, гештальт-терапії тощо). Виконання науково-дослідних завдань практичної психології націлене на вивчення закономірностей розвитку і формування особистості, на розробку методологічних основ діяльності практичного психолога, засобів і методів професійного застосування психологічних знань в умовах різних соціальних систем. Важливо розуміти і пам'ятати, що пізнавальні компоненти психологічної практики, як було зазначено, виконують підпорядковані, додаткові функції – орієнтовну і контрольну, сприяючи здійсненню і розвитку самої психологічної практики.

Виділяють такі завдання практичної психології як діяльності з перетворення психологічної реальності [ 9; 12; 13; 14; 17]:

1) власне психопрактичні:

- надання психологічної допомоги людям, що мають психологічні труднощі та проблеми;

- надання психологічної допомоги людям в особливих умовах життєдіяльності;

- створення умов для розвитку особистості;

- формування окремих психологічних властивостей;

- коригування окремих психологічних властивостей;

- формування діяльнісних та поведінкових новоутворень;

- визначення психологічних особливостей людей;

- запровадження психологічної просвіти;

- запровадження психогігієни та психопрофілактики;

- контроль за професійною діяльністю та підвищення кваліфікації практичних психологів;

- сприяння підвищенню психологічної культури суспільства тощо;

2) науково-дослідні:

- створення загальної теорії психологічної практики;

- розробка методологічних основ діяльності практичного психолога;

- розробка умов, методів і засобів професійного застосування психологічних знань в умовах різних соціальних систем;

- розробка психодіагностичного інструментарію;

- методичне обґрунтування діяльності служб практичної психології;

3) прикладні:

- створення соціально-психологічних служб та служб екстреної психологічної допомоги;

- розробка та запровадження систем психологічного супроводу навчання, праці, лікування тощо;

- аналіз та характеристика робочих місць;

- розробка програм підготовки, перепідготовки й атестації кадрів;

- розробка спеціальних навчальних програм;

- розробка проектів нормативних документів;

- розробка методичних рекомендацій;

- розробка психологічних рекомендацій.

Поняття ,,психологічна практика” вживають в широкому (як увесь простір практичної психології) і вузькому (як конкретна практична психологічна діяльність) значеннях. В обох випадках психологічна практика – це вид специфічної соціальної практичної діяльності. Окремі практичні завдання визначають конкретні цілі професійної діяльності психолога в психологічних службах, установах і організаціях різного профілю, у спеціалізованих психологічних кабінетах і центрах у формі надання психологічної допомоги конкретним особам та колективам.
Лекція 2 «Психотехнічна теорія, її головні поняття»
Як зазначено, поняття ,,практична психологія” не виключає, а навпаки, передбачає наявність пізнавального, або теоретичного, компонента.

Психопрактичні теорії і поняття – це засіб узагальнення величезного емпіричного досвіду, здобутого різними видами психологічної практики; вони є ознакою розвитку самої психологічної практики. Як визнають багато науковців, практична психологія не може продуктивно розвиватися без теорії; у той же час, вона не може розраховувати на академічну теорію (Б. С. Братусь, Ф .Є. Василюк, А. А. Пузирєй, В. І. Слободчиков, В. О. Татенко, Т. С. Яценко). Практичній психології потрібна власна система понять і уявлень, власна теорія, співвідносна з її особливим предметом – теорія дії, теорія практики. Таку теорію ще з часів В. Штерна називають психотехнічною. За визначенням Ф. Є. Василюка, психотехнічна теорія – це не теорія психологічного ,,об’єкта” (психіки, діяльності, поведінки), а теорія психологічної роботи-з-об’єктом [3]. Семантичне підтвердження такої формули він вбачає в назвах, які дали, наприклад, З. Фрейд або П. Я. Гальперін своїм психотехнічним за змістом системам: не теорія несвідомого, а психоаналіз, не теорія розумової діяльності або мислення, а теорія поетапного формування розумових дій. В обох випадках – теорія практичної діяльності психолога (аналізу, формування) [там же]. Таке розуміння поняття ,,психотехнічна теорія” наведене в багатьох публікаціях, що презентують конкретний психопрактичний досвід.

Систему базових психотехнічних понять становлять такі поняття, які є загальнозначущими для різних напрямів і шкіл практичної психології (застосовують у більшості з них). Узяті в сукупності, ці поняття утворюють систему, що відображає реальні закономірності психологічної практики, які є фактом для будь-якого фахівця.

Основою такої системи виступають поняття психологічної практики, психопрактичної системи і психопрактичного процесу.

Центральною категорією практичної психології є поняття ,,психологічна практика”. Усі види психологічної практики є подальшим розвитком, уточненням, конкретизацією цієї категорії (наприклад, психологічне консультування, психологічний тренінг, психологічна допомога, психологічний супровід тощо). При цьому в понятті ,,психологічна практика” (,,психопрактика”) зафіксована цілісність конкретної психологічної практичної діяльності. Поняття ,,психопрактична система” позначає системний характер психологічної практики. Термін ,,психопрактичний процес” позначає динамічний аспект психопрактичної системи. Таким чином, наведені поняття відтворюють той самий феномен в аспектах цілісності, системності та динамічності.

Відтак різні аспекти психопрактики конкретизовано в поняттях: ,,психотехніка”, ,,психотехнологія”, ,,клієнт”, ,,консультант”, ,,психологічна проблема”, ,,оцінка проблеми”, ,,вплив”, ,,соціальний запит”, ,,клієнтський запит”, ,,самодіагноз”, ,,терапевтичні відношення”, ,,емпатія”, ,,прийняття”, ,,самосприйняття”, ,,динаміка” (групова та індивідуальна), ,,саморегуляція”, ,,ідентифікація”, ,,конгруентність”, ,,розвиток”, навчальний”, ,,корекційний” та ,,психотерапевтичний ефекти”, ,,генералізація” тощо.

Психотехніка – це практичні операції, реальні навички й уміння, необхідні для практичних дій з об’єктами в певній соціальній системі. У публікаціях, де наведено досвід психопрактичної роботи, подана велика кількість визначень психотехніки. К. В. Ягнюк називає технікою ,,певний вид реакцій з боку консультанта, спрямованих на досягнення проміжних та кінцевих цілей психологічного консультування”. Відносно завершені окремі частини психопрактичного процесу, якщо їх виділяють як окремі дії, також розглядають як психотехніки. Сучасна психопрактика накопичила багато відпрацьованих технік (циркулярне інтерв’ю, позитивне переформулювання, рольові ігри тощо). Це дозволяє їх класифікувати. Певним групам психотехнік дають власні назви (техніки терапевтичного втручання; зняття страху та інших гострих негативних станів; особистісних змін тощо). Окремі техніки краще співвідносити з певними проблемами та клієнтами.

Психотехнологія - це сукупність психотехнічних дій, або психотехнік, на які вона може бути розділена. Цей розподіл може бути виконаний з різним ступенем деталізування. Психотехнологія – це певна послідовність психотехнік (наприклад, психотехнологія ,,системна сімейна психотерапія”).

Таким чином, психотехніка та психотехнологія корелюють з поняттям методу психологічної практики, складають його структуру. Важливим моментом психотехнічної теорії є відповідність (єдність) концепції і методу.

Опрацювання психотехнічної теорії, окремих психотехнік та психотехнологій майбутнім практичним психологом неможливе без актуалізації механізмів екстеріоризації-інтеріоризації та рефлексії щодо власних психотехнічних дій. Потужна професійна рефлексія може бути і ознакою, і критерієм професійного мислення, загалом професіоналізму практичного психолога.

Лекція 3 «Головні розділи практичної психології»
У вітчизняній психології головні розділи психологічної практики (психопрофілактику, психодіагностику, психоконсультацію, психокорекцію і психотерапію) розглядають як напрямки діяльності практичного психолога.

Предмет психопрофілактики – робота з попередження дезадаптації дітей в освітніх закладах або персоналу організації, просвітницька діяльність, створення сприятливого психологічного клімату в установах, здійснення заходів щодо попередження і зняття психологічного перевантаження людей тощо. Це мало розроблений розділ практичної психології, проте його важливість визнають багато фахівців з цієї галузі [13, с. 109; 14, с. 196]. Завдання діяльності психолога у сфері психопрофілактики найчіткіше визначені в межах служби практичної психології в системі освіти. Основні з них такі: 1) робота з адаптації дітей, підлітків і молоді до умов освітніх установ, розробка конкретних рекомендацій педагогам, батькам, вихователям тощо для надання допомоги дітям в адаптаційний період; 2) створення програм індивідуальної роботи з учасниками освітнього процесу, забезпечення їх усебічного і гармонійного особистісного розвитку; 3) створення умов, що сприяють попередженню дезадаптаційних станів у процесі переходу на наступні рівні навчання (з початкової школи в неповну середню, з неповної середньої в середню освітню і т. ін.); 4) психологічний супровід учнівських колективів (класи, гуртки, громадські організації); 5) просвітницька діяльність з типових психологічних проблем тощо [12].

Зазвичай практичний психолог розпочинає психопрофілактичну роботу за відсутності ускладнень,але він передбачає ці ускладнення на підставі свого професійного досвіду. В психопрофілактиці ініціатива цілком належить психологу; І.В.Дубровіна називає це ,,самозапросом в чистом виде”[10, с.83]. Головну складність психопрофілактичної ситуації становить нерозуміння з боку інших людей побоювань психолога відносно появи проблем, які він прогнозує як ймовірні: більшість людей (батьки, педагоги, керівники організацій) не схильні думати про труднощі,які ще тільки можуть з’явитись.

Психодіагностика. Змістом цього напрямку практичної роботи є збір психологічної інформації про людину, корисної самій людині і тим, хто з нею працює. Головна мета – прогнозування (навчальних досягнень, соціальної, професійної поведінки людини, можливих психічних порушень у випадках дезадаптації тощо). Підпорядкована мета – створення та опрацювання засобів здобуття необхідної інформації. Компетенцію та обов’язки практичного психолога становлять такі психодіагностичні завдання: 1) виявлення особливостей психічного розвитку та особистісних структур; 2) визначення особливостей певної психологічної якості в певних кількісних та якісних показниках; 3) опис психологічних і поведінкових особливостей людини в тих випадках, коли це необхідно; 4) виявлення психологічних властивостей відповідно до вікових показників, статистичних нормативів, теоретичних уявлень, вимог суспільства тощо [1, с.44-48; 9, с.129; 13, с.110]. Існує безліч соціально-психологічних ситуацій, для ефективного вирішення яких застосовують психодіагностику: раннє професійне самовизначення, індивідуалізація педагогічного підходу; сімейна психотерапія; профорієнтація та перепрофілювання в центрах зайнятості населення; кадровий відбір, висування на керівні посади; комплектування колективів; вивчення особистісних властивостей хворих з метою індивідуалізації терапії; превенція суїцидів і соціально-психологічна реадаптація самогубців; експертна оцінка ефекту запровадження різноманітних соціально-психологічних програм тощо.

У деяких ситуаціях психдіагностична робота має власну мотивацію, проте в більшості випадків діагностика не самоціль для практичного психолога, вона підпорядкована іншим завданням – розробці індивідуальних рекомендацій з вибору найбільш ефективного впливу, створення відповідних психологічних умов тощо (І. В. Дубровіна, Л. Н. Собчик, Й. Шванцара, О. Г. Шмельов). З цього погляду для практичного психолога прагненням має бути не накопичення будь-яких психологічних даних, а пошук відповідей на запитання, що спонукали дослідження, і на подальші запитання, які від нього походять. Практичний психолог висуває ряд гіпотез і відповідно до них застосовує методи обстеження та вивчення людини. Гіпотези поступово постають більш цілеспрямованими, виявляючи головну, так звану ,,ядерну”, причину. У окремих випадках найбільш ефективним визнають ,,прицільне” дослідження, у ході якого не дотримуються стандартного застосування сукупності методів (набори тестів). а пристосовують план дослідження до змісту проблеми [13, с.112].

Питання про методи діагностичної роботи відносять до найбільш дискусійних (Г. С. Абрамова, О. Я. Гуревич, І. В. Дубровіна, Й. Шванцара, О. Г. Шмельов, Т. С. Яценко). Практичний психолог зазвичай не створює нові психодіагностичні методи, він застосовує розроблений дослідниками психометричний інструментарій. Саме у сфері психодіагностики виявляються відмінності між практичною та науковою психологією, які має усвідомлювати майбутній практичний психолог, набуваючи діагностичного досвіду в емпіричних дослідженнях. І. В. Дубровіна вказує на те, що практичне застосування психодіагностичних методів примушує по-новому оцінювати самі методи та засоби їх застосування, обробки та інтерпретації отриманих результатів. Зокрема, багато діагностичних методів, які успішно застосовують для наукових досліджень, вважають громіздкими, незручними за процедурою та обробкою результатів, непристосованими для групової роботи та такими, що потребують забагато часу. Ще Б.Г. Ананьєв підкреслював, що в діагностичні методики мають переходити найбільш ефективні та пристосовані до масового застосування модифікації експериментальних методів. З цієї та інших причин ряд авторів розрізняють ,,наукову психодіагностику,, та ,,практичну (прикладну) психодіагностику” (М. Р. Бітянова , І. В. Дубровіна, О. Г. Шмельов та ін.).

Головна вимога до практичних діагностичних засобів на відміну від наукових (експериментальних) – спрямованість на цілісне вивчення загальної структури особистості конкретної людини в її особливому розвитку [13, с.110], в контексті її життєвого плану (за Л. С. Виготським). Вимір тієї чи іншої психічної функції або особистісної характеристики поза межами цілісності не має сенсу для практичного психолога. У свою чергу, цілісна інтерпретація діагностичних даних неможлива без посилань на певну психологічну теорію, що зумовлює розуміння сутності особистості, соціально-психологічних умов і закономірностей її формування та функціонування [там же]. Цілісний підхід до вивчення особистості в її життєвій ситуації вимагає особливої інтерпретації набутих даних – якісного психологічного аналізу, на противагу кількісному. Як і в інших напрямках практичної роботи, особливості реалізації методів залежать від теоретичної орієнтації психолога та від його діагностичних можливостей [17, с.12].

Психоконсультація – одна з найбільш розвинутих психологічних практик, що має свої організаційні форми. В Україні це психологічні консультації, психологічні та соціальні служби; за кордоном – психологічні консультації, психологічні служби, агентства соціальної роботи, клініки дитячого розвитку, психогігієнічні служби для дорослих, робота з виробничим персоналом, консультування у воєнній, студентській сфері тощо.

Цілі й завдання психологічного консультування визначають в межах методологічного підходу, обраного психологом. Цю проблему розглядали Г. С. Абрамова, Ю. Є. Альошина, М. В. Бітянова, Р.-А. Б. Кочюнас, М. М. Обозов, М. І. Семаго та ін. Узагальнюючи, можна сказати, що головна мета консультування – це психологічна допомога людині в становленні її як продуктивної особистості з високим рівнем самосвідомості і здатністю здійснювати власну життєву стратегію, з готовністю нести відповідальність за свою долю. Головні завдання: в процесі спілкування з психологом забезпечити людину необхідною психологічною інформацією і створити умови для усвідомлення неконструктивних способів поведінки, організації діяльності та побудови взаємостосунків, для подолання життєвих труднощів і продуктивного існування в конкретних обставинах.

Більшість фахівців з психологічного консультування наполягають на тому, що психологічний зміст консультації – це допомога людині в самостійному вирішенні її проблеми, що створює умови вирішення подібних проблем в майбутньому. Центральний момент консультації – процес взаємодії психолога та клієнта, що є вирішальною умовою для успішного консультування. Психолог відповідає за активну позицію клієнта в консультативному процесі.

Конкретні моделі консультування класифікують за такими принципами: 1) теоретична орієнтація (психоаналітична, поведінкова, гуманістична, гештальт-консультування тощо); 2) вік клієнта; 3) просторова організація (очне, тобто бесіда віч-на-віч, і дистанційне, або заочне, яке поділяють на телефонне, письмове, електронне тощо); 4) кількість клієнтів; 5) час (термінове, короткострокове, довгострокове); 6) психологічна проблематика (консультування з проблем в емоційній сфері, особистих проблем, труднощів у навчанні дітей, агресивності, насильства над дітьми, труднощів самовизначення, алкоголізму, наркоманії тощо); 7) соціальна сфера (шкільне, професійне, сімейне і подружнє, організаційне, бізнес-консультування і т.ін.) [1, с.147, 158-159; 2, с.17-18; 4, с.21; 6, с.19-21].

П. П. Горностай та С. В. Васьковська називають такі принципи консультативної роботи: добровільності, конфіденційності, нейтральності, персофінікованості, професіоналізму та співробітництва [4]. Інші автори як основні принципи консультативної роботи називають орієнтацію на цінності клієнта; акцент на діалогічності; розмежування особистих та професійних відношень; урахування індивідуально-типологічних, статевовікових та культурних особливостей; заборона надавати поради тощо.

Психокорекція значною мірою поєднана з іншими психопрактичними напрямами: психопрофілактикою, психотерапією, психологічною реабілітацією, де застосовують ті ж або подібні методи та прийоми, існують однакові вимоги до власне процедури, особистості та кваліфікації практичного психолога, його позиції відносно клієнта. Це ускладнює і робить дискусійним питання про розмежування названих видів психологічної допомоги, визначення їх особливих предметів, цілей та завдань діяльності. Визначення А. А. Осіпової вважають найбільш вдалим: ,,психокорекція – це система заходів, спрямованих на виправлення недоліків психології та поведінки людини за допомогою спеціальних засобів психологічного впливу” [8, с.7].

Психокорекційна робота має за основу на науково обґрунтовані уявлення про вікові або інші ,,норми психічного розвитку” та можливі відхилення від цих норм. При цьому підкреслюють, що актуальні психологічні недоліки не мають органічної основи та належать до сформованих властивостей та якостей, що здатні змінюватися, тобто не настільки тяжкі, щоб визнати їх носія хворою людиною (Ю. Є. Альошина, О. Ф. Бондаренко, Р. С. Нємов, А. А. Осіпова, Т. С. Яценко).

А. А. Осіпова наводить такі принципи психокорекційної роботи: єдності діагностики та корекції, нормативності розвитку, корекції ,,зверху вниз”, корекції ,,знизу вверх”, системності розвитку людини, активної діяльності клієнта [8, с.11-15], доповнюючи їх вимогою створювати позитивні форми корекційної роботи [8, с.17].

Конкретні цілі та завдання психокорекційної роботи залежать від методологічної позиції практичного психолога відносно моделі особистості та її психічного розвитку. У свою чергу зазначені завдання впливають на вибір тактики і стратегії корекційної діяльності практичного психолога. Програму психокорекції складають, як правило, на основі результатів психодіагностичного обстеження. Залежно від змістовно-психологічної спрямованості в межах нормативного онтогенетичного розвитку запроваджують корекцію розумового розвитку, корекцію розвитку особистості, корекцію поведінки, корекцію невротичних станів і неврозів, корекцію психічних станів людини в екстремальних ситуаціях її діяльності тощо. Можна позначити два основні підходи до здійснення психокорекції: 1) корекція як підведення до усередненої статистичної ,,норми” на основі опрацьованої та єдиної для всіх ,,універсальної” психотехнології; 2) надання психологічної допомоги, орієнтованої на індивідуальність особистості та унікальність її психічного й особистісного розвитку. Окремі види корекційної роботи специфікують за такими крітеріями: 1) симптом (зазвичай йдеться про ,,гострі” прояви відхилень); 2) зміст (пізнавальна чи емоційна сфера, поведінка, діяльність, спілкування тощо); 3) форма роботи з клієнтом (індивідуальна чи групова); 4) характер впливу (директивний чи недирективний); 5) терміни здійснення (коротка чи довга); 6) кількість та складність вирішуванних проблем (загальна, часткова, спеціальна).

Психокорекційний процес має на меті відродити пластичність, мобільність психічної організації людини й передбачає зовнішнє, стороннє, деколи досить жорстке втручання у психічні прояви людини. Як вказує Г. С. Абрамова, виконання психокорекційної роботи може відбуватися в трьох найважливіших формах: ,,Роби, як я!” (психолог бере всю відповідальність на себе і пропонує досить жорстку схему роботи); ,,Давай зробимо разом!” (психолог розділяє відповідальність з клієнтом); ,,Вибирай з цих способів сам!” (психолог пропонує клієнту самому взяти відповідальність на себе) [1, с.110]. Зовсім інші методи корекційної роботи пропонує Т. С. Яценко, вважаючи що шлях до професіоналізму в галузі психологічної практики полягає через групову психокорекцію [17, с.7].

Одним із підрозділів корекційної роботи пропонують визнати психологічну реабілітацію – систему медико-психологічних, педагогічних, соціальних заходів, спрямованих на відновлення, корекцію або компенсацію порушених психічних функцій, станів, особистісного й соціально-трудового статусу хворих та інвалідів, а також осіб, які зазнали психічної травми в результаті різкої зміни соціальних відносин, умов життя (унаслідок тривалого лікування, соціальної ізоляції, стихійного лиха) і т. ін. Особливу увагу в психічній реабілітації звертають на компенсацію втрачених професійних і соціально-адаптивних якостей і властивостей.

Психотерапія в межах певної психологічної моделі має на меті ,,надання психологічної допомоги здоровим людям у ситуаціях різного роду психологічних ускладнень, а також у разі потреби поліпшити якість власного життя” [9]. На сьогодні психотерапія значно розширила свої межі, у яких проводили лікування психічних та психосоматичних порушень. Сучасна психотерапія – це широка сфера наукової та практичної діяльності, яка надає різноманітні засоби для особистісного зростання та досягнення зрілості, підвищення досвідченості, зміни поведінки, вирішення екзистенціальних проблем тощо.

Суттєвою відмінністю дій психолога-консультанта та психотерапевта Г. С. Абрамова вважає те, що останній ,,в індивідуалізованій, персоніфікованій формі втілює уявлення про індивідуальну норму психічного розвитку, що містить в собі імпліцитно й характеристики психічного розвитку й характеристики психічного здоров’я” [ 1, с.211].

Методологію різних підходів у психотерапії визначають за їх належністю до одного з головних напрямів сучасної психології: психоаналітичного, біхевіорального, когнітивного, гуманістичного чи іншого, які надають конкретні готові рекомендації щодо стратегії й тактики психотерапевтичного втручання. Більшість психологів застосовує еклектичний підхід, проте бажаною є спеціалізація в якомусь певному психотерапевтичному напрямі.

Будучи одним із напрямків діяльності практичного психолога, психотерапія висуває особливі вимоги до підготовки і рівня кваліфікації психолога. Згідно з Декларацією з психотерапії, прийнятій в Страсбурзі в 1990 р.: 1. Психотерапія є особливою дисципліною з області гуманітарних наук, заняття якою є вільною і незалежною професією. 2. Психотерапевтична освіта вимагає високого рівня теоретичної і клінічної підготовленості. 3. Гарантованою є різноманітність психотерапевтичних методів. 4. Освіту в межах одного з психотерапевтичних методів здійснюють інтегрально: вона включає теорію, особистий терапевтичний досвід і практику під керівництвом супервізора, одночасно майбутній психотерапевт отримує широкі уявлення про інші методи. 5. Доступ до такої освіти можливий за умови широкої попередньої підготовки, зокрема, у сфері гуманітарних і суспільних наук.

Перераховані напрями (розділи) практичної психології розташовані за збільшенням ступеня відповідальності психолога за результати своєї професійної діяльності й ускладнення комплексу засобів, застосованих у процесі роботи. Відмінності між напрямами можна побачити й у ступені стандартизації засобів психопрактичної роботи. Найбільш стандартизованою можна вважати психодіагностику, якнайменше стандартизованими є психологічне консультування і психотерапія, оскільки вони припускають існування простору для власної активності клієнта, творчості психолога й постійного пошуку неординарних рішень у кожному конкретному випадку.
Лекція 4 «Модель фахівця з практичної психології»
Більшості методологічних концепцій притаманна позиція, згідно з якою успіх роботи практичного психолога визначає передусім система застосованих психотехнологій і психотехнік, при цьому особистісні характеристики психолога вважають другорядними. Проте гуманістична позиція сучасної психологічної практики полягає в тому, що розвивальний та оздоровлювальний ефекти виникають у результаті створення атмосфери емпатії, щирості, саморозкриття й особливих теплих взаємин між психологом і клієнтами. Як зауважує Т. С. Яценко, ,,практична психологія – це специфічна галузь знань, яка важко узгоджується з ситуацією, коли особистісна психологічна недосконалість спеціаліста знижує рівень його майстерності. Професіоналізм психолога-практика потребує належного самопізнання й психокорекції власних проблем, інакше актуальний матеріал взаємодії з клієнтом може бути сприйнятий спотворено на емоційному та когнітивному рівнях” [17, с.4].

Отже, необхідно, щоб сам практичний психолог мав такі особистісні характеристики та якості, які б дозволили йому створювати максимально сприятливі умови для розвитку клієнтів, здійснення їх особистісних змін.

Узагальнюючи погляди багатьох авторів, можна відтворити такий комплекс професійно значущих якостей та властивостей практичного психолога [6, с.25-32; 7, с.7; 10; с.16, 340; 17, с.4 ].

Професійно важливі риси особистості: адекватність і стабільність самооцінки; позитивне самоставлення; впевненість у собі; автентичність, ентузіазм і оптимізм; врівноваженість, гнучкість і терпіння, фрустраційна толерантність; високий рівень саморегуляції; соціальна сприйнятливість; сенситивність, емпатія, асертивність, відкритість поглядам і судженням, відмінним від власних; усвідомлення власних конфліктних сфер, потреб, мотивів; відсутність хронічних особистісних конфліктів, неадекватних психологічних захистів тощо.

Професійно важливі соціально-когнітивні та комунікативні уміння: концентрація уваги на клієнті; установка на власне бажання і можливість йому допомогти; віра в здатність клієнтів до змін і розвитку; вміння слухати іншого, розмовляти, умовляти та навіювати; здатність створювати атмосферу емоційного комфорту, уміння впоратися з афективними станами, встановлювати соціальний контакт тощо.

Професійно важливі властивості пізнавальних процесів: уважність, спостережливість, уміння помічати дрібниці вербальної та невербальної поведінки; гнучкість, пластичність і динамічність мислення, уміння виділяти істотне й узагальнювати, прогнозувати реакції та дії; багата уява, розвинена інтуїція; здатність рефлексувати відносно себе і клієнта.

Психофізичні властивості і психічні характеристики ЦНС – стресостійкість та водночас гнучкість і пластичність.
Список використаної літератури

Абрамова, Г. С. Введение в практическую психологию [Текст] / Г. С. Абрамова. – М.: Междунар. пед. акад., 1995. – 262 с.
Алешина, Ю. Е. Индивидуальное и семейное психологическое консультирование [Текст] / Ю. Е. Алешина. – М.: Независимая фирма ,,Класс”, 2000. – 208 с.
Василюк, Ф. Э. От психологической практики к психотехнической теории [Текст] / Ф. Э. Василюк // Психологическое консультирование и психотерапия: хрестоматия. Т.1. Теория и методология. – М., 1998, с. 5-22.
Горностай, П. П. Теория и практика психологического консультирования : Проблемный подход [Текст] / П. П. Горностай, С. В. Васьковская. – К.: Наук. думка, 1995. – 128 с.
Загальна психологія [Текст] : підручник / С.Д. Максименко [та ін.]; за ред. С.Д.Максименка. – Вид 3-тє, перероб і доп.–В.: Нова кн., 2006. – 688 с.
Кочюнас, Р.-А. Б. Основы психологического консультирования [Текст] / Р.-А. Б. Кочюнас; пер. с лит. – М.: Академ. проект, 1999. – 239 с.
Максименко, С.Д. До проблеми розробки освітньо-кваліфікаційної характеристики сучасного психолога [Текст] / С. Д. Максименко, Т. Б. Ільїна // Практ. психол. та соц. робота. – 1999. – №1. – С.2–6.
Осипова, А. А. Общая психокоррекция [Текст] : учеб. пособие для студ. вузов / А. А. Осипова. – М.: ТЦ ,,Сфера”, 2000. – 512 с.
Основи психології [Текст] : підручник за заг.ред. О.В.Киричука, В.А. Роменця. –Вид. 4-те , стереотип. – К.: Либідь, 1999. – 632 с.
Панок, В.Г. Концептуальні підходи до формування особистості практикуючого психолога [Текст] / В.Г.Панок // Практ. психол. та соц. робота. – 1998. – №4–5. – С. 5-7.
Пов’якель, Н.І. Професійна рефлексія психолога-практика [Текст] / Н.І.Пов’якель // Практ. психол. та соц. робота. – 1998. – № 6–7. – С. 3–6.
Положення про психологічну службу системи освіти України [Текст] : офіц. текст. Наказ М-ва освіти і науки України № 127 від 03.05.1999 р.
Практическая психология образования [Текст] : учеб. пособие / под ред. И. В. Дубровиной. – 4-е изд. –СПб.: Питер, 2004. — 592 с.
Собчик, Л. Н. Введение в психологию индивидуальности. Теория и практика психодиагностики [Текст] / Л. Н. Собчик. – М.: Ин-т прикл. психологии, 1998. – 509 с., илл.
Спиркина, Е. А. Подготовка психотерапевтов и психологов-консультантов (проблемы адаптации западного опыта) [Текст] / Е. А. Спиркина // Психолог. журн. – 1994. – №6. – Т.15. – С. 121–127.
Чепелєва, Н .І. Основи практичної психології [Текст] : підруч. для ВНЗ (затв. МОН України) / Н. І. Чепелєва, Т. І. Тітаренко, В. Г. Панок. – Вид. 3-тє – К.: Либідь, 2006. – 366 с.
Яценко, Т. С. Психологічні основи групової психокорекції [Текст] : навч. посіб. / Т. С. Яценко. – К.: Либідь, 1996. – 264 с.

Лекція 5. ФУНКЦІЇ ТА ЗАВДАННЯ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ПРАКТИКИ

Визначення поняття „психологічна практика”.
Місце психологічної практики у психологічній науці.
Специфічні риси психологічної практики.
Система принципів практичної психології.
Функції та завдання психологічної практики.

Визначення поняття „психологічна практика”

У психологічній науці є часто вживаними поняття „практична психологія”, „психологічна практика”. Причому авторами дані поняття, як правило, вживаються як синоніми. „Практична психологія розглядається як психологічна практика, як професійна діяльність із консультування, діагностики, терапії тощо” (В. Панок). Інші автори (Т.С. Яценко) схильна ці поняття розрізняти.

Основні труднощі виникають при намаганні чітко розмежувати академічну (наукову), практичну психологію і психологічну практику.

Практика – це матеріальна, чуттєво-предметна, цілеспрямована діяльність людини, яка має на меті перетворення природних і соціальних об’єктів. Отже, практика – це чуттєво-практична діяльність. Тобто створення певної предметів, що вимагає певних зусиль, умінь, почуттів тощо.

Психологічна практика, натомість сприяє збагаченню індивідуального досвіду, змінює рівень свідомості й характер потреб, впливає на вибір цінностей, ставлення до соціальних норм. Для цього спершу слід упредметнити (уречевити), об’єктивувати психологічний зміст суб’єкта (людини). І тут постають два шляхи для реалізації цього завдання:

Упредметнення психологічного змісту поняттями, категоріями (концептами) академічної психології через застосування стандартизованих методик, передовсім тестів (наприклад, методика Літмана-Шмішека досліджує акцентуації характеру). Це класичний шлях практичної психології.
Спонукання суб’єкта до рефлексії і цілісне вивчення психологічних особливостей у поєднанні свідомих і несвідомих компонентів (психоаналіз З. Фройда). Це шлях психологічної практики.

Практична психологія – це діагностико-корекційна та профілактична робота з окремими індивідами і групами осіб для відновлення та збереження психічного здоров’я. Її структура така: діагностика психологічних феноменів і їх подальша корекція в разі відхилення від заданої автором тесту психологічної норми.

Головні проблеми: повідомлення вже готових результатів з надією, що вони педагогічно вплинуть на людину і вона погодиться переглянути свою поведінку. Крім того, відбувається фізіологічна вульгаризація, редукція власне психологічних проблем. В результаті психолог має справу з типовими психологічними даними, які зафіксовані не зараз (колись), але намагається їх нівелювати, виправити тепер, що порушує особистісну екологію суб’єкта.

Практична психологія дає дискретну картину психологічного змісту суб’єкта, позаяк спрямовує увагу на дослідження окремих феноменів (коефіцієнт інтелекту, пізнавальні процеси). Тому виникають перекрученні завдання: розвивати пам’ять тоді, коли вона розвинена, але людина не має мотивації на запам’ятовування.

Психологічна практика – це глибинно-особистісне дослідження, в якому психодіагностика і психокорекція збігаються в часі і місці („тут-і-тепер”). Вона орієнтована на спонтанну поведінку, яка піддається аналізу як свідомих, так і несвідомих компонентів. Тобто забезпечується цілісне розуміння психіки в її свідомих і несвідомих проявах.

Психологічна практика тривала в часі і дозволяє з’ясувати глибинно психологічні особливості суб’єкта. Під час діагностики відбувається рефлексія і корекція суб’єкта.

2. Місце психологічної практики у психологічній науці

Академічна (наукова) та практична психологія, рівно як і психологічна практика мають розбіжності з огляду на завдання, методологію, принципи, зміст і форми розвитку. Тобто теоретичні засади психології не завжди відповідають практичному використанню психології.

Наприклад, практична спрямованість психології на корекцію дітей у школі і здійснення просвітницької роботи серед вчителів є помилковою з точки зору академічної психології, позаяк корегувати варто усталене, стабілізоване, ригідне з опорою на власні мислительні (рефлексивні) можливості людини. Дитяча психіка досить пластична, а мислення не настільки сформоване, щоб сподіватися на зміни.

Ще один приклад: маніакальне встановлення акцентуацій характеру і типів темпераменту, підлаштовування під них навчально-виховного і виробничого процесів, пояснення результатів навчання та ефективності праці. З академічної, зокрема, гуманістичної точки зору це хибний шлях. Акцентуації характеру і типи темпераменту можуть пояснити лише специфіку навчальної та виробничої активності, її унікальну стратегію – не більше.

Отже, головним завданням на сьогоднішній день є вирішення проблеми дослідження основних системотворчих засад практичної психології, визначення її специфіки та зв’язку з академічною психологією.

Академічна психологія прагне до того, щоби типологізувати людську психіку і в такий спосіб чітко встановити закономірності і закони функціонування психіки. Тому вона спирається на стандартизовані методики (тести).

Практична психологія лише іноді користається стандартизованими методиками задля того, щоби обґрунтовано вносити зміни у зміст, форми і напрями індивідуального розвитку особистості. Тобто постає проблема побудови адекватної психологічної технології.

	Академічна психологія	Практична психологія
Об’єкт	Абстрактна, середньостатистична людина	Конкретна людина у конкретних життєвих обставинах
Предмет	Механізми душевного життя та поведінки	Життєва ситуація, життєві плани та життєвих шлях
Кінцева мета	Встановлення наукових фактів, законів	Вплив на поведінку й розвиток, корекція
Підхід	Аналітично-статистичний	Структурно-синтетичний
Методи	Дослідницькі: спостереження, експеримент	Психологічна технологія, інтуїція
Вимоги до спеціаліста	знання	Знання + життєвий та професійний досвід + інтуїція

Отже, має відбуватися взаємозбагачення академічної та практичної психології. Зараз цей процес інтенсивно відбувається у ракурсі надання наукової самостійності багатьом психологічним практикам (транзакційний аналіз).

Специфічні риси психологічної практики

Головна мета психологічної практики – надання людям психологічної допомоги.З цього слідує, що методи практичної психології спрямовані не стільки на вивчення, скільки на надання допомоги. Діагностичні завдання визначаються корекційними завданнями, приватними запитами клієнтів.

Отже, предметом практичної психології є конкретний індивід у конкретних життєвих обставинах,а не загальні закономірності психічних явищ.

Критерієм достовірності знань слугує досвід та ефективність роботи спеціалістів. Важливо, щоби одні методи були ефективними у використанні якомога більшої кількості психологів.

Особливість знань у практичній психології можна вважати конкретність і практичність. Тобто робота повинна мати чітку практичну цінність, хоча не завжди практичний досвід може забезпечуватися доказовою базою та поширеними психологічними ідеями.

Ще одна особливість – цілісність в описі психіки людини (єдність свідомих і несвідомих компонентів психіки для пояснення поведінки, емоцій і думок).

Концепції практичних психологів вирізняються метафоричністю мови. Приклади: Фройд (Едиків комплекс), Фромм (втеча від свободи), Берн (Дитина-Дорослий-Родитель), Перлз (собака-зверху). Метафора унаочнює інформацію, робить її зрозумілішою, доступнішою для сприйняття. Берн наполягав, що книги з психології мають писатися так, щоби їх розуміла 8-річна дитина.

Важливим є вплив особистості психолога на процес і результати роботи. Зокрема, даються взнаки особисті трагедії та колізії вчених-практиків. Наприклад, на концепцію Франкла суттєвий вплив справило перебування у концтаборі. Інші психологи свого часу були лікарями, священиками і принесли у психологію медичну, релігійну термінологію. Серед них А. Адлер (комплекс неповноцінності), К. Юнг (вроджені архетипи).

Практичні психологи тяжіють до популяризації результатів своєї роботи.

4. Система принципів практичної психології

Принцип як специфічний умовивід характеризує предмет, метод та основні теоретичні засади, на яких будується та чи інша теорія. Він встановлює межі та основні підходи до верифікації досліджуваних явищ. Принципи повинні складати певну систему. Тобто принципи слід розуміти у взаємозв’язку, коли кожен із них обумовлює існування наступного, коли без конкретного принципу стає неможливий адекватний опис предмета практичної психології.

Центральним принципом можна вважати принцип детермінізму. Вихідною одиницею аналізу тут обрано взаємодію суб’єкта з оточуючим його природним і соціальним середовищем. Ключовим питанням є визначення природи детермінації: чи зовнішнє визначає внутрішнє, чи внутрішнє визначає зовнішнє? Для практичного психолога, що дистанціюється від теоретичної полеміки, важливо навчитися встановлювати дійсні причини виникнення психологічних проблем, а саме: які обставини та люди спричинюють незадовільний психологічний стан суб’єкта?

Принцип суб’єктної активності. Він вказує на те, що практичний психолог має справу з людиною, яка перебуває у конкретних життєвих обставинах, які частково випали на її долю, а частково створені нею самою, і котра, ставлячи перед собою власні цілі, на основі власних можливостей вибудовує свою поведінку.

Цей принцип, очевидно, є основним для процесу психокорекції. Лише визнаючи за собою відповідальність за свою долю, людина здатна змінюватись, ставлячи перед собою адекватні життєві цілі.

Принцип розвитку. Детермінація поведінки, зв’язок свідомості і діяльності об’єктивно виявляється і реалізується в процесі розвитку психічних явищ. Він вимагає розглядати особистість і ситуацію, в якій вона діє, як системи, що розвиваються, та враховувати ступінь розвитку людини і соціальної групи.

Маємо тримати на думці, що психологічно складна ситуація є одномоментною щодо особистісного розвитку. Слід відрізняти особистісні кризи, яким неможливо запобігти і які минають на вищому ступіні розвитку індивіда, та серйозні психологічні проблеми (неврози, психози), що є результатом невдалого (неадекватного) психічного розвитку індивіда (дезадаптації, дезінтеграції).

Принцип індивідуального підходу. Кожна особистість неповторна, індивідуальна. Якщо для академічної психології важлива типологія, статистична значущість, то для практики – індивідуальність, унікальність. Тобто типології носить орієнтовний характер для практичної психології. Практичний психолог повинен щоразу теоретично відтворювати структуру індивідуальності, уявляти її не статично, а функціонально. У ТА, наприклад, розрізняють структурну і функціональну модель особистості.

5. Функції та завдання психологічної практики

Очевидно, що вихідною категорією психологічної практики є «психологічна проблема» (В. Панок), або «особистісна проблема» (Т. Яценко). Саме існування психологічної проблеми породжує запит, що є підставою для застосування психологічних методів практичної роботи. Отже, основна функція психологічної практики – надання психологічної допомоги з метою усунення (нівелювання) особистісних (психологічних) проблем.

Психологічна проблема – це стан невизначеності, що виникає у процесі життєдіяльності індивіда між його намірами, мотивами й цілями поведінки, з одного боку, та об’єктивними й суб’єктивними умовами її реалізації – з іншої; як протиріччя між очікуваними та реальними результатами дій людини. Коротко кажучи, психолог дає відповідь на питання, чому трапляється не так як запланував.

Дати класифікацію особистісних проблем доволі складно. В. Панок для прикладу наводить такі:

Проблеми спілкування та міжособистісних взаємин. Функція: надання допомоги у встановленні адекватного рівня комунікації.
Проблеми саморозвитку і самоідентифікації. Функція: навчання рефлексії і допомога у самореалізації.

Практична психологія має розгалужене застосування: політика, економіка, бізнес, освіта, сім’я, юриспруденція, спорт тощо.

Політична психологія забезпечує функції психологічного забезпечення політичних процесів, агітації та реклами. Основне завдання – формування громадської думки засобами практичної психології (засобами масової комунікації). Наприклад, під час передвиборної компанії.

Практична психологія економіки та бізнесу пов’язана з виконанням робіт з підбору та управління кадрами, забезпечення рекламної діяльності, вивчення ринку товарів та послуг, ведення переговорів, соціально-психологічного тренінгу персоналу фірм.

Практична психологія освіти розв’язує проблеми виховання і навчання. Зокрема, вирішуються проблеми підвищення якості навчання, результативності, розробка та оцінка педагогічних інновацій, профорієнтаційні заходи.

Психологія сім’ї та соціально-психологічного захисту населення. Консультативні служби забезпечують регуляцію подружніх стосунків та надають допомогу у вихованні дітей. Головні проблеми терапії міжособових взаємин.

Клінічна психологія основним завданням має реабілітацію людей, що перенесли захворювання, зазнали психічної травми або хворіють на хронічні захворювання. Лікування, як правило, відбувається у клініках, реабілітаційних центрах, санаторіях, центрах психічного здоров’я. завдання: формування здорового способу життя та психологічна корекція особистості у зв’язку із перенесеним захворюванням або іншими життєвими негараздами.

Військова та спортивна психологія. Центральна проблема – проблема протиборства, змагальності. Психолог забезпечує досягнення мети, підготовку до активної діяльності військових або спортсменів, терапію психічних травм.

Юридична психологія. Психодіагностика та здійснення психологічної експертизи. Специфічна робота: побудова психологічний портрету злочинця, розробити опис поведінки та звичок, а також перевиховання, виправлення особистості засудженого.

Екологічна психологія. Віднайдення психологічних можливостей зміни способу життя людей у нових умовах проживання. Прикладом такої діяльності є Чорнобильська катастрофа.

1 2

скачати