«конституційно-правові відносини: поняття, ознаки, структура та особливості»

1 2

Ім'я файлу: Курсова - КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ.docx
Розширення: docx
Розмір: 65кб.
Дата: 11.01.2022
скачати
Пов'язані файли:
Курсова- Конституційно-правова відповідальність.docx
Курсова - МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ.docx
Курсова - СТАТУТ ГРОМАДИ.docx
ВІТАЄМО ВЕСНУ КОНСПЕКТ.docx
Tsenyova 1-23-14 - eui - Z.docx
5.2. Заняття Українська сорочка. Малювання.docx

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ ІНСТИТУТ

КАФЕДРА ЗАГАЛЬНО-ПРАВОВИХ ДИСЦИПЛІН

Курсова робота

на тему:

«КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ: ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ, СТРУКТУРА ТА ОСОБЛИВОСТІ»

Виконав: курсант ______ навчального взводу, рядовий поліції ___________
Науковий керівник: доцент кафедри загально-правових дисциплін,

кандидат політичних наук

_________________
Кривий Ріг

2021

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………..……………………...…….4

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ, ОСОБЛИВОСТІ ТА ВИДИ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН……………………………………………………………...7

1.1. Поняття і особливості конституційно-правових відносин……………….….….7

1.2. Види конституційно-правових відносин………………………………………..10

РОЗДІЛ 2. СУБ’ЄКТИ ТА ОБ’ЄКТИ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН……………………………………………………………………………14

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………..……….30

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ………………………………………...…..33

Курсова робота: 34 сторінки, 24 джерела.

Об’єктом дослідження курсової роботи є законодавство України.

Предмет дослідження – конституційно-правові відносини.

Метою курсової роботи є дослідження конституційно-правових відносин в Україні.

Відповідно до вказаної мети було поставлено та вирішено наступні завдання:

- дослідити передумови виникнення та розвитку правового регулювання конституційних відносин в України;

- провести дослідження правової природи конституційно-правових відносин;

- охарактеризувати суб’єктно-об’єктний склад та зміст конституційно-правових відносин;

- провести дослідження поняття юридичного факту в конституційному праві.

Методологічну основу курсової роботи становили сучасні методи пізнання: діалектичний, формально-логічний, історичний, порівняльно-правовий, аналітико-синтетичний.

Ключові слова: система права, конституційно-правова норма, конституціоналізм, ефективність, конституційна модернізація, конституційні відносини, правові відносини.
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Правовідносини є головним засобом, з допомогою якого вимоги юридичних норм втілюються в поведінці людей. Юридичні норми реально виявляють свої регулятивні властивості тільки тоді, коли вони починають функціонувати в правовідносинах. Саме у правовідносинах проявляється буття Конституції України., яке соціально реалізується. Конституційно-правові відносини забезпечують зв'язок Основного Закону з найважливішими соціальними процесами і є результатом дії норм конституційного права. Але вони виникають із практичної діяльності суб’єктів державно-правових зв’язків. Питання конституційно-правових відносин – одна із суттєвих проблем конституційного права, оскільки вияв їх характеру, зміст та специфіки допомагає відокремити конституційне право України від інших галузей права, розкрити його функціональне призначення, особливості регламентованих норм правових зв’язків.

Конституційне право України має власну галузеву систему – сукупність взаємопов’язаних і взаємозумовлених інститутів і норм конституційного права, що регулюють суспільні відносини, пов’язані з реалізацією влади у суспільстві та державі. Система конституційного права України є багатоаспектним правовим явищем, що структурно представлене не лише інститутами і нормами конституційного права, а й іншими складовими елементи. Так у системі конституційного права України слід виділяти матеріальні та процесуальні інститути і норми; інститути і норми загальної та особливої частини; публічні та приватні інститути і норми, з домінуванням перших тощо.

При цьому, якщо такі складові елементи системи конституційного права України як інститути і норми конституційного права є значною мірою дослідженим явищем, то інші складові елементи цієї системи залишаються малодослідженими. У першу чергу, йдеться про поділ системи конституційного права України на загальну та спеціальну (особливу) частини.

Конституційно-правові відносини – це суспільні відносини, врегульовані нормами конституційного права України, змістом яких є юридичний зв'язок між його суб’єктами у формі взаємних прав і обов’язків, передбачених відповідною нормою конституційного права.

Таким чином, змістом конституційно - правових відносин є юридичний зв'язок між суб’єктами у формі прав і обов’язків, передбачених відповідною правовою нормою конституційного права, тобто соціальна поведінка учасників цих відносин. Останнім притаманні загальні риси, характерні для всіх правовідносин, адже будь-які з них є результатом впливу правової норми на відносини в суспільстві. Природа конституційно-правових зв’язків розкривається у змісті суб’єктивних прав і юридичних обов’язків суб’єктів правовідносин. При цьому суб’єктивне право дає можливість суб’єкту діяти в межах, визначених нормою конституційного права України ,на свій розсуд, і в необхідних випадках вимагати відповідної поведінки від інших суб’єктів правовідносин, у тому числі від державних органів та органів місцевого самоврядування. Конституційно-правові відносини є основою правового регулювання у сфері політико-державного управляння, і це визначає їх головну роль у регулюванні суспільних зв’язків.

Водночас вони мають особливі риси, пов’язані на сам перед зі специфікою предмета правового регулювання., суб’єктами правовідносин, механізмом їх реалізації, місцем у системі правових зв’язків тощо.

Конституційно-правові відносини відрізняються своїм змістом, виникають в особливій сфері відносин, які ставлять предмет конституційного права України. Вони є різновидом політико-правових зв’язків. Оскільки пов’язані з правовим регулюванням політико-правових процесів, і, насамперед, з реалізацією державними структурами владних повноважень, з поділом влади між цими структурами і взаємодією органів законодавчої, виконавчої і судової влади, з визначенням правового статусу людини і громадянина, функціонуванням політичних партій, інших суб’єктів політичного процесу.

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність дослідження курсової роботи.

Об’єктом дослідження курсової роботи є законодавство України.

Предмет дослідження – конституційно-правові відносини.

Метою курсової роботи є дослідження конституційно-правових відносин в Україні.

Відповідно до вказаної мети було поставлено та вирішено наступні задачі:

- дослідити передумови виникнення та розвитку правового регулювання конституційних відносин в України;

- провести дослідження правової природи конституційно-правових відносин;

- охарактеризувати суб’єктно-об’єктний склад та зміст конституційно-правових відносин;

- провести дослідження поняття юридичного факту в конституційному праві.

Методи дослідження. Методологічну основу курсової роботи становили сучасні методи пізнання: діалектичний, формально-логічний, історичний, порівняльно-правовий, аналітико-синтетичний.

РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ, ОСОБЛИВОСТІ ТА ВИДИ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН
1.1. Поняття і особливості конституційно-правових відносин
Визначення сутності та змісту інституту конституційно-правових відносин видається неможливим без виявлення юридичної природи конституційних правовідносин у їх широкому розумінні. До недавнього часу конституційно-правові відносини залишалися малодослідженими. Певні позитивні зрушення в дослідженні проблем конституційно-правових відносин відбулися лише в останні роки.

Вітчизняні й зарубіжні вчені по різному тлумачили сутність і зміст конституційно-правових відносин, їх особливості, але в цілому можна говорити про певну єдність точок зору щодо сутності і змісту конституційно-правових відносин як юридичної категорії. Так, В.Й. Лучін вважав, що конституційно-правові відносини – це особлива, взята в єдності найбільш узагальнених і соціально значущих характеристик юридична форма політичних відносин [1, с. 113]. Правовідносини, на думку вченого, як би складають діяльнісно-практичну сторону конституції, в них здійснюється опосередкування громадської практики [2, с. 74].

Конституційно-правові відносини – це суспільні відносини, врегульовані конституційно-правовими нормами, тобто відносини, суб'єкти яких наділяються взаємними правами і обов'язками згідно з приписами конституційно-правових норм. За змістом це найважливіші для забезпечення життєдіяльності суспільства відносини, спрямовані на здійснення народовладдя, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, які після врегулювання їх нормами конституційного права набувають характеру конституційно-правових. Саме в рамках конституційно-правових відносин приписи конституційно-правових норм втілюються у поведінку суб'єктів конституційного права.

Питання конституційних відносин є одним з найважливіших у теорії конституційного права. Виявлення характеру таких відносин, їх змісту та особливостей дозволяє відмежувати конституційне право від інших галузей права, розкрити його функціональне призначення.

На думку О. Ф. Фрицького, конституційно-правові відносини – це політико-правові суспільні відносини, врегульовані нормами конституційного права України, змістом яких є юридичний зв’язок між його суб’єктами у формі прав та обов’язків, передбачених відповідною конституційно-правовою нормою [3, с. 49]. Ця ж точка зору підтримується й Ю. М.Тодикою [4, с. 16]. Існують й інші точки зору на сутність і зміст конституційно-правових відносин. Утім, при визначенні конституційно-правових відносин, учені лише модернізували відповідні положення радянської правової доктрини, ігноруючи інші методологічні підходи, зокрема, детермінізм, при дослідженні цього правового явища.

Конституційно-правові відносини слід досліджувати із комплексним застосуванням різних методологічних підходів, зокрема, детерміністичних, що ґрунтуються на основі вчення про детермінізм (Детермінізм (від лат. determino – визначаю), як класичне філософське вчення про об’єктивні закономірні універсальні взаємозв’язки і взаємообумовленості речей, процесів і явищ об’єктивного світу. Це вчення бере свої виток із часів середньовіччя і пізніше знаходить комплексне обґрунтування в концепції причинності Д. Лапласа (XVIII ст.), трансформуючись із часом із філософського вчення, що на початку XX ст. зазнало кризи і критикувалося за тогочасними вченими як фаталістичне вчення, в методологічний принцип і конкретний метод наукового пізнання, у тому числі й у юридичній науці) [5, с. 421].

Конституційні відносини є результатом дії норм конституційного права, хоча це зовсім не значить, що такі відносини виникають безпосередньо з цих норм: основою їх виникнення є безпосередня практична діяльність суб'єктів конституційного права. Конституційно-правовим відносинам властивий цілий ряд специфічних ознак, які відрізняють їх від відносин інших галузей права. Цілком очевидно, що ці особливості обумовлені характером предмета конституційно-правового регулювання, якими є суверенітет народу України у всіх його зв'язках і опосередкуваннях. Конституційно-правові відносини характеризуються рисами як спільними для всіх видів правовідносин, так і специфічними, притаманними лише цьому виду правовідносин.

Так, конституційно-правові відносини мають єдину для всіх правовідносин структуру – об'єкт, суб'єкт і зміст (суб'єктивні права та юридичні обов'язки), а їхня специфіка пов'язана:

по-перше, з їх змістом - вони виникають в особливій сфері суспільних відносин (відносини владарювання), які є предметом конституційного права й пов'язані зі здійсненням публічної влади та реалізацією прав і свобод людини;

по-друге, з особливостями об'єкта, суб'єкта та характером юридичних зв'язків між суб'єктами цих відносин.

Найбільш характерними ознаками конституційно-правових відносин є такі особливості:

1. Це найбільш суттєві суспільні відносини, які виникають у сфері здійснення влади народом країни. Решта суспільних відносин є підпорядкованими конституційним відносинам.

2. Це різновид політико-правових відносин, оскільки предметом їх правового регулювання є політика, тобто та сфера життєдіяльності суспільства, яка зв'язана з державною владою, з боротьбою різних політичних партій, соціальних груп за завоювання і здійснення влади. Звідси їх особливий, імперативний характер, провідна роль у системі правових відносин. Вони визначають зміст інших відносин, функціональне призначення яких – забезпечити суверенітет народу України.

3. Їм властиве особливе коло суб'єктів, головною ознакою яких є реалізація державно-владних повноважень в основному шляхом нав'язування своєї волі. Це, однак, не виключає можливості існування суб'єктів, які діють на паритетних, рівноправних засадах.

4. Для них характерний особливий спосіб реалізації прав і обов'язків учасників відносин. В одних випадках такі права і обов'язки реалізуються безпосередньо в даному відношенні, в інших – через норми інших галузей права, які конкретизують ці права й обов'язки. Такі норми характерні як для Конституції України, так і для інших джерел конституційного права.

5. Особливістю конституційно-правових відносин є й те, що вони виникають і реалізуються у сфері власне державної діяльності як такої. Така діяльність є основною формою вияву повновладдя народу України, що органічно поєднує в собі інститути безпосередньої демократії і діяльності представницьких органів влади.

Виходячи з основних положень про причинно-наслідкову сутність правових явищ, їх багато вимірність та діяльнісний характер, конституційно-правові відносини слід оцінювати не тільки як перманентні суспільні відносини, що виникають, змінюються та припиняються на підставі норм конституційного права і є як результатом вольової діяльності чи поведінки суб’єктів конституційно-правових відносин, так і результатом впливу на цих суб’єктів об’єктивних явищ.

Конституційно-правові відносини – це нормативно визначені суспільно-політичні відносини, що виникають, змінюються або припиняються внаслідок діяльності чи поведінки суб’єктів конституційно-правових відносин, або ж незалежно від їх волі, як результат певного стану чи статусу і породжують конституційні права і обов’язки учасників цих відносин.
1.2. Види конституційно-правових відносин
Конституційно-правові відносини можна класифікувати за змістом, суб’єктами, формою, територією та часом дії. Утім, номенклатура наведених критеріїв класифікації конституційно-правових норм не є вичерпною.

Що стосується змісту, то О.О. Кутафін пропонує поділяти всі конституційно-правові відносини на матеріальні та процесуальні, в залежності від того, який вид конституційно-правових норм реалізується в конкретному виді правовідносин [6, с. 73]. Тобто, до матеріальних конституційно-правових відносин можна віднести правовідносини між вищими органами державної влади, а до процесуальних – правовідносини, що виникають на основі дії Регламенту Верховної Ради України.

Конституційно-правові відносини можна класифікувати й за змістом окремих уособлених груп конституційно-правових норм, на основі яких виникають, змінюються та припиняються конституційно-правові відносини. Ці групи норм традиційно називають інститутами конституційного права. Відповідно до існуючої системи інститутів конституційного права (системи конституційного права) можна виділити такі основні види конституційно-правових відносин: правовідносини, пов’язані з основами суспільного і державного ладу; правовідносини, що виникають у зв’язку з реалізацією прав, свобод і обов’язків людини і громадянина; правовідносини, пов’язані зі здійсненням безпосередньої демократії; правовідносини у сфері здійснення державної влади (законодавчої, виконавчої, судової); правовідносини у сфері адміністративно-територіального устрою; правовідносини у сфері місцевого самоврядування.

За суб’єктами конституційно-правові відносини можна поділити на три основні групи, в залежності від домінування в конкретному виді правовідносин інтересів того, чи іншого суб’єкту конституційно-правових відносин. Це правовідносини, пов’язані з інтересами Українського народу; правовідносини, пов’язані з реалізацією інтересів держави та її органів; правовідносини, пов’язані з реалізацією інтересів територіальних громад і органів місцевого самоврядування.

За формою конституційно-правові відносини можуть бути формалізованими та неформалізованими. Формалізовані конституційно-правові відносини чітко визначаються нормами Конституції України та законів, наприклад, процедура прийому в громадянство. Неформалізовані правовідносини характеризуються відсутністю чітко визначеного порядку реалізації конкретних конституційно-правових норм при наявності нормативних застережень щодо часу, місця та кола суб’єктів, на яких поширюється дія цих норм. Наприклад, реалізація активного виборчого права.

За територією дії конституційно-правові відносини можуть бути загальнодержавними та місцевими(локальними). До першого виду правовідносин можна віднести вибори Президента України, до другого проведення місцевого референдуму.

За часом, тобто дією у часі конституційно-правові відносини є постійними і тимчасовими. Переважна більшість конституційно-правових відносин є постійними і не обмежуються в часі. Хоча вони можуть припинитися і за настання певних умов (юридичного факту), як правило юридичної події. Наприклад, смерть громадянина України веде до припинення правовідносин, пов’язаних із його конституційними правами чи обов’язками. Тимчасові конституційно-правові відносини виникають і припиняються за настання юридичного факту, пов’язаного, як правило, з введенням особливого правового режиму, наприклад надзвичайного стану.

Учені пропонують й інші класифікації конституційно-правових відносин. Наприклад, О.О. Кутафін поділяє такі правовідносини за формою на власне конституційно-правові відносини і правові стани [6, с. 77], В. Й. Лучін – за способом індивідуалізації суб’єктів (відносні та абсолютні); за юридичними фактами (з якими пов’язано їх виникнення, зміна і припинення) тощо [1, с. 119].

Загальний або конкретний характер конституційно-правових відносин зумовлений характером відповідних норм конституційного права. Так, реалізація конституційно-правових норм загально-регулятивного характеру (норм-принципів, норм-декларацій, норм-дефініцій тощо) приводить до виникнення конституційно-правових відносин загального характеру, якими не визначаються конкретні суб'єкти відносин, їхні взаємні права та обов'язки (ці питання деталізуються в чинному законодавстві та в конкретних правовідносинах). Це, зокрема, стосується декларованих Конституцією України принципів народного суверенітету (ст. 5), поділу влади (ст. 6). Зазначені відносини регулюються нормами конституційного права в головних рисах.

Інколи виокремлюють особливий різновид загальних конституційно-правових відносин – конституційні стани, себто такі відносини, якими визначаються конкретні суб'єкти. А права та обов'язки цих суб'єктів чітко не встановлено, наприклад, стан громадянства або статус Автономної Республіки Крим у складі України.

Для конкретних конституційно-правових відносин характерним є наявність чітко визначених сторін і визначені взаємовідносини між ними. На відміну від загальних конституційно-правових відносин вони регулюються нормами конституційного права в повному обсязі.

РОЗДІЛ 2. СУБ’ЄКТИ ТА ОБ’ЄКТИ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН
Конституційно-правові відносини мають свій юридичний склад, тобто внутрішню взаємоузгоджену структуру діалектично пов’язаних основних складових елементів. Існують різні точки зору щодо складу конституційно-правових відносин і їх складових елементів. Традиційно ж основними елементами цих правовідносин вважають суб’єкти, об’єкти, суб’єктивні права і юридичні обов’язки та юридичні факти. Хоча вчені іноді відносять до кола елементів конституційно-правових відносин й інші елементи, зокрема, функції правовідносин, форми правовідносин тощо.

Важливим елементом конституційно-правових відносин є їх суб’єкти. Так, відповідно до загальної теорії права, в переважній більшості, пріоритетними суб’єктами правовідносин вважаються фізичні і юридичні особи, тобто пріоритетні учасники приватноправових відносин (цивільних, трудових тощо), тоді, як пріоритетними суб’єктами конституційних правовідносин об’єктивно є спільності та організації: народ, нація, корінні народи, національні меншини, держава, органи державної влади, територіальні громади та інші суб’єкти місцевого самоврядування тощо.

Суб’єкти конституційного права – це учасники суспільних відносин наділені конституційною правосуб’єктністю, тобто правоздатністю і дієздатністю, що визначається нормами конституційного права. Конституційна правоздатність виражається у системі конституційних прав і обов’язків учасників конституційно-правових відносин, а конституційна дієздатність полягає у здатності реалізовувати ці права і обов’язки.

При цьому, конституційна правосуб’єктність може як встановлюватися, так і визнаватися (санкціонуватися) нормами конституційного права. Зокрема, за рядом колективних суб’єктів конституційних правовідносин правосуб’єктність визнається і в окремих випадках не потребує спеціального законодавчого закріплення. Наприклад, згідно зі ст. 11 Конституції України держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України, тобто Українська держава визнає основні природні права національних і етнічних спільнот.

До суб’єктів конституційно-правових відносин, як правило, відносять, такі найбільш поширені види суб’єктів: 1) спільності (народ, нація, національні меншини, корінні народності, територіальні громади тощо); 2) держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, депутати, службові та посадові особи; 3) політичні партії, громадські організації та блоки (асоціації); 4) громадяни України, іноземці, особи без громадянства, жителі, біженці; 5) підприємства, установи, організації; 6)міжнародні органи і організації; 7) органи самоорганізації населення; 8) засоби масової інформації (ЗМІ) [7, с. 29].

Суб'єкти конституційно-правових відносин – це особи, спільноти людей, органи, організації тощо, які згідно з приписами конституційно-правових норм є носіями суб'єктивних юридичних прав і обов'язків. Суб'єктами конституційного права зазначені особи, організації тощо можуть стати лише за умови їхньої право-суб'єктності, яка містить правоздатність і дієздатність.

Правоздатність – це обумовлена конституційно-правовою нормою здатність суб'єкта конституційно-правового відношення мати суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Правоздатність фізичної особи в конституційно-правовій сфері настає від моменту її народження і припиняється після її смерті.

Дієздатність – це обумовлена конституційно-правовою нормою здатність суб'єкта конституційно-правового відношення своїми діями набувати і здійснювати суб'єктивні права та юридичні обов'язки. У повному обсязі дієздатність фізичної особи в конституційно-правовій сфері виникає з досягненням нею 18 років. В окремих випадках закон передбачає деякі винятки. Так, наприклад, зміна громадянства дітей у разі зміни громадянства їхніх батьків, а також у разі усиновлення, може відбуватися тільки за згодою дітей, які досягли 15 років (ст. 16 Закону України «Про громадянство України»); засновниками молодіжних і дитячих громадських організацій можуть бути громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства, які також досягли 15-річного віку (ст. 11 Закону України «Про об'єднання громадян»).

Коло суб'єктів конституційно-правових відносин є досить специфічним і характеризує особливість таких відносин щодо інших видів правовідносин. Так, суб'єктами конституційно-правових відносин можуть бути:

1) фізичні особи – громадяни, іноземці, біпатриди (особи, які мають два громадянства), апатриди (особи без громадянства);

2) спільноти (колективи) людей – народ України, територіальні громади, населення адміністративно-територіальних одиниць (областей, Автономної Республіки Крим, районів);

3) Українська держава в цілому;

4) Автономна Республіка Крим - невід'ємна складова частина України, що має автономний статус;

5) органи державної влади України та їхні посадові особи;

6) органи місцевого самоврядування та їхні посадові особи;

7) кандидати в депутати, кандидати у Президенти України, кандидати на посади сільських, селищних, міських голів;

8) народні депутати України;

9) депутати місцевих рад;

8) збори виборців;

9) депутати представницьких органів місцевого самоврядування, сільські, селищні, міські голови;

9) органи та посадові особи Верховної Ради України;

10) виборчі комісії;

11) об'єднання громадян – політичні партії, громадські організації, профспілки, релігійні об'єднання;

12) органи самоорганізації населення, загальні збори громадян за місцем проживання тощо.

Деякі із зазначених суб'єктів можуть виступати як носії прав еволюція. Матеріальне і нематеріальне виробництво; та обов'язків, передбачених приписами лише конституційно-правових норм, тобто вони не можуть бути учасниками правовідносин, що виникають внаслідок реалізації інших видів норм національного права України (наприклад, збори виборців, народ України, збори громадян за місцем проживання тощо).

Досить складним є питання щодо конституційної правосуб'єктності юридичної особи – одного з основних суб'єктів приватного (цивільного) права. Це поняття не міститься в Конституції України, але передбачене деякими джерелами конституційного права, наприклад, Законом України «Про Конституційний Суд України».

У Цивільному кодексі України під юридичною особою розуміється організація, створена і зареєстрована в установленому законом порядку (ст. 80). При цьому згідно зі ст. 81 Цивільного кодексу України юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. До останніх відносять організації, створені розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Цей статус можна було б, на думку автора, надати територіальним громадам, Автономній Республіці Крим, Українській державі в цілому.

Аналізуючи суб'єктний склад конституційно-правових відносин, слід підкреслити, що їхньою важливою особливістю є нерівноправність суб'єктів. Ця обставина обумовлена тим, що в конституційно-правових відносинах (особливо в конкретних) діє принцип влади і підпорядкування, тобто одні із суб'єктів виступають уповноваженою стороною, інші – зобов'язаною. Водночас один і той самий суб'єкт конституційного права в різних конституційно-правових відносинах може виступати одночасно як уповноваженою, так і зобов'язаною (підпорядкованою) стороною. Наприклад, у випадках, коли людина виступає суб'єктом конституційних прав і свобод, вона може вимагати від держави відповідних гарантій реалізації цих прав і свобод. І, навпаки, держава вимагає від людини виконання її конституційних обов'язків.

Зміст конституційно-правових відносин характеризується складною структурою. Умовно в конституційно-правовому відношенні вирізняють юридичний (суб'єктивні права та юридичні обов'язки) і матеріальний (фактична поведінка суб'єктів) зміст. При цьому в конкретних конституційно-правових відносинах суб'єктивне право учасників конституційно-правових відносин – це їхня, гарантована конституційно-правовою нормою, можливість вільно діяти в певних, визначених нормою межах, а юридичний обов'язок установлена конституційно-правовою нормою вимога діяти певним, чітко визначеним чином або утриматися від здійснення певних дій.

Юридичний зміст загальних конституційно-правових відносин виявляється через конституційно-правовий статус їх суб'єктів. При цьому конституційно-правові норми не містять конкретного переліку суб'єктів і не індивідуалізують їхні взаємні права та обов'язки. Для таких відносин характерним є особливий механізм реалізації їх суб'єктами своїх прав та обов'язків. Так, у значній частині цих відносин права та обов'язки суб'єктів реалізуються не безпосередньо, а через інші правовідносини, що виникають внаслідок реалізації різних видів правових норм і мають конкретний характер.

Правовідносинам завжди традиційно приділялася значна увага у вітчизняній і зарубіжній юридичній науці. Йдеться передусім про поняття правовідносин, їх види, структуру, характеристику окремих складових правовідносини. При цьому якщо поняттю правовідносин, їх класифікації, дослідженню правової природи суб'єктів правовідносин, юридичних фактів присвячено чимало праць, то проблема визначення юридичної природи об'єктів правових відносин (об'єктів права) залишається відкритою як у загальній теорії права, так і в галузевих юридичних науках. Не є винятком і наука конституційного права.

Як правило, наука конституційного права перебуває під відомим впливом здобутків загальної теорії права. Значною мірою невизначеність категорії «об'єкт конституційного права» (як і «об'єкт конституційно-правових відносин», що є фактично ідентичними) була започаткована ще в науці конституційного (державного) права.

Здобутки загальної теорії права до сьогодні перебувають під впливом трьох основних доктринальних підходів до об'єктів правовідносин, що були започатковані ще за радянської доби. Перша група (С.Ф. Кечек'ян, А.К. Стальгевич, Ю.Г. Ткаченко та ін.) відносила до об'єктів поведінку людей і речі; друга група (B.C. Основній та ін.) категорично не сприймала віднесення поведінки людей до об'єктів правовідносин; третя група вчених (Н.М. Коркунов, О.С. Іоффе та ін.) заперечувала факт того, що речі належать до числа об'єктів правовідносин [8, с. 9].

Як правило, на сьогодні вітчизняні та зарубіжні правознавці в галузі загальної теорії держави і права визначають, що об'єктом правових відносин є невизначене коло суспільних відносин у сфері відносин, що регулюються правом. Зокрема, у Юридичній енциклопедії Ю.С. Шемшученко зазначає, що об'єкт права – це матеріальні й нематеріальні блага, з приводу яких виникають правовідносини. До них, зокрема, належать речі, гроші, цінні папери та інше майно, а також майнові права; роботи і послуги; інформація; нематеріальні особисті блага (честь і гідність людини, її свобода і недоторканність тощо); продукти духовної творчості та права інтелектуальної власності; поведінка і дії юридичних і фізичних осіб тощо. Види й обсяг матеріальних і нематеріальних благ, що становлять об'єкт права, визначаються законодавцем і закріплюються у законах та інших нормативно-правових актах [9, с. 133].

О.Ф. Скакун зазначає, що об'єкти правовідносин – це матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких суб'єкти вступають у правовідносини, здійснюють свої суб'єктивні юридичні права і суб'єктивні юридичні обов'язки. Розрізняючи такі види об'єктів правовідносин: 1) предмети матеріального світу: речі, цінності, майно тощо; 2) послуги виробничого і невиробничого характеру; 3) продукція духовного й інтелектуального характеру: 4) особисті немайнові блага [10, с. 412]. Інші підручники із загальної теорії держави і права обходять це питання або ж торкаються його фрагментарно.

Разом з тим, слід зазначити, що останнім часом у вітчизняній правовій науці посилюється інтерес щодо дослідження юридичної природи об'єкта права. Зокрема, Є. Курінний зазначає, що об'єкт права має бути найголовнішою юридичною категорією в ієрархії системи основних правових елементів, оскільки усілякій вольовій поведінці повинен передувати процес усвідомлення досягнення поставлених цілей та виконання завдань, що спричиняють її, за результатами якого має обиратися найбільш раціональний варіант вольової поведінки, що забезпечуватиме максимальну повноту та своєчасність реалізації потреб й інтересів, які формуються у суспільстві [11, с. 33]. Виходячи з цього, вчений визначає, що об'єкт права – це сукупність суспільних потреб та інтересів, реалізація яких забезпечується правовою регламентацією.

Вчені-правознавці також значною мірою перебувають під впливом радянської теорії щодо об'єкта правовідносин. Так, В.С. Нерсесянц засвідчує, що під об'єктом правовідносин слід розуміти ті матеріальні та духовні блага, наданням і використанням котрих задовольняються інтереси уповноваженої сторони правовідносин. До того ж автор додає, що зв'язок об'єкта з інтересами учасників виводить нас за межі аналізу юридичної форми правовідносин і дозволяє встановити зв'язок цієї форми з різноманітними формами матеріальних, організаційних та культурних потреб особи і суспільства [12, с. 47].

Схожа невизначеність щодо об'єкта конституційно-правових відносин зберігається не лише в конституційному праві Україна, а й в інших галузях права.

У конституційному праві існує невизначеність об'єкта права (правовідносин). Зокрема, Ю.Г. Ткаченко вважав, що державно (конституційне) правові відносини взагалі не мають свого об'єкта. Інші ж учені передбачали, що кожній галузі права властивий свій, індивідуальний об'єкт правовідносин (Ю.А. Тихомиров). У цьому, безперечно, є сенс. Ця ж невизначеність щодо об'єктів конституційного права зберіглася і в пострадянський період. З точки зору В.Й. Лучіна, конституційним правовідносинам властиві різноманітні, не позбавлені особливостей об'єкти матеріального і нематеріального характеру, з приводу котрих суб'єкти вступають в певні правові зв'язки. По суті – це ті явища, предмети оточуючого світу, на які націлені суб'єктивні юридичні права й обов'язки.

Об'єктами загальних конституційних правовідносин виступають головним чином вищі соціальні суспільні цінності, що набувають конституційного рангу й дістають закріплення в конституційних принципах, у загальнорегулятивних нормах, програмних положеннях. Це – основи конституційного ладу; людина, ЇЇ права і свободи; інтереси суспільства і держави; повновладдя і самоврядування народу; національний і державний суверенітет; федералізм; демократія, ідеологічна і політична багатоманітність; багатопартійність; право і законність; мир і міжнародне співробітництво та ін. Ці цінності, на думку В.Й. Лучіна, не є строго ієрархічною, формалізованою системою, але надмірне, вільне ставлення до них є неприпустимим. Об'єкти надають конституційно-правовим відносинам осмисленість, цілеспрямованість, відіграють важливу роль у забезпеченні зв'язку між їх учасниками, в реалізації ними своїх законних інтересів. Це необхідний структуроутворюючий елемент конституційних правовідносини.

Із точки зору Ю.К. Краснова, об'єкти правовідносин – це те, з приводу чого суб'єкти права вступають в юридичні зв'язки і на що спрямовані їх права і обов'язки. В державно-правових відносинах це – суверенітет, розподіл влади, тип державного устрою, гідність особи, свобода тощо.

Білоруський вчений М.Ф. Чудаков вважає, що об'єктами конституційно-правових відносин найчастіше є: матеріальні об'єкти (іноді їх ще називають майновими благами), немайнові блага і дії. При цьому він зазначає, що питання про об'єкти конституційного права є досить складним для юридичної науки, оскільки навіть видатні теоретики, говорячи про них, визначають ці об'єкти досить умовно, оскільки об'єкти конституційного права досить часто є неосяжними, не піддаються дефініції, але в той же час вони є доволі реальними, оскільки через них стаються серйозні суперечки, конфлікти і навіть війни [13, с. 33].

Відповідні погляди мали місце й у вітчизняній науці конституційного права. Зокрема, з точки зору О.Ф. Фрицького, під об'єктами конституційно-правових відносин розуміють певні дії, особисті, соціальні або державні блага, які безпосередньо задовольняють інтереси і потреби суб'єктів цих відносин і з приводу яких їх учасники вступають у ці відносини і здійснюють свої суб'єктивні конституційні права і обов'язки.

На думку Ю.М. Тодики, об'єктами конституційно-правових відносин є: суверенітет народу; державний і національний суверенітет; територія; конституційний лад та його захист; права, свободи і обов'язки людини і громадянина; влада; волевиявлення народу, населення відповідної адміністративно-територіальної одиниці; дії державних органів тощо [13, с. 17].

Найбільш важливими об'єктами конституційного права є: 1) конституційний лад України (державний і суспільний лад); 2) суверенітет народу, суверенітет держави, влада (політична влада) Українського народу, держави, місцевого самоврядування; 3) джерела права:

Отже, пріоритетними об'єктами конституційного права України, як правило, вважають наступні: 1) конституційний лад України, тобто її суспільний і державний лад; 2) владу (волю) Українського народу, владу держави та її уповноважених органів, владу місцевого самоврядування; 3) державний устрій, форму державного правління; 4) джерела конституційного права: Конституцію України, закони та інші джерела конституційного права; 5) повноваження, статус органів державної влади та їх посадових осіб, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб; 6) інтереси певних груп населення (об'єднання громадян, територіальні громади, релігійні громади, товариства національних меншин тощо); 7) громадянство, грошову і банківську системи, територію України, територіальний устрій, Збройні Сили та інші військові формування, державні символи, закріплені в Основному Законі; 8) мову, інформацію та інші духовні блага.

Основною проблемою об'єктів конституційного права є проблема класифікації. Видається, що об'єкти конституційного права доцільно класифікувати насамперед за основними інститутами конституційного права. Сучасна система конституційне-правових інститутів представлена такими основними інститутами конституційного права України, як інститут основ конституційного ладу, інститут громадянства, прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, інститут форм безпосереднього народовладдя, інститут парламентаризму (законодавчої влади), інститут президентства, інститут виконавчої влади, інститут судової влади, інститут конституційної юстиції, інститут прокуратури, інститут територіального устрою, інститут місцевого самоврядування. Саме ці інститути конституційного права, на наш погляд, і опосередковують основні об'єкти конституційного права.

Важливим, але найменш дослідженим, елементом конституційно-правових відносин, що надає їм завершеного виду є юридичний факт (лат. factum – зроблене, подія, вчинок).

Дослідження правової природи юридичних фактів стало предметом теорії права ще на кінець XIX ст. Свого часу відомий радянський теоретик права В. Б. Ісаков писав, що німецькі юристи-догматисти вважали зв’язок факту і правових наслідків особливим видом причинності. Їх опоненти вирішальне значення в настанні правових наслідків відводили правовому порядку. Юридичний факт, на їх думку, виступає в ролі умови, зовнішнього поштовху. З точки зору представників психологічного напрямку в теорії права, правові наслідки – перехід власності, поява чи зникнення суб’єктивних прав є зміною не в об’єктивному світі, а в свідомості людей. Дія юридичних фактів полягає в обміні такими уявленнями [14, с. 42]. Погляди тогочасних теоретиків права на юридичний факт відстоювалися з огляду на наріжні положення юридичних шкіл, до яких належали правознавці. При всій їх багатоманітності, їх об’єднувала одна спільна риса – дискусії щодо правової природи юридичного факту точилися навколо оцінки юридичного факту в правовідносинах і лише опосередковано стосувалися сутності та змісту цього правового явища, його різновидів.

Радянська правова доктрина, що й поклала початок сучасним уявленням про сутність і зміст, як юридичного факту, так і конституційно-правових відносин в цілому, ґрунтуючись на матеріалістичних підходах, виходила з того, що фактичні зв’язки юридичного факту і правових наслідків не є і не можуть бути причинними зв’язками, оскільки такі зв’язки носять суб’єктивний характер і виникають на основі норм права продуктів творчої вольової діяльності людини.

Положення загальної теорії права були сприйняті й іншою радянською галузевою юридичною наукою, в тому числі й радянською державно-правовою наукою. Сучасні вітчизняні та зарубіжні вчені активно використовували і продовжують використовувати основні здобутки радянського правознавства про юридичні факти. Так, на думку Ю.М. Тодики, юридичний факт – це обставини, із якими зв’язане все життя конституційно-правових відносин, їх виникнення, зміна, припинення [15, с. 37]. Але, такі визначення юридичного факту не розкриває призначення юридичного факту в системі конституційно-правових відносин, зводить роль і місце юридичного факту до точки відліку конституційно-правових відносин. На нашу думку, причиною такого спрощеного розуміння правової природи юридичного факту є нехтування радянською правовою доктриною окремих філософських вчень, які не сприймалися марксистсько-ленінською наукою.

На нашу думку, категорію “конституційний юридичний факт” слід розглядати через призму причинно-наслідкових зв’язків. Юридичні факти, як обов’язковий елемент конституційно-правових відносин є не тільки причинами(умовами, обставинами), що призводять до настання конституційно-правових відносин, а й наслідками існуючих конституційно-правових відносин, що ведуть до зміни чи припинення цих правовідносин. Тобто, дуалізм правової природи конституційних юридичних фактів полягає в тому, що вони можуть бути як причиною, так і наслідком конституційно-правових відносин [16].

Виходячи з того, що конституційні юридичні факти за своїм вольовим початком можуть мати як суб’єктивний, так і об’єктивний прояв у діях і подіях, можна стверджувати, що, передбачена конституційно-правовими нормами цілеспрямована вольова поведінка суб’єктів конституційно-правових відносин, що проявляється в діяльності та поведінці цих суб’єктів, властива лише частині конституційно-правових відносин. Тоді, як інша частина конституційно-правових відносин – події – не залежить від вольової діяльності або поведінки уповноважених суб’єктів, виступаючи об’єктивними проявами буття(стихійне лихо, народження дитини, досягнення повноліття тощо).

Відповідно до вище зазначеного, конституційний юридичний факт – це передбачені чи санкціоновані конституційно-правовою нормою причина або наслідок діяльності чи поведінки суб’єктів конституційно-правових відносин, або дії об’єктивних обставин, що зумовлюють виникнення, зміну та припинення конституційно-правових відносин [17, с. 48].

Для юридичних фактів властиві певні ознаки(кваліфікації), що дозволяють виділити їх із поміж інших явищ правової дійсності, а саме: по-перше, конституційний юридичний факт є різновидом суспільних відносин, що виникають, змінюються та припиняються на основі конституційно-правових норм. При цьому, якщо причини виникнення конституційно-правових відносин(юридичні факти) об’єкти візуються в гіпотезі конституційно-правової норми, то наслідки зміни чи припинення конституційно-правових відносин (юридичні факти) можуть об’єктивізуватися в диспозиціях і санкціях норм конституційного права.

По-друге, конституційні юридичні факти є обов’язковим, істотним елементом конституційно-правових відносин. Без конституційного юридичного факту конституційно-правові відносини не можуть ні виникнути, ні змінитися, ні припинитися [18, с. 34].

По-третє, за своїми сутністю і змістом конституційні юридичні факти можуть бути як цілеспрямованою вольовою діяльністю чи поведінкою суб’єктів конституційно-правових відносин, так і діями природних явищ, що відбуваються незалежно від волі відповідних суб’єктів. Тобто, конституційні юридичні факти можуть мати як об’єктивне, так і суб’єктивне походження.

По-четверте, за впливом на конституційні правовідносини юридичні факти можуть виступати як причиною, так і наслідком, результатом цих правовідносин.

По-п’яте, юридичні факти властиві конституційним правовідносинам на всіх їх стадіях: виникнення, зміни, припинення конституційно-правових відносин. До того ж, один і той же конституційний юридичний факт може бути обов’язковим елементом різних конституційно-правових відносин. Водночас, окремий вид конституційно-правових відносин може мати у своєму складі не одиничний конституційний юридичний факт, а цілу систему таких юридичних фактів, що отримала в юридичній науці назву «фактичного (юридичного) складу» правовідносин, зокрема, у вигляді статусу окремих суб’єктів.

Конституційні юридичні факти, як елемент конституційно-правових відносин, різняться в кожному конкретно взятому випадку. Вони є досить різноманітними за сутністю і змістом, функціями, способами та засобами впливу на конституційні правовідносини, формою прояву та закріплення тощо. Тобто, конституційні юридичні факти підлягають класифікації за певними критеріями.

Основними критеріями класифікації конституційних юридичних фактів є: сутність і зміст конституційних юридичних фактів; призначення у механізмі конституційно-правового регулювання (функції); умови існування тощо [19, с. 5].

На нашу думку, традиційна класифікація конституційних юридичних фактів за волевиявленням не відображує всю сутність і зміст конституційних юридичних фактів та їх призначення у конституційно-правових відносинах, а швидше визначає форму їх існування. До того ж, категорія «дії» не відображує повноти діяльності або поведінки суб’єкту конституційно-правових відносин, оскільки така діяльність або поведінка може здійснюватися як у формі дії, так і у формі бездіяльності [20, с. 16].

У залежності від впливу волевиявлення суб’єкту, його цілеспрямованого впливу на виникнення, зміну та припинення конституційно-правових відносин, слід розрізняти юридичні факти, що є результатом суб’єктивної діяльності чи поведінки учасника конституційних правовідносин, а також конституційні юридичні факти, що існують незалежно від суб’єктивної діяльності чи поведінки учасника конституційних правовідносин і є результатом об’єктивних природних явищ. Тобто, за сутністю та змістом конституційні юридичні факти поділяються на суб’єктивні конституційні юридичні факти та об’єктивних обставин [21, с. 76].

Суб’єктивні конституційні юридичні факти – це передбачені конституційно-правовою нормою причини або наслідки діяльності чи поведінки суб’єктів конституційно-правових відносин, що виявляються у виникненні, зміні та припиненні конституційно-правових відносин. Такі юридичні факти є наслідком цілеспрямованої вольової діяльності учасників конституційних правовідносин, що виявляється в їх суб’єктивних правах і юридичних обов’язках. Прикладом суб’єктивних юридичних фактів голосування громадян України на виборах і референдумах 9 ч. 1 ст. 38Конституції України), прийняття рішення про усунення Президента України з поста у порядку імпічменту (ст. 111 Конституції України) тощо [22, с. 132].

Об’єктивні конституційні юридичні факти - це визначені чи встановлені конституційно-правовою нормою причини або наслідки впливу об’єктивних явищ на виникнення, зміну та припинення конституційно-правових відносин. Прикладом таких юридичних фактів є досягнення громадянином України віку, із якого він може обиратися народним депутатом України (ч. 2 ст. 76Конституції України), Президентом України (ч. 2 ст. 103 Конституції України),бути кандидатом у судді Конституційного Суду України (ч. 3 ст. 148 Конституції України) настання умов надзвичайного стану (п. 1 ст. 4 Закону України “Про надзвичайний стан” від 26 червня 1992 р. тощо [23, с. 132].

При цьому, суб’єктивні юридичні конституційні факти(дії) можуть бути правомірними й неправомірними. Правомірні дії передбачають діяльність або поведінку, сутність і зміст якої полягає в тому, що учасник конституційно-правових відносин належним чином дотримується чи виконує визначені конституційними нормами правила діяльності або поведінки у суспільстві та державі, узгоджуючи їх результати з інтересами інших легітимних учасників конституційно-правових відносин.

За призначенням у механізмі конституційно-правового регулювання, тобто за функціями конституційні юридичні факти слід поділяти на причинні (правоутворюючі) та наслідкові (правозмінюючі, правоприпиняючі). депутатів України. Але, йдеться не про припинення таких конституційно-правових відносин стосовно всього депутатського корпусу, а лише про припинення депутатської недоторканості стосовно конкретного народного депутата України, у зв’язку із здійсненням ним конкретного кримінального злочину [23, с. 39].

За умовами існування конституційні юридичні факти поділяються на одиничні (разові) та множинні. Тобто, в одних випадках для виникнення, зміни чи припинення конституційно-правових відносин достатньо одного, разового юридичного факту, тоді, як для виникнення, зміни чи припинення інших потрібна сукупність конституційних юридичних фактів [24, с. 23].

Одиничні конституційні факти – це встановлені чи санкціоновані конституційно-правовою нормою причини або наслідки діяльності чи поведінки суб’єктів конституційно-правових відносин, або ж інших об’єктивних природних явищ, яких достатньо в разовій кількості для виникнення, зміни та припинення конституційно-правових відносин. Прикладом визначення одиничних конституційних юридичних фактів може бути нормативне положення ч. 3 ст. 79 Конституції України: “ Повноваження народних депутатів України починаються з моменту складення присяги”. Тобто, для настання конституційних правовідносин, пов’язаних із набуттям особою, обраною до Верховної Ради України, конституційно-правового статусу народного депутата України необхідна наявність юридичного факту складення такою особою присяги.

Для виникнення або припинення інших конституційних правовідносин одного конституційного юридичного факту не завжди буває достатньо. Як правило, для виникнення або припинення складних конституційно-правових відносин необхідна сукупність (множина) конституційних фактів. Ця множина конституційних юридичних фактів має упорядкований, системний характер. Вони є взаємопов’язаними та взаємообумовленими і утворюють систему конституційних юридичних фактів [24, с. 29]. Прикладом множинних юридичних фактів у конституційно-правових відносинах є вимоги до судді Конституційного Суду України, визначені ч. 3 ст.148 Конституції України: “Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як десять років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє державною мовою”. Тобто, особа набуває правосуб’єктності кандидата на посаду судді Конституційного Суду України лише за умови існування визначеної відповідною статтею Конституції України системи конституційних юридичних фактів.

Система конституційних юридичних фактів – це упорядкована сукупність взаємопов’язаних і взаємозумовлених визначених чи санкціонованих конституційно-правовою нормою причин або наслідків діяльності чи поведінки суб’єктів конституційно-правових відносин, або ж інших об’єктивних природних явищ, що виявляються у виникненні, зміні та припиненні конституційно-правових відносин. Категорія “фактичний склад правовідносин”, що традиційно застосовується в юридичній науці, на нашу думку, є недостатньо вдалою і потребує обґрунтування. Можуть існувати й інші класифікації конституційних юридичних фактів.

1 2

скачати