1   2   3   4   5   6   7   8   9
Ім'я файлу: Ділова_українська_мова_лекції,_денна.doc
Розширення: doc
Розмір: 999кб.
Дата: 11.02.2024
скачати


Лекція № 1.
Тема. Основні поняття навчальної дисципліни.

Особливості писемного ділового мовлення. Складання й написання документів.
Мета. Ознайомити студентів економічного факультету з навчальною дисципліною, з основними засадами її вивчення у вузі, розкрити особливості писемного ділового мовлення, проаналізувати основні норми сучасної української мови, подати рекомендації щодо написання й оформлення документації, акцентувати увагу на засвоєнні економічних термінів.
Вступ.

Сучасний економічний розвиток України значною мірою залежить від нагромадження знань, досвіду, досягнень та їх обміну, що здійснюється в професійному діловому спілкуванні. Процес комунікації забезпечує встановлення внутрішньоекономічних і зовнішньоекономічних зв’язків, налагодження ділових партнерських стосунків, вирішення важливих економічних проблем, підвищення ефективності управління, підтримання доброзичливих товариських взаємин. Успішність його залежить від культури спілкування – дотримання моральних та комунікативних установок, знання з етики та психології, вміння застосовувати їх на практиці. Основою культури ділового спілкування є культура ділового мовлення – володіння мистецтвом усного й писемного ділового висловлювання.

Розвиток самостійної, незалежної, демократичної української держави потребує досконалого володіння знаннями із сучасної української літературної мови, дотримання високого рівня мовної культури в діловому спілкуванні як усіх загалом людей, так і кожної професійної групи зокрема. Тому сьогодні досить актуальною є мовна підготовка спеціалістів із різних сфер суспільного життя. Розв’язанню цієї проблеми сприяє значна кількість опублікованої літератури (наукової, навчальної, пізнавальної тощо) з писемного й усного ділового мовлення.
План.

  1. Поняття мови і мовлення, функції мови. Культура мовлення, її ознаки.

  2. Українська мова як літературна і державна. Місце української серед інших мов світу.

  3. Функціональні стилі української мови. Призначення і різновиди офіційно-ділового стилю.

  4. Ознаки писемного ділового мовлення. Документ як основний вид писемного мовлення.

  5. Складання й упорядкування документів. Дотримання мовних норм у ділових паперах.


Зміст лекції.

  1. Поняття мови і мовлення, функції мови. Культура мовлення, її ознаки.

Мова – це суспільне явище, засіб формування, становлення особистості, пізнання й освоєння світу, засіб спілкування, передання й набуття досвіду.

Мова виконує комунікативну функцію (спілкування) і мислетворчу (формування й формулювання думок), що є основними, загальними функціями мови. З комунікативною пов’язані контактоустановлювальна (налагодження контакту), номінативна (позначення речей), емотивна (вираження почуттів, емоцій), експресивна (самовираження), естетична (вираження смаків, уподобань), волюнтативна (волевиявлення), прагматична (вираження ставлення мовця до висловленого), метамовна (використання мови для опису спеціальної наукової мови). З мислетворчою пов’язані пізнавальна (пізнання світу), акумулятивна (нагромадження знань про світ), культуроносна (засвоєння культури свого народу), ідентифікаційна (усвідомлення своєї належності до певної спільності).

Мова є загальним, абстрактним поняттям. Вона реалізується в мовленні, без якого стає мертвою. Мовлення – це мовна діяльність, або спілкування людей між собою з використанням мови. Мовлення має індивідуальний характер, залежить від віку, статі мовця, його виховання, освіти, становища в суспільстві, темпераменту, стану здоров’я та інших ознак, властивих конкретній людині.

У мові переважає системність, упорядкованість, без чого не можна було б ні засвоїти її, ні користуватися нею. У мовленні можливі випадковості, відхилення.

Культура мовлення – це володіння літературними нормами на всіх мовних рівнях, в усній та писемній формах мовлення, вміння користуватися мовностилістичними засобами й прийомами відповідно до умов і цілей спілкування.

Ознаками культури мовлення є правильність (дотримання в конкретну історичну епоху діючих правил, за допомогою яких створені норми), точність (відповідність вживаних слів їх мовним значенням), логічність (володіння прийомами розумової діяльності, знання законів логіки), змістовність (вміння продумувати тему й основну думку висловлювання, розкривати тему повністю), послідовність (вміння говорити зв’язно, логічно, не переходити з одного на інше), доречність (вибір мовних засобів відповідно до змісту та характеру повідомлення), виразність (добір мовних засобів, що викликають діяльність уяви), образність (вміння добирати висловлювання для емоційного впливу на слухачів), чистота (використання тільки літературних мовних засобів), багатство (вираження думки, певного граматичного значення різними способами і засобами) та інші.

Мовна норма – це сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними та зразковими на певному історичному етапі. Норма тісно пов’язана з поняттям правила. Правила відображають у свідомості реальні мовні норми. Нормативність мови виявляється на рівні орфоепії, акцентуації, лексики, морфології, синтаксису, орфографії, пунктуації, словотвору, стилістики.

Характерною для літературної мови є варіантність норм. Варіантність – це здатність мовних одиниць різними формами передавати той самий зміст. Наприклад, на морфологічному рівні: буду писати і писатиму, вищий і більш високий.

  1. Українська мова як літературна і державна.

Місце української серед інших мов світу.

Українська мова є національною мовою. Як мова корінного населення – українців – вона проголошена державною в Україні.

Національна мова – це засіб спілкування нації та засіб виділення її серед інших націй. Вона є історичною категорією, пов’язана зі становленням та розвитком нації. Національна мова складається з літературної мови і нелітературних форм спілкування (просторіч, жаргонів, діалектів та ін.).

Літературна мова – вища форма національної мови, що відзначається унормованістю, відшліфованістю, уніфікованістю, стандартизованістю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів. Обслуговує різні сфери суспільного життя.

Літературна мова існує у двох формах: усній і писемній. Усна форма характеризується використанням здебільшого простих за структурою речень, невеликим обсягом лексики, меншим дотриманням норм, невідтворюваністю, розрахованістю на слухове сприйняття, застосуванням міміки, жестів, інтонації, а писемна – складним синтаксисом, більш відшліфованим стилем, чіткішою диференціацією за сферами спілкування, вживанням інтернаціоналізмів, термінів, абстрактної лексики, нормативністю, монологічністю, розрахованістю на зорове сприйняття, відтворюваністю, фіксацією матеріалу в просторі й часі, здатністю трансформуватися в усну мову.

Українська мова належить до індоєвропейської сім’ї мов. Індоєвропейська сім’я містить слов’янську, романську, германську, балтійську, кельтську, індійську, іранську, грецьку, вірменську, албанську, анатолійську та інші групи мов.

Слов’янська група складається зі східної підгрупи мов (українська, російська, білоруська), західної (польська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька) і південної (болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська).

Усі слов’янські мови мають спільне джерело – праслов’янську мову, що існувала до V – VI ст. нашої ери. Доказом цього є наявність спільних рис у слов’янських мовах, наприклад: рука (укр.), rQka(пол.), ruka(серб.). Українська мова, на думку вченого-філолога Ю. Шевельова, постала з праслов’янської мови й формувалася майже тисячу років – з VI ст. до XVI ст.


  1. Функціональні стилі української мови.

Призначення і різновиди ділового стилю.

Функціональна підсистема мови, закріплена за певною сферою спілкування, називається стилем. Мовний стиль – це сукупність мовних засобів вираження, вибір яких зумовлений змістом, метою та характером висловлювання.

Основними стилями сучасної української літературної мови є науковий, публіцистичний, художній, офіційно-діловий і розмовний. Деякі мовознавці виділяють ще й інші стилі, напр., епістолярний, конфесійний. Кожний стиль має сферу поширення, функціональне призначення, систему мовних засобів, стилістичні норми, що оберігають його і роблять досить стійким стилем.

Науковий стиль – це стиль наукових праць, теорій тощо. Він призначений для того, щоб повідомляти про результати наукових досліджень, доводити теорії, обґрунтовувати гіпотези, роз’яснювати явища, систематизувати знання. Сферою його поширення є наука, навчання, освіта, техніка.

Науковий стиль має такі різновиди: власне науковий (монографія, наукова стаття, доповідь, повідомлення, тези), науково-популярний (наукова література, представлена в нефахових виданнях), науково-навчальний (підручники, посібники та інша література для навчальних закладів), науково-публіцистичний (література, що висвітлює наукові проблеми з погляду публіциста), виробничо-технічний (література, що обслуговує різні сфери господарства й виробництва).

Публіцистичний стиль – це стиль обговорення суспільних явищ, актуальних суспільно-політичних проблем. Він використовується для обстоювання та пропаганди важливих суспільно-політичних питань, активного впливу на слухачів, спонукання їх до діяльності. Сферою поширення цього стилю є громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.

Різновидами публіцистичного стилю є стиль засобів масової інформації (газети, журнали, листівки, репортажі, інтерв’ю тощо), художньо-публіцистичний (памфлети, фейлетони, нариси, політичні доповіді тощо), науково-публіцистичний (літературно-критичні статті, огляди, рецензії), есе (короткі нариси вишуканої форми).

Художній стиль – це стиль художньої літератури, що відображає усе багатство національної мови і використовується для різнобічного впливу на думки й почуття людей за допомогою художніх образів, для формування ідейних переконань, моральних якостей та естетичних смаків. Сферою поширення цього стилю є мистецтво, творча діяльність, література, культура, освіта.

Художній стиль поділяється на такі різновиди: епічний (роман, повість, оповідання, новела тощо), ліричний (поема, гімн, елегія, епіграма тощо), драматичний (трагедія, комедія, водевіль тощо), комбінований (ліро-епічний твір, драма-феєрія тощо).

Розмовний стиль – це стиль усного мовлення. Основне його призначення – бути засобом впливу й невимушеного спілкування, обміну думками, судженнями, інформацією. Цей стиль застосовується для повсякденного спілкування в побуті, сім’ї, на виробництві.

Різновидами розмовного стилю є розмовно-побутовий і розмовно-офіційний, а типовими формами мовлення виступають діалоги і полілоги.

Офіційно-діловий стиль – це стиль ділового спілкування. Він регулює ділові стосунки людей у державно-політичному, громадському, економічному житті, законодавстві, адміністративно-господарській діяльності та обслуговує громадські потреби людей у типових ситуаціях.

До різновидів цього стилю належать: адміністративно-канцелярський (автобіографія, характеристика, доручення, розписка тощо), законодавчий (указ, статут, постанова, конституція тощо), дипломатичний (міжнародна угода, звернення, договір, ультиматум тощо), юридичний (акт, позовна заява, запит, протокол тощо).


  1. Ознаки писемного ділового мовлення.

Документ як основний вид писемного мовлення.

Специфіка писемного ділового мовлення полягає в тому, що воно є вторинним стосовно усного. Писемне виникло пізніше від усного і спирається на нього як на своє джерело. Основними рисами сучасного офіційно-ділового мовлення є стандартизованість, нейтральний тон мовлення, чіткість і точність висловлювання; лаконічність, стислість і послідовність викладу фактів; документальність, наявність реквізитів, що мають певну черговість; сувора регламентація тексту (виділення параграфів, пунктів, підпунктів); відсутність індивідуальних авторських мовних ознак.

Основним видом писемного ділового мовлення є документ. Документ – це діловий папір, оформлений у заведеному порядку, що фіксує і передає інформацію, підтверджує її достовірність та об’єктивність і має відповідно до чинного законодавства юридичну силу. Організація роботи з документами та діяльність щодо їх створення називається діловодством.

Документація містить такі складові частини: документи щодо особового складу, довідково-інформаційні документи, обліково-фінансові документи, організаційні документи, розпорядчі документи. Є ще спеціалізована документація, що стосується певного виду чи окремої сфери діяльності, напр., документи з організації зовнішньоекономічної діяльності.

Існують різні класифікації документів:

– за найменуванням (заява, лист, довідка, положення тощо);

– за походженням (службові, що створюють організації, підприємства й службові особи, які їх представляють, та особисті, що створюють окремі особи поза сферою їх службової діяльності);

– за місцем виникнення (внутрішні, що мають чинність лише в організації, де їх складено, і зовнішні, що є результатом спілкування установи з іншими організаціями);

– за напрямком (вхідні, що надходять до закладу, і вихідні, що адресовані за межі установи);

– за формою (стандартні, що мають однакову форму, заповнюються в певній послідовності й за суворо визначеними правилами, та нестандартні, що створюються в кожному конкретному випадку для розв’язання окремих ситуацій, друкуються або пишуться від руки);

– за строками виконання (звичайні, що виконуються в порядку загальної черги, термінові зі встановленим строком виконання і дуже термінові з позначенням “дуже терміново”);

– за ступенем гласності (несекретні, що призначаються для загального службового користування, і секретні, що мають позначку “секретно”);

– за терміном зберігання (тимчасові – до 10 років, тривалі – понад 10 років і постійні);

– за складністю (прості, що відображають одне питання, і складні, що розкривають декілька);

– за технікою відтворення (рукописні й відтворені механічно);

– за носієм інформації (оформлені на папері, диску, фотоплівці, магнітній стрічці, дискеті);

– за стадіями створення (оригінал – первинний і основний вид документа, копія – точне відтворення оригіналу з поміткою “копія”, витяг – відтворення частини документа і дублікат – поновлення документа у випадку його втрати).


  1. Складання й упорядкування документів.

Дотримання мовних норм у них.

Документи складаються з реквізитів. Реквізити – це структурні елементи документа, що поділяються на постійні й змінні. Постійні друкують при виготовленні документа, а змінні фіксують на ньому в процесі заповнення. Сукупність реквізитів, розміщених у встановленій послідовності, називається формуляром. Кожний вид документа має свій формуляр. Аркуш паперу з відтвореними на ньому реквізитами, що містять постійну інформацію, називається бланком.

Кількість реквізитів у документах не однакова. Вона визначається видом, змістом та призначенням документа. Кожному реквізиту відведено певне місце.

Держстандарт встановлює максимальний склад реквізитів (32 елементи) і певний порядок розміщення їх у документах: державний герб; емблема організації чи підприємства; зображення державних нагород; код підприємства, установи, організації; код форми документа; назва міністерства або відомства, якому підпорядковується установа; повна назва установи, організації або підприємства – автора документа; назва структурного підрозділу; індекс підприємства зв’язку, поштова й телеграфна адреси, номер телетайпу, номер телефону, номер рахунку в банку; назва виду документа; дата; індекс; посилання на індекс та дату вхідного документа; місце складання чи видання; гриф обмеження доступу до документа; адресат; гриф затвердження; резоляції; заголовок до тексту; відмітка про контроль; текст; позначка про наявність додатка; підпис; гриф погодження; візи; печатка; відмітка про засвідчення копії; прізвище виконавця та номер його телефону; позначка про виконання документа й скерування його до справи; відмітка про наявність електронної копії документа; позначка про надходження документа; відмітка про державну реєстрацію. Основними реквізитами документів є назва, текст, дата, підпис, адресат, адресант.

Документам властива строга фонетична організація висловлювання, свідоме уникнення незграбності в поєднанні звуків, напр.: в основному, а не у основному; зі студентами, а не з студентами.

На лексичному рівні в документах функціонують стилістично нейтральні, абстрактні й конкретні слова, терміни, напр.: гарантія, альтернатива, консенсус, аудієнція; пароніми, рідше синоніми, антоніми, напр.: поверховий, поверхневий; генеральний, головний, основний; відправник, одержувач.

Документи широко послуговуються усталеними суспільно-політичними та адміністративно-канцелярськими виразами, стандартними формулами, напр.: взяти участь, регламентація дій, відповідно до плану, згідно з інструкцією. Для них характерна специфічна фразеологія, напр.: поставити до відома, взяти до уваги. Стійкість лексичного складу фразеологізмів не дозволяє їх змінювати, напр.: вносити вклад у банк, але робити внесок у культуру.

До морфологічних особливостей документів належить вживання слів на зразок автор, діяч, журналіст, професор, керівник, що є основними назвами посад, професій, статусу осіб чоловічої і жіночої статі. Високою частотою в ділових паперах відзначаються віддієслівні іменники, безособові й наказові форми дієслів, напр.: виконання, рішення, розподіл, обмін, розглянуто, обговоріть.

Для ділового мовлення характерні розповідні речення з прямим порядком розміщення членів речення. Значною мірою в реченнях представлені дієслівні звороти, інфінітивні структури, конструкції з дієсловом у формі наказового способу, напр.: враховуючи висловлені думки, винести на обговорення, пропоную затвердити. Перевага надається простим реченням, рідше використовуються прості ускладнені, а також складні речення, напр.: Золото– дорогоцінний метал, що протягом багатьох віків виконував роль грошового товару. Сьогодні через об’єктивні причини золото перестало виконувати основні функції грошей. Відбувається його демонетизація.
Висновки.

Знання з української мови за професійним спрямуванням – це підгрунтя майбутньої професійної діяльності і перспективності. Здобуття і засвоєння знань із писемного й усного ділового мовлення забезпечують культуру ділового спілкування в будь-якій сфері суспільного життя, визначають рівень професійної підготовки і дозволюють вільно спілкуватися в сучасному світовому економічному просторі. Глибокі і грунтовні знання із професійного писемного й усного ділового мовлення – це імідж сучасних економістів, високий рівень професійної кваліфікації на ринку праці та престижне місце в економічному світі загалом.
Література.

Ботвина Н.В. Офіційно-діловий та науковий стилі… – К., 1999. – С. 5–24.

Волкотруб Г. Й. Стилістика ділової мови. – К., 2002. – С. 5–29.

Глущик С. В. Сучасні ділові папери. – К., 2013. – С. 4-26, 27–68, 281–287, 292–293.

Діденко  А. Н. Сучасне діловодство. – К., 2010. – С. 3–71.

Ділова українська мова / [за ред. О. Д. Горбула]. – К.,  2002. – С. 7–13, 189–207.

Зубков М. Г. Сучасна українська ділова мова. – Х., 2009. –– С. 10-29, 30–55, 265–276.

Коваль А. П. Ділове спілкування. – К., 1992. – С. 8–96, 98–172, 174–222.

Культура української мови / [за ред. В. М. Русанівського]. – К., 1990. – 304 с.

Паламар Л. М. Мова ділових паперів. – К., 2000. – С. 5–9.

Сучасна українська літературна мова. Вступ. Фонетика / [за заг. ред. І. К. Білодіда]. – К., 1969. – С. 7–40.

Сучасна українська літературна мова. Стилістика / [за заг. ред. І. К. Білодіда]. – 1973. – С. 561–582.

Пономарів О. Д. Стилістика сучасної української мови. – Тернопіль, 2000. – С. 5–18.

Потелло Н. Я. Українська мова і ділове мовлення. – К., 1999. – С. 174–180.

Українська мова за професійним спрямуванням / [за ред. Т. В. Симоненко]. – К., 2012. – С. 5-6, 55–59, 201–209.

Шевчук  С. В. Українська мова за професійним спрямуванням. – К., 2013. – С. 11–70, 109–121, 180–235, 532–597, 265–597.
Запитання.

  1. Розкрити зв’язок між поняттями мови й мовлення.

  2. Яка форма загальнонародної мови є основою спілкування?

  3. Визначити місце української мови серед споріднених мов.

  4. Як досягти високого рівня культури мовлення?

  5. Пояснити зв’язок між мовною нормою і варіантністю.

  6. Навести приклади різностильових текстів.

  7. Охарактеризувати офіційно-діловий стиль.

  8. У чому полягає специфічність писемного ділового мовлення?

  9. З’ясувати поняття документа, встановити критерії їх класифікації.

  10. Визначити правила складання та оформлення документів.

  11. Що таке реквізити, які основні реквізити документів?

  12. Які вимоги ставляться до мови ділових паперів?

  13. Навести приклади особових документів, охарактеризувати їх.

  14. Навести зразки довідково-інформаційних документів, охарактеризувати їх.

  15. Навести зразки обліково-фінансових документів, охарактеризувати їх.



Лекція № 2.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9

скачати

© Усі права захищені
написати до нас