Міністерство освіти і науки України
_____________________________________________
Кафедра ____________________________
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни
«Політологія»
ВАРІАНТ № 5
Виконав(ла):студент(ка) ___ курсу
_____ групи
__________________
Перевірив(ла): _________________
(посада)
_________________
(ПІБ)
Херсон– 2018
1. Українська політична думка ХІХ ст.
На початку XIX ст. українські землі було поділено в основному між двома континентальними імперіями Європи – Австрійською імперією Габсбургів та Російською імперією Романових. Основними чинниками, які вплинули на активізацію політичної думки в Україні в першій половині ХІХ ст., були:
1) темпи русифікації, які набули значних масштабів. У 30-х рр. російська централізована адміністративна система охопила майже всю Україну. У 1831 р. було скасовано Магдебурзьке право, а в 1840 р. – «Литовський статут», що припинило неросійське судочинство, вибори урядовців та місцеву автономію в Україні. Лівобережжя стало – «Малоросією», Правобережжя – «ЮгоЗападним Краєм», Південна Україна – «Новоросією». Панівною стає російська мова, книжна мова наближається до великоросійської. Значна частина української інтелігенції працює на розвиток російської культури, слабнуть українські традиції;
2) сплеск нової української літератури – поява «Енеїди» І. Котляревського, збірника малоросійських пісень М. Цертелєва, збірників М. Максимовича. Це підняло український літературний рух, що сформувався в першому культурному центрі Східної України – Харкові. Тут було засновано університет (1805 р.), пізніше жіночий інститут. Тут утворилася перша школа романтиків П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка, А. Метлинський, М. Костомаров та ін.;
3) на політичне становище вплинули події в Європі – Велика французька революція та Вітчизняна війна 1812 року. Знайомство з ідеями «Декларації прав людини і громадянина», особисті враження учасників закордонних походів радикалізували українське суспільство, спрямували його волю на пошуки виходів з абсолютистської імперії. Та і російський уряд не спішив виконувати ті обіцянки, що гарантувалися народу під час війни з Наполеоном [1, c. 98-99].
Осмислення ситуації, що склалася, відбувалося у прихованих формах таємних товариств і творів анонімних авторів. Такими товариствами були, зокрема, товариство дворянських революціонерів (Південне товариство), Товариство об’єднаних слов’ян (1823-1825 рр.), Малоросійське товариство (1821-1825 рр.).
Найбільш відомі – Товариство дворянських революціонерів (1821-1825 рр.). Дворянські революціонери прокламували ліквідацію самодержавства, введення конституційної та федеральної монархії, скасування кріпосного права (Північне товариство), ліквідацію самодержавства, встановлення республіки, ліквідацію кріпацтва (Південне товариство). Причому більшість членів Північного товариства стояли за республіку і не приймали ідеї федерального устрою Росії. Тобто, доля українського народу могла кардинально змінитися на краще в соціально-економічному плані. Однак, з другого боку, доля України не мала шансу змінитися на краще, оскільки ні члени Північного товариства, які були категорично проти ідеї федерального влаштування, ні члени Південного товариства, які вважали, що Україна не готова до самостійного національного існування і може бути лише в статусі як українська область в Російській республіці, – не готові були дати державну автономію Україні або надати їй право на самостійність. Більш досконалою на фоні названих товариств була програма Товариства об’єднаних слов’ян (1823–1825), заснованому в Новограді-Волинську і яке об’єднувало офіцерів українців, росіян та поляків. Документи Товариства передбачали ліквідацію монархії, російського самодержавства, утворення федеративної республіки, куди на рівних правах могли б увійти Україна, Польща, Росія та інші слов’янські народи [1, c. 101].
Діяльність таємних товариств активізувалася в середині XIX ст., коли нагально постали проблеми ліквідації кріпацтва, відстоювання інтересів і прагнень селянської маси, поширення та втілення в життя ідей європейського лібералізму і просвітництва. Важливою віхою в розвитку української політичної думки цього часу стала діяльність Кирило-Мефодіївського братства та політичні ідеї його учасників. Братство виникло наприкінці 1845 – на початку 1846 рр. з ініціативи чиновника канцелярії Київського генерал-губернатора М. Гулака, ад’юнкта Київського університету М. Костомарова та студента університету В. Білозерського. Пізніше до них приєдналися Т. Шевченко, П. Куліш, О. Маркович, Г. Андрузький, О. Навроцький та ін. Братство ставило своєю метою об’єднання всіх слов’янських народів у єдину федеративну республіку. Воно обстоювало ідеали свободи, рівності й братерства слов’янських народів, відкидало всі форми соціального поневолення, виступало проти самодержавства і кріпосного права. Проіснувавши не більше 15 місяців, братство було розгромлене поліцією після зради одного з нових членів. За результатами слідства членів братства було засуджено до ув’язнення, але їх ідеї лягли в основу подальшого розвитку української політичної думки [1, c.101-102].
Розглянемо основні політичні ідеї та погляди українських діячів ХІХ ст.
Автором головного програмного документа Кирило-Мефодіївського братства під назвою «Закон Божий» (Книги буття українського народу)» був Микола Костомаров (1817-1885 рр.). Провідною ідеєю цього твору є ідея українського месіанізму, за якою Україна мала виконувати волю Божу – рятувати слов’янство. Обґрунтовуючи цю ідею, М. Костомаров робить короткий екскурс в історію, розглядаючи її крізь призму історичних народів. У поглядах на державу М. Костомаров виходив із того, що всяка влада походить від Бога й не може бути абсолютною, самодержавною. Обгрунтовуючи цю позицію, він знов-таки посилається на історію.
Виходячи з ідей панславінізму, християнського месіанізму та народництва, М. Костомаров сформулював ідеї непорушності національних прав українців, права вільного виходу України, як і всіх інших народів, з імперії, права кожної нації на рідну мову, літературу, власний устрій, незалежність у вирішенні внутрішніх проблем. На чолі Слов’янського союзу, на думку М. Костомарова, мав стояти Сейм, Рада Слов’янська, Всеслов’янський собор чи Слов’янські збори, де сходилися б депутати від усіх республік. Депутатів і урядовців слід було обирати не за походженням і багатством, а за розумом, освітою і моральністю. Політичний ідеал М. Костомарова – федеративна парламентська демократична Слов’янська республіка. Федеративна держава, за М. Костомаровим, повинна управлятись обраними на 4 роки президентом і конгресом, утримувати не чисельне спільне військо впроваджувати однакову грошову систему, здійснювати загальне керівництво зовнішніми відносинами [2, c. 284-285].
Тарас Шевченко (1814-1861 рр.) справив великий вплив на політичні погляди членів Кирило-Мефодіївського братства насамперед силою свого поетичного слова. У його творах немає цілісної політичної концепції, йдеться про погляди на окремі проблеми державності, соціально- політичних відносин, суспільного ладу в цілому.
Політичний світогляд Т. Шевченка у своєму розвиткові пройшов декілька етапів. Перший позначається романтизмом і певною ідеалізацією козацького минулого. Але вже й тоді він намагається з’ясувати причини тяжкого становища українського народу. У другий, найплідніший період творчості, який тривав із часу повернення в Україну після звільнення із кріпацтва й до розгрому Кирило-Мефодіївського братства, Т. Шевченко пристрасно працює над проблемою відсутності єдності українського народу. Він різко засуджує не тільки самодержавство, що було притаманним для всієї його творчості, а й класове розшарування всередині самого українського народу.
Різко засуджуючи самодержавство, кріпаччину, соціальне розшарування, колонізаторство, поет мріяв про утвердження соціальної рівності й політичної свободи. Віддаючи перевагу буржуазній республіці перед самодержавством, він, однак, не розглядав її як ідеальний суспільний лад, бо і в ній є соціальна нерівність і насильство. Політичним ідеалом Т. Шевченка була демократична республіка – суспільство із самоврядуванням народу, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від її сваволі. Вирішальна роль у такому суспільстві мала належати трудівникам, що працюють на своїй землі [2, c. 285].
Демократичні традиції Кирило-Мефодіївського братства продовжив і розвинув визначний український історик, етнограф, літературознавець і публіцист Михайло Драгоманов (1841-1895 рр.). Політичні погляди вченого формувалися під значним впливом поширених у тогочасній Європі ліберальних і особливо соціалістичних ідей. Поняття громада є ключовим у політичних поглядах М. Драгоманова. На його думку, головним критерієм оцінки діяльності держави є служіння суспільному благу. Суть держави полягає не в її формі, а в тих правах і свободах, якими наділені громадяни. Політична історія людства є кругообігом трьох основних форм держави – аристократії, монархії й демократії. Людство втратило первісну свободу й постійно прагне її повернути, але цьому заважає держава, навіть демократична, бо за такої форми депутати стають головуючими над народом і вирішують державні справи, не враховуючи його волю. У зв’язку із цим він пропонує радикальний, на його думку, крок: замість введення народоправства (демократії'), що є лише однією з форм державного правління, впроваджувати самоврядування.
Громада у М. Драгоманова є первинною ланкою організації суспільного життя. Відносини між громадами мають будуватися на федеративних засадах. Федерація утворюється внаслідок децентралізації управління державою із громад як більш дрібних суспільних об’єднань. Громади як вільні й самостійні утворення будують федерацію знизу догори – аж до всесвітньої федерації як наступниці держави. Федерація втрачатиме державні функції і поступово прийде до адміністративної автономії та децентралізації. Учений далі розвинув концепцію федералізму, започатковану М. Костомаровим. Він виступав за самостійні сильні обласні органи влади, які мали б певну незалежність від центральної влади й діяли на автономних і самоврядних засадах. Самоврядування мало здійснюватися різними зборами, яким були б підзвітні посадові особи.
Здійснення переходу до нового ладу («громадівського соціалізму») можливе еволюційним шляхом демократизації, піднесення культури і свідомості народу. Він виступав проти революційних перетворень. Підтримуючи лібералізм за відстоювання ним прав і свобод громадян, М. Драгоманов водночас вважав, що лібералізм мав служити засобом у боротьбі за соціалістичний ідеал. Поділ влади, парламентаризм, демократичні права і свободи, які відстоював лібералізм, мали бути притаманними й соціалізму. Принцип федералізму був визначальним й у поглядах М. Драгоманова на національне питання. Він заперечував ідею національної державності, вважав, що політичною формою організації суспільного життя має бути федерація, що складається із самоврядних громад. У зв’язку із цим М. Драгоманов відкидав націоналізм і сепаратизм, виступаючи з позицій інтернаціоналізму [3, c. 72].
На більш радикальних позиціях, ніж М. Драгоманов, у питанні побудови нового суспільства стояв громадівець Сергій Подолинський (1850-1891 рр.). Критикуючи самодержавство в Росії, С. Подолинський ставив за мету довести необхідність знищення його революційним шляхом, завоювання трудящими політичної влади та утворення соціалістичної республіки. У майбутньому суспільстві мала бути забезпечена рівність не лише політична, а й економічна. Ідея соціально-політичної рівності є центральною в політичних поглядах С. Подолинського. Складена ним програма соціалістичного перетворення України передбачала надання всім трудящим рівних політичних та економічних прав, свободи слова і совісті, рівних можливостей для всебічного культурного розвитку.
Основним осередком соціалістичного суспільства, за С. Подолинським, має стати громада. Вона виступатиме основою для ведення господарства та органом політичного самоврядування, поєднуватиме в собі законодавчу, виконавчу й судову владу. Формою політичного устрою громадівського соціалізму буде народна федерація громад, заснована на повному політичному рівноправ’ї кожної громади й повному внутрішньому самоврядуванні. Україна майбутнього, за його проектом, має бути спершу федеративною демократичною республікою добровільно об’єднаних громад, а потім стати членом всенародного вільного союзу – міжнародної федерації.
Громадська діяльність і праці М. Драгоманова й С. Подолинського справили значний вплив на подальший розвиток української політичної демократичної думки [3, c. 73].
Отже, політична думка України у XІX ст. розвивалася в атмосфері кріпосництва, самодержавства і повного поневолення української нації. Це визначало основні політичні ідеї видатних мислителів того часу, які сприралися на два головних напрямки соціально-політичної думки: ліберально-демократичний та революційно-демократичний. Проте ліберальні ідеї в Україні не мали такого розвитку як в країнах Західної Європи. Повільне сприйняття ліберальних ідей українською інтелігенцією та українським суспільством обумовлювалося наявністю авторитарного типу політичного режиму в Україні, жорстоким придушенням проявів національно-визвольного руху і внаслідок того – засиллям та популярністю радикальних течій.
2. Держава як основний інститут політичної системи. Історичний розвиток української державності
В умовах отримання Україною дійсної державної незалежності проходить суттєва актуалізація проблем держави, що неминуче виникає на кожному історичному етапі розвитку суспільства. Тож варто розглянути державу як основний інститут політичної системи. Одним з компонетів політичної системи є інституціональний, що складається з різноманітних соціально-політичних інститутів і установ (держава, політичні партії, суспільні рухи, організації, об’єднання, різноманітні органи представницької і безпосередньої демократії, засоби масової інформації тощо). Серед політичних інститутів, які справляють найважливіший вплив на політичний процес і здійснюють політичний вплив на суспільство, треба, передусім, виділити державу, яка виступає базовим інститутом політичної системи суспільства.
Держава – це основний інститут політичної системи суспільства, що здійснює управління суспільством, охорону його політичної і соціальної структури на основі права за допомогою спеціального механізму (апарату) [4, c. 95].
Виникнення держави як соціально-політичного інституту та головного структурного елементу політичної системи було зумовлено процесами ускладнення суспільного життя і диференціацією економічних, соціальних, культурних та інших інтересів і потреб соціальних груп та індивідів. Держава в своєму історичному й соціальному призначенні мала відбивати ті спільні соціальні потреби й інтереси, які попередні соціальні інститути не мали задовольнити. До них відносяться: потреби в суспільному впорядкуванні, у безпеці, дотримання прав і свобод індивідів, збереження громадянського миру і правопорядку тощо.
Як політичний інститут держава має ряд суттєвих відмінностей (ознак) від партій, рухів та інших політичних утворень, які вказують на його величезний вплив на суспільство:
1) Держава – це єдина територіальна організація політичної влади в масштабі всієї країни. Державна влада розповсюджується на все населення певної території; цілісність суспільства і взаємозв’язок його членів забезпечують інститут громадянства і підданства. Просторові (географічні) межі держави визначаються державними кордонами, які відділяють держави одну від одної. У цих межах держава володіє верховенством і повнотою законодавчої, виконавчої і судової влади над населенням.
2) Держава – це орган влади, соціального примусу, який активно використовує санкції заохочення і покарання щодо дотримання чи порушення встановлених ним норм і правил організації суспільних відносин. Механізм держави не тільки представлений інститутами законодавчої, виконавчої та судової влади (вертикальний поділ) та її горизонтальними ланками (центральне, регіональне, місцеве), але й системою органів і установ, що безпосередньо управляють суспільством; зокрема, для підтримки нормальних умов існування соціуму держава застосовує «легітимне насильство» через уповноважені органи влади – армію, поліцію, служби безпеки і правопорядку.
3) Правовий характер держави. Серед норм, що регулюють його діяльність, особливе значення держава надає праву – обов’язковим нормам-законам, які вона охороняє. На основі правових норм здійснюються управління та інтеграція суспільства.
4) Публічність державної влади, професіоналізація управління соціальними справами, добровільна чи примусова передача державним органам та їх службовцям повноважень на управління іншими людьми.
5) Держава представляє собою суверенну організацію влади. Суверенітет держави виявляється в її верховенстві й автономії від будь-яких інших видів влади у суспільстві, в повній незалежності у взаємовідносинах з іншими державами. Зокрема, верховенство і суверенітет державної влади означає: а) обов’язковість її рішень для населення; б) можливість скасування постанов і рішень недержавних політичних організацій; в) володіння рядом виключних прав (прерогатив), наприклад, право видання законів; г) наявність спеціальних засобів впливу на населення (апарат примусу і насильства); д) утворення системи примусового стягнення податків та інших обов’язкових платежів, яка забезпечує економічну самостійність держави [5, c. 81-82].
Отже, основними ознаками держави є публічно-політична (державна) влада, суверенітет, територія, народонаселення, апарат керування, апарат примусу, видання нормативно-правових актів, оподаткування.
Таким чином, держава – це організація політичної влади, що сприяє здійсненню конкретних соціальних інтересів (класових, загальнолюдських, релігійних, національних та ін.) в межах певної території [6].
Функції держави – це основні напрямки її діяльності згідно вирішення тих завдань, що є на часі й стоять перед нею у перспективі. В залежності від тривалості дії функції держави поділяють на постійні та тимчасові; в залежності від значення – на часові та допоміжні; врешті, найчастіше говорять про внутрішні та зовнішні функції держави. До внутрішніх функцій держави відносять: економічну, соціальну, правову, культурно-виховну, екологічну, політичну. Серед зовнішніх функцій треба виділити оборонну, функцію підтримки світового порядку, функцію взаємовигідного співробітництва в економічній, торгівельній, технологічній, культурній, соціальній та інших галузях з іншими країнами [5, c. 83].
Отже, сучасна держава виконує життєво необхідні для суспільства функції, забезпечує його єдність і цілісність, керує найважливішими суспільними справами. У той же час вона покликана всебічно гарантувати права і свободи громадян, підтримувати надійний і гуманний правопорядок у суспільстві.
Якщо аналізувати історичний розвиток Української державності, то на відміну від класичного процесу державотворення, воно носило свої особливості, обумовлені природно-географічними, етно-політичними, економічними, зовнішньо-політичними чинниками, тощо. Загальновизнані риси державності як-то: територія, населення, господарська діяльність, сталі фінансово-економічні зв`язки, соціально-політичний устрій, правові засади, здатність силових структур захищати державу, зовнішньо-політична діяльність засвідчили існування, в тому чи іншому часі, функціонування держави на вітчизняних теренах.
Найдавнішими державними утвореннями на території України були держави кімерійців (X-VIІ ст. до н. є.), скіфів (VII ст. до н. е. – І ст. н. е.), сарматів (III ст. до н. е. – III ст. н. е.). Скіфська й. імовірно. Сарматська держави були деспотичними монархіями. У VII ст. до н. е. на території України з’явилися поселення геків-колоністів – міста-держави – грецькі колонії, за зразком рабовласницької демократії Стародавньої Греції. Найвідомішими були Ольвія, Пантікапей, Херсонес, Тіра тощо. На землях Причорномор'я існувало Боспорське царство.
У IX ст. виникає одне з наймогутніших державних утворень середньовіччя – слов'янська держава Київська Русь, яка поєднувала особливості феодальної монархії й елементи народної демократії (зокрема, народне віче). До цього періоду належить і найдавніша відома нам вітчизняна писемна пам’ятка прана – збірка законів «Руська правда», яка з’явилася в XI ст. Історичний розвиток спричинив розпад Київської Русі, її феодальну роздробленість. Монголо-татарська навала XIII ст. та її наслідки призвели до занепаду могутньої держави. Найдовше зберігала свою незалежність Галицько-Волинська держава на заході України, але і вона не встояла перед натиском кочовиків зі Сходу та політичних інтриг із Заходу.
Протягом XIV-XV ст. українські землі ввійшли до складу нової Литовсько-Руської держави. Виявивши мудрість, литовські князі, які очолювали цю спільноту, узяли найкраще в народів, що населяли їхню державу. Основою правової системи Литовської держави в XV ст. була «Руська правда». Лише в XVI ст., після об`єднання з Польшею, з'явилися власні правові акти нової держави – Литовські статути (1529 р., 1566 р, 1588 p.). У цих документах знаходимо поняття «державний суверенітет», ідею поділу судової та виконавчої влади, рівності громадян перед законом (у тодішньому, звичайно, розумінні). У XVI ст. Україна ввійшла до складу новоутвореної держави – Речі Посполитої [7, c. 125].
У боротьбі за волю, за краще життя в Україні поступово сформувалася принципово нова верства населення – козацтво з його військово-політичною організацією Запорозькою Січчю. Демократичні процедури обрання керівників Січі, жорсткий контроль за обранцями з боку козаків, демократизм процедури ухвалених рішень – усе це особливості козацької республіки. Саме Запорозька Січ була зародком політичної організації Гетьманщини – устрою України в складі Російської держави. Однією з найцікавіших пам'яток правової думки України є «Конституція прав і свобод Запорозького Війська». Це перший відомий нам вітчизняний документ, у назві якого використано термін «конституція». Його розробив у 1710 р. гетьман України у витанні Пилип Орлик. Шістнадцять статей документа визначали демократичні засади української державності, принципи поділу влади, право приватної власності та її захист, права окремих категорій населення України [8].
Наступним етапом розвитку української державності були буремні роки другого десятиріччя XX ст. Одразу після Лютневої революції і повалення царської влади в Росії в березні 1917 р. в Україні було утворено Центральну раду, до якої ввійшли представники різних українських політичних, громадських та інших організацій, прийнято низку юридичних актів. А 9 (22) січня 1918 р. IV Універсалом Центральної ради Українську Народну Республіку було проголошено незалежною державою.
У жовтні 1918 р. розпалася Австро-Угорська імперія, і 13 листопада у Львові було проголошено утворення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). 22 січня 1919р. у Києві відбулася урочиста церемонія злуки УНР і ЗУНР.
До 1920 р. в Україні змінилося кілька урядів і політичних устроїв (Українська держава – Гетьманат Павла Скоропадського, Українська Народна Республіка, очолювана Директорією), кожен з яких залишив свої правові акти – кілька проектів Конституції УHP, підготовлених Директорією, Закон про тимчасовий державний устрій, виданий Скоропадським. Проте всі вони або залишилися проектами, або діяли обмежений час.
У 20-х роках XX ст. відбулося становлення радянської влади в Україні. Уперше проголосивши про своє існування 30 грудня 1917 p.. Українська Радянська Республіка у 1922 р. ввійшла до складу Радянського Союзу, у якому існувала до серпня 1991 р. Проте в ХХ ст. існували осередки формування української державності, наприклад Карпатська Україна 1938-1939 рр., 30 червня 1941 р. – Акт відновлення Української держави [8].
24 серпня 1991 року Голова Верховної Ради України Л. Кравчук підписав Акт про незалежність України, згодом підтверджений всенародним референдумом та біловезькими угодами. Український народ отримав можливість розбудовувати власну державність.
3. Основні концепції політичного лідерства: теорія рис, ситуаційна теорія, психологічна концепція
Політичне лідерство (від англ. Leader– ведучий, керівник) – процес міжособистісної взаємодії, в ході якого авторитетні люди, наділені реальною владою, здійснюють легітимний вплив на все суспільство, чи певну його частину, котра добровільно віддає їм частину своїх політико-владних повноважень і прав [9].
Політичне лідерство – один із різновидів лідерства. Політичний лідер є символом певної спільноти, це особа, здатна реалізувати інтереси спільноти за допомогою влади, що дається йому цією спільнотою, політичних інтересів, організовувати та спрямовувати їхню активність, згуртувати довкола себе групу прихильників та повести їх за собою. Політичне лідерство є вищим рівнем лідерства взагалі, оскільки воно відображає владні відносини в суспільстві на найвищому – державному рівні.
У сучасній світовій науці існує чимало теорій, які намагаються пояснити феномен лідерства, визначити його функції. У центрі уваги науковців знаходяться різні аспекти прояву лідерства, досліджуючи які вони пропонують індивідуальні варіанти інтерпретації його природи й змісту. Серед цих теорій можна виділити теорію рис, ситуаційну теорію та психологічну концепцію лідерства.
Теорія рис , авторами якої є Є. Богардус, Ф. Гальтон та ін., пояснює природу політичного лідерства видатними індивідуальними якостями людини, що приводять її до влади. Серед рис, властивих лідеру, називають розвинений інтелект, силу волі, цілеспрямованість, організаторські здібності, компетентність та ін. У цивілізованих країнах до обов'язкових якостей політичних лідерів добавляють зовнішню привабливість, комунікабельність і високу моральність.
Варто зауважити, що перелік та ієрархія соціальних якостей політичного лідера згідно теорії рис значно змінюються залежно від історичних конкретних ситуацій і традицій тих або інших держав. Навіть у сучасних умовах особливі якості лідерів, яким віддає перевагу народ, істотно відрізняються, наприклад у США, Росії, Північній Кореї і Україні. До того ж в авторитарних і тоталітарних режимах політичними лідерами часто стають пересічні особистості, що не володіють особливо видатними індивідуальними якостями. Існуючі тут системи формування правлячих еліт орієнтуються насамперед на такі якості, як відданість певним ідеям, лояльне ставлення до існуючого політичного режиму, близькість до народу, професійні знання й організаторські здібності [10, c. 86].
Усього політологами в тих чи інших комбінаціях було нараховано бл. 80 рис політичного лідера. Проте з`ясувалося, що таких рис, які були б притаманні лише політичним лідерам немає.
Різновидом теорії рис є факторно-аналітична концепція.Відповідно до цієї концепції розрізняють індивідуальні якості лідера, що виявляються в міжособисто-му спілкуванні в повсякденному житті, і якості, пов'язані з досягненням певних політичних цілей. Між цими двома групами якостей може бути істотна різниця. Факторно-аналітична концепція доповнює теорію лідерства властивостями індивіда, пов'язаними з його прагненням до влади. У результаті взаємодії індивідуальних якостей людини і політичних цілей, що стоять перед нею, виробляється певний стиль її поведінки, що характеризується роздвоєнням її сутності. Подібну роздвоєність політичного лідера можна проілюструвати на прикладі Леніна як лідера. Його індивідуальні риси, що виявлялися у відносинах з близьким оточенням, характеризують його як гуманну і турботливу людину. Однак його одержимість комуністичною ідеєю і прагнення до її здійснення на практиці зробили з нього диктатора, що заперечує загальнолюдські норми моралі. Заради утримання влади і реалізації політичних рішень він, по суті, не зупинявся ні перед якими злочинами .
Ситуаційна концепція –автори: Р. Согдилл, Т. Хілтон, А. Голдієр – обґрунтовує і розвиває ідею залежності поведінки лідера від соціальних умов. Лідерство виявляється в якійсь конкретній ситуації. Людина, що є лідером в одній ситуації, зовсім не обов'язково буде ним в іншій. Саме конкретні обставини диктують необхідність у політичному лідері, визначають його функції і поведінку. Наприклад, лідер, що успішно справляється з управлінням на рівні малих соціальних груп, не завжди настільки ж ефективно зможе діяти в загальнонаціональному масштабі [11].
Ситуаційна теорія при поясненні природи політичного лідерства пріоритет віддає соціальним обставинам, з огляду при цьому й на індивідуальні якості особистості. З погляду цієї теорії, лідерські якості релятивні, відносні. Одна людина може виступити як лідер на мітингу, друга – в організаційно-партійній роботі, третя – в ідейно-теоретичній і т. п. Однак за всіх обставин політичного лідера відрізняють компетентність, цілеспрямованість і соціальна відповідальність [11].
У західній науці велике поширення мають різні психологічні концепції політичного лідерства. Основна теза всіх цих теорій у тому, що витоки лідерства знаходяться в людській психіці. Австрійський лікар-психіатр і психолог 3. Фрейд пояснював лідерство несвідомим потягом індивіда до панування над іншими. У психоаналізі Фрейда це прагнення одержало назву лібідо. Це внутрішня психологічна енергія індивіда, здатна привести до значних, за термінологією дослідника, сублімацій соціальної дійсності, у тому числі політичної. Стосовно лідерства Фрейд виділив дві категорії індивідів. До першої він відносив тих, у кого серед усіх природно-біологічних потягів переважає прагнення панувати над іншими, тому представники цієї категорії прагнуть до влади. Друга категорія – це індивіди, що відчувають внутрішню потребу в підпорядкуванні. Зміст їхнього існування й основний спосіб самоствердження – схиляння і самоприниження перед вождями, уявними та реальними авторитетами [12].
Приблизно таке саме трактування лідерства дає відомий французький дослідник психології мас Г. Лебон (1841-1931 рр.). Він поділяє народ на лідерів і натовп. Значення лідерів у громадському житті Лебон перебільшує, а натовпу – навпаки, недооцінює. На його думку, лідери можуть усе, досить тільки їм навчитися володіти психологією мас. Лебон у своїй роботі «Психологія народів і мас» розкриває докладно механізм впливу на натовп, що завжди шукає вождя і сам прагне до підкорення і рабства.
Психологічні теорії про політичне лідерство одержали свій подальший розвиток у працях Є. Фромма і Т. Адорно. Вони виявили психологічні особливості індивідів, що визначають авторитарний тип політичного лідера. Індивіди, для яких влада є внутрішньою інстинктивною потребою, при певних соціальних умовах перетворюються в авторитарних вождів. Така особистість формується найчастіше в суспільствах, які знаходяться в стані глибокої загальної кризи, що породжує масові фрустрації і розпач. У цих умовах народ шукає рятівника і готовий довірити йому свою долю, наприклад, Б. Наполеон, А. Гітлер, І. Сталін, Мао Цзедун, Г. Насер, У. Чавес тощо [12].
Авторитарний лідер, вміло використовуючи сформовану соціальну ситуацію, прагне підкорити своєму впливу всі структури громадянського суспільства. Такий лідер схильний до утопій і містики, демагогії і брехні, він не терпить інакомислення і демократії. Авторитарний лідер будує свої відносини з людьми крізь призму відносин сили і слабості, перед сильними він схиляється, а слабким наказує і загрожує [13, c. 67].
Таким чином, вивчення й осмислення поняття політичного лідерства свідчить про те, що погляд на його сутність та значущість змінюються залежно від часу та соціально-економічного стану країн. Політичне лідерство – це обумовлена системою соціально-політичних і психологічних відносин здатність суб'єкта впливати на політичну діяльність окремих осіб і соціальних об'єднань.
Список використаної літератури:
Шляхтун П. П. Політологія: історія та теорія: Підручник / П. П. Шляхтун. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – 472 с.
Історія політичної думки : навч. посіб. / укладач Карасевич А. О. – Умань : ФОП Жовтий О. О., 2013. – 651 с.
Горбатенко В. П., Остапенко М. А., Горбатенко І. А. Історія політичної думки в Україні: Навч. посіб. – К.:МАУП, 2007. – 128 с.
Клімова Г. П., Клімов О. В. Держава в політичній системі суспільства / Г. П. Клімова, О. В. Клімов // Гуманітарний часопис. – 2006. – № 3. – С. 94-99.
Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів] / М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко та ін.; За ред. д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України М. В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України О. В. Петришина. – Харків: Право, 2009. – 584 с.
Політична система сучасного суспільства : навчальний посібник / [В. В. Мадіссон, Т. І. Кадлубович, Д. С.Черняк, Н. В. Пархоменко] – К. : КНУТД, 2015. – 229 с.
Тригуб П. М. Етапи української державності: авторський погляд на проблему / П. М. Тригуб // Наукові праці. Політичні науки. Правознавство. – Том 69. – Випуск 56. – С. 123-127.
Горєлов М. Є. Держава і цивілізація в історії України [Текст] / М. Є. Горєлов, О. П. Моця, О. О. Рафальський ; НАН України, Ін-т політ. і етнонац. дослідж. ім. І. Ф. Кураса, Ін-т археології. – К.: ЕКО-ПРОДАКШН, 2009. – 879 с.
Політологічний енциклопедичний словник. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. Ю.С. Шемчушенка. – К.: Ґенеза, 2004. – 735 с.
Приходченко Л. Соціально-психологічна природа політичного лідерства / Л. Приходченко // Актуальні проблеми державного управління : наук. зб. – Одеса : Одес. філ. УАДУ, 2011. – Вип. 5. – С. 83-92.
Політологія: Підручник / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. – К.: Академія, 2006. – 528 с.
Рудич Ф.М. Політологія. Підручник. – К.: Либідь, 2008. – 480 с.
Юрченко І. Феномен політичного лідерства / І. Юрченко // Політичний менеджмент. – 2004. – № 1. – С. 63-74.