Міністерство освіти і науки України
Факультет психології та спеціальної освіти
Контрольна робота з дисципліни
«Спецметодика роботи гувернера і тьютера»
Виконала:
Перевірила:
Кількість балів ____________
м. Дніпро, 2020
ЗМІСТ
Вступ……………………………………………………………………………...3
1.Домашнє навчання і виховання в Київській Русі..………………………….3
2. М. Монтень про систему домашнього виховання. Аналіз твору «Досвіди»…………………………………………………………………………8
3. Гувернерські методики та напрями виховання дитини в родині: історичний огляд………………………………………………………………………………13
Висновок………………………………………………………………………….23
Список використаної літератури………………………………………………..24
Вступ
Гувернер і гувернантка — це особи, які займаються індивідуальним навчанням і вихованням дітей у сім’ях чи восвітньо-виховнихзакладах закритого типу, умови перебування дітей в яких наближені до домашніх.
Варто зазначити, що залежно від країни та історичного періоду використовувались назви домашніх вихователів, які мали різні обов’язки і працювали з дітьми певного віку, наприклад: домашній вчитель, домашній вихователь, кормилиця, кормилець, педагог, дядько-служник, нянька, мамка, наставник, наставниця, бонна, доглядачка, наглядач, репетитор, гувернер.
Гувернерство розвивалося як частина родинного виховання і мало за мету формування яскравої, неповторної, неординарної особистості. Сьогодні гувернерство визначають як цілісну педагогічну систему й окрему галузь педагогіки, що вивчає особливості індивідуалізованого формування в домашніх умовах освіченої, гармонійно розвиненої, комунікабельної особистості з активною життєвою позицією
Звернутись до послуг гувернерів батьків спонукають ряд причин:наявність дитини-інвалідав сім’ї; необхідність підготовки дитини до школи; потреба в індивідуальній роботі з відстаючими дітьми; необхідність індивідуальної роботи з обдарованими дітьми; допомога дитині у підготовці домашніх завдань, нагляд за дитиноювчас, коли батьки знаходяться нароботі;потреба узв’язкуз зайнятістюна роботі доручити виховання здорової дитини няні чи гувернантці; гувернери можуть виконувати рольбатьків-вихователіву дитячих будинках сімейного типу.
1. Домашнє навчання і виховання в Київській Русі
Власне княжа доба розпочалась задовго до прийняття християнства в Київській Русі (за М. Грушевським, - у VII-VIII ст.). Процес об'єднання праукраїнських (українослов'янських) племен завершився у IX ст. створенням могутньої держави Київської Русі (за іншою термінологією України-Русі). Перші літописні київські князі разом з вирішенням важливих політичних і військових проблем державотворення опікувалися розвитком науки та освіти.
Літописи розповідають не тільки про військову силу, а й мудрість, освіченість, вченість українських князів, їх ратників та простолюдинів.
Князі Рюриковичі (Олег, Ігор, Ольга, Святослав) заклали підмурок державної освіти і виховання. Основними закладами цього періоду, що діяли до прийняття християнства, були школи грамоти, де діти навчалися читати, писати, лічити. До 988 р. ці школи були носіями хліборобської культури, народних вірувань, традицій, звичаїв, обрядів. Крім здобуття формальних знань, діти знайомились із суспільними і природними явищами, побутом людей через засоби фольклору: казки, билини, приказки і прислів'я, пісні тощо. Вони усвідомлювали етичний ідеал свого народу: чесність, доброту, щирість, працьовитість, вірність. Ці народно-поетичні твори стали не лише засобом морально-естетичного та патріотичного виховання, а и джерелом окремих історичних свідчень.
На основі східнослов'янської протописемності та літер грецького алфавіту в IX ст. було створено нову загальновживану азбуку - спочатку глаголицю, пізніше - кирилицю, що відповідало інтересам об'єднання східнослов'янських земель Києвом не тільки в політичному та економічному, а й культурному аспектах. Авторами кирилиці, яка була добре пристосована до звуків слов'янської мови, були філософи, просвітителі та громадські діячі Кирило та Мефодій. Спрощена азбука робила освіту доступнішою для широких верств населення Київської Русі.
Історичний розвиток вимагав переходу до однієї із світових релігій. Князь Володимир віддав перевагу християнству. Охрещення у 988 р. Київської Русі сприяло залученню її до європейської культури, християнської моралі, духовному і культурному єднанню різних народів, позначилося на освіті та писемній справі.
За княжої доби школа та освіта Київської Русі якісно змінились. Приблизно з X-XII ст. з'являється термін «школа». Християнізація висунула потребу у відкритті шкіл, в яких готувалися перекладачі й переписувачі церковної літератури, здобували освіту вітчизняне духовенство, майстри будівельної справи для зведення храмів, спеціалісти з малярства, оздоблення церковних будівель, дипломати і державні чиновники різних служб.
Найпершою згадкою про школи у Києві є повідомлення літопису від 988 р. про те, що київський князь Володимир Великий «почав брати у знатних людей дітей і віддавати на вчення книжне». За тодішніми поняттями «книжне вчення» здобували ті, що були вже грамотними. Школа «була державним навчальним закладом підвищеного типу й утримувалася за рахунок князівської казни. Діти були ізольовані від домашнього впливу батьків, які, хоч і прийняли нову віру, але у поглядах залишалися язичниками». Подібні школи відкривалися в Новгороді, Чернігові, Галичі та інших містах Київської Русі.
Князь Ярослав Мудрий, син Володимира, заклав Софійський собор у Києві, благословив літописання, відкрив перші в Україні бібліотеки рукописних книг і стародавніх актів, збільшив кількість шкіл.
Поширення шкіл (школи «книжного вчення», монастирські, школи грамоти, жіночі школи) було зумовлене потребами життя. Вищі школи, або школи «книжного вчення», відкривали при дворах удільних князів. Освічені люди потрібні були церкві й державі для здійснення економічних, торговельних, господарських справ тощо. І хоча в школах домінували схоластика, примітивні методики, вишкіл (усі явища, характерні для європейської освіти того часу), у Київській Русі було досягнуто високої грамотності населення, відбувалося формування науки, у тому числі й педагогіки.
Монастирські школи відкривали при монастирях. В них навчалися ченці, майбутні священнослужителі. Як і в Європі, такі школи, засновані різними монашеськими орденами, поділялися на зовнішні (в яких навчалися миряни) і внутрішні (де навчалися майбутні монахи). Освіта була диференційованою: ченці із заможних родин опановували надбання середньовічної європейської освіти і готувалися до високих посад у церковній ієрархії, особи ж простолюддя вчилися читати та писати і готувалися до службових відправ.
Тривіум (тришляховий) і квадривіум (чотиришляховий) цикли середньовічної школи передбачали вивчення в першому випадку - граматики, риторики і діалектики; у другому - арифметики, геометрії, астрономії й музики. Ці цикли становили «Сім вільних мистецтв» - класичний середньовічний підхід до середньої освіти, що мав безпосередній зв'язок з надбанням античної школи та освіти. Монастирські школи України-Русі значно випередили школи європейських країн, побудувавши навчання і виховання своїх учнів у раціонально-практичному плані.
Постійна школа закритого типу працювала при Києве Печерському монастирі. Навчання здійснювалося методами систематичних настанов, повчань з окремих тем християнського вчення з подальшим обговоренням. На відміну від європейських шкіл, навчання проводилось рідною мовою. За прийнятим у ній статутом до ченців ставилися суворі вимоги: сподвижницька діяльність, грамотність, щоденне спілкування з книгами, тлумачення складних і незрозумілих місць у церковних книгах менш досвідченим монахам і пастві.
У школі Видубецького монастиря (м. Київ) навчалися і миряни, і майбутні монахи, яких готували до можливої учительської діяльності, вони мусили знати іноземні мови й живу розмовну, особливості навчання лічби і читання.
Школи грамоти відкривали при церквах і утримувалися світськими людьми. У них навчали дітей бояр, купців, лихварів, заможних ремісників читати, писати, лічити. Навчання проводили за спрощеною 32-буквеною абеткою, використовуючи Євангеліє, Псалтир, Молитвослов та інші богослужебні книги, вчили практичним навичкам ведення діловодства, складання листів, договорів, цифрових рахунків тощо. Вчителями були служителі церкви. Через постійну загрозу Київській Русі з боку кочівників надзвичайно важливим було патріотичне виховання, яке здійснювалося на билинах, казках, оповіданнях учасників воєнних походів, піснях та іншими засобами народної педагогіки.
Церковні школи давали початкову освіту та релігійне виховання. Зміст освіти зводився до навчання дітей читання, письма, церковного співу, християнської моралі, віровчення. Як і в усіх європейських школах середньовіччя, проповідували покірність, терпіння, аскетизм, релігійно-моральні якості. Певного терміну навчання не було, вчилися невеликими групами з 3-10 дітей. Успіх навчання значною мірою залежав від знань, здібностей, можливостей, особистого досвіду, моральних якостей вчителів.
Всесвітньо відомим було відкрите онукою Ярослава Мудрого Анною Всеволодівною при Андріївському монастирі (1086) перше в Європі жіноче училище для виховання жінок із шляхетних родів, яке свідчило про прогресивну педагогічну думку щодо рівноправності громадян обох статей.
Більшість дітей простолюду виховувалась у сім'ях. Їх навчали сільськогосподарської праці, іншої домашньої роботи, зрідка віддавали майстрові для опанування ремесла. Поширеним залишалося домашнє виховання і для дітей знаті.
В Європі Київ посів славу освітнього центру, куди приїжджали на навчання іноземці, серед яких були і престолонаслідники. Представники влади в Київській Русі були освіченими людьми, князі володіли кількома мовами.
Дочка князя Ярослава, королева Франції Анна, вирізнялася своєю освіченістю. Вийшовши заміж, вона як посаг привезла до Франції чимало книг. Анна часто підписувала королівські укази, інші документи (Генріх І, її чоловік, був неписьменним).
М. Монтень про систему домашнього виховання. Аналіз твору «Досвіди»
Поняття "виховання" визначається в "Українському педагогічному словнику" як процес цілеспрямованого, систематичного формування особистості, зумовлений законами суспільного розвитку, дією багатьох об’єктивних і суб’єктивних факторів. Поняття "виховання" має в педагогічній науці подвійне трактування. У широкому розумінні — це вся сума впливів на психіку людини, спрямованих на підготовку її до активної участі у виробничому, громадському й культурному житті суспільства. Сюди входить спеціально організований вплив виховних заходів і такі соціально-економічніумови, що діють певною мірою стихійно. У вузькому розумінні слова виховання є планомірним впливом сім’ї таосвітньо-виховногозакладу на дитину з метою формування в неї бажаних моральних і вольових якостей.
Мета виховання завжди відповідає уяві суспільства про ідеали людської особистості. Ідеали тілесної, духовної й інтелектуальної гармонії існували ще в античній педагогіці. У середні віки ідеал орієнтується винятково на духовний аспект. Церква, яка монополізувала справу виховання у цей період, дотримувалась поглядів, що турбота про плоть відволікає людину від служби Богові, тому вона є гріховною. Ідея гармонійного розвитку людини поновлюється і розробляється на вищому рівні в працях педагогів епохи Відродження. Актуальність цієї ідеї не стає менш гострою для наших часів.
Складність процесу виховання (в широкому розумінні цього слова) породила потребу гувернерів і батьків у науково-методичнихсистемах домашнього виховання й навчання дитини та в книгах, у яких би ці системи детально описувались. Аналіз таких систем дозволить сучасним гувернерам, няням і батькам уникнути численних педагогічних помилок, правильно зорієнтувати виховання дитини в родині. Оскільки XXI століття — століття інтелекту йнауково-технічногопрогресу, навчання доцільно розглядати в окремому розділі. Саме розумовий розвиток дитини нині найбільше турбує батьків. І це правомірно, адже практично в усіх сферах життя людини тепер важливі знання й високий рівень інтелекту.
Разом з тим, тільки навчання не може визначати формування особистості. Людина не зможе досягти високого рівня розумового розвитку, якщо змалку в неї не виховували працьовитість. Людина не стане хорошим спеціалістом і громадянином, якщо вона не отримала економічного й правового виховання. Найрозумніша, але аморальна особа здатна заподіяти колосальної шкоди суспільству. І що розумнішою вона виявиться, то масштабнішою буде шкода.
Отже, в цьому розділі ми розглянемо системи домашнього виховання різних епох, а у наступному — найбільш прогресивні методики індивідуального навчання. Що ж стосується виховного напряму "Розумове виховання та формування наукового світогляду", то інформація буде подана і в цьому, і в наступному розділах, тому що будь-якакласифікація є певною мірою штучною, а навчання й виховання складають цілісну виховну систему (адже в процесі навчання дитина обов’язково виховується, а виховуючись, завжди засвоює нове, тобто навчається).
Аналіз гувернерських методик доцільно провести за трьома періодами:
Перший період — з XVI по XVIII століття. До XVI століття у світовій практиці не існувало методичних посібників для гувернерів. Перші посібники з’явились у Франції. З XVI до XIX століття таких ґрунтовних науково-методичних праць видавалось небагато, отже аналіз найбільш талановитих і вагомих для світової гувернерської практики (та світової педагогіки) можна здійснити в межах першого розділу.
Другий період — з XIX століття по початок XX століття (до 1917року). XIX століття можна охарактеризувати як століття розквіту гувернерства. У цей період створюється і публікується така кількість досліджень про гувернерські методичні системи, якої педагогіка не знала досі і якої вже не принесуть наступні роки XX століття.
Третій період — XX століття (з 1917 року) — початок XXI століття.Зазначений часовий відрізок цікавий розробленням методик домашнього виховання та творчим використанням педагогічних знахідок попередніх століть.
Однозначно, що неможливість проаналізувати усі твори цих періодів диктує доцільність охарактеризувати тільки найбільш видатні з них, що дасть нам розуміння епохи та її педагогічної орієнтації в галузі домашнього виховання.
Розглянемо І період (ХVI –ХVIII століття).Автор першої науково-методичноїпраці для гувернерів і батьків, у якій вперше було вжито термінологію "гувернер", французький педагогМ. Монтень, завершив роботу над нею 1 березня 1580 року. Це не був твір виключно для батьків та наставників. Це були ґрунтовні філософські роздуми про життя, про вміння залишатись людиною, про оптимальний підхід до виховання дітей. Цей фундаментальний твір називався "Досвіди" і являв собою філософськопедагогічний трактат з аналізом історичних подій та повчальних випадків з біографій відомих людей та з життєвого досвіду автора. Цікаво, що виданнярадянських часів — російські переклади праць М. Монтеня — з ідеологічних міркувань терміна "гувернер" не містять. Він замінений термінами "наставник", "вихователь".
Найбільш важливим для нас у даному випадку є XXVI розділ першої книги — "Про виховання дітей". Автор проводить думку про недоцільність виховання дітей рідними батьками, які часто роблять це нерозумно, будучи засліпленими природною батьківською любов’ю. Надмірна м’якість і поблажливість не дозволяє батькам ні карати дітей за провини, ні знайомити їх із життєвими труднощами та небезпеками. Тому найкращий спосіб виховати дитину - доручити її освіченому мудрому наставникові-гувернерові.Таким чином, мова йде винятково про виховання еліти суспільства.
Основна мета виховання, за переконанням М. Монтеня, - спрямувати моральний розвиток дитини з користю для неї, навчати її того, що знадобиться у дорослому житті. Проте навчання не можна визначати як самоціль, адже наука в руках людей ницих і грубих не знаходить належного застосування.
Педагог не повинен вирішувати долю вихованця самостійно. Необхідно, щоб він прислухався до дитини, пристосовував систему виховання, зміст та методику навчання до здібностей й можливостей учня, а не навпаки.
Душа людини формується під впливом інших людей. Цей вплив не завжди позитивний. Тому наставникові важливо навчити вихованця нічого не приймати на віру, перевіряти й аналізувати усе, з чим той зустрічається в житті. Вчений запевняє, що педагогові доцільно ознайомити дитину з різними позиціями, поглядами, підходами, допомогти їй проаналізувати факти й дійти до самостійного висновку. Добре й тоді, якщо учень не зможе зупинитись на якомусь конкретному виборі й залишиться зі своїми сумнівами. "Тільки нерозумні люди непорушні у своїй впевненості".
Дитині корисно спілкуватися з широким колом людей. Вона отримує нові враження, практику обміну думками, пізнає радощі й труднощі життя, стає перед проблемами морального вибору в різних ситуаціях. М. Монтень рекомендує наставляти дитину придивлятись до кожної людини, намагатись "добратись до її серцевини" і "взяти від кожного за його можливостями", адже навіть чиїсь недоліки мають дещо повчальне. Оцінюючи якості кожного, дитина під керівництвом наставника переймає позитивні якості й формує відразу до негативних. Корисним є вивчення біографій відомих людей, бо їхні долі несуть у собі багато повчального.
Спрямованість виховання на формування філософа й мудреця виявляється в системі М. Монтеня у плеканні в дитини людської гідності, оптимізму, активності, добродушності, ознак мудрості — незмінно радісного сприймання життя і здатності ніколи не втрачати ясного розуму.
М. Монтень дає також рекомендації правильного ведення розмови чи дискусії, вказує, які знання і вміння потрібно дати дитині, аби вона могла володіти увагою співрозмовника, побудувати висловлювання та ін. Вчений розробляє чітку програму практичного засвоєння вихованцем основ красномовства.
Педагог доводив, що недостатньо загартовувати душу дитини. Так само необхідно загартовувати тіло. Якщо душа перевантажена турботами, вонапотребує підтримки фізичного тіла. Надто ніжне й чутливе тіло часто завдає людині больових страждань і заважає моральній та інтелектуальній діяльності. Доцільно загартовувати тіло атлетичними вправами, привчанням до перепадів температури.
Особливу увагу приділяє М. Монтень статевому вихованню, вчить, як обрати супутницю (супутника) життя, вмінню утримуватись від дошлюбних статевих стосунків. Вагоме значення надає педагог проблемі виховання звички дотримуватись помірності в усьому: їжі, питті, спілкуванні й т. д.
М. Монтень орієнтується на виховання світської людини. Звідси походить турбота про те, щоб разом із душею й розумом вдосконалювались і манери, "світськість" та зовнішність дитини. Тому чільне місце у навчанні й вихованні посідають заняття бігом, боротьбою, музикою, танцями, полюванням, верховою їздою, фехтуванням.
Дуже серйозно ставиться М. Монтень до виховання сили волі. В десятому розділі третьої книги "Про те, що потрібно володіти своєю волею" він розкриває значення сили волі й, спираючись на свій досвід, дає певні рекомендації для максимальногооволодіннянею.
З позицій XXI століття, майже всі виховні рекомендації М. Монтеня залишаються цінними й актуальними. Виняток становлять два положення: 1) недооцінка М. Монтенем значення знань; 2) недооцінка батьківського впливу на становлення особистості. Застосування ж усіх іншихпорад допомогло б івнаш час виховати самобутню, вольову, інтелігентну людину.
Гувернерські методики та напрями виховання дитини в родині: історичний огляд
У XVII ст. методичні рекомендації з питань родинного виховання, які набули не меншої значущості в історії світової педагогіки, ніж рекомендації М. Монтеня й Ф. Бекона, розробляв чеський педагог Я.-А. Коменський. Його книга „Материнська школа” – один із творів про родинне виховання дошкільників – класика світової педагогічної літератури. Видатний педагог надавав стадії виховання, яка передувала вступу дитини до школи, особливого значення, доводячи, що цей період – основа всього подальшого виховання й навчання. Я.-А. Коменський мав на меті допомогти своїм твором матерям, няням, гувернанткам (гувернерам) правильно організувати початкове виховання дитини. На відміну від М. Монтеня, Я.-А. Коменський вважав, що найкраще виховати дитину може мати, а отже, цілком передавати її під нагляд чужих людей недоцільно: установлюється відчуженість дітей від батьків та батьків від дітей. Проте вчений визнає за потрібне доручити виховання дитини кваліфікованим наставникам, якщо батьки надто завантажені справами, не мають достатніх знань із педагогіки чи не бажають займатися вихованням дитини.
Автор „Материнської школи” дає рекомендації стосовно поєднання любові до дитини з розумною вимогливістю до неї, навчання з певною свободою у вихованні особистості. Учений визначає триєдину мету виховання: 1) сформувати віру і благочестя; 2) виховати добру вдачу; 3) прищепити знання мов і наук. Виховання, на його думку, повинне відбуватися тільки в такій послідовності.
Я.-А. Коменський пояснює, які особистісні якості потрібно прищеплювати дітям: 1) поміркованість (навчити їсти й пити в міру необхідності, не перевищуючи природні потреби); 2) охайність (навчити охайно їсти, тримати в чистоті своє тіло й одяг); 3) повага до старших (уміння поважати дії, слова та погляди дорослих); 4) люб’язність (дитина повинна з готовністю, не зволікаючи, виконувати все за знаком і словом старших); 5) правдивість; 6) справедливість (навчити дітей не торкатися чужого, не чіпати, не брати таємно, не ховати й не чинити нікому шкоди); 7) доброчинність (бути приємними для інших, щедрими, не заздрісними й не скупими); 8) працьовитість (діти мають ніколи не лінуватись, а завжди займатися корисною діяльністю); 9) уміння мовчати, коли це потрібно, наприклад під час молитви чи коли говорять інші; 10) терпіння (діти повинні не думати, що все бажане миттєво з’явиться перед ними; їх слід привчати приборкувати пристрасті); 11) делікатність, гуманність,готовність прислужитися старшим; 12) вишуканість манер (уміння спілкуватися, не набридаючи людині, не ображаючи її, не ставлячи в незручне становище; уміння вітатися, подавати руку, дякувати за послугу тощо); 13) уміння поводитися з гідністю, стримано й скромно. Як бачимо, Я.-А. Коменський розробляє виховну програму більш деталізовано, ніж М. Монтень. Важливою турботою дорослих він називає збереження здоров’я дитини. Засоби збереження здоров’я – фізичні вправи, правильне харчування, гігієна, фізична праця.
Учений вказує, що діти намагаються копіювати дорослих. Відповідно в сім’ї, де є діти, потрібна величезна обачливість, усі мають бути правдивими, поміркованими, поважати одне одного. Якщо цього не буде, діти постійно порушуватимуть моральні норми, незважаючи на будь-яке навчання й виховання. Відсутність дисципліни спричиняє вседозволеність. Дитина, яка виростає в такій атмосфері, формується як особистість неконтрольовано, під впливом найбільш непередбачених обставин. Про це мають пам’ятати няні.
Я.-А. Коменський був переконаний, що після досягнення дітьми шестирічного віку їх краще виховувати й навчати в колективі ровесників – у дитячих навчальних закладах. Його міркування з приводу оптимальної організації виховання в навчальному закладі докладно висвітлено в праці „Велика дидактика”. Теорія виховання Я.-А. Коменського має багато спільного з теорією М. Монтеня. Водночас педагог свідомо створює свою систему таким чином, щоб не тільки еліта, а й менш заможні кола суспільства могли забезпечити дітям пристойне виховання.
Доводиться визнати, що такі цінні для дитини риси, як повага до батьків, тактовність, привітність, стриманість, які в багатьох сім’ях батьки, няні й гувернери неспроможні виховати нині, у XXI ст., умів виховувати Я.-А. Коменський. Отже, уважне прочитання нашими сучасниками його праць допомогло б їм у вирішенні складних сімейних проблем.
Видатний англійський педагог XVII ст. Дж. Локк працював гувернером і домашнім лікарем у дворянських сім’ях. Свій гувернерський досвід він найбільш глибоко виклав у праці „Думки про виховання”. Твір призначений для допомоги всім, хто бажає правильно організувати виховання дитини в домашніх умовах. Книгу умовно можна поділити на три частини: перша присвячена здоров’ю дитини, друга – вихованню, третя – навчанню.
Друга умовна частина книги об’єднує методичні рекомендації щодо виховання дитини. Перша рекомендація – не прищеплювати дітям шкідливих звичок. Однією з причин породження таких звичок є вседозволеність. Вона призводить до того, що діти починають наказувати оточуючим і вимагати від них виконання кожного свого бажання, вередувати, ображати ровесників, без поваги ставитися до батьків та інших дорослих, переїдати, пишатись одягом особливих фасонів тощо. Інша причина – надто сувора поведінка з дітьми. Постійні приниження й покарання не формують свідомої, добропорядної, розумної людини. Виховується або безвольна істота, або агресивний суб’єкт, який усіх ненавидить і готовий до найжахливіших вчинків, якщо тільки зникне загроза покарання. Третя причина – використання батьками підкупу: нагорода за гарну поведінку, за добре вивчений урок тощо. Усі ці хибні методи виховання закладають у дітях основи майбутніх вад, програмують проблеми в подальшому житті.
Дж. Локк вважав, що нагороди та покарання дають негативні результати, тому ті нагороди й покарання, які позитивно впливають на формування особистості дитини, повинні бути іншими. На думку педагога, честь і ганьба – найбільш потужні стимули для незіпсованої душі. Навчити вихованця цінувати свою гарну репутацію й остерігатися ганьби означає закласти правильний фундамент формування порядної людини.
Для того щоб дитина поводилася правильно й робила менше поганих вчинків, необхідно заздалегідь пояснити їй, як треба і як не слід чинити. Проте дитина не здатна запам’ятати такого значного обсягу інформації або, навіть знаючи, як і що робити, виконує це не завжди вдало. Дж. Локк пропонує навчати культури поведінки не теоретично, а в практичній ігровій формі, тоді дитина не переобтяжить пам’ять і краще засвоїть необхідне, бо знання трансформуються в навички. Педагог виступає проти великої кількості правил і заборон, під якими гине свобода дитини. Важливо, щоб вихованець усвідомив лише кілька основних „законів” і щоб тільки після їх міцного практичного засвоєння дитину ознайомлювали з іншим правилом етикету.
Природні, за Дж. Локком, є темперамент, схильності та інтелектуальний рівень. Педагог обстоює доцільність виховання простої, щирої натури, вчинки якої є виявом внутрішньої культури та глобальних переконань, а не штучної манірності. Дж. Локк упевнений у тому, що корисніше виховувати і навчати дитину вдома, ніж віддавати її до школи. У школі й навіть у друзях-однолітках він вбачає тільки джерело вульгарних манер. Навчання в школі (зміст, програми, методики) не орієнтовано на індивідуальний розвиток конкретної дитини. Тільки вдома є всі необхідні можливості для того, щоб гувернер виховав справді ерудовану людину і джентльмена .
У виховній системі Дж. Локка істотне місце займає: 1) навчання дітей керувати своїми почуттями, мужньо терпіти прикрощі, ніколи не плакати; 2) виховання бережливості; 3) навчання самостійно виготовляти іграшки з метою розвинути різнопланові трудові уміння, мислення, здатність знаходити вихід із ситуацій, коли чогось бракує; 4) виховання працьовитості; 5) привчання до чесності; 6) виховання душі у вірі й покірності Богові, у довірі до Бога; 7) формування мудрої поміркованої життєвої позиції; 8) запобігання двом поширеним вадам: надмірній сором’язливості та непристойній недбалості й неповазі до оточуючих (для цього педагог рекомендував привчати вихованця до того, щоб він не мав поганої думки ні про себе, ні про інших); 9) виховання скромності й доброзичливості, ввічливості. Система Дж. Локка донині залишилася виключно гувернерською. Батьки її фактично не застосовували. Для них вона занадто складна, оскільки для практичного впровадження методики необхідні дві умови: 1) високий рівень психолого-педагогічних знань і педагогічної майстерності; 2) постійне перебування з дитиною. Крім того, зазначена система настільки елітарна, що, можливо, людство в цілому інтелектуально й морально ще не піднялося до неї і у XXІ ст. На наш погляд, виховна система Дж. Локка – це майбутнє.
Не менш цікаву систему домашнього виховання створив наприкінці XVII – на початку XVIII ст. французький педагог Ф. де Ламотт де Фенелон, архієпископ, гувернер-наставник принців – синів герцога Бургундського. Він найповніше висвітлив свої погляди на виховання і навчання у двох книгах, перекладених майже всіма європейськими мовами, „Телемак” і „Про виховання”. Його система виховання ґрунтувалася на поясненні й позитивному прикладі наставника, із неї усувався примус. У дитячій душі оберігалися радість і довіра, без яких, вважав Ф. де Ламотт де Фенелон, душа стає похмурою, втрачає мужність, проймається роздратованістю й злістю.
Провідний виховний принцип Ф. де Ламотта де Фенелона – „не примушуйте дітей; ідіть за природою і допомагайте їй”– найбільш повно розгортає у своїй теоретичній системі виховання французький письменник XVIII ст. Ж.-Ж. Руссо. Найбільш відомим педагогічним твором цього автора став роман „Еміль, або Про виховання”. У ньому відомий мислитель розкрив своє бачення ідеальної педагогічної системи, призначеної для виховання хлопчиків. Цей загальновідомий хрестоматійний твір нині сприймають як наївну літературну спробу, яку навряд чи можна назвати науковою працею. Водночас для XVIII ст. твір виявився неординарним, оригінальним, а ідеї узгодження виховання з природними потребами, схильностями й можливостями дитини дійсно були геніальними для того часу. Система мала незрівнянний за масштабом вплив на діяльність гувернерівта організацію родинного виховання дітей.
Ж.-Ж. Руссо твердить, що дитинство повинне бути щасливим, що його не можна розцінювати як підготовку до життя, а слід сприймати як безпосередню частину людського життя. Думка про щасливе дитинство була досить новою для епохи Ж.-Ж. Руссо й залишається актуальною донині. У питаннях збереження здоров’я Ж.-Ж. Руссо погоджується з Дж. Локком і навіть цитує його. У концепціях морального виховання можемо спостерігати суттєві розходження. Ж.-Ж. Руссо критикує рекомендацію Дж. Локка розмірковувати спільно з дітьми. Він, навпаки, рекомендує: 1) не давати вихованцеві взагалі ніяких словесних уроків, бо він мусить отримувати „уроки” лише з власного досвіду; 2) не карати; 3) не змушувати просити вибачення. Французький мислитель гадає, що позбавлена будь-яких мотивів дитина не зможе зробити нічого такого, що було б злим і заслуговувало б на покарання. Він пропонує не забороняти вихованцеві псувати речі, але й не давати нових: нехай користується зламаними й сам відчує, як це недобре. Його виховна система становить дієвий психологічний механізм, який, проте, слід застосовувати дуже обережно і не завжди. Щодо рекомендації взагалі не давати словесних уроків, то пропозиція нереальна і некорисна.
Найбільш нереальні, відірвані від життя є вікові періоди, визначені Ж.-Ж. Руссо для виховання в дитини тих чи інших якостей: до 12 років письменник радить „загальмувати” інтелектуальний і моральний розвиток дитини, формуючи її виключно фізично; як найсприятливіший для засвоєння моральних категорій і норм вважає період з 15 до 22 років та ін.
Ж.-Ж. Руссо визнає за бажане прищепити дитині повагу до простого, справжнього і нелюбов до світського, вишуканого. Книга Ж.-Ж. Руссо містить багато нових для XVIII ст. й цінних для нас міркувань. Важливим елементом виховання письменник вважає опанування дитиною якого-небудь ремесла. Переборювання труднощів, що з’являються в процесі навчання, допоможе сформувати в дитини шанобливе ставлення до праці (своєї та оточуючих), до людей праці, сприятиме вихованню сили волі. Автор книги аналізує проблему статевого виховання. Він радить пояснити вихованцеві поняття статевих стосунків до досягнення ним десятилітнього віку (коли інформація сприйматиметься природно, як про існування в людини руки, ока і под.) або після 16 років (коли вихованець уже достатньо підготовлений інтелектуально для усвідомлення поняття „кохання”). З метою відволікти увагу підлітка від посиленого інтересу до протилежної статі Ж.-Ж. Руссо пропонує зацікавити його полюванням. Доцільність пояснення маленьким дітям про народження людини нині заперечень не викликає. До 16 років чекати з поясненням не слід, тому що вихованець отримає інформацію з інших джерел, а якість та достовірність її може бути сумнівною. Що ж стосується полювання, то така жорстока розвага заслуговує на осуд.
У книзі „Софі, або Жінка” Ж.-Ж. Руссо розповідає про те, яким має бути виховання ідеальної майбутньої дружини для його підопічного. Автор акцентує увагу на фізичному вихованні дівчинки, бо від стану здоров’я і пропорцій тіла матері залежить здоров’я майбутніх дітей. На думку Ж.-Ж. Руссо, жінка не може бути рівноправною з чоловіком: 1) вона повинна знати менше за чоловіка (фактично мати лише знання, потрібні для ведення господарства); 2) дівчинку слід привчати до покірливості, оскільки вона мусить коритися своєму майбутньому чоловікові; 3) її необхідно виростити працьовитою (як майбутню хорошу дружину); 4) дівчинку потрібно виховати релігійною, добропорядною, люб’язною, скромною. З позиції XXI ст. таке виховання дівчаток розцінюють як вияв їх дискримінації.
Для того щоб виховання було ефективним, маленьку дитину потрібно переконати в такому: 1) у її віці неможливо прожити без допомоги дорослих; 2) допомога, яку ми змушені брати від інших, ставить нас у залежність від них; 3) слуги мають над малюком істотну перевагу: дитина не може обійтися без них, а вони без неї прекрасно обходяться. У результаті догляд прислуги не псуватиме характеру дитини. Їй доведеться сприймати його з певною покірністю, як доказ її власної слабкості, й гаряче бажати швидше вирости й набратися сил, щоб самій себе обслуговувати. Зробимо істотне зауваження: такі думки неможливо довести до свідомості дітей у сім’ї, де батьки змушують прислугу доглядати за собою, як за немовлятами.
У хорошій сім’ї ніхто не віддає розпоряджень і ніхто не підкоряється, але дитина знає: наскільки вона добре ставитиметься до оточуючих, настільки й вони будуть прихильними до неї. Тому дитина стає слухняною й чемною, відчуваючи, що в неї немає над людьми іншої влади, крім доброзичливого ставлення до них. Отримавши від народження право вимагати все, дитина вимагає більше й більше, а оскільки колись їй доведеться відмовити, то незвична відмова стане для неї досить болісною. Не маючи змоги позбавити нерозумну дитину численних неприємних хвилин, розумні батьки засмучують її несильно й ненадовго – навчають змалку підкорятися наказу. Для уникнення неприємних умовлянь, скарг, вередувань використовують безповоротну відмову. Правда, цей прийом доцільний, якщо відмовляти нечасто, обдумано, а все, що можна дозволити, дозволяти відразу, без застережень, на перше ж прохання дитини. Відмова повинна означати, що не допоможуть ні сльози, ні вмовляння. Діти в цьому швидко переконуються і погоджуються без душевних страждань.
Педагогічні ідеї Ж.-Ж. Руссо мали істотний вплив на багатьох видатних особистостей XVІІІ-XIX ст. Навіть ті, хто критикували письменника, визнавали його геніальність. Одним із послідовників Ж.-Ж. Руссо був видатний німецький педагог-гуманіст XVIII ст. І. Базедов. Він почав розробляти свою навчально-виховну систему в ролі домашнього вчителя, а завершив як керівник спеціально створеного ним навчального закладу „Філантропіні”. Педагогічна система І. Базедова ґрунтувалася на системі Ж.-Ж. Руссо і, по суті, була своєрідним синтезом методик Ж.-Ж. Русcо, Дж. Локка, Я.-А. Коменського. І. Базедов намагався узгодити виховний вплив з природою дитини. Він орієнтувався на виховання всебічно розвиненої особистості, корисного для суспільства патріота.
Як і Ж.-Ж. Руссо, у перші роки життя дитини І. Базедов ставить на перше місце фізичний розвиток, формування здорового, загартованого тіла. Тому у „Філантропіні” цінували фізичні вправи, гімнастику, прогулянки. Діти носили не притаманний епосі вільний гігієнічний одяг. Установа відмовилася від перук і вишуканих зачісок, характерних для того періоду. Збереженню здоров’я дітей сприяв також суворий розпорядок дня: 8 годин було призначено для сну, 8 – для розваг і легких занять, 8 – для навчання.
На відміну від Ж.-Ж. Руссо і Дж. Локка, І. Базедов був переконаний у тому, що дітей слід виховувати серед дітей (хоча в умовах, наближених до родинних), щоб змалку привчати до взаємних обов’язків. Дітей привчали до терпіння, покори, відвертості, порядку, чистоти, вчили любити людей. Намагалися розвивати, а не пригнічувати їх природні нахили. Вихованців „Філантропіні” навертали до віри в Бога, але не вимагали заучувати молитви та оповідання зі Священної Історії, не примушували молитися. Дітей із заможних та бідних родин із гуманістичних міркувань виховували спільно.
Україна в XVІ-XVIII ст. також мала своїх видатних педагогів. Із них найвідоміші С. Полоцький, Г. Сковорода, Є. Славицький. На жаль, ці талановиті люди не залишили нащадкам детального опису своїх педагогічних систем. І це надзвичайна втрата, адже достовірно відомо, як високо цінували і щиро любили їх учні. Так, в архівах Г. Сковороди зберігся лист до нього від вихованця Василя Томари, датований 3 грудня 1722 р. Із листа видно, що колишній учень продовжує підтримувати зв’язок зі своїм домашнім наставником, радиться з ним у складних життєвих ситуаціях, має душевну потребу ділитися з учителем своїми переживаннями. Лист сповнений особливої душевної теплоти, любові й вдячності. І, звичайно, якби сучасним батькам і педагогам вдалося довідатись, яким чином досяг досить вимогливий педагог такої духовної близькості з вихованцем, це стало б великим надбанням вітчизняної педагогічної науки.
Гувернерські виховні системи XVI-XVIII ст. попри їх самобутність мають багато спільного. По-перше, визначено три напрями: фізичне, моральне й розумове виховання. По-друге, кожна із систем цього періоду орієнтована на досягнення кінцевої мети – формування всебічно розвиненої, практичної особистості, підготовленої до того, щоб знайти своє місце в суспільстві. Щоб допомогти дитині набути необхідних для цього знань і вмінь, доцільно кожну дитину виховувати відповідно до того, до якого прошарку суспільства вона належить. Виховні системи XVІ-XVІІІ ст. переважно зберегли актуальність і для нашого часу, тому становлять значний науковий і практичний інтерес.
Висновок
Нині значно зросли вимоги до гувернера. Він повинен мати педагогічну освіту, знання з медицини та вікової психології, теорії виховання, знати шкільну програму, володіти іноземними мовами, комп’ютером, дитячим масажем і ЛФК, вміти готувати їжу. Сучасні батьки бажають, щоб гувернери поєднували свою основну роботу з роботою домогосподарки, повара, шофера, охоронця, тренера тощо.
Хочеться висловити надію, що добробут населення України зростатиме і гувернерські послуги стануть загальнодоступними, як тепер в економічно розвинених країнах світу. Можливо, з часом держава візьме на себе виплату заробітної плати гувернерам, які працюватимуть з окремими категоріями дітей, наприклад, з дітьми-інвалідами.Зразком турботи держави про сім’ю для України може стати також законодавче положення Франції, при якому держава бере на себе витрати, пов’язані з оплатою дошкільної установи чи няні, якщо жінка, маючи дитинудошкільного віку, виходитьнароботу.
Практика XX – початку XXI століття доводить, що гувернерство є життєво необхідною галуззю педагогіки, без якої неможливо обійтись. Аналіз організації домашнього виховання й навчання в різних країнах у різні епохи дає як науковцям, так і педагогам-практикам, підстави для серйозних роздумів про перспективи розвитку гувернерства в Україні. Масштабне поширення гувернерської практики в сучасному світі відчутно впливає на моральне та інтелектуальне формування націй, від чого значною мірою залежить майбутнє кожної держави.
Список використаної літератури
1.Навчання та виховання у Київській Русі [Електронний ресурс]–
Режим доступу: http://ukped.com/statti/istorija-pedagogiki/3342-navchannia-ta-vykhovannia-u-kyivskii-rusi.html: - Загол. з екрану
2. Бондаренко, З.П. Опорний конспект лекцій до спецкурсу „Робота гувернера-дефектолога” [Текст] / З.П. Бондаренко. – Д.: РВВ ДНУ, 2013.- С.21-28
3. Маценко, Л.М.Методика роботи гувернера :навчально-методичнийпосібник для підготовки фахівців напряму 0101 – «Педагогічна освіта» зі спеціальності 6.010103 – «Соціальна педагогіка». - К. : ДАКККіМ, 2010. – С.79-82
4. Історія української школи і педагогіки[Електронний ресурс] – Режим доступу:https://pidruchniki.com/1150040935083/pedagogika/istoriya_ukrayinskoyi_shkoli_pedagogiki: - Загол. з екрану
5. О. П. Шаратова. Гувернерство як соціально-педагогічна проблема. [Електронний ресурс] – Режим доступу:http://intelect-invest.org.ua/rus/pedagog_editions_e-magazine_pedagogical_science_arhiv_pn_nl
_2008_st_27/: - Загол. з екрану