Ім'я файлу: КУЛЬТУРА ЕПОХИ РЕНЕСАНСУ.docx
Розширення: docx
Розмір: 24кб.
Дата: 18.11.2022
скачати
Пов'язані файли:
артикль.docx
MY FLAT.docx
RELIGIA.rtf
анг слова.docx
диалог Hello Martin.docx
Послідовність і попередній розрахунок.docx
Ставки внесків до Пенсійного фонду та фондів соціального страхув
EKONOMY.rtf
Лабораторний практикум 1.docx
Розширення: docx
Розмір: 24кб.
Дата: 18.11.2022
скачати
Пов'язані файли:
артикль.docx
MY FLAT.docx
RELIGIA.rtf
анг слова.docx
диалог Hello Martin.docx
Послідовність і попередній розрахунок.docx
Ставки внесків до Пенсійного фонду та фондів соціального страхув
EKONOMY.rtf
Лабораторний практикум 1.docx
КУЛЬТУРА ЕПОХИ РЕНЕСАНСУ
Характерні риси культури Відродження
Термін «Відродження» було введено в ужиток у XVI cт. італійським живописцем й істориком мистецтва Джорджо Вазарі. Попередники і сучасники Вазарі у зміст цього поняття іноді вкладали подвійне значення: по-перше, воно трактувалося як повернення до ідеалів і цінностей античності; по-друге, ототожнювалося з Xристовим Воскресінням — Великоднем. У XVIII ст.
У 20—50-ті рр. XVI ст. у культурному житті не лише Італії, а й інших країн Європи починається якісно нова доба, яку називають «добою маньєризму». Відповідно формується новий стиль. В італійській літературі стиль «маньєризм» сформувався до початку Контрреформації. Він виник як один із закономірних наслідків внутрішніх протиріч доби Відродження. До доби маньєризму або контрренесансу в літературі Північного Відродження належить ціла низка письменників Франції й Англії. Це поети Плеяди, Монтень і Шекспір.
Головна причина того, що визначення «Відродження» поширюється на всю європейську культуру XV ст. й частково XVI ст., полягає у тому, що спільними були внутрішні тенденції культурного процесу. У цей час повсюдно поширюється нове гуманістичне світосприйняття й зростає самоусвідомлення особистості. Світогляд Відродження був пройнятий безмежною вірою в гармонію світу, у силу й волю людини-героя, у те, що людина — міра всіх речей.
Ідейне забарвлення ренесансній культурі надавав гуманізм. Гуманізм Відродження — це, у першу чергу, нове світосприйняття, усвідомлення всієї повноти величі людини, її здатності осягнути й обернути собі на благо все багатство й різноманітність природи. Ренесансний гуманізм — це також нове вчення про людину, нова етика, що відігравала головну роль у сфері гуманітарного знання, це й новий науковий метод, який вплинув на розвиток природничих наук
Гуманізм, як будь-яке явище в історії культури, змінювався у часі, мав певну еволюцію, свої передумови розвитку, період дозрівання, свій розвиток, який досягнув апогею, коли його історична роль у повній мірі виявилася, та період занепаду, коли в історичній перспективі якісь нові, підготовлені й породжені ним явища, поступово відтісняють його на другий план, змушують перероджуватися і поступити- ся місцем новому.
Поняття гуманізму слід розглядати як історичну антитезу схоластиці, хоча на ранньому етапі розвитку гуманістичного руху значна частина його елементів була успадкована саме від схоластики. Новою рисою у гуманізмі була критичність методу дослідження.
Для гуманізму було характерне свідоме прагнення до вироблення нових соціально- етичних ідеалів. Своїм гаслом гуманісти проголосили шляхетність не за походженням, а за інтелектом. Вони шанували особисті заслуги, а не дворянські титули. Ознакою гуманізму було також критичне ставлення до тодішнього стану католицької церкви і, що особливо важливо, визнання неправочинності її монополії в інтелектуальній діяльності суспільства. Гуманізм категорично не заперечував церкву. Він стверджував пріоритет розуму по відношенню до авторитету віри. І це було загальним принципом гуманістів. Про гуманістичний рух, що об’єднав певну масу людей спільними цілями та етичними ідеалами, можна говорити як про виразний процес виникнення нової інтелігенції, незалежної від інституту церкви. Отже, характерною ознакою гуманізму є прагнення до людяності, створення хороших умов життя. Гуманізм починається тоді, коди людина починає роздумувати про свою роль у світі, про смисл і мету свого життя. Гуманістичний рух найбільше поширився у філології. В інших дисциплінах на той час ще була відсутня науково-матеріальна база для такого прогресу.
ІТАЛІЙСЬКЕ ВІДРОДЖЕННЯ
У XV ст. першість Італії в Європі була незаперечна. Мистецтво виявилося дивно близьким характеру цієї нації. Уміння малювати і розбиратися в живописі стало необхідною якістю в італійському суспільстві. Змінився і погляд на жінку. Від неї більше не вимагалося беззаперечного підкорення, її права на освіту та інтелектуальні заняття не ставилися під сумнів. Переконання в тому, що жінці слід триматися золотої середини, зумовило прагнення до гармонії між її зовнішнім виглядом і духовним світом. В епоху Медичі в Італії з’явилося безліч добре освічених жінок, які мали витончений смак і розум, що сприйняв благородні теорії Бембо про всеосяжну чисту любов.
Цей погляд на жінку відобразився й у витворах мистецтва. Ніде благородно витончені типи мадонн і святих не були втілені з таким смаком і майстерністю, як в Італії. Тиха лагідність, чисте сяйво краси, деколи не позбавленої кокетування — ось характерна риса італійської школи, що виявилася, перш за все, у роботах Раф еля Санті (1483—1520).
Все життя Італії того часу — якась виставка, чудовий парад, одне суцільне, блискуче святкування. Коли герцог об’їжджав країну, за ним їхало декілька тисяч осіб, одягнених в оксамит і шовк. Він подорожував зі всією мисливською свитою, з сотнями собак і соколів.
Герцогиня Лукреція Борджіа в’їжджала до Риму зі свитою в 200 амазонок, за кожною з яких слідував кавалер. Культ насолоди, який яскраво проявив себе і в бу- денному житті, і в мистецтві, викликав опір з боку діячів церкви. На думку Лютера, італійці є або епікурейцями, або фанатиками. І коли Савонарола говорив, що життя Риму переважно тваринне, він був недалекий від істини.
Театральні п’єси часто були достатньо фривольні за змістом, палацові уявлення на міфологічні сюжети зображали полювання і любовні пригоди богів. Навіть Папа Лев X, людина доброї освіти і витонченого смаку, віддав дань культу насолоди. Він жартував над своїми гостями, подаючи їм страви з мавпи або ворони. Взувши чоботи зі шпора- ми, Лев X носився на коні по горбах за оленями і вепрами. Блазень Льва X, чернець Маріанно, щоб потішити гостей, ковтав відразу цілого голуба або 20 курчат і 4 яйця.
Любов до видовищ, властива Стародавньому Риму, не пішла в забуття: змагання і перегони були, як і раніше, популярними.
Дві основні тенденції розвитку суспільної свідомості епохи Відродження, сила думки і інтерес до людського тіла, перш за все знайшли віддзеркалення в літературі і живописі.
ПЕРІОДИЗАЦІЯ ІТАЛІЙСЬКОГОВІДРОДЖЕННЯ
Періоди історії італійської культури прийнято позначати назвами століть:
дученто (XІІІ ст.) — Протовідродження (Проторенесанс);
треченто (XIV ст.) — продовження Проторенесансу;
кватроченто (XV ст.) — Раннє Відродження (Ранній Ренесанс);
чінквеченто (XVI ст.) — Високе Відродження (Високий Ренесанс).
Xронологічні рамки століття не зовсім збігаються з певними періодами культурного розвитку. Так, проторенесанс датується кінцем XІІІ ст., Ранній Ренесанс закін- чується в 90-х рр. XV ст., а Високий Ренесанс вичерпує себе у 30-ті рр. XVI ст. Він триває до кінця XVI ст. лише у Венеції — саме до цього періоду найчастіше застосовують термін «пізній Ренесанс».
Кінець XІІІ ст., дученто — прелюдія Відродження, доба звільнення селян від кріпосної залежності, послаблення могутності феодалів, поява антифеодальних програм і конституцій на зразок «Встановлення справедливості» у Флоренції. Це століття Данте і Джотто. Громадяни виступили тоді єдиним фронтом проти дворянства, в якого були відібрані політичні права. Проторенесанс був початком ренесансної культури Італії. Він ще тісно пов’язаний із середньовіччям, з романськими, готичними та візантійськими традиціями.
Раннє Відродження, XIV ст., треченто — це доба пополанської демократії, республіканських міст-держав. У цей період з’являються перші мануфактури2. Це сто- ліття великого поета Франческо Петрарки, для якого найважливішим була «реаль- на, земна, внутрішньо вільна людина». У цю добу звичайна людина — купець, прядильник — стає героєм новел Джованні Бокаччо і Франко Саккеті — нової жит- тєстверджувальної літератури.
Кватроченто, XV ст. — це час розквіту образотворчого мистецтва Відродження. У політичній еволюції Італії з кін. XIV ст. починається новий період: придушення народних повстань, встановлення олігархії, і, нарешті, встановлення тиранії. У пе- ріод кватроченто ідеал народності поступається загальнолюдському ідеалові «все- бічно й гармонійно розвиненої особистості».
Останній період Відродження, XVІ ст., чінквеченто — це доба небаченого роз- квіту мистецтва й філософії, доба Леонардо да Вінчі й Нікколо Макіявеллі. Нікколо Макіявеллі писав у той час, коли культура італійського Відродження досягла най- вищого піднесення, а стиль ренесанс поширився максимально широко й перетнув Альпи4. Разом із тим це час великих потрясінь в економічному й політичному житті Італії. Країна вступила у смугу глибокої політичної й економічної кризи, що провіщала занепад і рефеодалізацію XVII ст.
У літературі й образотворчому мистецтві виникає новий стиль — маньєризм. Індивідуалізм витісняється суб’єктивізмом, ідеалізація людини — спіритуалізацією або підкресленим інтересом до окремої, характерної риси; свобода волі придушу- ється, а розум витісняється почуттями, навіть інстинктом як останнім притулком «природної» свободи. Поетові й художникові-маньєристу все у світі починає здаватися ненадійним, плинним, у тому числі й він сам. Митець перестає бути тотожним самому собі. Наприклад, живописець Лотто, коли пише портрет, зображує людське обличчя одразу з трьох боків. У маньєризмі ми знову бачимо розщеплення людської істоти на дух і плоть.
Однак маньєристам чужий середньовічний аскетизм. Права, завойовані гуманізмом Відродження для плоті, не заперечуються.
Зміна стилю ренесансу на стиль маньєризм відбувалася в Італії у межах мистецтва й літератури доби Відродження. Учені стверджують, що 30-ті рр. XVI ст. в Італії впала естетична система національного класичного стилю, а не культура Відродження. Гуманізм був надто могутнім явищем, щоб згаснути в один момент, без напруженої, героїчної боротьби за власні ідеали.
Зокрема, у літературі Італії другої третини XVI ст. ідейна боротьба не згасає, а навпаки, загострюється. Маньєризм як стиль не тільки вторинний і перехідний, а ідейно полівалентний. Він дисгармонійний і принципово еклектичний. Ця риса вказує на програмний зв’язок маньєризму з Відродженням. Маньєризм утворюється з уламків ренесансу, що сполучаються дивним чином. Він намагається продовжувати й вдосконалювати «велику манеру» Рафаеля й Мікеланджело, Петрарки й Бокаччо у таку добу, коли ідеологічні основи класичного стилю виявляються в Італії не- прийнятними ні для противників, ні для прихильників класичного гуманізму доби Відродження.
ГУМАНІЗМ ІТАЛІЙСЬКОГОВІДРОДЖЕННЯ
Найяскравішим явищем італійського гуманізму була діяльність флорентійської Платонівської академії. Ідея її заснування належить відомому меценату Козімо Медичі.
Загалом в історії італійського гуманізму вчені виділяють такі основні етапи:
30—90-ті рр. XIV ст. — період раннього гуманізму;
перша половина XV ст. — час піднесення гуманізму як суспільно-культур- ного руху;
60-ті рр. XV — початок XVI ст. — період ідейноі диференціаціі (більш поміт- ної, ніж на попередніх етапах);
20—30-ті рр. XVI ст. — початок ідейноі трансформаціі гуманізму (особливо у галузі гуманітарних знань) та спад гуманістичного руху
40—90-ті рр. XVI ст. — період, коли гуманітарні знання остаточно втрачають свою роль у розвитку гуманістичноі ідеологіі;
суть людини, яка за своєю природою є «соціальною істотою».
Громадянські риси італійського гуманізму початку й середини XV ст. яскраво виражені у творчості видатних флорентійських письменників і громадських діячів Леонардо Бруні, Джанноццо Манетті, Маттео Пальмієрі, Донато Аччайуолі. Спільним у їхніх поглядах є заклик дотримуватися принципу загального блага. Саме цим має вимірюватися будь-яка людська діяльність, слава, яка увінчує цю діяльність, цінність знання та зміст культури.
Світська орієнтація гуманістичних ідей, співзвучність нової етики настроям сучасників особливо виразно виявилися у першій половині XVст. І прикладом цього може бути творчість не тільки вищезгаданих флорентійських гуманістів, але й представників інших італійських міст — Риму, Мілану, Венеції, Неаполя. Варто згадати імена Поджо Браччоліні, Франческо Філельфо, Лоренцо Валли, Леона Баттіста Альберті.
У другій половині, і особливо у кінці XV ст. напрямок гуманістичної думки змінився, більший інтерес викликала релігія.
Етичні принципи громадянської активності, що були актуальними у період раннього гуманізму, за нових обставин придушення республіканських свобод поступилися місцем ідеалові споглядального життя.
Наприкінці XV ст. гуманістичний світогляд переживає певну кризу, що було зумовлено політичною ситуацією — встановленням диктатури Медичі у Флоренції.
Гармонійна цілісність класичного стилю Відродження розпадалася. Йому на зміну прийшов стиль маньєризм, що відображав кризовий світогляд 20— 50-х рр. XVI ст. В італійській культурі Зрілого й Пізнього Відродження склалася парадоксальна ситуація. Та форма, яку приймав італійській гуманізм у — XV на поч. XVI ст., у своєму подальшому розвитку перетворюється на католицький єзуїтизм.
Архітектура ІТАЛІЙСЬКОГО ВІДРОДЖЕННЯ