ПрАТ «ВНЗ «МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ»
Сєвєродонецький інститут
Індекс групи: ТУсв-8-18-Б1Пс(4.0здс)-15
Прізвище, імя, по-батькові студента:
Єгурнова Олена Станіслівівна
Домашня адреса: Луганська обл.,м.Попасна
вул..Леваневського,буд.137
Контрольна робота
з дисципліни: Організація діяльності психологічних служб
питання:
1.Чим відрізняються між собою теоретична,прикладна та практична психологія.
2.Який взаємозв’язок існує між психологічною та життєвою проблемами особистосі(групи)
3.У чому полягає просвітницька та профілактична роботи практичного психолога
прізвище та ініціали викладача: Мінайлова Л.І.
Сєвєродонецьк, 2019
Зміст
Вступ………………………………………………………………………………………3
1.Чим відрізняються між собою теоретична, прикладна та практична психологія ……………………………………………………………………………………………..5
1.1 Порівняння характеристик і методологій предметів практичноі та наукової психології………………………………………………………………………………….6
1.2 Система принципів української наукової психології………………………………7
Висновок…………………………………………………………………………………...8
2. Який взаємозв’язок існує між психологічною та життєвою проблемами особистості (групи)……………………………………………………………………….9
2.1 Соціальний статус особистості………………………………………………………9
2.2 Соціальне середовище та умови реалізації прав,обов’язків особистості………..10
Висновок………………………………………………………………………………….12
3. У чому полягає просвітницька та профілактична робота практичного психолога……………………………………………………… ………………………...13
3.1 Основні напрямки психологічної психології………………………………………14
Список використаних джерел…………………………………………………………...17
Вступ
Одним із важливих напрямів професійної підготовки практичних психологів
вивчення дисципліни "Організація діяльності психологічних служб»
Основна мета - розкрити роль та закономірності діяльності психологічних
служб.
Завдання допомогти оволодіти знаннями, які відображають місце і роль
практичної психології в системі психологічних наук усвідомити основні підходи до організації і діяльності психологічних служб, враховувати її специфіку в різних соціальних сферах, набути уміння і навички шодо ефективного виконання основних видів професійної діяльності практикуючого психолога з урахуванням основних принципів взаємодії практичного психолога з клієнтом.
Основними ознаками, що характеризують психологічну службу є:
- основною метою діяльності психологічної служби є підвищення
ефективності професійної діяльності персоналу і клієнтів (споживачів
послуг) засобами прикладної психології;
- захист психічного здоров'я і соціального благополуччя персоналу
і клієнтів (споживачів);
- застосування науково обгрунтованих психологічних методів,
методик і технологій;
- предметом діяльності фахівців служби є внутрішній світ людини,
його особистість (відношення, наміри, здібності, спрямованість, емоції та
т.п.) і соціально-психологічні аспекти соціальних відносин у великих
і малих групах;
- переважна більшість фахівців, які входять (працюють) в службі є дипломовані практичні психологи; - структурна цілісність, підпорядкування і координація дій підрозділів і окремих фахівців служби; - причетність (входження в якості окремого структурного елементу) до більш загальної організаційної структури (структура в структурі);
- методична та технологічна цілісність
- застосування єдиних методик, протоколів, процедур і методів;
- скоординованість планів і програм діяльності різних структурних
підрозділів служби.
Всі ці ознаки характеризують службу саме як службу, а не як підрозділів або груп фахівців-психологів.
Поглиблення і розвиток самої психологічної теорії в останні роки висунули питання про необхідність дослідження на теоретично-методологічному рівні категоріального апарату практичної психології, визначення її специфіки з-поміж різних форм і видів професійної діяльності.
Таким чином, і діяльність практичних соціально-психологічних служб, і новітні теоретичні здобутки ставлять на порядок денний одну проблему — проблему дослідження основних системотворчих засад практичної психології, визначення її специфіки та зв'язку з академічною (науковою) психологією.
1.Чим відрізняються між собою теоретична, прикладна та
практична психологія.
Якщо здійснювати розрізнення психології на наукову і практичну, виходячи при цьому з протиставлення науки і практики, то виникає необхідність характеристики предмету і методології практичної психології у порівнянні з предметом і методологією психології наукової, а також так званої побутової психології. Це питання потребує свого вирішення у першу чергу.
Стосовно змісту самих понять "наукова" і "практична" психологія важливо наголосити на тому, що сучасна філософська і теоретично-психологічна література визначає психологію як науку, що вивчає певні закономірності та закони виникнення, розвитку та функціонування психіки. Поділ психології на наукову і практичну кладе край розумінню психології лише як науки, обґрунтовує появу таких галузей людської активності, як психореабілітація, психокорекція, психотерапія, психогігієна та ін., які у старому розумінні не були видами (напрямами) науки.
Практична психологія є специфічним видом людської духовної практики, основним змістом якої виступає застосування психологічних механізмів впливу для корекції активності та розвитку людей у контексті їхніх життєвих обставин та життєвого шляху, котрі інтерпретуються як неповторні обставини та неповторна суб'єктність, індивідуальність.
Психологія наукова (або наука психологія) вже за своїм визначенням аналітична. Й предметна галузь — це психічні явища, закони функціонування й розвитку психіки, риси особистості, психічні якості суб'єкта та ін., тобто окремі елементи певної цілісної системи, у даному випадку психіки. Цей вид психології, як і будь-яка інша наука, розкладає свій об'єкт на складові, вивчає зв'язки між ними, а затим намагається відтворити цілісну структуру об'єкта, при тому структуру, що функціонує.
Для прикладу можна взяти класичну схему психологічного дослідження. У загальних рисах вона така: теоретичний аналіз, вирізнення і постановка проблеми дослідження, операціоналізація понять; визначення дослідницької методики (або методів здобуття необхідної інформації); проведення констатуючих експериментів, обробка і аналіз даних; встановлення закономірності (науковий факт); проведення формуючого експерименту, тобто моделювання у реальному просторі й часі виявлених закономірностей; аналіз результатів та опис досліджуваного явища.
Як бачимо, головна мета дослідження — це відтворення (або моделювання) певного явища, закономірності, елементу системи. Навіть у тому випадку, коли дослідник ставить за мету формування, то, по-перше, мова йде не про формування людини в цілому, а про формування конкретної риси або якості; по-друге, мається на увазі не формування якоїсь риси у конкретної людини, а методика формування такої риси у певної категорії людей. Тут бачимо найхарактернішу ознаку наукової психологи — аналітично-статистичний підхід до свого об'єкта — людини.
Ще одне важливе питання — методичний апарат наукової психології. Загалом його складають унікальні дослідницькі процедури, мало придатні до масового використання. Якщо розглянути історію створення переважної більшості психологічних методик, то стає зрозумілим, що їх розробка велася з метою дослідження конкретної проблеми у рамках і на ґрунті певної методології. За своїм змістом — це психодіагностичні методики, результатом застосування яких є статистична інформація про якесь психічне явище. Деякі з методик піднімаються на рівень типологізації. Тобто вони відпрацьовані настільки ("стандартизація методики"), що дають змогу побудувати або вже мають розроблену типологію результатів, а отже й типологію людей за конкретним досліджуваним параметром. Для наукової психології цього цілком достатньо, адже її головна мета — встановити факт, віднайти закономірність. Недарма в усіх підручниках, коли мова йде про методи, останні зводяться до спостереження та експерименту, чого досить для встановлення і перевірки факту.
Важливо зазначити, що у багатьох дослідженнях розробка психодіагностичних методик (або їх комплексу), по-перше, складає окрему задачу роботи, а по-друге, не ставить за мету їх широке використання у практичній роботі. До речі, можна помітити, що найбільшого поширення серед практикуючих психологів набули саме ті психодіагностичні засоби, які свого часу були максимально орієнтовані на повсюдне застосування, а отже й відповідають певним умовам: широка, часто кроскультурна стандартизація; практичність у використанні; наявність критеріїв для інтерпретації даних та їх типологізація; можливість швидкого збору, обробки і аналізу даних та ін..
Якщо порівнювати предметну царину практичної та побутової психології з науковою, то відразу ж можна помітити розбіжність. По-перше, виявляється синтетичний характер психології побутової, а по-друге, структурно-синтетичний характер практичної психології. Для першої людина (не декларативно, а фактично) є унікальна цілісність, неповторна й неподільна по своїй суті. Побутова психологія розглядає свій об'єкт в його індивідуальній цілісності, причому не статистичне, а як конкретного індивіда, реальну живу людину. Такий підхід до об'єкта можна назвати синтетичним.
Структурно-синтетичний характер психології практичної виявляється у тому, що вона, здійснюючи в цілому синтетичний підхід до особистості, спирається на певні уявлення про структуру і природу свого об'єкта, які напрацьовані у науковій психології. У даному випадку вже правомірно визначати предмет практичної психології. Він може визначатись як зміст і напрями розвитку і сфери активності суб'єкта, його системні якості та властивості. На цьому рівні вже може ставитись завдання вивчення або корекції окремих рис, властивостей, у тому числі психічних, тощо.
В українській науковій психології розроблена й обґрунтована система принципів, яка в цілому може бути використана за умови її доопрацювання з урахуванням специфіки практичної психології. Названу систему складають принципи детермінізму, відображення, розвитку. У подальшому можливе уточнення номенклатури і змісту окремих принципів, оскільки вони не можуть застосовуватись у практичній психології без ґрунтовної ревізії.
Висновок.
Таким чином, проблема визначення теоретичних засад розвитку практичної психології та її співвідношення з науковою та побутовою набуває в наш час особливої ваги. Українська психологія має іншу, відмінну від західної, історію розвитку. Тут через різні причини не склалися великі школи, в яких певна проблематика і досліджується, і впроваджується у практику: психоаналіз, когнітивна психологія і т. ін. Разом із тим вітчизняна наукова психологія має значні теоретичні надбання які можуть бути використані у пошуку теоретично-методологічних засад, організаційних форм і напрямів розвитку психології практичної.
2. Який взаємозв’язок існує між психологічною та життєвою проблемами особистості (групи)
Соціальний статус є інтегральним показником положення соціальної групи та її представників у суспільстві, в системі соціальної ієрархії та суспільних відносин, яке характеризує систему прав, привілеїв і обов’язків, котрі має його .Основними його складовими є авторитет та престиж особистості. Будучи початково зовнішнім явищем по відношенню до особистості, соціальний статус заломлюється через систему її внутрішніх умов, інтеріоризується в її структурі.
Особистість не є пасивним носієм статусу, у процесі його відображення у неї виникає соціальна позиція, що характеризує суб’єктний, діючий бік положення особистості в системі суспільних відносин. Свій динамічний прояв "соціальний статус" має у феномені "соціальної ролі", яка розглядається як спосіб поведінки особистості, зумовлений її статусним положенням.
Психологічний аналіз певного соціального статусу передбачає розкриття таких його характеристик як:
- особливості способу життя його носіїв коло діяльностей, коло спілкування та матеріальні умови їх реалізації;
- обсяг і зміст прав, привілеїв та обов’язків носіїв статусу;
- ступінь авторитетності та престижності статусного положення, які й визначаються способом життя його носіїв, сукупністю наданих їм прав та обов’язків і оцінкою їх з боку суспільства.
Відповідно до психологічного ракурсу розгляду проблеми процес становлення соціального статус передбачає два взаємопов’язаних процеси: по-перше, "задавання" соціального статусу особистості з боку суспільства; по-друге, суб’єктивне відображення даного статусу особистістю, його інтеріоризація та реалізація статусу у поведінці, тобто, екстеріоризація.
Соціальне середовище, яке "задає" особистості певний соціальний статус, включає в себе матеріальні умови для реалізації особистістю діяльностей, прав та обов’язків, зумовлених статусним положенням, та референтні угрупування, через які суспільні вимоги та очікування транслюються особистості. Відповідно до конкретних матеріальних умов та складу безпосереднього соціального оточення, особистості задаються опис рольової поведінки, що відповідає соціальному статусу, та вимоги до неї; здійснюється регулювання поведінки шляхом її оцінки та застосування санкцій.
На мою думку, процес становлення соціального статусу особистості залежить від таких зовнішніх (об’єктивних) умов як:
- забезпеченість особистості матеріальними засобами для реалізації своїх прав і обов’язків;
- склад референтних угруповань особистості та її референтної сфери ;
- повнота, адекватність та несуперечливість "заданого" опису рольової поведінки, вимог до неї, її оцінки та застосованих санкцій.
Свідомість конкретного реального індивіда – це єдність переживання і знання . Відображення соціального статусу особистості як соціального явища у свідомості його носія (реального чи потенційного) включає єдність та взаємопроникнення таких процесів як пізнання та переживання статусу. Знання соціального статусу включає систему знань особистості про зміст діяльностей та коло спілкування, сукупність прав, привілеїв, моральних норм та обов’язків, зумовлених статусним положенням, величину його престижності та авторитетності. Переживання соціального статусу розглядається як сформованість певної соціальної позиції: ставлення особистості до свого положення у системі суспільних та норм, правил, шаблонів поведінки, що з нього витікають, тобто до свого статусу та соціальних ролей, які виконуються.
До основних внутрішніх (суб’єктивних) умов становлення соціального статусу особистості, через які заломлюється вплив зовнішніх, на наш погляд, слід віднести такі:
- особливості самосвідомості особистості як основи її суб’єктності, зокрема, такі її компоненти, як самооцінка, рівень домагань, соціально-психологічні очікування та вже сформований образ-Я);
- зміст складових підсистеми свідомості у структурі особистості: світогляду, переконань, ідеалів, ціннісних орієнтацій, спрямованості, соціальних потреб, мотивів та інтересів, прагнень тощо .
- рівень психологічної готовності особистості до виконання соціальних функцій та діяльностей зумовлених статусним положенням, яка розглядається як інтегральна характеристика розвитку особистості як суб’єкта діяльності і спілкування (наприклад, психологічна готовність до навчання у школі, до праці, до материнства тощо).
Зв’язок зовнішніх та внутрішніх умов, відповідно до методологічного принципу єдності свідомості і діяльності), виявляється у тому, що у свідомості особистості формуються знання та переживання власного соціального статусу, які, з одного боку, проявляються у діяльності і спілкуванні, спрямованих на реалізацію відповідних прав та обов’язків у формі рольової поведінки, а з іншого, виникають у результаті діяльності і спілкування особистості по реалізації свого статусу у взаємодії з референтами.
Мною виділено об’єктивні та суб’єктивні показники, за якими можна охарактеризувати становлення соціального статусу особистості. В якості основного об’єктивного показника становлення соціального статусу особистості виступає якість виконання особистістю відповідної соціальної ролі (чи набору ролей), яка у свою чергу включає такі компоненти, як:
- якість реалізації особистістю (у конкретних матеріальних умовах) діяльності, зумовленої статусним положенням;
- ставлення інших учасників спільної діяльності та спілкування до особистості як носія соціального статусу.
До суб’єктивних показників становлення соціального статус відносимо:
- ступінь сформованості системи знань та уявлень особистості про зміст діяльностей та коло спілкування, сукупність прав, привілеїв, моральних норм та обов’язків, зумовлених статусним положенням, величину його престижності та авторитетності;
- особливості соціальної позиції особистості, що виявляється в її ставленні до змісту діяльностей та кола спілкування, сукупності прав, привілеїв, моральних норм та обов’язків, зумовлених статусним положенням, його престижності та авторитетності, до себе як носія статусу.
Висновок.
Таким чином, становлення соціального статусу особистості представляє собою взаємопов’язані процеси: "задавання" статусу особистості з боку суспільства та суб’єктивне відображення статусу особистістю (знання, переживання та реалізація статусу). Перебіг процесу становлення соціального статусу визначається низкою об’єктивних та суб’єктивних умов. Показники цього процесу можна поділити на об’єктивні, поведінкові (сформованість навичок рольової поведінки відповідно до соціального статусу) і суб’єктивні: когнітивні (знання суспільного змісту соціального статусу) та емоційно-оцінні (ставлення до власного статусного положення, до себе як носія статусу, тобто сформованість відповідної соціальної позиції).
3. У чому полягає просвітницька та профілактична робота практичного психолога.
Основні задачі працівника психологічної служби:
1. Надання допомоги органам керування в розробці і реалізації державної політики на основі вивчення стану масової свідомості, прогнозування й активного впливу на соціально-психологічні процеси в суспільстві.
2. Виконання консультативних, дорадчих і експертних функцій у сфері керування державою, в економіці, в областях науки і культури, в органах законодавчої, виконавчої і судової влади.
3. Забезпечення соціально-психологічного захисту і підтримки індивідуального розвитку громадян України з урахуванням їх здібностей, особливостей життя і роботи; реабілітація потерпілих від техногенних, соціальних і природних катастроф.
4. Участь у розробці і практичному застосуванні нових технологій і методик навчання, виховання, розвитку і перевиховання дітей і молоді, впливу засобів масової комунікації на людей.
5. Координація прикладних психологічних, соціологічних і педагогічних досліджень у практичній діяльності; підтримка пріоритетних науково-методичних і практичних програм щодо роботи з молоддю, родиною, в областях політичної, юридичної, військової, педагогічної і медичної психології, соціології, педагогіки. Створення єдиної інформаційної системи соціально-психологічної служби.
6. Здійснення психометричного нагляду: розробка, впровадження і контроль за кваліфікованим використанням психологічних методик і
7. Участь у ліцензуванні навчальних закладів і в атестації фахівців відповідно державним і міжнародним стандартам.
Сучасний стан розвитку практичної психології в Україні свідчить, що найбільш актуальними його напрямками є психологія керування й організацій, практична психологія утворення, психологія родини і соціального захисту, політична психологія, профорієнтація і профвідбір. Інтенсивного розвитку вимагають військова, медична і юридична психологія.
Порівняння структури практичної психології за кордоном і в нашій країні дає можливість назвати основні її напрямки:
1. Психологія політичної діяльності, керування і масових комунікацій.
2. Юридична психологія.
3. Військова і спортивна психологія.
4. Медична (клінічна) психологія.
5. Практична психологія системи утворення.
6. Психологія керування і виробництва.
7. Психологія родини і соціального захисту населення.
Організаційні принципи психологічної служби полягають у тому, щоб забезпечити її максимальну ефективність при оптимальних витратах і мінімальному кадровому забезпеченні. Оскільки психологічна служба діє в різних міністерствах і відомствах, її працівники мають, як правило, подвійне підпорядкування.
Структура психологічної служби має три рівні: центральні органи, обласні, районні (міські). На кожнім з рівнів створюються практичні центри, що безпосередньо здійснюють практичну соціально-психологічну діяльність, і органи науково-методичного забезпечення діяльності служби. Чимале значення мають професійні асоціації і суспільства соціальних працівників і практикуючих психологів.
Вищим органом керування психологічної служби є Рада головних психологів відомств і областей, що вивчає напрямки і зміст роботи психологічної служби, здійснює фінансування основних проектів, створює атестаційні й акредитаційні комісії.
Поточну роботу по виконання рішень ради, з координації практичних робіт і розвитку служби здійснює Координаційна група (комітет), що входить до складу Науково-методичного центра психологічної служби.
На основі відповідних кафедр інститутів удосконалення, лабораторій і центрів практичної психології, профорієнтації і т.п. створюється Науково-методичний центр Національної соціально-психологічної служби. Він є головною управлінською, методичною і координуючою організацією в психологічній службі.
Науково-методичний центр:
організовує і контролює виконання рішень Ради головних психологів;
організовує і координує роботу комісій, творчих груп, центрів і лабораторій, що входять у структуру психологічної служби;
виступає головним виконавцем державних замовлень на здійснення робіт в області практичної психології і соціальної роботи;
здійснює розробку, експертизу і поширення методів, методик і технологій, що застосовуються в діяльності психологічної служби;
бере участь в акредитації психологічних навчальних закладів;
здійснює атестацію фахівців вищої категорії в області практичної психології і соціальної роботи;
здійснює підвищення кваліфікації психологів, соціологів, соціальних працівників і ін.
Центр має право видавати або анулювати ліцензії на індивідуальну трудову діяльність в області практичної психології, перевіряти діяльність приватних фірм, що займаються практичною психологією, і ставити питання про її припинення, якщо вона приносить шкоду психічному здоров'ю населення, його духовному розвиткові.
При Центрі діє Рад із практичної психології, до якої входять представники наукових, навчальних, практичних психологічних і соціологічних структур. Суспільства психологів, що практикують фахівці.
Головний психолог області є головною посадовою особою психологічної служби в області. Він підкоряється керівникові Науково-методичного центра психологічної служби і обласній Раді з практичної психології, до якого входять: керівництво обласного Центра психологічної служби, представники психологічних навчальних закладів, науковці, психологічна громадськість, що практикують психолога, соціальні педагоги, методисти соціально-психологічних служб і ін.
Обласний Центр психологічної служби можуть складати: курси підвищення кваліфікації або перекваліфікації психологів, соціальних працівників, дослідницькі лабораторії і центри, консультативні кабінети, методичні групи, що практикують психологи і соціологи установ обласного підпорядкування. Основні функції Центра: атестація фахівців, розробка і впровадження нових методик і методів, здійснення практичної роботи, надання консультативно-методичної допомоги.
Головний психолог району (міста) є головною посадовою особою психологічної служби у районі (місті). Він підкоряється головному психологові області і є, як правило, керівником районного (міського) Центра психологічної служби.
До районного Центра психологічної служби можуть входити: психологи, соціальні працівники і соціологи, що працюють у державних установах і установах, консультативні кабінети, центри профорієнтації, "Телефон довіри", сімейна консультативна служба, група аналізу інформації й ін. Головна задача Центрові — надання практичної допомоги населенню.
Список використаних джерел:
1. Грановская Р. М. Элементы практической психологии. — 5.изд., испр. и доп. — СПб.: Речь, 2003. — 655с.
2. Дуткевич Т. В., Савицька О. В. Вступ до спеціальності: практична психологія. — Кам’янець-Подільський: Аксіома, 2005. — 208 с.
3. Малкина-Пых И. Г. Справочник практического психолога. — М.: Эксмо, 2005. — 781 с.
4. Мілютіна К. Л. Теорія та практика психологічного тренінгу. — К.: МАУП, 2004. — 192 с.
5. Овчинников Б. В., Владимирова И. М., Павлов К. В. Типы темперамента в практической психологии. — СПб.: Речь, 2003. — 282 с.
6. Панок В. Г., Титаренко Т. М., Чепелєва Н. В. Основи практичної психології. — К.: Либідь, 2006. — 536 с. 7. Практикум з психології. — Чернівці: Рута, 2006. — 360 с.