Ім'я файлу: ФВ).docx
Розширення: docx
Розмір: 35кб.
Дата: 26.04.2021
скачати
Пов'язані файли:
Технические измерения_5 вариант.docx
Розширення: docx
Розмір: 35кб.
Дата: 26.04.2021
скачати
Пов'язані файли:
Технические измерения_5 вариант.docx
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Контрольне завдання
по дисципліні: Теорія та методика фізичного самовдосконалення.
на тему: «Контроль фізичного стану, як невід’ємна частина фізичного самовдосконалення: (Оцінка функціонального стану дихальної системи)
Виконав (-ла) студент 3 курсу групи
Харків 2019
ЗМІСТ
Вступ 3
Контроль фізичного стану 5
Оцінка функціонального стану дихальної системи 8
Висновки 18
Список джерел інформації 19
ВСТУП
Сучасна епоха висуває перед людством складні завдання, що випливають із характерних рис суспільного розвитку. Найбільш загальна та важлива тенденція теперішнього часу – це прискорення темпів суспільного розвитку і пов’язаних з ними глобальних змін. Темпи соціальних, економічних, технологічних, екологічних змін у світі потребують від людини швидкої адаптації до умов життя та діяльності.
Реалізація інтелектуального, морального, духовного, фізичного та репродуктивного потенціалу можливо тільки в здоровому суспільстві. Здоров’я – головна цінність життя, що займає перше місце серед життєво важливих потреб людини.
Сучасна концепція здоров’я виділяє його наступні складові.
Фізична складовавключає рівень зростання та розвитку органів і систем організму, а також поточний стан їх функціонування.
Психологічна складова – це стан психічної сфери, що визначається мотиваційними, емоційними, розумовими та морально-духовними компонентами.
Поведінкова складова – це зовнішній прояв стану людини. Він виражається в ступені адекватності поводження, умінні спілкуватися.
Найбільший вплив на здоров’я має спосіб життя – це соціальна категорія, що включає якість, уклад і стиль життя. Саме тому головним напрямом збереження, укріплення здоров’я є здоровий спосіб життя.
Згідно з сучасними уявленнями здоровий спосіб життя– це форми та способи повсякденної життєдіяльності людини, які зміцнюють і вдосконалюють адаптаційні (пристосувальні) і резервні можливості організму, що забезпечує успішне виконання соціальних і професійних функцій.
В основі будь-якого способу життя лежать принципи, тобто правила поведінки, яких дотримується індивід. Розрізняють біологічні та соціальні принципи, на основі яких формується здоровий спосіб життя.
Біологічні принципи – спосіб життя повинен бути віковим, забезпеченим енергетично, зміцнювальним, ритмічним, помірним.
Соціальні принципи – спосіб життя повинен бути естетичним, моральним, вольовим, самообмежувальним.
КОНТРОЛЬ ФІЗИЧНОГО СТАНУ
Гарну фізичну форму визначає сукупність окремих складових, з яких головними є: серцево-дихальна витривалість, м’язова сила, витривалість, гнучкість, склад тіла.
Серцево-дихальна витривалість– здатність витримувати протягом тривалого часу фізичне навантаження помірної інтенсивності. Вона показує, наскільки ефективно серце й легені забезпечують організм киснем при тривалій фізичній активності.
Будь-яка діяльність організму – сон або біг – залежить від діяльності серцево-судинної та дихальної систем. Споживання організмом кисню, називане також аеробною здатністю– найголовніша складова тренованості.
Метод тренування серцево‒судинної системи – це виконання фізичних вправ, що збільшують потреби м’язів у кисні досить тривалий час. Такі вправи підвищують здатність серцево-судинної та дихальної систем постачати працюючі м’язи киснем і забирати з них вуглекислоту.
Існують два типи вправ – аеробні й анаеробні.Аеробниминазивають вправи, що використають для тривалої напруги м’язів енергію, для вивільнення якої потрібен кисень. Анаеробні – це такі вправи, що використовують для короткочасних спалахів м’язової активності енергію, що запасена організмом.
Інтенсивні безперервні вправи, що тривають більше 2 хвилин (біг, плавання на великі дистанції, велосипедні та лижні перегони), тренують аеробну систему. У присутності кисню м’язи ефективно виробляють енергію. Кисень дозволяє клітині, з одного боку, витягати більше енергії з глюкози, з іншого боку – утворювати АТФ.
Такі фізичні вправи, як підняття ваг, спринт, теніс, гандбол, волейбол, тренують анаеробну систему. Коли людина робить граничне зусилля, що триває 1-2 хвилини, клітини починають утворювати із глюкози, що зберігається в них, більше АТФ. При цьому серце та легені не спроможні задовольнити потреби організму в кисні, і людина починає задихатися.
Щоб відновити належний рівень кисню, серце та легені протягом декількох наступних хвилин посилено працюють. Тому для уникнення перенапруження, варто попередньо досягти належного рівня аеробної тренованості, кілька тижнів виконуючи програму аеробних вправ.
Лікарський контроль і педагогічні спостереження не дадуть бажаного результату, якщо вони не будуть доповнені самоконтролем.
Самоконтроль – це самостійні регулярні спостереження за допомогою простих доступних прийомів за станом свого здоров’я, фізичним розвитком, впливом на організм занять фізичними вправами, спортом.
Завдання самоконтролю:
‒ розширити знання про фізичний розвиток;
‒ придбати навички в оцінюванні психофізичної підготовки;
‒ ознайомитися з найпростішими доступними методиками самоконтролю;
‒ вміти визначити рівень фізичного розвитку, тренованості та здоров’я, щоб коригувати навантаження при заняттях фізичною культурою і спортом.
Самоконтроль дозволяє вчасно виявити несприятливі впливи фізичних вправ на організм. Основні методики самоконтролю: інструментальні, візуальні.
Щоб самоконтроль був ефективним, необхідно мати уявлення про енергетичні витрати організму при нервово-психічних і м’язових напругах, що виникають при виконанні навчальної діяльності в сполученні із систематичним фізичним навантаженням.
Важливо знати часові інтервали відпочинку і відновлення розумової та фізичної працездатності, а також прийоми, засоби й методи, за допомогою яких можна ефективніше відновлювати функціональні можливості організму.
Результати самоконтролю повинні регулярно реєструватися в спеціальному щоденнику самоконтролю.
Для початку можна обмежитися такими показниками, як самопочуття (гарне, задовільне, погане), сон (тривалість, глибина, порушення), апетит (гарний, задовільний, поганий). Низька суб’єктивна оцінка кожного з цих показників може служити сигналом про погіршення стану організму, бути результатом перевтоми або нездоров’я.
Дихальна система – це єдина внутрішня система, якою людина може управляти. Тому при занятті фізичними вправами та спортом необхідно виконувати наступні рекомендації.
Подих потрібно здійснювати через ніс, і тільки у випадках інтенсивного фізичного навантаження допускається одночасно подих через ніс і вузьку щілину рота. При такому подиху повітря очищається від пилу, зволожується і зігрівається, перш ніж надійти в порожнину легенів, що сприяє підвищенню ефективності подиху і збереженню дихальної системи здоровою.
При виконанні фізичних вправ необхідно регулювати подих:
‒ у всіх випадках випрямлення тіла робити вдих, при згинанні тіла – видих;
‒ при циклічних рухах ритм подиху пристосовувати до ритму руху з акцентом на видиху, наприклад, при бігу робити на 4 кроки вдих, на 5-6 кроків – видих, або на 3 кроки – вдих і на 4-5 кроків – видих;
‒ уникати частих затримок подиху і напруження, що призводить до застою венозної крові в периферичних судинах.
ОЦІНКА ФУНКЦІОНАЛЬНОГО СТАНУ ДИХАЛЬНОЇ СИСТЕМИ
Дослідження функціонального стану системи зовнішнього дихання є одним із провідних елементів програми медикобіологічного контролю за станом осіб, які систематично займаються фізичною культурою і спортом. Пов’язано це із значною роллю системи дихання в пристосуванні організму до різних видів фізичних навантажень, формуванні найбільш адекватної реакції на різного роду дії.
Під час оцінки функціонального стану системи зовнішнього дихання традиційно використовують методи спірометрії або спірографії, пневмотахометрії, оксигемометрії, методи газового аналізу, ряд методик щодо визначення інтегральних параметрів системи зовнішнього дихання, а також різні функціональні проби.
Спірометрія. Визначення ряду функціональних показників дихальної системи методом спірометрії здійснюється за допомогою спеціальних приладів: повітряних або водних спірометрів.
Застосування цього методу сприяє отриманню важливої інформації про величини провідних параметрів системи зовнішнього дихання, але характеризується відносною точністю.
Життєва ємність легенів (ЖЄЛ, в л або мл) – кількість повітря, яку реципієнт здатний видихнути після максимального вдиху. Важливо відзначити, що цей показник характеризує функціональні можливості органу зовнішнього дихання, а не його функціональний стан, як помилково вважають деякі дослідники.
Структуру життєвої ємності легенів складають: дихальний об’єм, а також резервні об’єми вдиху (РОвд) і видиху (РОвид). В середньому у здорових нетренованих чоловіків величина ЖЄЛ складає 3,0–5,5 л, у жінок – 2,5–4,0 л. Для спортсменів, які тренуються у видах спорту, спрямованих на розвиток витривалості (плавання, веслування, біг на довгі дистанції, велоспорт, лижні гонки тощо), характерним є істотне підвищення величини ЖЄЛ.
Метод спірометрії передбачає визначення величини ЖЄЛ шляхом глибокого (повного) видиху в спірометр після передуючого йому максимального вдиху з навколишнього середовища.
Дихальний об'єм (ДО, в л або мл) – кількість повітря, яку реципієнт вдихає і видихає з кожним диханням. Цей показник істотно залежить від статі, віку, зросту, розвитку грудної клітки, рівня фізичної підготовленості і ряду інших чинників. В середньому у дорослих здорових нетренованих осіб величина ДО складає 300-600 мл. У спортсменів зазвичай, спостерігається деяке збільшення цього показника.
Метод спірометрії передбачає визначення величини дихального об’єму шляхом спокійного (звичайного) видиху в спірометр після попереднього спокійного вдиху з навколишнього середовища. Резервний об’єм вдиху або об’єм додаткового вдиху (РОвд, в л або мл) – кількість повітря, яку реципієнт може додатково вдихнути після спокійного вдиху.
Величина РОвд зазвичай, складає від 1,0 до 2,5 л і характеризує потенційні можливості системи зовнішнього дихання.
Метод спірометрії застосовують для визначення величини цього показника шляхом попереднього наповнення спірометра повітрям (наприклад, до відмітки “3 літри”) і подальшого глибокого вдиху із спірометра (цьому вдиху повинен передувати спокійний вдих з навколишнього середовища).
Різниця між початковим і прикінцевим свідченнями спірометра відповідатиме величині РОвд.
Резервний об’єм видиху або об’єм додаткового видиху (залишковий об'єм) (РОвид в л або мл) – кількість повітря, яку реципієнт може додатково видихнути після спокійного видиху.
Метод характеризує потенційні можливості системи зовнішнього дихання. В нормі величина РОвид складає 1,0–1,5 л.
Максимальна вентиляція легенів (МВЛ, в л/хв або мл/хв) – кількість повітря, яка може пройти через дихальну систему за одну хвилину при максимально частому і максимально глибокому диханні реципієнта. Означений показник має важливе діагностичне значення, оскільки характеризує не тільки потенційні можливості апарату зовнішнього дихання, але і ступінь реалізації цих можливостей.
В нормі величина МВЛ у дорослих здорових нетренованих чоловіків складає 80–230 л/хв, у жінок – 60–170 л/хв. Для осіб, які систематично займаються фізичною культурою і спортом, характерним є збільшення значень МВЛ.
Методом спірометрії величину МВЛ реєструють таким чином: реципієнт здійснює максимально часте і максимально глибоке дихання в спірометр упродовж 15 секунд. Отриманий результат помножують на 4 і набувають значення МВЛ в мл або л за 1 хвилину.
Спірографія. Більш повну картину щодо функціональних можливостей і функціонального стану системи зовнішнього дихання можна отримати з використанням методу спірографії – графічної реєстрації дихальних рухів. Під час аналізу отриманої кривої (спірограми) можливий не тільки більш точний, порівняно з методом спірометрії, розрахунок наведених вище показників (ЖЄЛ, ДО, РОвд, РОвид, МВЛ), але і визначення таких параметрів, як частота дихання (ЧД), хвилинний об’єм дихання (ХОД), форсована величина життєвої ємності легенів (фЖЄЛ), резерв дихання (РД) і поточне споживання кисню в умовах відносного спокою (СК)
Частота дихання (ЧД, n/хв) – кількість дихальних рухів, здійснених реципієнтом за одну хвилину. В нормі у дорослих нетренованих осіб величина ЧД складає від 16 до 20 дихальних рухів на хвилину. У спортсменів часто спостерігається деяке зниження значень ЧД.
На спірограмі за певний проміжок часу (зазвичай, 15 або 30 секунд) підраховують кількість дихальних циклів і, шляхом помноження отриманих величин на, відповідно 4 і 2, набувають значення частоти дихання (ЧД) за одну хвилину.
Хвилинний об'єм дихання (ХОД, л/хв) – кількість повітря, яка проходить через дихальну систему під час звичайного спокійного дихання. У дорослих нетренованих осіб величина ХОД коливається в достатньо широких межах: від 4 до 8 л. Величина ХОД залежить від віку, статі реципієнтів, рівня їхньої функціональної підготовленості, а також від стану серцево-судинної системи, ЦНС (в першу чергу від збудливості дихального центру), порушень обміну тощо
У процесі використання спірографічного методу для розрахунку ХОД спочатку визначають значення ЧД і ДО (розраховують на основі аналізу амплітуди цього показника), а потім застосовують формулу:
ХОД = ЧД • ДО
де ХОД – хвилинний об’єм дихання, л/хв;
ЧД – частота дихання, n/хв;
ДО – дихальний об’єм, л.
Форсована життєва ємність легенів (фЖЄЛ, л або мл) – кількість повітря, яку реципієнт може максимально швидко видихнути після глибокого вдиху. Визначають не тільки величину фЖЄЛ, але і час, за який реципієнт здійснює цю операцію. В нормі у здорових дорослих нетренованих людей цей час складає від 1,5 до 2,5 секунд, а саме значення фЖЄЛ не набагато відрізняється від фактичної ЖЄЛ.
Величину фЖЄЛ і час форсованого видиху використовують для діагностики бронхіальної прохідності, що має важливе значення для оцінки функціонального стану системи зовнішнього дихання в цілому.
На спірограмі час і величину фЖЄЛ визначають шляхом розрахунку амплітуди і тривалості цього функціонального параметру. Резерв дихання (РД, л/хв або %) розраховують як відношення звичайного для реципієнта ХОД до МВЛ. Величина РД дозволяє отримати важливу інформацію про ступінь напруги дихальної функції і ступінь навантаження дихальної системи.
В нормі величина РД складає близько 8%, тобто організм використовує близько 8% від своїх максимальних можливостей. Збільшення цього відсотка (зростання РД) свідчить про зниження здатності конкретного реципієнта до виконання фізичних навантажень. При важких поразках дихального апарату і значному падінні МВЛ величина РД може досягати 50%.
Під резервом дихання іноді розуміють також різницю між величинами МВЛ і ХОД. Неабияке діагностичне значення при цьому має відношення цієї форми РД до максимальної вентиляції легенів, тобто має місце наступне співвідношення:
РД = 100 • ((МВЛ-ХОД) / МВЛ))
де РД – резерв дихання %;
МВЛ – максимальна вентиляція легенів, л/хв;
ХОД – хвилинний об’єм дихання, л/хв.
В нормі означене співвідношення складає 80-85%, зростання серцевої або легеневої недостатності сприяє зниженню цього відсотку, він досягає 50-55% при легеневій недостатності 2-ої і 3-їй ступені.
Споживання кисню (л/хв або мл/хв) також визначається за допомогою спірографічного методу. При цьому розраховується висота підйому лінії, яка поєднує основи зубців спірограми і час, за який відбувся цей підйом
Пневматахометрія. Цей метод сприяє визначенню потужності вдиху (Nвд, л/с) і потужності видиху (Nвид, л/с) реципієнта. Потужність видиху зазвичай, дещо більше потужність вдиху. У дорослого здорового нетренованого чоловіка Nвид складає 5-8 л/с, а у жінок – 4-6 л/с.
Погіршення функціонального стану системи зовнішнього дихання, а також ряд патологічних станів (наприклад, порушення бронхіальної прохідності, хронічні поразки легенів) призводить до зниження величин Nвид і Nвд.
Для ефективного використання цього методичного підходу необхідною є наявність спеціального приладу – пневмотахометра, який складається з датчика і вимірювального блоку з манометром. Датчик є трубкою з діафрагмою. Під час форсованого вдиху або видиху по обидва боки трубки виникає різниця тиску, уловлювана диференціальним манометром. Величина цієї різниці пропорційна об'ємній швидкості руху повітря через трубку. Для визначення величин Nвид і Nвд реципієнту, поєднаному з пневмотахометром мундштуком, пропонується послідовно здійснити форсований видих і форсований вдих.
Оксигемометрія. Цей метод слугує для визначення ступеня насичення киснем артеріальної крові.
Для практичної реалізації методу оксигемометрії необхідний спеціальний прилад – оксигемометр. Він складається з датчика, закріплюваного на мочці вуха і вимірювального елемента. Датчик містить фотоелемент і поєднаний з освітлювальною лампою, яка сприяє прогріванню шкіри і розширенню судин, а також пропускає через тканини вуха світло, яке сприймається фотоелементом і перетворюється в електричний струм.
Зміни насичення крові киснем приводять до зміни кольору крові й інтенсивності світлового потоку, що пройшов через тканину вуха. Про кількісні зміни ступеня насичення крові киснем свідчить положення стрілки шкали приладу.
За допомогою методу оксигемометрії реєструють ступінь насичення крові киснем після довільної затримки дихання (СНз) і її відношення до початкового ступеня насичення (СНп), коли реципієнт дихав атмосферним повітрям (приймається в середньому за 95%).
На підставі цих даних розраховують коефіцієнт використання кисню за формулою:
КВК = СНз / СНп.
В нормі величина КВК складає 0,25-0,30 у.о. Зниження цього показника свідчить про неекономічність використання кисню організмом реципієнта.
Розрахункові методи визначення інтегральних показників системи зовнішнього дихання.
Одним із перших розрахункових показників є відхилення фактичної величини ЖЄЛ від належної ЖЄЛ
(відх. ЖЄЛ, %). Відх. ЖЄЛ = ((фЖЄЛ – нЖЄЛ) / нЖЄЛ)) • 100
де відх. ЖЄЛ – відхилення фактичної величини ЖЄЛ від належної, %; нЖЄЛ – величина належної ЖЄЛ, л;
фЖЄЛ – фактична величина ЖЄЛ, л.
Для визначення величини відх. ЖЄЛ необхідно також розраховувати належні величини життєвої ємності легенів.
2. Вентиляційний індекс (ВІ) розглядається як відношення хвилинного об’єму дихання до життєвої ємності легенів.
Значення ВІ можна визначити як критерій реалізації потенційних можливостей системи зовнішнього дихання конкретного реципієнта. Вочевидь, що це положення справедливо при достатньо високих величинах ЖЄЛ і ДО (відомо, що висока величина ХОД може визначатися як несприятливим підвищенням ЧД, так і більш оптимальним шляхом – за рахунок збільшення дихального об’єму).
В загальному виді формула для визначення значень вентиляційного індексу має такий вигляд:
ВІ = ХОД / ЖЄЛ
де ВІ – вентиляційний індекс Ґаріссона, %;
ХОД – хвилинний об’єм дихання, л/хв;
ЖЄЛ – фактична життєва ємність легенів, л.
В нормі вентиляційний коефіцієнт Ґаріссона складає 1,2–2,6%. Для спортсменів характерним є деяке зниження цього параметру (в основному, за рахунок підвищення значень життєвої ємності легенів).
3. Належна величина максимальної вентиляції легенів (нМВЛ, мл). Цей показник є досить інформативним під час характеристики потенційних можливостей дихальної системи, особливо в умовах екстремальних зовнішніх дій.
Серед достатньо великої кількості розрахункових методик визначення нМВЛ найбільше розповсюдження отримала формула Пібоді в модифікації А.Г.Дембо, згідно з якою:
нМВЛ = 11,5 • ЖЄЛ (для осіб молодше 45 років)
нМВЛ = 17,5 • ЖЄЛ (для осіб старше 45 років)
В обох формулах
нМВЛ – належна величина максимальної вентиляції легенів, мл;
ЖЄЛ – фактична життєва ємність легенів, мл.
Отримані значення нМВЛ зазвичай, порівнюють з величинами МВЛ, зареєстрованими експериментальним шляхом і доходять висновків щодо потенційних можливостей системи зовнішнього дихання
4. Індекс гіпоксії (ІГ). Цей розрахунковий показник характеризує ступінь стійкості організму до дефіциту кисню. У спортивній функціональній діагностиці індекс гіпоксії набуває важливого значення у процесі обстеження спортсменів, які виконують фізичні навантаження з великою кисневою заборгованістю (дистанції спринтів в циклічних видах спорту, деякі види спортивних ігор тощо).
Традиційно величину індексу гіпоксії розраховують за такою формулою: ІГ = Твид. / ЧСС
де ІГ – індекс гіпоксії, у.о.;
Твид. – час затримки дихання на видиху, с.;
ЧСС – частота серцевих скорочень, уд/хв.
В нормі у здорових нетренованих чоловіків значення ІГ складає 0,409–0,586 у.о., у жінок - 0,369–0,546 у.о. В осіб, які систематично займаються фізичною культурою і спортом, реєструються більш високі величини індексу гіпоксії: серед чоловіків - 0,609–0,786 у.о., серед жінок - 0,509–0,686 у.о. 5.Індекс Скібінського (ІС) характеризує не тільки потенційні можливості системи зовнішнього дихання, її стійкість до гіпоксії, але і, певною мірою, рівень узгодженості функціонування з системою кровообігу. Формула для розрахунку індексу Скібінського має такий вигляд:
ІС = ЖЄЛ • Твид / ЧСС
де ІС – індекс Скібінського, у.о.;
ЖЄЛ – фактична величина життєвої ємності легенів, мл;
Твид – час затримки дихання на видиху, с.;
ЧСС – частота серцевих скорочень, уд/хв.
В нормі у здорових нетренованих чоловіків значення ІС складає 2500–3900 у.о., у жінок - 1500–2900 у.о.
В осіб, які систематично займаються фізичною культурою і спортом, спостерігаються більш високі величини індексу Скібінського: серед чоловіків - 3500–4900 у.о., серед жінок - 3000–4400 у.о.
Функціональні проби системи зовнішнього дихання. Під час аналізу рівня функціонування будь-якої фізіологічної системи, застосування функціональних проб, тобто дослідження характеру реакції означеної системи на певну дію ззовні, має велике значення.
Найбільш розповсюдженими є функціональні проби із затримкою дихання на вдиху (проба Штанге) і на видиху (проба Ґенчі).
В обох випадках реєструється максимально можливий час затримки дихання (відповідно Твд. і Твид.). Означені проби дозволяють оцінити ступінь стійкості системи зовнішнього дихання до умов дефіциту кисню.
1. Під час проведення функціональної проби Штанге реципієнту, який знаходиться в положенні сидячи, після глибокого видиху пропонується зробити глибокий вдих і затримати дихання на максимальний час. Задля запобігання виходу певної частини повітря через ніс реципієнта, застосовуються спеціальні гумові затиски. Результат затримки дихання фіксується секундоміром.
2. Аналогічно проводиться і функціональна проба Ґенчі. Відмінність полягає лише в тому, що після глибокого вдиху реципієнт робить глибокий видих і затримує дихання в цьому положенні.
Також фіксується час затримки дихання (Твид.). В нормі час затримки дихання на вдиху (Твд.) і видиху (Твид.) складає у здорових дорослих нетренованих чоловіків відповідно не менше 50-60 с і 30-40 с, у жінок – не менше 40-50 с і 20-30 с.
3. Широке розповсюдження отримала також проба Розенталя, яка дозволяє оцінити ступінь тренованості апарату зовнішнього дихання.
Згідно з цією пробою, у реципієнта 5 разів з інтервалом в 30 с визначаються величини життєвої ємності легенів, реєструється ЖЄЛmax і ЖЄЛmin, а також різниця між ними (∆ЖЄЛ) в л або мл.
Норма ∆ЖЄЛ складає від 100 до 200 мл. Більш низькі величини цього функціонального параметра свідчать про високий ступінь тренованості дихальної системи організму і, навпаки, більш високі – про зниження тренованості системи зовнішнього дихання.
ВИСНОВКИ
Самовдосконалення найчастіше спонукається прагненням перевершити себе сьогоднішнього, домогтися більш високих результатів, підвищити свою майстерність, набути значимих для себе якостей особистості.
Це постійна робота над собою з метою позитивної зміни, наближення до певного ідеалу "Я", реалізація тенденції до особистісного зростання.
Фізичне самовдосконалення - робота над своїм тілом, його красою, силою, витривалістю й здоров'ям.
Фізичне самовдосконалення дуже тісно пов'язано з особистісним самовдосконаленням.
Під фізичним самовдосконаленням розуміється сукупність прийомів і видів життєдіяльності, що визначають і регулюють позицію людини відносно свого фізичного розвитку, фізичної підготовленості і стану здоров’я.
Самоспостереження - універсальний метод самопізнання, глибина і адекватність якого залежать від його цілеспрямованості та вміння суб'єкта бачити, систематично спостерігати на основі виділених критеріїв за якостями або властивостями особистості.
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ІНФОРМАЦІЇ
Теорія і методика фізичного виховання: підруч. для студ. вищ. навч. закл. фіз. виховання і спорту / за ред. Т. Ю. Круцевич. – К. : Олімпійська література, 2008. – Т. 2. – 366 с.
Селуянов В.Н. Технология оздоровительной физической культуры / В.Н. Селуянов. – 2-е изд. – М.: ТВТ Дивизион, 2009. – 192 с.
Круцевич Т.Ю. Научные исследования в массовой физической культуре. – Киев: Здоров’я, 1985. – 117 с.
4.Грибан В. Г. Валеологія : [навч. посіб.] / В. Г. Грибан. – К. : Центр навч. літератури, 2005. – 251 с.