Ім'я файлу: организация и здийснення державной влади.docx
Розширення: docx
Розмір: 33кб.
Дата: 27.11.2022
скачати
Розширення: docx
Розмір: 33кб.
Дата: 27.11.2022
скачати
Конституційні засади організації державної влади.
Практично всі конституції проголошують в якості своєї мети створення демократичних, правових, соціальних і світських держав. Демократичні основи державності розкриваються в конституційних інститутах прямої і представницької демократії, при цьому незмінно підкреслюється належність суверенітету і верховної влади народу. Так, у ст. 56 Конституції Естонії зазначається: «Верховну державну владу народ здійснює через громадян, які мають право голосу». У переважній більшості випадків конституції встановлюють приписи про те, що влада походить від народу (ст. 20 Основного закону ФРН); належить народові (ст. 111 Конституції Португалії; ст. 1 Конституції Бразилії)
Конституція України стосовно влади містить дві ключові норми: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування» (частина перша статті 5) . Дані положення отримують свій розвиток у інших розділах та статтях Основного закону, а також у поточному законавстві. У своїй сукупності вони утворюють інститут державної влади, який посідає провідне місце у галузі конституційного права будь-якої держави.
Безпосереднього визначення поняття «державна влада» чинна Конституція не містить. Водночас положення Конституції України щодо державної влади в цілому та окремих її видів відображають певні риси цього явища і дають змогу узагальнено визначити це поняття. Виходячи з положень Конституції України (ст. 6, 19, 38, 75, 92, 102, 113, 124, 147 та ін.), що державна влада за своїм характером є насамперед політичною владою, поділяється на певні види, здійснюється державою, її органами та посадовими особами у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України, тобто має структурно-функціональний характер.
Влада – це суспільне відношення, що характеризується здатністю та можливістю одних людей або владних груп досягати здійснення своєї волі іншими людьми або групами (підвладними).
Різновидом влади є політична влада, під якою розуміють владу певної групи людей (еліти) над усім суспільством, що характеризується використанням у випадку необхідності примусових заходів. Вона здійснюється через низку політичних інститутів, правовий статус яких тією або іншою мірою регулюється нормами конституційного права. Такими інститутами є: держава; система місцевого та іншого (найчастіше - соціально-професійного) самоврядування; політичні партії (як правлячі, так і опозиційні); інші об’єднання громадян; засоби масової інформації; іноді – релігійні структури.
У сучасній правовій літературі співвідношення політичної влади та державної влади має дискусійний характер. Більшість учених стверджують, що політична та державна влада є самостійними юридичними категоріями, які мають соціальний характер і взаємопов’язані між собою. Вказаний зв’язок зумовлений спільною природою та змістом, що визначений сутністю відповідної влади.
Серед спільних рис політичної та державної влади можна виокремити ті ознаки, які найбільш відображають їхню природу і сутність, а також збігаються в змісті:
мають соціальний характер і реалізуються у відносинах між членами суспільства;
походять від певних суб’єктів, що є носіями відповідного виду влади;
здійснюються спеціальним апаратом та за допомогою системи спеціальних засобів (право, авторитет, переконання, традиції, примус тощо);
засновуються на певних правилах, які закріплені за допомогою соціальних норм (політичних, правових);
мають публічний характер, що визначає їхній відкритий характер впливу на певну частину або на все суспільство шляхом поширення волевиявлення владарюючих суб’єктів;
спрямовані на регулювання поведінки суб’єктів соціальних відносин.
Відмінними рисами політичної та державної влади є:
державна влада має класовий характер, що відображає волевиявлення владарюючого прошарку суспільства; політична влада має суспільний характер і не обмежується інтересами одного класу;
державна влада здійснюється від імені всього народу держави, а політична – від імені частини суспільства, яка підтримує відповідні політичні ідеї;
державна влада здійснюється уповноваженими суб’єктами – органами держави, а політична – політичними суб’єктами або всім колективом, що є прихильниками політичних ідей;
державна влада здійснюється за допомогою переконання або примусу, а політична влада застосовує непримусові засоби здійснення;
державна влада надає можливість приймати загальнообов’язкові рішення шляхом формування системи законодавства, політична влада встановлює правила поведінки, що мають соціальний характер і забезпечуються засобами авторитету влади та переконання
Державна влада – це вид публічної політичної влади, що здійснюється державою та її органами, здатність держави підпорядковувати своїй волі поведінку людей та діяльність об’єднань, що знаходяться на її території.
Особливу цінність для поняття політичної влади взагалі і державної зокрема має опосередковане визначення безпосереднього народовладдя (безпосередньої демократії), тобто влади народу, що здійснюється ним безпосередньо (ст. 69 Конституції України). Уній зазначається, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдуми та інші форми безпосереднього народовладдя. Тобто за своєю суттю влада народу є безпосереднім волевиявленням народу (народне волевиявлення). Відповідно, політична влада в цілому уособлює суспільно-політичне волевиявлення. Вона є, звичайно, волевиявленням певних суб’єктів влади, зокрема суб’єктів політичної системи суспільства, передбачених Конституцією і законами України.
Отже, державна влада, за своєю суттю, є волевиявленням держави, її органів та посадових осіб, передбаченим Конституцією і законами України.
Поряд із видами влади розрізняють системи влади, зокрема горизонтальну систему державної влади, що грунтується на поділі її на законодавчу, виконавчу і судову, і вертикальну (ієрархічну), що грунтується на підпорядкуванні одна одній.
Ст.6 Конституції України проголошує: «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову». Такий розподіл влади є структуроутворюючим і функціональним принципом раціональної організації і контролю. Розмежування влади направлене на те, щоб утримати державну владу від можливих зловживань. Розподіл влад виражається в розподілі компетенцій, у взаємному контролі, в системі взаємних стримань і противаг, збалансованості, тобто рівновага досягається через процеси налагодження і взаємопогодження
Принцип розподілу влад – це модель побудови державного апарату, у відповідності з якою влада в державі повинна бути розподілена між законодавчими, виконавчими та судовими органами.
На сучасному етапі вчені неоднозначно ставляться до принципу поділу влади та до системи стримувань і противаг (про яку йтиметься нижче). Так, існують два різних підходи до розв’язання цієї проблеми:
організаційно-правовий, що обґрунтовує необхідність та історичну перспективу поділу влади;
соціологічний – стверджує, що вся влада має належати народу.
Зважаючи на існування наведених поглядів, сьогодні найбільшого розповсюдження дістав підхід, за якого наявні одночасно і влада народу, і поділ влади.На єдності та неподільності влади, а також на умовності терміна «поділ влади» наголошують і багато українських вчених, зокрема М. Цвік, О. Фрицький, Ю. Шемшученко. Іноді таку модель організації державної влади називають «інтеграційною системою поділу влади», коли поряд з настановою про розмежування повноважень визначаються такі принципи, як співпраця різних гілок влади та їх взаємний контроль.
Принципи організації і діяльності державного органу – відправні початки, незаперечні вимоги, а яких базуються побудова й функціонування органів державної влади. Принципи організації та діяльності органів державної влади дістали закріплення в Конституції та в законах України.
Принципи організації та діяльності органів державної влади можна поділити на дві групи:
1) універсальні – притаманні всім видам органів державної влади, державному апарату України в цілому;
2) спеціальні – такі, що визначають побудову й функціонування лише окремих видів органів державної влади і пов’язані зі специфікою здійснення відповідних видів державної діяльності.
Універсальними конституційними принципами організації та діяльності органів державної влади України є:
1) принцип забезпечення реалізації прав та свобод особи, змістом якого є створення державними органами та посадовими особами необхідних умов для виконання чи використання суб’єктами конституційно закріплених прав та обов’язків. Так, ч. 2 ст. З Конституції України встановлює, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави;
2) єдність і поділ влади;
Державні органи в правовій, демократичній державі утворюють у сукупності систему, яка має відповідні ознаки. Така система органів держави характеризується єдністю, яка зумовлена соціальною сутністю державних органів, спільністю їх завдань і функцій. Ця єдність органів виходить із єдності волі й інтересів волі народу, який є першоджерелом влади. Єдність системи цих органів проявляється в тому, що органи, які їх складають, діють не розрізнено, а сумісно, перебувають у тісній взаємодії, взаємозв’язку і взаємозалежності.
З питанням організації та діяльності державного апарату тісно пов’язана теорія поділу влад. Вона належить до тих політико-правових доктрин, що мають складну історію свого становлення і розвитку. Традиційно її пов'язують з ім’ям Ш.Л. Монтеск’є (1689-1755р.р.), який виробив схему, згідно з якою влада в державі повинна бути поділена між законодавчими, виконавчими та судовими органами. При цьому кожна з влад по відношенню до інших самостійна і незалежна, що виключає можливість узурпації всієї влади в державі якоюсь особою чи окремим органом держави.
Пізніше Ж.-Ж. Руссо запропонував розглядати ці три влади як особливі явища єдиної найвищої влади всього народу.
Вперше конституційне закріплення теорія поділу влад одержала у Конституції США 1787 р., у якій від імені всього американського народу були розподілені повноваження органів держави – конгресу, президента і підзвітних йому міністерств, судів. Крім того, ця теорія була доповнена системою взаємних стримань і противаг. З’ясовуючи окремі аспекти цієї теорії слід пам'ятати, що нині вона зазнала деяких доповнень. А саме:
у конституціях деяких країн додатково виділяють виборчу владу;
у Конституції Алжиру 1976 р. зафіксовано політичну владу керівної партії, законодавчу – парламенту, виконавчу - президента і уряду, судову, контрольну, установчу, тобто таку, яка спрямована на розробку і внесення змін у конституцію;
деколи ця теорія розглядається з більш широких позицій і тоді говорять про поділ влади між державою і громадянським суспільством, тобто диференціюють владу на політичну, економічну, ідеологічну, масових рухів і т. ін.;
Останнім часом у цій теорії почали відводити належне місце її соціальним, організаційним, юридичним та іншим аспектам.
Теорія правової держави і практичне її втілення у розбудову Української державності вносять свої зміни в доктрину поділу влад. У демократичній правовій державі влада належить народу, який є її єдиним джерелом і носієм, суверенітет влади народу – це основа суверенітету державної влади. Тому говорити про поділ влади народу чи державної влади не зовсім вірно, оскільки остання є державною формою вираження влади народу. Більш доцільною буде розмова про поділ не державної влади, а сфер праці і повноважень між різними суб’єктами, які за родом своєї діяльності реалізують функції держави.
3) верховенство права.
Принцип верховенства права, що знайшов своє закріплення в Конституції України 1996 р. означає, що право має тлумачитися не як продукт безпосередніх вольових рішень вищих суб`єктів державної влади, не як сукупність юридичних норм, встановлених державою, а як сукупність прав належного, правил поведінки, вироблених суспільною практикою, фактично сприйнятих суспільством.
Зміст принципу верховенства права обумовлений, насамперед, значущістю права як соціально – культурного явища, яке має в суспільстві найбільший соціальний регулятивний потенціал за рахунок низки властивостей, і, зокрема, власне юридичних. Жодне з інших нормативних явищ суспільного життя (моральні канони, звичаї, традиції тощо) не мають такого зовнішнього впливу на упорядкування поведінки людини, як право у своїй юридичній формі.
Принцип верховенства права у правовій державі визначає умови життєдіяльності всього соціального організму, тобто створення, існування і функціонування державних органів і громадських організацій, соціальних спільностей, ставлення до них, а також взаємовідносини окремих громадян, а тому він є базовим, найбільш значущим. Саме завдяки цьому він модифікується у різних сферах функціонування держави і права, наприклад у правотворенні, правореалізації, правоохороні. Цей принцип також означає, що не держава утворює право, а навпаки, право є основою організації і життєдіяльності держави в особі її органів і посадових осіб, інших організацій. А звідси випливає твердження, що не держава надає права і свободи людині, а народ утворює право, щоб насамперед обмежити ним державну владу. Адже, як відомо, у правовій державі владі притаманні деякі межі, які вона неспроможна перейти. Обмеження влади у правовій державі забезпечується визнанням за особою непорушних і недоторканних прав, поділом влади, чітким визначенням компетенції її структурних одиниць тощо [ , с. 586-590].
4) принцип законності – випливає із загальнішого конституційного принципу верховенства права (ст. 8 Конституції України) і полягає в тім, що органи державної влади організуються і діють лише на підставі та в спосіб, що передбачені Конституцією і законами України (ст. 19 Конституції України);
5) ієрархічність - підпорядкованість по вертикалі;
6) принцип участі громадян у формуванні й діяльності органів державної влади – отримав досить широку конкретизацію в Конституції України. Так, у ч. 1 ст. 38 йдеться про право громадян брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади, а в ч. 2 ст. 38 – про те, що громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби.;
7) поєднання виборності вищих органів державної влади (глави держави, парламенту) і призначуваності (уряд, голови обласної або районної державної адміністрації);
8) демократизм методів і стилю роботи;
9) сполучення колегіальності і єдиноначальності – колегіальне обговорення проектів рішень і єдиноначальність керівника органу в прийнятті рішень та його персональна відповідальність за них;
10) відкритість, гласність і врахування суспільної думки – відкритість і своєчасна інформованість громадськості про свою діяльність, за винятком випадків прийняття таємних рішень, що визначені законом у зв’язку з вимогами національної безпеки країни; звірення діяльності державного апарату з оцінкою громадськості в особі органів місцевого самоврядування і самоорганізації населення, підприємств, установ, окремих громадян та їх об'єднань;
11) професійна компетентність – здатність здійснювати встановлений конституцією, іншими законами і нормативними актами обсяг владних повноважень (прав і обов’язків) щодо виконання функцій і завдань держави та нести відповідальність за якість своєї роботи;
12) підконтрольність і відповідальність – звітність за проведену роботу, її контроль з боку уповноважених осіб та вміння відповідати за несвоєчасність її виконання, часткове невиконання тощо.
13) економічність, програмність, науковість;
14) право рівного доступу до державної служби – закріплений у законі як непорушне право громадянина. Закріплений у частині другій ст. 38 Конституції принцип рівності доступу громадян до державної служби відповідає ст. 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 p., відповідно до якого кожний громадянин повинен мати доступ у своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби. Цей принцип означає рівне право громадян на заняття будь-якої державної посади відповідно до своїх здібностей і професійної підготовки.
Окрім того хотілося б зауважити, що апарат демократичної правової держави повинен відповідати і деяким іншим загальним рисам і принципам. Це зокрема:
організація практичного здійснення принципу народовладдя;
суверенність державної влади;
неухильне додержання принципу законності;
орієнтація всієї діяльності на інтереси людини, особистості, охорона прав людини і громадянина, реалізація принципу гуманізму;
забезпечення балансу інтересів різних соціальних прошарків, націй, етнічних груп, захист злагоди і консенсусу у суспільстві (принцип соціальної справедливості);
систематичне залучення до виконання державних функцій різноманітних громадських об’єднань, співпрацювання з ними;
забезпечення пріоритету у механізмі реалізації влади методів переконання та виховання.