Київський професійно-педагогічний коледж імені Антона Макаренка
Циклова комісія юридичних дисциплін
КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни «Кримінальне право»
на тему:
«Кримінальна відповідальність за вбивство через необережність (ст. 119 ККУ)»
Виконала:студентка IV курсу групи 68ю4
Освітньо-кваліфікаційний рівень: молодший спеціаліст
Савотченко Я. В.
Газуль знань: 08 «Право»
Спеціальність: 081 «Право»
Керівник: викладач к.ю.н., доцент
Бабич В.А.
Національна шкала_____________
Члени комісії:
_______ _____________________
(підпис) (прізвище та ініціали)
_______ _____________________
(підпис) (прізвище та ініціали)
_______ _____________________
(підпис) (прізвище та ініціали)
Київ – 2020
Рецензія на курсову роботу
Студентки групи –
68ю/4
Савотченко Яни Володимирівни
на тему:
«Кримінальна відповідальність за вбивство через необережність (ст. 119 ККУ)»
Характеристика роботи:
Відповідність структури роботи предмету дослідження
__________________________________________________________________
Ступінь розкриття теми
__________________________________________________________________
Ступінь опрацювання нормативно-правових джерел, навчальної та наукової літератури
__________________________________________________________________
Висновок та зауваження по роботі
_______________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
Оцінка до роботи до захисту (відповідно до встановлених критеріїв, в балах):
Загальна кількість балів за попередньою оцінкою ________________________
Кількість балів, одержаних за усний захист роботи_______________________
Підсумкова оцінка за роботу___________/___________/_______________
за 100-бальною шкалою/ за національною/ за щкалою ECTS
Науковий керівник
к.ю.н., доцент Бабич В.А.
ЗМІСТ
Вступ 5
Розділ 2.Склад кримінального правопорушення передбачене ст. 119 ККУ 20
2.1. Об'єкт злочину 20
2.2. Об'єктивна сторона і суб'єкт злочину 20
2.3. Суб'єктивна сторона злочину 21
Вступ
Актуальність теми дослідження. На життя особи посягає найтяжчий злочин – убивство. Убивством у кримінальному праві називається протиправне і винне заподіяння смерті при посяганні на життя іншої людини.
Конституція України закріплює невід'ємне право на життя кожної людини і встановлює обов'язок держави захищати життя людини (ст. 27). Вбивство позбавляє потерпілого найціннішого блага – життя. Вбивство заподіює надзвичайно тяжку шкоду не тільки потерпілому, але і його рідним та близьким. Разом з тим невинне (casus) чи легальне (наприклад, у стані необхідної оборони, під час війни) позбавлення життя, не є вбивство.
Життя як об'єкт кримінально-правової охорони містить у собі суспільні відносини, існуючі з приводу охорони життя у біологічному розумінні. Якраз тому, що об'єкт посягання при вбивстві – не тільки біологічна особистість, але й певна сукупність суспільних відносин, спрямованих на охорону цієї особистості (у кожному разі, у кожному певному випадку ця сукупність буває різноманітною і особливою) Кримінальний закон містить цілу низку кримінально-правових норм, що охороняють ці відносини – ст. 115-119 КК. Крім того, є багато інших кримінально-правових норм, які охоплюють заподіяння смерті потерпілому. Наприклад, ст. 112, 257, 271, 286 КК.
Кримінальна відповідальність за вбивство настає з чотирнадцяти років (ч. 2 ст. 22 КК). Суб'єктом злочинів, передбачених ст. 115-119 КК, визнаються особи, яким до моменту вчинення вбивства уже виповнилось чотирнадцять років. Цей вік настає з наступної доби після дня народження. За відсутності в особи документів, що підтверджують її вік, проводиться судово-медична експертиза для встановлення віку, а в необхідних випадках – і для визнання її осудності.
Одним із різновидів вбивства є скоєння вбивства з необережності (ст. 119).
Від усіх інших видів убивство, передбачене ст. 119 КК, відрізняється тільки ознаками суб'єктивної сторони – воно вчинюється необережно. Можливі при цьому обидві форми необережності – злочинна самонадійність і злочинна недбалість.
Смерть при самонадійності настає тоді, коли винний передбачає абстрактну можливість настання смерті, але розраховує її усунути, вважає, що в даному випадку вона не настане. Розрахунок робиться винним на якісь певні реальні обставини (на своє вміння, свою фізичну силу, на властивості машин, механізмів, на поведінку тварин тощо). Але, як виявляється, цей розрахунок є невдалий. Вина особи, яка діяла таким чином, полягає в тому, що вона не була більш уважною, що сподівалась на ненадійне.
Саме таке часто трапляється при порушенні різних правил – використання машин, зброї, вогню, вибухових речовин тощо.
У тих же випадках, коли винна особа передбачала хоча й абстрактну можливість настання смерті потерпілого і розраховувала на те, що вона не настане, але цей її розрахунок спрямовувався на якусь випадковість (на "авось"), а не на щось конкретно реальне, то таке вбивство визнається навмисним, а не необережним.
Вбивство при злочинній недбалості вчинюється тоді, коли винний не передбачає, що від його дій може статися смерть, але за обставинами події він повинен був і міг передбачити такі наслідки своїх дій чи бездіяльність.
Таким чином, сказане вище визначає актуальність дослідження теми курсової роботи.
Об'єктом дослідження є кримінальне законодавство України.
Предмет дослідження – кримінальна відповідальність за вчинення вбивства з необережності.
Метою курсової роботи є дослідження кримінальної відповідальності за вчинення умисного вбивства з необережності.
Мета роботи реалізується шляхом виконання таких завдань:
охарактеризувати вбивство, як найтяжчого злочину проти життя;
виконати юридичний аналіз вбивства з необережності;
визначити кваліфікуючі ознаки вбивства з необережності;
охарактеризувати законодавство зарубіжних країн про відповідальність за необережне позбавлення життя;
Розділ 1. Кримінальна характеристика вбивства через необережність
1.1.Поняття необережності як форми вини
Вбивством у кримінальному праві називається протиправне і винне заподіяння смерті при посяганні на життя іншої людини [14].
Вбивство – один з найтяжчих злочинів. Воно позбавляє потерпілого найбільш цінного блага – життя. Наслідки вбивства безповоротні, заподіяну ним шкоду не можна ніяк відшкодувати. Крім того, вбивство заподіює надзвичайно тяжку шкоду не тільки потерпілому, а й його рідним і близьким. Це трагедія для всіх, хто знав потерпілого.
Разом з тим невинне чи легальне позбавлення життя не є вбивством.
Вбивство – це заподіяння смерті комусь, іншому, не собі. Тому самогубство або замах на самогубство вбивством не визнається, оскільки об'єктом вбивства може бути тільки життя іншої людини. Але сприяння самогубству чи допомога самогубцеві вважається сприянням вбивству, бо в цьому випадку має місце сприяння заподіянню смерті іншій людині. Таке сприяння самогубству кваліфікується за ч. 5 ст. 27 і ч. 1 чи ч. 2 ст. 115 КК.
Об'єктом убивства є життя. Вбивство може бути вчинене тільки відносно живої людини, незалежно від її віку, стану здоров'я, суспільного становища чи властивостей її особи.
Життя як об'єкт кримінально-правової охорони являє собою не тільки біофізіологічні процеси. Визначаючи об'єкт посягання при вбивстві, важливо відрізняти в людині її суспільну та біологічну сутність. Біологічна сутність людини – в її фізичному стані, у стані та функціонуванні всього її організму чи його окремих органів. Цим і визначається людина як природна істота. З цього боку в людині найважливішими ознаками і властивостями є фізична сила, діяльність серця, мозку, інших органів, відсутність хвороб чи аномалій і т. ін.
Особа – це поняття тільки суспільне. Суспільну сутність людини визначають такі її якості, як громадянство, освіта, фах, місце проживання та праці, сімейний стан, громадська поведінка, інші риси й ознаки [18, 115].
Біологічне в людині – це ті її властивості, які бачить лікар, а суспільні – це ті, які бачить суддя.
У кримінально-правовому розумінні біологічне в людині – це предмет злочинів проти особи, а суспільні її риси та властивості – об'єкт. Такий висновок треба зробити, крім іншого, ще й тому, що об'єктом злочину, як це вже давно доведено, можуть бути і є тільки суспільні відносини. Біологічне в людині (біологічні процеси та стан її здоров'я взагалі чи окремих органів) не є суспільними відносинами.
Суспільна сутність людини полягає в тому, що вона є особою. Саме це і становить її суспільне становище, стосунки з іншими людьми, тобто суспільні відносини, стосунки певного індивіда в їх сукупності.
Людина є і не може не бути природною, предметною істотою. Людина – частина природи і тому біологічно вона може бути визначена як природна, предметна істота. Це треба підкреслити тому, що у кримінально-правовій літературі на предметно-істотні властивості людини не звертається певної уваги, що призводить до створення якоїсь безтілесної, нереальної суті людини.
Зрозуміло, що такий погляд на людину неповний, однобічний і тому ненауковий. Для права як інструмента суспільного регулювання дуже важливо розрізняти фізичну (біологічну) і суспільну властивості людини, бо людина, вилучена із суспільних відносин, перестає бути особою (наприклад, Мауглі), хоч залишається живою природною істотою. Не визнавався особою і раб, за вбивство якого наставала відповідальність як за знищення майна.
Якщо не відрізняти в людині її біологічну і суспільну сутність, це призводить до невдалого і необґрунтованого подвоєння об'єкта посягання, бо в такому разі об'єктом злочинів проти особи вважають особу і суспільні відносини.
При вчиненні злочину посяганням на тіло людини об'єктом такого злочину не може бути визнане лише тіло людини чи її життя в біологічному розумінні або здоров'я в значенні відповідного стану всього організму. Життя і здоров'я як об'єкти кримінально-правової охорони можуть бути визнані об'єктом посягання лише з урахуванням усіх сторін однієї й тієї ж суспільної істоти, різноманітність ознак якої діалектично позначають поняття "людина" і "особа". Ці поняття охоплюють безліч особливостей, рис, ознак людини, які висвітлюють дві її головні сторони – біофізичну (жива біологічна особистість) і суспільну (сукупність суспільних відносин) [18, 117].
Виділити якусь одну з них (біологічну чи суспільну) можна лише умовно. Насправді ці дві сторони людини непорушно поєднані і становлять одне ціле. Тому загальне твердження про те, що кримінальний закон охороняє життя і здоров'я людини в її фізичному, біологічному розумінні, так само як і сукупність суспільних відносин, існуючих з приводу цих благ людини і спрямованих на їх охорону, правильне. Але при цьому важливо підкреслити і мати на увазі те, що без людини, як живої біологічної особистості, суспільні відносини не можуть існувати, тоді як у деяких (хоч і поодиноких) випадках суспільні відносини, спрямовані на охорону життя і здоров'я певної особи, можуть бути скасовані, виключені за особливих, надзвичайних обставин (наприклад, стан необхідної оборони і т. ін.). У таких випадках життя в біологічному розумінні і життя як об'єкт кримінально-правової охорони не збігаються, бо немає суспільних відносин, які охороняють це життя.
Отже, життя як об'єкт кримінально-правової охорони обов'язково містить у собі суспільні відносини, що існують з приводу охорони цього життя в біологічному розумінні. Саме тому, що об'єкт посягання при вбивстві – не тільки біологічна особистість, а й певна сукупність суспільних відносин, спрямованих на охорону цієї особистості (в кожному випадку ця сукупність буває найрізноманітнішою і особливою), кримінальний закон містить цілу низку норм, які охороняють ці відносини – статті 115-119 КК. Крім того, є багато інших кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за заподіяння смерті потерпілому, зокрема статті 112, 271, 348, 286, 379, 400 КК.
Кримінально-правова охорона об'єкта має загальний, повний і постійний характер. Якщо ж визнати об'єктом злочину при вбивстві не суспільні відносини, а життя в біологічному розумінні, то тоді зовсім неможливо з'ясувати і пояснити правомірність заподіяння смерті у стані необхідної оборони, при виконанні вироку про смертну кару, заподіяння тілесних ушкоджень, наприклад під час хірургічної операції (ампутація руки чи ноги). І як тоді зрозуміти кваліфікацію заподіяння смерті терористичним актом за ст. 112 КК, при порушенні Правил охорони праці за ст. 271 чи при порушенні Правил безпеки руху за ст. 286 КК?
Саме тому, що при заподіянні смерті посягання спрямоване на якусь сторону особи, на особливу сторону її суті – окрему групу суспільних відносин, які утворюють якусь окрему складову частину цієї особи (державний діяч, робітник, новонароджений і т. ін.), це посягання має різну кримінально-правову оцінку і кваліфікацію, тобто становить окремий самостійний злочин [18, 118].
Не можна визнати обґрунтованим твердження про те, що життя і здоров'я людини є самостійні об'єкти незалежно від того, носієм яких суспільних відносин вона була чи є [13]. Заподіяння смерті одній і тій же людині (наприклад, працівникові міліції) може бути різним злочином саме залежно від того, на які суспільні відносини було спрямоване посягання – на державну владу (ст. 112 КК), на особу (статті 115-120 КК), на державне управління (ст. 348 КК) чи на громадську безпеку (ст. 286 КК), або й зовсім не бути злочином (ст. 36 КК).
Не можна також визнати правильним протиставлення людини особі і на цій підставі виникаюче твердження, що кримінальний закон охороняє людину з боку її фізичної цілості. Сама по собі фізична цілість кримінальним законом не охороняється. Досить згадати суспільно корисну працю лікарів, щоб переконатися в цьому. Без урахування тих суспільних відносин, які утворені й існують у суспільстві для забезпечення фізичної цілості людини, неможливо обґрунтувати кримінальну відповідальність, зокрема за тілесні ушкодження, визначити їх правову кваліфікацію тощо.
У дійсності кримінальний закон охороняє людину не тільки і не стільки як живу біологічну істоту, а головним чином як особу в її суспільному сенсі, як сукупність суспільних відносин. Поняття "людина" не відповідає за своїм змістом поняттю "об'єкт злочину". Тому в кримінальному законі поняття "людина" в значенні об'єкта злочину не використовується. Найчастіше в цьому значенні використовується слово "особа", зокрема у статтях 257, 115-120 КК. Розділ II Особливої частини Кримінального кодексу так і називається "Злочини проти життя та здоров'я особи". Будь-яке посягання на тіло людини в розумінні окремої біологічної істоти визнається злочинним лише в тих випадках, якщо це посягання порушує існуючі в суспільстві відносини з приводу охорони цієї людської особистості. У всіх інших випадках таке посягання не є злочином.
Звідси треба зробити висновок, що людина, як біологічна одиниця, її існування, фізичний стан, тілесна недоторканність охороняються кримінальним законом не завжди. Кримінально-правовій охороні людина, її тіло, життя і здоров'я підлягають лише тоді, коли з приводу цих благ існують суспільні відносини, які утворюються в суспільстві для їх охорони. Якщо у деяких випадках цих відносин немає (скасовані, виключені законом), то людина, як біологічна одиниця, її тілесна недоторканність кримінально-правовій охороні не підлягають. З цього якраз і виникає правомірність заподіяної шкоди у стані необхідної оборони чи при затриманні злочинця (ст. 36, 38 КК) або у стані крайньої необхідності (ст. 39 КК). Отже посягання на тіло людини лише тоді є злочином, коли вона є суб'єктом певних відносин, які охороняються кримінальним законом, а це посягання спрямоване на пошкодження цих суспільних відносин.
1.2.Структура криміналістичної характеристики вбивства через необережність
Життя кожної людини як об'єкт кримінально-правової охорони не має ніяких юридичних особливостей і відмінностей. Кримінальний закон однаковою мірою охороняє життя молодого юнака і безнадійно хворого чи старого, який доживає свій вік, видатної особи, героя чи негідника або завзятого злочинця.
Така юридична оцінка життя має важливе значення для кваліфікації вбивства при помилці в потерпілому. Як правило, така помилка на кваліфікацію злочину не впливає, оскільки подібне посягання у всякому разі спрямоване на життя іншої людини.
В одній справі було доведено, що брати Шиганови змовилися вбити Кочеткова. З цією метою Олександр узяв сокиру, а Микола – рушницю, і вони пішли до Кочеткова. Олександр увійшов до хати, а Микола з рушницею став біля вікна. У хаті Олександр почав сваритися з дружиною Кочеткова і близько підійшов до вікна. Миколі здалося, що це Кочетков, він вистрілив з рушниці і вбив свого брата Олександра. Обласний суд обґрунтовано засудив його за навмисне вбивство. У деяких випадках при кваліфікації таких злочинів трапляються помилки. Наприклад, неправильно було кваліфіковано дії К., який у стані сп'яніння почав бійку із С, а коли С. ударив К. цеглиною, то К. побіг у двір до свого брата, там схопив долото і почав шукати С. щоб вбити його. При пошуках К. зустрів М. і, вважаючи що це С. ударив лезом долота М. в голову, від чого М. помер. Обласний суд засудив К. за навмисне вбивство. Судова колегія Верховного Суду України визнала таку кваліфікацію неправильною і перекваліфікувала дії К. як замах на вбивство С. за статтями 17 і 94 КК і необережне вбивство М. за ст. 98 КК. Пленум Верховного Суду СРСР зазначив, що така перекваліфікація безпідставна, оскільки К. мав намір вбити С., але помилився і вбив М. Ця помилка не виключає умисної вини у вчиненому вбивстві, бо К. розумів, що внаслідок його дій настане смерть людини, і намагався досягти цього наслідку [18, 119].
Але при наявності особливих, визначених законом ознак потерпілого (державний, громадський діяч, представник влади, працівник міліції, вагітна жінка, неповнолітня тощо) і помилки винного відносно цих ознак злочин кваліфікується в залежності від умислу суб'єкта. Якщо винний, помиляючись, цих властивостей потерпілого не знав і тому не враховував, то злочин не може кваліфікуватися за тими статтями Кодексу, які передбачають ці особливості. У таких випадках повинні застосовуватися загальні норми кримінального закону, які цих особливостей потерпілого не враховують. Тобто посягання на життя чи здоров'я державного або громадського діяча, представника влади, працівника міліції та інших, якщо винний переконливо не знає, що потерпілий є такою особою, належить кваліфікувати як злочин проти особи [9].
Для кваліфікації вбивства і відмежування його від аборту важливе значення має визначення початкового моменту життя людини. У медицині початком життя вважається початок фізіологічних пологів. В юридичній літературі щодо цього є й інші міркування. Дехто початком життя вважає початок дихання.
Треба зазначити, що це дуже пізній початок, оскільки новонароджений у звичайних природних умовах його розвитку в тілі матері не може почати дихати раніше, ніж буде звільнений від усього, що пов'язувало його з тілом матері. Тому немає жодних підстав залишати новонародженого на час від початку фізіологічних пологів до початку дихання без кримінально-правової охорони. Хоч цей час і нетривалий, але він має важливе значення для охорони життя.
Початок фізіологічних пологів (патологія до уваги не береться, бо вона або не має юридичного значення, або має зовсім іншу юридичну природу) – це саме той момент, коли закінчився розвиток плоду, він дозрів для самостійного життя поза тілом матері, тобто з'являється нове життя, новий громадянин заявляє про себе. З цього моменту кримінальний закон і повинен брати життя цього громадянина під свою охорону. Посягання, які спрямовані на заподіяння смерті плоду до початку фізіологічних пологів, кваліфікуються як аборт. Заподіяння смерті під час пологів кваліфікується як вбивство і в тих випадках, коли пологи були викликані штучно і плід був життєздатним (життєздатним визнається плід після 6 місяців вагітності).
Для кваліфікації вбивства важливим є також визначення моменту закінчення життя, оскільки умисні дії, що могли заподіяти смерть, відносно померлого (трупа) кваліфікуються як замах на вбивство.
Донедавна в медичній науці і судовій практиці настання смерті пов'язувалося з діяльністю серця. Але розвиток медичної науки і техніки дав можливість поновлювати дихання і роботу серця навіть через тривалий час (були випадки через 2-3 тижні і навіть через місяць) після настання клінічної смерті. Тому тепер у медичній практиці настання смерті пов'язується не з роботою серця, а з незворотними процесами у головному мозку і центральній нервовій системі [4].
З настанням смерті посягання на життя вважається закінченим, тобто воно містить усі ознаки складу закінченого злочину. Якщо внаслідок посягання на життя смерть не настала, то злочин кваліфікується як замах на вбивство. При цьому треба мати на увазі, що посягання на життя може кваліфікуватися як замах на вбивство лише тоді, коли він був вчинений з прямим умислом, коли смерть потерпілого була бажаним наслідком для винного, коли заподіяння потерпілому смерті було метою дій винного. Злочин може кваліфікуватися як замах на вбивство лише в тих випадках, коли винний передбачав настання смерті потерпілого, коли такий наслідок дій охоплювався його умислом. Тому погроза вбивством і заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, якщо немає умислу заподіяти смерть, не можуть кваліфікуватися як замах на вбивство.
Про намір винного вчинити вбивство і прямий умисел можуть свідчити:
погрози, висловлювані винним до посягання;
неприязні взаємовідносини між винним і потерпілим, поведінка винного і потерпілого, яка передувала вчиненню злочину;
спрямованість дій винного і характер заподіяних потерпілому ушкоджень (поранення голови, лівого боку грудей, печінки, лівого і правого паху тощо);
застосування таких знарядь чи засобів, якими безсумнівно може бути заподіяна смерть (вогнепальної зброї, сильнодіючої отрути, високої чи занадто низької температури тощо);
інтенсивність дій винного (нанесення багатьох ударів, ран, які свідчать про намір заподіяти смерть);
причини припинення злочинних дій. Визначальним при цьому є психічне ставлення винного до настання наслідків своїх дій [18, 122].
Якщо потерпілому були заподіяні такі тілесні ушкодження, які не поєднуються з життям, то час настання смерті не впливає на кваліфікацію злочину.
В англійському праві діє правило: ніхто не може бути засуджений за вбивство, якщо потерпілий прожив один рік і один день після заподіяння йому ушкодження [18, 122]. Кримінальне законодавство України не знає якихось строків, по закінченні яких настання смерті не може кваліфікуватися як вбивство. Судова колегія Верховного Суду України в ухвалі в справі П. зазначила, що за наявності умислу на вбивство час настання смерті потерпілого не може впливати на кваліфікацію злочину. Для кваліфікації вбивства треба досить старанно дослідити інтелектуальний момент умислу: передбачав чи не передбачав винний, що його дії можуть призвести до смерті потерпілого. Треба мати на увазі, що в таких випадках, коли винний передбачав такі наслідки, вбивство має кваліфікуватися як умисне. Для цього потрібно ретельно дослідити докази, що мають значення для з'ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати, виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого злочину, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, попередню поведінку винного і потерпілого, їхні стосунки.
Визначальним при цьому є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій. При умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного. У разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, ставлення до настання смерті проявляється в необережності [4].
Суб'єктивні ознаки злочину мають такі властивості, що один різновид вини охоплює інший, утворюється відповідна їх ієрархія, підпорядкованість. Тому визначення форми і виду вини має бути послідовним, щоб запобігти помилкам. Найбільш повні ознаки має прямий умисел, а тому він охоплює і побічний. Оскільки їхні інтелектуальні моменти тотожні (усвідомленість і передбачення), і відрізняються вони тільки вольовим моментом, то неважко помітити, що бажання охоплює допущення, тобто той, хто бажає певних наслідків своїх дій, безумовно і допускає настання їх, бо неможливо бажати чогось і не допускати можливості настання того ж. У свою чергу, побічний умисел охоплює злочинну самовпевненість, бо той, хто має намір і сподівається відвернути настання певних наслідків, у той же час їх і не передбачає, інакше неможливий ніякий розрахунок.
Отже, утворюється відповідна система форм і видів вини, кожен різновид якої охоплює той, що розташований у цій системі нижче. В цілому вона має такий вигляд:
прямий умисел;
побічний умисел;
злочинна самовпевненість;
злочинна недбалість [18, 124].
Практичне значення такої системи форм і видів вини в тому, що визначати їх у певній справі треба, починаючи зверху і йти донизу. На черговий нижній ступінь можна переходити лише тоді, коли буде одержано відповідь на надійну відсутність у діях винного попереднього ступеня. Наприклад, про побічний умисел можна ставити питання лише тоді, коли переконаємось, що діяння не було вчинене з прямим умислом, і т. д.
Для правильної кваліфікації вбивства важливе значення має дослідження мотиву і мети заподіяння смерті. Мотив злочину – настільки важлива ознака суб'єктивної сторони складу злочину, що можна сказати: доки невідомий мотив тих чи інших дій, доти не можна сказати що трапилось, не можна дати суспільну чи юридичну оцінку цим діям.
Пленум Верховного Суду України зазначив, що при засудженні за вбивство суди повинні старанно досліджувати мотиви злочину, що невиконання цих вимог призводить до судових помилок.
Кримінальна відповідальність за вбивство настає з 14 років (ч. 2 ст. 22 КК). Суб'єктом злочинів, передбачених статтями 115-119 КК, визнаються особи, яким до моменту вчинення вбивства вже виповнилося 14 років. Цей вік настає з наступної доби після дня народження. При відсутності у особи документів, що підтверджують її вік, проводиться судово-медична експертиза для встановлення віку, а в необхідних випадках – і для призначення її осудності.
Якщо вбивство було заподіяно у співучасті кількома особами (двома або більше), то всі вони підлягають кримінальній відповідальності за вбивство, вчинене у співучасті. Судова колегія Верховного Суду України в ухвалі у справі Ш. і С. визнала, що у випадках умисного вбивства, вчиненого групою осіб, завжди треба з'ясувати характер дій кожного із співучасників, а при кваліфікації злочину враховувати зміст їхнього умислу.
Виконавцями злочину при вбивстві визнаються всі ті особи, які діяли спільно з наміром заподіяти смерть і безпосередньо брали участь у самому процесі заподіяння смерті.
Виконавцями вбивства визнається кожен із співучасників, який діяв з наміром вбити потерпілого і спричинив йому рани життєво важливих органів незалежно від того, яка з цих ран стала безпосередньою причиною смерті.
Виконавець вбивства не тільки той, хто безпосередньо спричинив смерть, чи той, хто виконував дії, що утворюють об'єктивну сторону злочину вбивства, але і той, хто у змові з іншими співвиконавцями був на місці вбивства і мав намір вбити потерпілого, але не зміг чи не встиг цього зробити за обставин, від нього незалежних (наприклад, у випадку, коли його випередили інші співучасники).
Пособник вбивства від виконавця відрізняється тим, що пособник свої дії чинить до вбивства або після нього і в іншому місці; під час вбивства і на місці вбивства пособник не буває. Пособник лише допомагає виконавцеві заподіяти смерть потерпілому наданням йому знарядь чи порад, чи усуненням перешкод або обіцянкою сховати виконавця чи знищити сліди вбивства. Це можуть бути активні дії і бездіяльність. Бездіяльність пособника може бути злочином тоді, коли особа була зобов'язана запобігти вбивству (працівники міліції, лікарі, охоронці особи). Дії пособників і підбурювачів не містять усіх ознак складу злочину, оскільки не вони безпосередньо заподіяли смерть, і тому їхні дії кваліфікуються за статтями 15 і 115 КК, тобто відсутності ознаки злочину вбивства доповнюються ознаками ст. 15 КК.
Дії організатора вбивства (ч. 3 ст. 27 КК) кваліфікуються за відповідною частиною ст. 27 КК і за статтями, які передбачають відповідальність за вбивство, бо організатор відповідає за всі злочини, які він організував або вчиненням яких керував (ч. 1 ст. 30 КК).
Винятком є лише ексцес виконавця, яким називається вихід виконавця за межі змови між співучасниками, за який інші співучасники не несуть відповідальності [33].
Для кваліфікації вбивства необхідно врахувати всі ознаки складу злочину, а також усі дані, що характеризують особу підсудного поведінка (у побуті, ставлення до праці чи навчання, його минуле, наявність судимості тощо).
Пленум Верховного Суду України зазначив, що вимоги закону про всебічне, повне та об'єктивне дослідження всіх обставин вчиненого злочину, обов'язкові при розгляді всякої справи, повинні особливо враховуватися у справах про умисне вбивство, оскільки для винного у вчиненні цього злочину за обтяжуючих обставин закон допускає застосування довічного позбавлення волі [4].
1 2 3