Ім'я файлу: короткі теоретичні відомості.docx
Розширення: docx
Розмір: 128кб.
Дата: 11.11.2020
скачати
Пов'язані файли:
МОДУЛЬ_2_економіка_підприємства_051_19_1 (1).docx
Розширення: docx
Розмір: 128кб.
Дата: 11.11.2020
скачати
Пов'язані файли:
МОДУЛЬ_2_економіка_підприємства_051_19_1 (1).docx
лабораторна робота № 1
план
Еволюція поняття “вітчизняна математика” в Україні.
Зародження і розвиток перших математичних уявлень у праукраїнців.
Поширення математичних знань на території України до ХІХ ст.
Розвиток математики в Україні в ХІХ ст.
Розвиток математики в Україні в ХХ ст.
Література до теми
Аксіоми для нащадків: Українські імена у світовій науці. Зб. Нарисів /Упоряд. І передм. О. К. Романчука. – Львівська істор.-просвіт. Організ. “Меморіал”, 1992. – 544с.
Институт математики /АН УССР; Сост. Митропольский Ю.А., Строк В.В. – К.: Наук. думка, 1988.-176 с.
История отечественной математики: В 4-х т. 5-ти кн. / Отв. Ред. И.З. Штокало. – К.: Наук. думка, 1967 – 1970.
Києво-Могилянська академія. – К.: В-во Київського університету. – 1970. – 174 с.
Киевские математики-педагоги. Под ред. чл.-кор. АН УССР А,Н, Боголюбова.- К.: Вища школа, 1979. – 312 с.
Ленюк М.П., Михацький М.А. Нариси з історії розвитку математики в Україні. – Чернівці: Прут, 2004. – 56 с.
Павленко Ю.В та ін. Природознавство в Україні до початку ХХ ст. в історичному, культурному та освітньому контекстах. – К.: Видавничий дім “Академперіодика”, 2001. – 420с.
Швецов К.І. Математика на Україні. – К.: Радянська школа. – 1968. –76 с.
Штокало Й.З. Нарис розвитку математики в Україні за 40 років радянської влади. – К.: Вид-во АН УРСР. – 1958. – 82 с.
Короткі теоретичні відомості
1. Еволюція поняття “вітчизняна математика” в Україні. Термін “вітчизняна” стосовно математики, фізики та інших галузей науки – давній, поширений і застосовується досить часто. Користувалися ним і в радянські часи, але тоді в нього вкладали інший зміст. Оскільки Вітчизною тоді називали СРСР, то вітчизняним раніше називали все, що було на теренах цієї наддержави або її попередниць – Російської імперії, Київської Русі, скіфських і сарматських племен і навіть раніше. У такому розумінні розвиток вітчизняної математики найповніше висвітлено у чотиритомній “Истории отечественной математики”. Ця фундаментальна праця створена великим авторським коллективом, очолюваним відповідальним редактором І.З. Штокало і видрукована у п’яти великих книгах у Києві у видавництві “Наукова думка” протягом 1966-1970 років. У ній ідеться про розвиток вітчизняної математики з давніх давен до ХХ століття, не тільки в Київській Русі, а й в бронзововому (А.Н. Боголюбов, М. Ю. Брайчевський) і навіть у дописьмовому (М. Ю. Брайчевський) періодах. На ХІІІ Всесвітньому конгресі з історії науки (1971) цю фундаментальну працю відмічено медаллю ім. А. Койре.
Оскільки тепер українці мають власну державу Україну, то поняття вітчизняна математика для них істотно змінилось. З одного боку, його обсяг звузився відповідно до тієї території, яку українці називають Вітчизною. З іншого боку його слід розширити, доповнивши тими відомостями з історії розвитку математики в Україні, про які російські і радянські історики математики з тих чи інших причин замовчували.
Розглядаючи історію розвитку вітчизняної математики слід враховувати окремі об’єктивні та суб’єктивні фактори. А саме:
- до цього часу остаточно не розв’язана проблема етногенезу українського народу, що спричиняє існування різних підходів щодо часових і територіальних меж походження і формування української культури;
- український народ довгий час перебував у розділеному стані, а його землі входили до різних держав;
- кілька століть Україна існувала у складі Російської імперії, а згодом – СРСР, тому все, що створювалося на її теренах і її вченими іменувалося прикметником “російський “ або ”радянський”;
- в радянські часи замовчувалися математематики Західної Європи і репресовані математики.
Кожен із названих факторів створював і створює відповідний вплив на розуміння змісту поняття “вітчизняна математика”. Зупинимось детальніше на конкретних проблемах його осмислення і висвітлення, зумовлених вище названими факторами.
Сучасна карта світу, як і сучасні обриси території України – результат складного і багатовікового генетичного процесу. Ранні землеробські племена, які жили на території нинішньої України, належали до трипільської культури (4 –3 тис. до н.е.). З 2000 р. до н.е. на зміну трипільській культурі прийшли кочівники (скотарі) та кіммерійці (кочові вершники), які оселились на північних берегах Чорного моря. У VII - VI ст. до н. е. почалась активна колонізація північного Причорномор’я греками. Уздовж усього чорноморського узбережжя нинішньої України створювалися грецькі поселення (поліси), серед яких слід відмітити Тіру, Ольвію, Херсонес та Пантікапей. Перше значне політичне об’єднання на території теперішньої України створили племена скіфів (VII –III ст. до н. е.). У скіфський період немало праукраїнців інтегрувалися в античну цивілізацію Середземномор’я. Згодом значна частина скіфів була підкорена і асимільована сарматами (кочівниками зі сходу), які панували в степах Північного та східного Причорномор’я від ІІ ст до н.е. до ІІ ст. н.е.
Таким чином найдавніший період у формуванні ПраУкраїни пов’язують з виникненням, розквітом і занепадом її перших державних утворень - кіммерійських, скіфських, саматських держав та античних держав Північного Причорномор’я. Всі вони залишили помітний слід в нашій історії, сприяли культурному збагаченню сусідніх земель, і серед них – слов’янських. Спілкування скіфів і сарматів з греками ольвійськими, херсонеськими і боспорськими привело до запозичення деяких математичних знаків: іонійська нумерація, прийоми обчислень, можливо, десяткова система числення тощо.
Попередня історія України була одночасно і фоном і часткою нашої минувшини, а тому її слід враховувати, розглядаючи зародження і формування української культури. Аналізуючи розвиток вітчизняної математики не можна оминати увагою її ранній період, представлений непрямими джеререлами – витворами мистецтв, посудом, знаряддями праці, будівельними спорудами, знайденими на території України (Мізинська стоянка, Трипілля, Північне Причорномор’є, Крим).
Впродовж багатьох віків українські землі, а відповідно і їх населення, були розділені на частини і розвивалися не однаково. Східна частина українських земель перебувала здебільшого в Російській імперії, а західна – під владами Польщі, Литви, Австро-Угорщини. Аналізуючи цивілізаційний контекст виникнення українського народу, автори монографії “Природознавство в Україні до початку ХХ ст.” стверджують, що консолідація українського народу мала відбуватися в кінці ХV ст. – протягом ХVІ ст. і при цьому зазначають: “Зрозуміло, що територія України, особливо Середнє Подніпров’я з Києвом, у першу чергу привертала увагу московських царів (як згодом і російських імператорів, а пізніше, у ХХ ст., також більшовицьких лідерів). Але найпотужнішою цивілізаційною системою, на периферії якої відбувався етногенез і розвиток українського народу, був Західнохристиянський, католицько-протестанський світ, який упродовж XVII ст. трансформувався в Новоєвропейську (невдовзі Новоєвропейсько-Північноатлантичну) цивілізацію Нового часу”[ , с. 49].
Для Середньовічної Європи характерним був той факт, що протягом майже тисячі років (V –XV ст.) тут не відбувався розвиток науки взагалі і математики зокрема. Більш того – аж до Ренесансу спостерігався її суттєвий занепад. Для Східної Європи цей період занепаду тривав набагато довше, аж до XVII ст. В Росії епоха Відродження почалась по суті з часів реформ Петра І (XVII ст.). Про допетрівську Російську імперію Феофан Прокопович так сказав у надгробному слові Петру І: “Тая предже были мы? Не ведаю, во всем государстве был ли хотя один цирклик, а прочего орудия и имен не слыхано: а есть ли бы где некое явилося арифметическое или геометрическое действие, то тогда волшебством нарицано”.
У Західній Європі епоха Відродження почалася раніше. Вже з середини XV ст. , на українські території, що знаходились під владою Польщі, Литви та Австро-Угорщини, проникають гуманістичні тенденції та наукові ідеї із Західної Європи. У населення пробуджується інтерес до рідної мови, культури, науки та освіти. Сприяла цьому дещо толерантніша політика офіційних властей відповідних територій до української мови, релігії, культури.
Отже, історію розвитку математики в Україні до XIX ст. слід висвітлювати через стан і рівнь викладання математики в навчальних закладах та кваліфікацію їх викладачів. Розкривати її доцільно у два етапи:
1) XV – XVII ст.– формування математичних знань у ЗахіднійУкраїни;
2) XVII – XVIIІ ст. – формування математичних знань у Західній та Східній Україні.
В 1926 році у Парижі відомий російський вчений князь М. Трубецький зробив визнання: ”Та культура, которая со времени Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской, украинской культуры… Таким образом, украинизация оказывается мостом к европеизации”. Але такі визнання не були характерними для істориків, науковців і культурологів попередніх століть. Біографічні словники видатних математиків ще донині рясніють прикметниками “російський” і жодного – ”український”. Допоки існувала Російська імперія, до складу якої входила Україна, то кожного вченого цієї держави вважали російським вченим. Це – природньо. Інша справа в – Радянському Союзі. Оскільки тут визнавалась українська нація, говорили про українську культуру, то слід було розрізняти і українську науку, і українських вчених. А їх зараховували до російських.
Зараз справедливість починає відновлюватися. В науковій і популярній літературі друкуються статті про життєвий і творчий шлях відоміших українських математиків. На їх честь проводяться всеукраїнські та міжнародні читання, семінари, конференції і конгреси.
Цілу плеяду визначних вчених у різних галузях науки зростила українська земля. Значне місце серед них займають математики М. Остроградський, В. Буняковський, Г. Вороний та ін. Історичні обставини склалися так, що значну частину свого життя вони перебували далеко за межами рідного краю й інші народи хотіли мати їх у своєму національному пантеоні, заперечуючи при цьому їх український родовід. З цього приводу президент Міжнародної асоціації україністів І. Дзюба цілком справедливо зазначав: “Конче потрібно повернути Україні імена великих діячів, митців та вчених, “привласнених” іншими культурами” [].
Народилися в Україні, отримали освіту і довгий час працювали на її теренах С.Н. Бернштейн, В.Л. Гончаров, Й.Б. Погребиський, І. В. Слешинський, М.Г. Чеботарьов та інші. Їх поправу слід відносити до українських математиків, не принижуючи при цьому соціокультурний і науковий вплив на їх творчість радянської держави. Той факт що певний період вони працювали в Москві чи інших містах Росії, не є причиною для їх “забуття” в Україні. Тим паче, що міграція за часів СРСР відбувалася не завжди за бажанням чи згодою вчених. Крім того в столиці створювалися кращі умови для проведення наукових досліджень, морального і матеріального забезпечення вчених.
За часи радянської влади математична школа України поповнилась когортою визначних математиків з інших територій (М.М. Боголюбов, В.М. Глушков, Б.В. Гнєденко, М.М. Крилов, М.О. Лаврентьєв, Я.Б. Лопатинський, Ю.Д.Соколов, П.Ф. Фільчаков, С.М. Черніков та інші).
На сучасному етапі розвитку національної культури і науки залишається дискусійним питання з приводу визнання того чи іншого математика українським. Зокрема, М.І. Шут і Н.П. Форостяна у роботі «Вибрані питання молекулярної фізики» зауважують: «Українських вчених, національний доробок яких розглянуто в навчальному посібнику, можна було б класифікувати принаймні таким чином:
“Українські вчені”, які народилися і працювали в Україні;
“Українські вчені іноземного походження”- вчені, які працюють на теренах України;
“Іноземні вчені українського походження”, які народилися в Україні, але працюють за її межами.”.
З часом ця проблема знайде однозначне розв’язання. А зараз, коли незалежна Українська держава існує, коли вона визнається всією світовою спільнотою, коли підростає покоління народжене в незалежній державі, коли завдання формування українського патріотизму виходить на переше місце ця проблема набуває особливої ваги. Але її розв’язання не може бути поспішним і необдуманим. Ця проблема стосується не лише математики, а науки і культури взагалі. У такому загальному вигляді вона грунтовно аналізується в книзі Л.Д. Кучми “Україна не Росія”. В її підрозділі “Інвентаризація спадщини. Наш пантеон” розглядаються критерії, які можна покласти в основу “національної інвентарізації”, а саме: етнічний, історичний, мовний, територіальний, особистого визначення та ін. Значне місце в цій роботі приділяється аналізу труднощів, які виникають за умови дотримання лише одного з вищеназваних критеріїв.
“Згідно територіального критерію, прийнятого у світі в таких випадках, до нашого «Великого пантеону» потрапляють всі історичні особи на всіх теренах історії і культури, чия діяльність цілком чи значною мірою вибувалася на території України — князі, гетьмани, митрополити, губернатори, борці проти унії і борці за унію, полемісти, просвітителі, книгарі, богослови, церковні діячі, козацькі вожді, повстанці, полководці, письменники, поети, художники, зодчі, композитори й інші діячі мистецтв, журналісти, революціонери, суспільні діячі, відомі інженери, адміністратори, винахідники, учені — незалежно від етнічного походження. Когось ми, може, і не захочемо допустити до свого пантеону, але це вже буде наше рішення. (Такий принцип, територіальний, усюди є загальноприйнятим. От, наприклад, академік Володимир Андрійович Стєклов, прикраса світової математики. Росіянин і нижегородець, він скінчив Харківський університет (у 1887 році ) і був вихованцем харківської математичної школи Ляпунова, іншого великого математика. Головне, що створив Стєклов у математиці, він зробив до 1906року — року, коли він залишив Харків заради Петербурга. Отже, ми маємо право пишатися ним як українським ученим) . …
Якими б загальноприйнятими не були мовний і територіальний критерії, якщо ми будемо дотримуватись тільки їх, ми страшенно збіднимо українську культуру! Триста років підряд дві імперські столиці Росії, її нові землі й окраїни як магніт відтягали на себе значну частину енергійних і честолюбних українських талантів. На провінційній батьківщині їх залишалося не більше, ніж вона могла вмістити, залишаючись провінційною. Працюючи для імперії, спершу Російської, потім радянської, ці люди, за всіма законами справедливості, трудилися і для України, для слави України. Однак суто механічні (але поки що непереборні) причини змушують вважати все, чи майже все, зроблене ними, надбанням однієї лише Росії” [. C. 307].
Як бачимо, проблема існує. І досить нелегка проблема, яку розв’язати однозначно - так, щоб з таким розв’язанням погодилися всі – не просто.
На нашу думку українськими (вітчизняними) вченими можна називати:
а) усіх тих учених, які живуть і працюють у суверенній Україні;
б) тих учених, які хоч і живуть в інших державах, але які самі себе вважають українцями;
в) тих вчених, які народилися або довгий час працювали в Україні і самі себе називали українцями, малоросами, русинами чи як-небудь інакше, пов’язуючи свою долю з українською нацією;
г) тих учених, яких ще до виникнення суверенної України офіційно називали українськими.
Для створення цілісного уявлення про розвиток вітчизняної математики, слід враховувати, що певний час через ідеологічні перепони замовчувалася діяльність і творчий внесок окремих вітчизняних математиків та наукових спілок.
Тільки зараз відроджується в історії математики ім’я Миколи Івановича Гулака, який будучи членом Кирило-Мефодієвського братства, виступав за відміну кріпацтва і створення незалежної української держави. Бібліографічний словник за 1973 рік подає про нього статтю майже на цілу сторінку. В ній, крім життєвого шляху як громадського діяча і письменника, характеризуються його математичні твори: “Етюди про трансцендентні рівняння” (1852) і “Спроба геометрії чотирьох вимірів” (1877). В подальших виданнях цього довідника жодної інформації про М. Гулака не має.
В останні роки увага до постаті М. Гулака та його математичних праць відновлюється. Перевидано його роботу “Розмова про простір”, що є другою частиною праці “Спроба геометрії чотирьох вимірів”. Перша частина останньої роботи – “Синтетична геометрія чотирьох вимірів” – була першою монографією з чотиривимірної евклідової геометрії в Російській імперії.
Вдалося відшукати ще одну роботу М. Гулака, а саме – другу частину праці “Аналитические изыскания”. Про зміст цієї роботи і підготовку її до друку повідомила на Першому Українському математичному конгресі (Київ, 2001) О.П. Антонюк. У виступі, зокрема, повідомлялося, що знайдена частина називається “Алгебраические уравнения” і присвячена розв’язанню за допомогою комплексних чисел рівнянь п’ятого і сьомого степенів. А саме: “Узагальнюючи методи Карно і Лагранжа, аналізуючи співвідношення між сумами добутків довільних величин і комплексними коренями з одиниці п’ятого і сьомого порядку, Гулак переходить до показникових функцій коренів п’ятого степеня з одиниці. І, після вивчення основних співвідношень між введеними функціями, наводить теорему Котеса для коренів третього і п’ятого порядку з одиниці. Важливим моментом є те, що доведені формули можуть бути аналогічно виведені і для вищих непарних показників кореня з одиниці”.
Протягом тривалого часу офіційною історіографією ігнорувалася та замовчувалася справжня дата заснування Української академії наук – 14 листопада 1918 р. Саме тоді гетьман України П. Скоропадський затвердив ухвалений Радою Міністрів “Закон Української держави про заснування Української академії наук, а вже 27 листопада 1918 р. відбулося перше Спільне зібрання УАН, на якому головою-президентом Академії обрано В.І. Вернадського, неодмінним секретарем А. Ю. Кримського. “Спотворення дати заснування Академії почалося наприкінці 20-х років, коли в листопаді 1928 р. мали відзначити 10-річний ювілей Академії. Однак святкування не відбулося, не побачив світ і ювілейний збірник. … Було вигадано нову дату – 12 лютого 1919 р. (встановлення у Києві радянської влади), яка, на думку радянських ідеологів, поклала початок фактичному існуванню Академії ” [Нац., c. 3].
Першими дійсними членами Академії наук були обрані: Д.О. Граве (1920); Г.В. Пфейффер (1920); М.М. Крилов (1922); Кравчук М.П. (1929); О.Ю. Шмідт (1934). За 85 років існування Академії наук в Україні у її складі (за спеціальністю математика) було 34 дійсних членів і 35 членів-кореспондентів.
Інтеграційні процеси, які відбуваються на теренах Європи і світу створюють суттєвий вплив на характер науки і освіти. Становлення інформаційного суспільства, посилення міграційних процесів на ринку праці, об’єднальні процеси в галузі освіти (Болонський процес), розширення міжкультурних обмінів сприяють інтернаціоналізації науки й освіти. У сучасному світі стало прийнятним вважати науку феноменом інтернаціональним. Навіть умовами Філдсовської премії, якою нагороджуються кращі математики, передбачається не вказувати національну приналежність лауреата. Все це не означає, що відмирає поняття національної культури взагалі і науки зокрема. Для ствердження себе у світовій спільноті і виховання підростаючого покоління в дусі патріотизма і національної гідності необхідно вивчати і знати свою власну культурну історію.
1 2 3 4 5 6