Костюм – це безліч образів конкретних форм, та їх розвиток.
Костюм – це форма, яка виліплена тканиною, вона надає фігурі ті чи інші обриси.
У дизайні є два види композиції:
1 – композиція на площині яка має два виміри. Це – тканина, ковдри, скатертини, хустки, та ін..
2 – композиція яка має об’єм є тримірною. До цієї композиції належать; костюм, взуття, головні убори, та ін..
Композиція костюму – це є організація усіх елементів форми, яка залежить від призначення костюму, та зв’язку елементів його форми. Форма костюму – це кордон в якому виявляється силует. Силует – це плоске зображення форм одягу, чітко відокремлене контурами.
Одяг – це об’ємно-просторова форма, яка складається з наступних первинних елементів: геометричного виду форми в цілому та її частин; поверхні форми та її частин; конструктивно-декоративних ліній форми; величини форми та її частин; маси форми та її частин; фактури матеріалу; кольору та малюнку матеріалу форми; орнаменту, оздоблення та оздоблювальних матеріалів; фізико-математичних властивостей матеріалу форми; світлотіней форми.
Конструктивні лінії одягу – це контурні лінії його форми і деталей та видимі лінії з’єднання складових частин і деталей форми: шви, виточки, складки.
Декоративні лінії – це лінії різних обробок одягу: рельєфи, пояси, клапани, тощо.
Елементи в формі поєднуються за принципами контрасту, нюансу, та тотожності.
Творчий процес – дуже складне, іноді непідвладне логіці, явище. В дизайні можна прослідкувати, як відбувається фантазування не взагалі, а за визначеною темою і яким чином досягають результату. Під впливом довкілля в художника виникає ідея і втілюється в художній образ, що трансформується у форму, згідно до задуму.
Задум – структурний елемент композиції – засіб для вираження художньої ідеї.
Композиція – конкретний метод гармонізації, система способів та засобів створення естетично цілісного і виразного об’єкта.
Вміння дизайнера абстраговуватись від другорядних властивостей об’єкту, узагальнювати та розвивати ідею в потрібному напрямку – все це входить в розв’язання композиційної задачі.
Творчий процес – це створення єдності форми та змісту.
Проектування дає корисний ефект в тому випадку, коли дизайнер володіє наступними вміннями:
1. здатністю побачити та чітко сформулювати задачу;
2. здатністю швидко створити необхідну кількість ідей за обмежений проміжок часу;
3. вмінням знаходити оригінальні рішення;
4. вмінням швидко придумувати оригінальні рішення заданої проблеми.
Існує певний план творчого процесу дизайнера:
1. виникнення задуму та постановка задачі.
2. збір та накопичення матеріалу, визначення творчого джерела.
Розвиток асоціативного мислення дизайнера полягає в перетворенні предметних, абстрактних і психологічних асоціацій в графічні пошуки вирішення об’єкту. Асоціативне мислення в творчому процесі є дуже важливим. Здатність дизайнера до такого мислення є основою творчості.
Асоціації можуть бути будь-якими: предметними, абстрактними, психологічними, абстрагуючого мислення людини.
Абстрагування – це уявне заперечення ряду властивостей предмету.
Розв’язуючи певну задачу, дизайнер завжди стоїть перед проблемою вибору засобів, які здатні найбільш повною мірою виразити його ідею.
Процес творчості зв’язаний не тільки з емоційними відчуттями, але й з вмінням виділення його основних особливостей.
Моделювання костюма – особливий вид декоративно-прикладного мистецтва, який потребує спеціальних знань, високої майстерності, фантазії та смаку. Це – синтетичне мистецтво, яке узгоджує у гармонійну цілість мистецтво тканин, крою, формотворення, декору, головних уборів, взуття і прикрас.
Особливості господарської діяльності народу, географічно-кліматичні умови і спосіб життя, культурні традиції формують людей та образ їх костюма. Прогресивні тенденції світової моди, в т.ч. гуманістичні, у плані естетики і екології формують до певних меж інтернаціональні ознаки вбрання, витворюють певні модні стереотипи, соціально-естетичну символіку матеріалів, форми, конструкції, кольору та ін. Однак, особливості етнічного образу людини, її менталітету, зрештою, родові традиції, генетично закладені у її світогляд, не можуть ігноруватися, вони залишаються базисом у формуванні і у розвитку сучасного мистецтва, зокрема, мистецтва моделювання костюма.
Чи зажди костюм можна назвати твором мистецтва? Очевидно, щодо вбрання минулих історичних епох, особливо святкового одягу аристократів, міщан та селян, тут питання є вирішеним і очевидним, їх костюм відбив найбільш суттєві риси тих часів, виробив стилеву єдність одягу. Сучасне вбрання, просте, функціональне, більш уніфіковане, значно рідше володіє мистецькими рисами, лише окремі витвори модельєрів стають творами, оскільки несуть певний художній образ. Мистецтво костюма як процес відтворення дійсності володіє арсеналом виражальних засобів, якими є форми, лінії, кольори, декор тощо. Всі вони мають подібність до природних об’єктів-аналогів, які завдяки асоціативному ланцюгу уявлень викликають конкретні образи у людей.
Виразність, вишуканість, витонченість форми костюма, її внутрішнього членування, що створені за оригінальним задумом художника, несуть емоційний заряд і при бездоганній виконавській майстерності ці ознаки визначають мистецький твір. Зв’язок форми і змісту, людини і костюма, матерії і форми та ін. Визначаються, перш за все, гармонією, як основним законом краси. Інтуїтивне відчуття художника цієї краси та фахове володіння законами композиції сприяють створенню ним мистецьких творів.
Багатолітня практика розвитку народних традицій у моделюванні костюма показала велику продуктивність народного одягу як джерела творчості у створенні сучасних моделей.
Дамо визначення основних фахових термінів у галузі моделювання костюма з етноелементами.
Народний костюм – явище матеріально-духовної культури народу – ансамбль одягів, що склався історично колективним творчим досвідом та традиціями і відтворює естетично-світоглядні уподобання народу засобами матеріалу, форми, декору та колориту.
Реконструкція – мистецтво відновлення втраченого костюма за збереженими матеріалами.
Реплікація – реконструкція костюма, виконана з оригінальних матеріалів і у натуральну величину.
Стилізація – творчий відхід від народного або міського костюма в сторону запозичення, наслідування його стилевих ознак, зовнішніх форм окремих елементів, часто через його спрощення.
Імітація – наслідування костюма за допомогою зовсім інших художніх засобів, прийомів і матеріалів. Імітація може бути обумовлена художнім завданням, або ж мати негативний результат, як синонім обману – підробки костюма.
Інтерпретація – творчий метод більш вільного перетворення, тлумачення національного або будь-якого іншого костюма.
Асоціація – найбільш творчий метод роботи, який вимагає переосмислення всього нагромадженого матеріалу по костюму і створення сучасного, більш емоційного, яскравого і образного з дуже тонким відчуттям першооснови.
Художній костюм за національними мотивами – творче вирішення одягу в ансамблі мистецькими засобами зі створенням яскравого художнього образу в основному на асоціативній основі.
В усі часи художники-модельєри звертаються до народного костюма, створюючи поодинокі, так звані „сувенірні” предмети, комплекти, ансамблі та колекції одягу за його мотивами, акцентуючи при цьому увагу на оригінальній вишивці чи формі виробу, які є виразом традиції, її пам’яткою.
Таким чином, народні мотиви в сучасному костюмі різного призначення – це конкретне втілення народних традицій при ретельному, багатообразному перетворенні ідеї в нове вирішення. Ґрунтовне і глибоке вивчення народного костюма як витвору мистецтва розкриває для художників безліч вартостей, а сам одяг розглядається як своєрідний літопис життя наших пращурів, де через форму, орнамент, колір розкриваються закони краси, гармонії та світобачення народу. Саме це робить костюм живим, вартісним, таким, що об’єднує наше художнє минуле, сьогоднішнє та майбутнє. Це знають та розуміють художники, які працюють у напрямку розвитку традицій.
Особливе географічне розташування України з її природньо-кліматичними відмінностями та історичною передумовою стало причиною виникнення великого розмаїття локальних художніх особливостей українського народного костюма, який одночасно не губить свого цілісного художнього образу, стилевої та семантичної єдності. Поняття загальноукраїнського стилю визначається спільністю стилевих ознак всіх етнолокальних костюмних комплексів, коріння яких виходить з економічних, соціально-історичних умов та світоглядності народу. До загальних стилевих ознак всіх комплексів українського народного костюма належать: матеріал, прямий покрій, спорідненість форм складових частин, стрункість і приталеність (завдяки поясам) силуету, багатство орнаментів з їх виразною магічною символікою, розмаїття вишивальних технік та контрастність кольорів домінує тріада – білий-чорний-червоний.
В процесі вивчення народного костюма визначальною є краса, яку творять пропорції, ритмічна структура декору, тону та кольору. Оздоблення сприймається у логічному зв’язку з формою, покроєм, принципами об’єднання частин у ціле, складанням загалом ансамблю як поліфункціональної організації. Без засвоєння всього функціонального, художньо-естетичного ладу народний одяг не можна правильно розглядати та розвивати його традиції у сучасних формах костюма. Як зауважує Ф. Пармон, життєвою основою традицій народного мистецтва є його постійне звернення до людини, до повсякденного життя, що і зробило його зрозумілим. А основний зміст і вартість народного костюма, його філософія – в демократичності, широко зрозумілій функціональності, логіці формул і конструкції, раціональності і доцільності.
Український народний костюм – ансамблевий вид мистецтва, в якому органічну єдність творять матеріал, прикраси, покрій, оздоблення, колір та ін., гармонія компонентів одягу та яскравість художнього образу. За пам’ятками ХУІІІ-ХІХ ст. можна стверджувати, що народний одяг мав чітко вироблені принципи формотворення та композиційно-колористичні закономірності, які визначали його своєрідну мистецьку вартість. Традиції народного костюма – складне явище мистецтва, яке було створене колективною творчістю протягом історії народу, де одночасно втілились суспільні потреби та смаки, а також індивідуальні вимоги селян. Специфічними засобами мистецтва народного костюма виступають: матеріал, покрій, орнаментика, колорит, способи ношення та комплектування складових частин.
Сутність художньої системи народного костюма становить матеріал. Властивості матеріалу, його пластика, фактура, малюнок, тонально-колористичне вирішення є визначальними у виборі покрою, оздоблення та призначення костюма. Кліматичні умови та види трудової діяльності українців визначили матеріали з природної сировини – лляні, конопляні, вовняні. Традиції використання природних матеріалів з усіма властивостями їх фактури – одна з естетичних норм народного мистецтва. Віковим є досвід „відчувати матеріал”, вміти використовувати його фізичні, технологічні, естетичні можливості та поєднувати різноманітні матеріали між собою. Вивчення різних видів сировини, способів ткання, відбілювання і фарбування домашніх тканин допомогли осмислити значення фактури, кольору і рисунку тканини як засобів художньої виразності, які, у свою чергу, визначають структуру і декоративне вирішення костюмного ансамблю. Характер матеріалу, його фізичні властивості обумовлюють структуру форми, а зовнішній вираз структури матеріалу – фактура – визначають естетичну виразність матеріалу як такого і форми в цілому.
До поч. XX ст. Відбулась поступова заміна домашнього виготовлення тканин фабричними. Тонші та яскравіші тканини помітно змінили форму та колорит костюма (ускладненість покрою з використанням виточок, рельєфів, защипів, призбирувань та поліхромія). Такі властивості матеріалів, як теплопровідність, гігроскопічність, повітрепроникливість впливали на утилітарні властивості тканин; пластика, фактура та оздоблення – на їх естетику. Тонші, дрібнозернисті, однотонні або узорно-ткані, добре оброблені тканини використовували на натільний одяг, а грубіші, ворсисті, з начосом, здебільшого натурального кольору, служили для верхнього і поясного одягу. Декоративних якостей тканини набували при використанні різних оздоблювальних технік. Полотно прикрашали вишивками, сукно – шнуркуванням, накладанками, шкіру – різнокольоровими аплікаціями.
Практичність народного костюма виявилась в економності покрою, де матеріал використовувався повністю цілими полотнищами, а модулем була його ширина; у „безмірності” одягу; достатній об’ємності форм. Основні компоненти народного костюма виготовлялись прямого покрою, який визначав загалом силует одягу, архітектоніку його у сполученні споріднених форм складових частин. Прямий покрій лежить в основі майже всіх компонентів костюма: сорочок, обгорток, запасок, плахт, спідниць, кабатів, каптанів, свит та ін. Одночасно, складові елементи компонентів, як наприклад, сорочок, були прямолінійними: рукави, стан, ластки, комір, полики та ін. Покрій народного костюма залежав і від якості матеріалу, його пластики, фактури, малюнка та ін. Конструкція забезпечувала високі утилітарні властивості одягу, одночасно була важливим засобом художньо-естетичного вирішення. Саме покрій і декоративне оздоблення не потребували складних технологічних прийомів, знарядь до праці, довготривалого навчання, що сприяло легкій та доступній передачі досвіду, обумовлювало життєву стійкість та безперервність традицій.
Колорит народного костюма був стійкою етнічною ознакою, визначався натуральним кольором сировини, емоційно-психологічними особливостями сприйняття його народом, що пов’язано з традиційними уявленнями. Особливо велика роль кольору в обрядовому костюмі – весільному, траурному, де він служив виразом емоційного переживання і естетичного осмислення важливих моментів в житті людини. Він був конкретним символом одягу в цілому або його складових частин, вказував на його призначення. Одночасно колір – важливий організуючий початок всієї композиції костюма, допомагає виділити головне та йому підлегле.
Основними кольорами українського народного костюма, зрештою як і інших слов’янських народів, були: білий, червоний і чорний. Білий колір є ознакою давньослов’янської традиції – найбільш поширений, виступав вигідним фоном для всіх інших кольорів. Білий – символ чистоти, охайності і зрештою гідності українців, одночасно колір духовного очищення і вірності, біла сорочка – ідеал селянина, а відхід від цієї традиції сприймався як відхилення від звичної норми, як щось протиприродне.
Особливе емоційне та змістовне навантаження ніс червоний колір. Як символ сонця, життя, плодючості, любові образно виступав у гармонійній єдності з чорним, білим, жовтим та іншими кольорами. Найчастіше червоний колір виконував роль акцента, підкреслюючи і виділяючи, таким чином, найбільш важливі частини костюма: верхню частину стану сорочок, рукави, прикраси шиї та голови. Темні чорні та коричневі тони поясного одягу та верхнього талевого добре гармоніювали з червоним кольором, підкреслюючи його і надаючи йому сильнішого звучання. Загальне кольорове вирішення народного одягу залежить від пропорційного співвідношення частин різних кольорових тонів, їх ритміки, характеру вишивки, співрозмірності орнаменту та фону. Наприклад, розріджена вишивка одягу північних областей України з участю у взорі білого кольору тканини створює враження вишуканості, прозорості, послабленості червоного в сторону рожевих відтінків. В одязі південних районів, де червоними виконуються ткані суцільні орнаментальні смуги і вишивки, а просвіти невеликі, цей колір створює ефект яскравості, звучності та насиченості. Чорний колір, як правило, збагачував та посилював декоративне звучання основних кольорів. Досить рідко темні тони, зокрема чорний, були провідними в костюмі, хоча можна зустріти його в ролі основного кольору в костюмах Сокальщини на Львівщині, півдня Тернопільщини та Вінничини. Чорний як колір туги, смутку, зреченості земних благ мав місце в обряді траурному, монастирському та старечому.
Життєрадісний та загалом виразний колорит українського народного костюма базується на гармонійних поєднаннях контрастних кольорів: червоного і чорного, білого і червоного з невеликими вкрапленнями інших кольорів. Об’єднуючу функцію в колористичній організації костюма виконують доповнення та прикраси.
Оздоблення декором народного костюма обумовлене матеріалом, покроєм його складових частин, призначенням одягу та його цілісним композиційним вирішенням. Безсумнівна умова оздоблення – прикрашати найбільш видимі ділянки, а також ті частини тіла, які вважались життєво важливими – груди, руки, голову.
Оздоблення має два аспекти. Перший – функціональний, підкреслює конструктивні місця, завершує одяг з чисто практичних цілей, другий – естетичний – прикрашає окремі місця. Орнамент буває відмінною рисою не лише однієї місцевості, але і окремої особистості.
За характером орнамент української народної вишивки – геометричний, рослинний, зооморфний, орнітоморфний, антропоморфний, найчастіше застосовується поєднання кількох – поліморфний. Народний орнамент налічує велику кількість мотивів, серед яких основними є: солярні знаки (кола, хрести, ромби), знаки води (хвилеподібні лінії), знаки землі (горизонтальні прямі лінії, квадрати), природи (зображення дерева, тварин) та ін. Ідея плодючості землі і жінки – головна ідея орнаментальних образів жіночих святкових костюмів. З часом давні орнаментальні мотиви набували декоративного характеру, до традиційної іконографії вишивки вводились більш реалістичні мотиви, орнаментальні мотиви духовного змісту набирали поступово більшої декоративності, хоча загалом вони не порушували естетичної картини народного світогляду. Підсумовуючи вищесказане, можна стверджувати, що для орнаментів українського одягу характерним є: узагальненість образів, чітка ритміка, прямолінійність та геометричність. Визначена роль орнаментів в організації ансамблю, поєднанні різнофактурних, різноколірних матеріалів, розподілі вагової тональної рівноваги, розбивці кольорових площин та ін.
Найвиразніше багатство орнаментів втілилось у жіночих святкових костюмах, які призначались для певних ритуалів. Такі костюми багато декорувались орнаментом магічно-релігійного характеру, володіли найбільшою художньою вартістю. Святковий костюм порівняно з повсякденним оперував складними функціями, визначався якістю матеріалів, оздоблення, кількістю деталей і прикрас. Загалом, народний одяг з полотна, натуральної вовни був гарним фоном для оздоблення. Народ виходив з можливостей матеріалу, форми і конструкції. Тонкі тканини прикрашали здебільшого вишивкою, розташовуючи її вздовж лінії швів, країв, на великих оглядових площинах, підкреслюючи красу форми костюма; товщі тканини та шкіру – аплікацією з кольорової шкіри, сукна, шнурів та ін. Із способів прикрашання одягу застосовувались: ткання, вишивка, нашивка. Усі ці способи оздоблення вміло поєднувались і доповнювались. Виразність і життєрадісність народних жіночих святкових костюмів досягались контрастним поєднанням темних спідниць з яскравим орнаментом низу та світлих площин сорочок, оздоблених графічною в’яззю взорів. При цьому об’єднуючими засобами верху і низу служать яскраві прикраси шиї, головні убори та пояси. Таким чином, народний костюм – ансамбль, побудований на спорідненості ліній крою, форм, силуетів, відповідності фактури і пластики, організуючій ролі декору і кольору, на зв’язках утилітарних та декоративних вартостей.
Ансамбль народного костюма – модель давнього уявлення про світ, де гармонійно взаємопов’язані ідеї плодючості землі і жінки, антропоморфності природи і комічності людини, що свідчить про метафоричність мислення народу.
Фантазія народу шукала відповідні символи різним природнім явищам, творячи свою картину світу. Образ ансамблю костюма будувався у строгій ієрархічній системі частин, у взаємодії образотворчих елементів, за принципом вартісних орієнтацій та загальних законів.
Художній образ костюма – форма засвоєння мистецькими засобами розмаїття світу у гармонійній єдності природного і людського. Іншими словами, художній вираз народного костюма – відтворення загальнолюдської значимої духовної інформації.
За наявності загальних традиційних художніх засобів створення українського народного костюма яскраво виступають відмінності в окремих областях, центрах, селах, особливо в західних і східних, північних і південних районах України. Для наочності вищесказаного проведемо порівняльний аналіз костюма Західного Поділля та Східного Поділля (Хмельницька та Вінницька обл.) Західноподільський костюм виділяється строгим силуетом з підкресленою прямолінійністю покрою, рельєфно-фактурними тканинами та вишивкою килимового характеру, що надають йому монументальності, величі, святкової піднесеності. Такому сприйняттю сприяє і загалом темний та насичений колорит з яскраво виділеним червоним кольором, контрастне поєднання білого і чорного, щільність вишивки поверхневими стібками та велика кількість доповнень (намисто, ґердани, стрічки та ін.). Ансамбль східноподільського костюма вирізняється більш приземкуватим силуетом, об’ємними формами, тканинами дрібнофактурного характеру, вишуканою, ювелірного характеру вишивкою різноманітними техніками (низинка, стебнівка, кафасор, позаголковий шов та ін.) та рівномірним розподілом темних і світлих площин. Аналіз різновидних ансамблів костюма лише районів Поділля дає всі підстави стверджувати, що народні майстри глибоко „відчували” місцевий матеріал, знали технологічні прийоми виготовлення одягу, вміли передбачити декоративні ефекти, тонко володіли секретами творчості і створили костюмні комплекси яскравого монументального звучання.
Комплекс локальних рис, ознак регіональних видів українського костюма – основа для розвитку сучасного, його професіоналізму, конструктивної та живописно-пластичної культури, різноманітних стилевих напрямків. Творче завдання художника полягає у пошуках максимально виразної форми, її членувань та оздоблення для втілення своїх ідей. Кращі вирішення сучасного костюма відрізняє саме скульптурність або живописність форми, музична ритмічність конструктивних та декоративних ліній, вишуканість колориту. У моделюванні костюма немає абсолютних істин. Кожний період часу висуває свої теми, ставить свої завдання відповідно до нових завдань, досягнень, матеріальних можливостей і нових модних форм одягу. Принципи побудови форми костюма, характеру декору, властивого народному, лягли в основу багатьох моделей сучасного вбрання.
Періоди активного розвитку традицій народного костюма були різними – з виразною перевагою національних традицій і критичним ставленням до них. Розмаїття форм народного костюма, варіанти його покрою логічні з позицій функціональності та ідеалів краси того часу і місця, до якого одяг належить.