ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ УНИВЕРСИТЕТ
Кафедра соціальної роботи
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
на тему :
«Благодійна та освітня діяльність українських братств.
Розвиток громадської благодійності в Україні в період Першої світової війни.»
Виконав студент
Групи ЗІС-181
Шинкарецька Орина Володимирівна
Перевірила :
Богуславська Юлія Юріївна
Одеса-2018
Література:
http://www.ebk.net.ua/Book/synopsis/istoriya/part4/022.htm
http://www.rusnauka.com/17_APSN_2013/Istoria/1_141061.doc.htm
За рік війни. Тимчасовий комітет Південно-Західних залізниць з надання допомоги хворим і пораненим воїнам і їх родин / Упоряд. А.А.Дуброчін. - К .: Друкарня С.В.Кульженко, 1915. - 144с.
Любар О.М. Історія з української педагогіки. – К., 2003.
Мельничук О.С. Історія педагогіки України. – К., 1998.
Коба Л.А. Братські школи в Україні; XVI – XVII ст.// Початкова школа. – 1994. - №11 – с.45-47.
У 80-х роках XVI ст. в українських містах стали поширюватися громадські організації православного міщанства — братства. Їх виникнення зумовлювалося прагненням міського населення, передусім середніх його верств, об'єднатися для захисту своїх соціально-економічних інтересів і боротьби проти насильного покатоличення й полонізації. Статути братств передбачали прийняття вступаючими присяги, виборність старшин і їх звітування перед братчиками, регулярне проведення зборів. У ряді міст братства організовувалися на базі існуючих об'єднань міщан — наглядачів за церковним майном.
Наприкінці 1585 р. українські міщани Львова розробили статут своєї організації — Успенського братства. Незабаром воно вийшло з-під юрисдикції місцевої церковної ієрархії і стало ставропігійським (підпорядкованим безпосередньо вищій церковній ієрархії). Серед перших його керівників виділявся Юрій Рогатинець, ремісник-сідляр і публіцист, відомий в Речі Посполитій і за кордоном.
Подібні організації стали виникати в передмістях Львова, а також в інших містах. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. вони з'явилися в більшості міст Галичини, Холмщини, Підляшшя. У 1589 р. організаційно оформилися братства в Рогатині та Красноставі, в 1591 р. — у Бресті та Городку, в 1592 р. — у Комарні, в 1594 р. — у Любліні, близько 1615 р. — у Києві (Богоявленське), а близько 1617 р. — у Луцьку (Чеснохрестське). На початку XVII ст. відзначалися активністю братства в Дрогобичі, Перемишлі, Більську, Холмі, Замості, Бережанах. Виникали братства також в окремих селах.
Подібні організації стали виникати в передмістях Львова, а також в інших містах. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. вони з'явилися в більшості міст Галичини, Холмщини, Підляшшя. У 1589 р. організаційно оформилися братства в Рогатині та Красноставі, в 1591 р. — у Бресті та Городку, в 1592 р. — у Комарні, в 1594 р. — у Любліні, близько 1615 р. — у Києві (Богоявленське), а близько 1617 р. — у Луцьку (Чеснохрестське). На початку XVII ст. відзначалися активністю братства в Дрогобичі, Перемишлі, Більську, Холмі, Замості, Бережанах. Виникали братства також в окремих селах.
Львівське Успенське братство в період найбільшої активності (кінець XVI — початок XVII ст.) об'єднувало переважно цехових ремісників і крамарів. У другій чверті XVII ст. до керівництва в ньому прийшли найзаможніші українські та грецькі купці. Більшість братств не мала в своїх рядах духовних осіб і шляхтичів. Дещо іншим було становище у Київському і Луцькому братствах, де православні ченці й шляхтичі користувалися значним впливом.
Духівництво намагалося прибрати братства до своїх рук, у зв'язку з чим наприкінці XVI ст. спалахнув конфлікт між групою галицьких братств, з одного боку, і верхівкою православного духовенства на чолі з львівським єпископом Гедеоном Балабаном — з другого.
Керівники ряду братств гостро критикували зловживання духівництва, особливо вищого. Долаючи опір церковної ієрархії, вони дедалі ширше запроваджували принцип виборності служителів церкви з числа світських людей — членів братств, прагнули встановити контроль над усією діяльністю церковників.
Братства відігравали важливу роль у боротьбі проти національно-релігійного гніту. Так, у першій половині XVII ст. Львівське братства виступило проти обмеження економічної діяльності українських цехових ремісників і торговців та заборони некатоликам брати участь у міському самоврядуванні. Братства чиніяльність братств проходила в складних умовах. Вона зустрічала різку протидію з боку міської влади й уніатського духівництва. Київський уніатський митрополит Йосип Рутський інкримінував противникам унії те, що вони в усіх містах створили братства, видали свої закони, поставили урядовців, наклали на себе загальний податок відповідно до можливостей кожного і в такий спосіб збирали великі кошти, хоч «до братств належать люди значно нижчого стану», ніж шляхта. Активних учасників братського руху звинувачували в тому, що вони «відмовляються коритися владі магістрату, самі собі чинять нові суди і кари, під страхом вічного прокляття не дозволяють звертатися до магістрату». Справді, статути багатьох братств передбачали, що тільки виборна старшина має судити їх членів, і категорично забороняли останнім звертатися до державних судів. Отже, найактивніші братства прагнули створити органи місцевого самоврядування, протиставляючи при цьому їх установам державної влади. Така діяльність була для них одночасно певною школою політичної боротьби.или опір примусовому впровадженню церковної унії.
Благодійна допомога розвивалася за своїми законами у відповідності з розвитком суспільства. Доброчинна діяльність в Російській імперії була зумовлена декількома причинами: наявністю великої кількості людей та установ, що потребували допомоги, відсутність у держави величезних коштів для надання їм підтримки, прагнення відволікти суспільство від неможливості повноцінної участі в політичному житті країни та надати йому можливість витрачати свою енергію у потрібному напрямку.
Держава прагнула керувати благодійною діяльністю. Засобом керівництва було стимулювання доброчинної діяльності шляхом надання орденів, медалей, призначення на вищі посади, роздача титулів, висвітлення добрих справ у журналах та газетах, офіційні подяки імператора, членів імператорської сім’ї, міністерств та відомств тощо.
Нагальна необхідність надання допомоги у надзвичайних випадках призвела до поступового відновлення благодійного руху з середени ХІХ століття. Саме розвиток благодійності під час Кримської війни призвів до сплеску благодійної діяльності у Російській імперії другій половині ХІХ століття, довівши необхідність доброчинної діяльності взагалі та підтримку найбільш нужденних верств під час ведення бойових дій зокрема.
Найчастіше засновниками благодійних рухів (у тому числі спрямованих на підтримку армії) середини ХІХ століття були члени імператорської сім’ї. Так, під час Кримської війни 1853 року допомогу діючій армії надавала Хрестовоздвиженська община сестер милосердя під покровительством великої княгині Олени Павлівни. Допомогу солдатам та офіцерам надавав особливий комітет для потреб морського відомства, який заснував великий князь Костянтин Миколайович. Імператриця Марія Павлівна створила комісію для допомоги армії у складі графа Вільєгорського, Палена, Остен-Сакена, надавши необхідні кошти.
Розвиток благодійної справи у мирні часи характеризувався поступовим розвитком усіх напрямків доброчинної діяльності. Для періоду ведення війн були характерні кардинальні зміни. Найбільш необхідним напрямком доброчинної діяльності у цей час стає підтримка постраждалих від військових дій. Війна як найбільше лихо людської цивілізації визивала різке збільшення пожертвувань на користь армії, підтримку солдатів та офіцерів, членів їх сімей, осіб, постраждалих від бойових дій тощо. Кожна війна, у якій брала участь Російська імперія, викликала посилення благодійної діяльності на користь армії та флоту.
Тогочасні газети та журнали рясніють повідомленнями з місць бойових дій та патріотичними закликами про допомогу військовим. Водночас посадові особи відповідними розпорядженнями зобов’язувалися сприяти піднесенню патріотичного духу та допомозі армії. Так, священики були зобов’язані проводити богослужіння на честь великих перемог та моління за перемогу «російської зброї», шкільні вчителі проводили відповідне інформування своїх учнів.
Багато сімей відправили на фронт своїх родичів і прагнули допомогти їм. Тому найчастіше ініціатива щодо підтримки воїнів ініціювалася “знизу”. До керівника установи, де виникала така ідея, надходило прохання (найчастіше колективне) про проведення певного заходу, спрямованого на допомогу армії. Прохання передавалося до інстанцій середньої ланки, які мали право дозволяти проведення таких заходів (наприклад для навчальних закладів дозвіл надавав попечитель навчального округу). У випадку отримання позитивного рішення цей захід відбувався у визначеній формі та у вказаний термін. Дозвіл не надавали лише у випадку сумніву щодо добропорядності організатору заходу. На таких заходах завжди перебували наглядачі, що спостерігали за порядком та змістом заходу.
Відповідно до місця надання допомоги вона поділялася на допомогу на фронті та допомогу в тилу.
Збільшення кількості поранених та інвалідів, що отримали каліцтва у наслідок війни, призвело до посилення надання їм допомоги. Така діяльність поділялася на негайну (відразу після отримання поранення), що спрямовувалася на забезпечення усім необхідним шпиталів безпосередньо біля лінії фронту та довготривалу – підтримка тилових шпиталів для осіб, що потребували довготривалої допомоги. Довготривала допомога також включала в себе адаптацію ветеранів та інвалідів до мирного життя: надання безкоштовної освіти, опанування цивільних професій. Найбільшого розвитку благодійна діяльність, спрямована на підтримку воїнів, набула під час Першої світової війни.
Допомога воїнам на фронті найчастіше надавалася у вигляді продуктових посилок, теплого одягу (особливо під час окопної війни Першої світової). Напередодні великих свят на фронт масово надсилали подарунки, які включали солодощі, одяг, листівки-вітання тощо. Всі ці речі приносили до центрів збирання пожертв небайдужі особи. Але найбільш ефективною була діяльність товариств та комітетів, що були спеціально створені з цією метою. Вони залучали у процес надання благодійної допомоги й не благодійні організації та приватних осіб.
Так, Управління Південно-Західних залізниць дозволило розпочати збір пожертвувань на підтримку поранених і хворих воїнів та членів їх сімей. 24 липня 1914 року з цією метою було засновано “Фонд війни” Південно-Західних залізниць. За пропозицією самих службовців було встановлено збір в 1% від жалування всіх робітників Південно-Західних залізниць та 2% збір з осіб, що отримували понад 1200 крб. жалування. Для управління цим грошовим фондом 28 липня 1914 року було створено Тимчасовий комітет Південно-Західних залізниць для допомоги пораненим і хворим воїнам та членам їх сімей .
Тимчасовим комітетом було створено фонд для збору одягу, взуття, посуду та білизни для наступної передачі пораненим та хворим воїнам у шпиталі та для використання у військово-санітарному потязі. Комітет створив склад в якому зберігалися пожертвуванні речі на загальну суму від 15 до 20 тис. крб.
Діяльність комітету проявилася у створенні 11 серпня 1914 року харчового пункту для поранених та хворих воїнів на станції Київ-Товарний. У цьому пункті безкоштовно працювали робітники залізниці. 28 вересня 1914 року було створено “Тиловий імені його імператорського височества спадкоємця цесаревича військово-санітарній потяг №91 службовців Південно-Західних залізниць”, вартість якого складала 10061 крб. Комітетом 19 грудня 1904 року було створено “Шпиталь службовців Південно-Західних” для надання допомоги пораненим та хворим воїнам, вартістю 4854 крб. Крім того, тимчасовий комітет провів збір та виготовлення подарунків солдатам на Різдво 1915 року. Усього було зібрано понад 25 тис. подарунків загальною вартістю понад 15 тис. крб. Також комітет взяв участь у створенні потягу-бані.
Однак активна діяльність комітету була б неможливою без широкої підтримки благодійників, про яку свідчать його рахунки. Так, лише за перший рік роботи комітет отримав 34933 крб. процентних відрахувань службовців залізниці, 14188 крб. дрібних одноразових пожертв, 13937 крб. від комісії з проведення одноденного збору на користь поранених, 20 тис. крб. від товариства Червоного Хреста для створення харчувального пункту та 910 крб. від єпископа чернігівського Никодима .
Активну участь у допомозі брали й приватні особи, які іноді вкладали у неї величезні кошти. Наприклад, дружина інженера-технолога Параска Федорівна Попенко в 1905 році заповіла капітал 8 тис. крб. для використання відсотків з нього Комітетом утримання та виховання дітей нижчих чинів, загиблих у війні.
Наприкінці Першої світової війни почала надаватися допомога дітям ветеранів війни. Так, у Полтавській жіночій гімназії М.П.Павелко 19 березня 1917 року відбувся вечір для збору коштів з метою заснування стипендії для безкоштовного навчання дітей георгіївських кавалерів (до цього було зібрано 250 крб.)
Виходячи з наявних джерел можна зробити висновок про різке збільшення активності допомоги у перші роки ведення бойових дій. У подальші роки обсяги допомоги поступово зменшувалася, що особливо це помітно з досвіду Першої світової війни. Цьому було багато об’єктивних причин: негативний вплив війни на матеріальне благополуччя народу, втома населення від війни, безрезультатність військових дій, стрімке збільшення кількості людей, що потребують допомоги і неможливість надання допомоги їм усім.