Ім'я файлу: Тема1.1_Кольцова_Дарья_23П.docx
Розширення: docx
Розмір: 18кб.
Дата: 24.10.2021
скачати
Пов'язані файли:
Изобретения 20 века.doc
Реферат_Тюремний експеремент_.docx
diálogo español.docx
Розширення: docx
Розмір: 18кб.
Дата: 24.10.2021
скачати
Пов'язані файли:
Изобретения 20 века.doc
Реферат_Тюремний експеремент_.docx
diálogo español.docx
Конспект лекції
Діяльність є категорією, що має загальнонаукове та суспільно-історичне значення. Поняття діяльності використовується в багатьох напрямках наукових досліджень. Так, у філософії діяльність пов’язується з буттям людини та суспільства та розглядається як специфічна форма відношення людини до навколишнього світу, що полягає в зацікавленому, цілеспрямованому перетворенні світу.
Як об’єктив психологічного дослідження діяльності Б. Ф. Ломов визначає: діяльність індивіда; спільну групову діяльність. Досить чітко та всебічно В. Д. Шадриковим були виділені задачі психологічного дослідження діяльності. Одним із головних дослідницьких завдань цього напряму було визначено розкриття системи теоретичних основ вивчення діяльності. Б. Ф. Ломов також формулює таку фундаментальну задачу: визначити роль та місце системи психічного віддзеркалення в діяльності людини, або групи людей. У свою чергу як одну з головних задач психології К. О. Абульханова-Славська виділяє дослідження процесу становлення особистості суб’єктом діяльності.
Найбільш теоретично розроблені психологічні визначення поняття «діяльність» були представлені в межах суб’єктно-діяльнісного підходу С. Л. Рубінштейна та загальнопсихологічної теорії діяльності О. М. Леонтьєва. У С. Л. Рубінштейна діяльність визначається як вплив, зміна дійсності людиною, як породження тих чи інших об’єктів, як суспільний акт, що визначає позицію по відношенню до людей, до суспільства. О. М. Леонтьєв представляє діяльність наступним чином: як процеси, що реалізують те чи інше відношення людини до світу та відповідають відповідній потребі; як молярну, не адитивну одиницю життя матеріального суб’єкта, опосередковану психічним віддзеркаленням; як систему, що має свій внутрішній устрій, свої внутрішні переходи та перетворення, свій розвиток. На цей час діяльність визначається як активна взаємодія з навколишньою дійсністю, під час якої жива істота виступає як суб’єкт, який цілеспрямовано впливає на об’єкт та задовольняє в такий спосіб свої потреби.
Виділяються три методологічні функції категорії діяльності (К. О. АбульхановаСлавська): методологічний принцип – психологічна категорія на рівні теорії – об’єкт дослідження. У більш узагальненому вигляді ці функції у В. П. Зінченко визначаються як пояснювальний принцип та предмет дослідження.
Діяльність як теорія та пояснювальний принцип
Найбільш суттєвий розвиток категорія діяльності як пояснювальний принцип набула в роботах С. Л. Рубінштейна, О. М. Леонтьєва та їх наступників.
В узагальненому вигляді вказані положення щодо психічної діяльності людини реалізуються в суб’єктно-діяльнісному підході так. Основою рефлекторного розуміння психічної діяльності може бути твердження про те, що психічні явища виникають у процесі взаємодії людини зі світом – взаємодії, яка здійснюється через мозок. Тим самим психічні процеси розглядаються як такі, що є невідокремлюваними від динаміки нервових процесів, від впливів зовнішнього світу, від дій, вчинків і практичної діяльності. Щодо ролі самого мозку, підкреслюється, що він є тільки органом психічної діяльності, а не її джерелом. Джерелом психічної діяльності вважається зовнішній світ, який відбивається психікою в процесі діяльності. Відповідно до цього й підкреслюється, що відчуваються та сприймаються не відчуття та сприйняття, чи реакції мозку, а речі та явища матеріального світу, які й викликають відповідні реакції мозку. При цьому вбачається, що пізнання світу людиною здійснюється завдяки тому, що функціонування мозку є не простою рецепцією зовнішніх впливів, а діяльністю, у процесі якої відбувається аналіз, синтез, диференціювання та генералізація різних впливів. Процес відбиття об’єктивної дійсності як діяльності людини, що спрямована на виявлення об’єктів та визначення їх власної природи – це процес, у ході якого образ предмета стає усе більш адекватним своєму об’єкту.
Далі постають наступні питання: за рахунок чого діяльність людини в процесі відбиття об’єктивної дійсності стає організованою, спрямованою та регульованою; звідкіля людина знає про те, як взаємодіяти з процесами дійсності. Звичайно, що безпосереднім джерелом такої спрямованості, перш за все, слід вважати безумовні спонуки та потреби, які лежать в основі рефлекторних зв’язків, а також закономірності процесів дійсності. Однак диференційованість і більша ефективність взаємодій людини та світу досягається за рахунок використання людиною суспільно-історичного досвіду. С. Л. Рубінштейн підкреслює, що основні способи дій і підходи, якими користуються люди у своїй практиці, виробляються всім людством.
При здійсненні діяльності, яка спрямована на пізнання та перетворення світу, у процесі навчальної діяльності людина накопичує та використовує свій досвід. У психологічному плані свідомість виступає як усвідомлення людиною навколишнього середовища й самого себе саме через співставлення в процесі діяльності досвіду з даними про об’єктивну дійсність. Тим самим розвиток свідомості і діяльність людини визначаються як органічно пов’язані одне із одним. Своєрідність усвідомлення людиною дійсності визначається всією сукупністю її досвіду, якостей та здібностей. Така сукупність внутрішніх умов, які детермінують у процесі суспільно-значущої діяльності зовнішні впливи, визначається С. Л. Рубінштейном як особистість. До основних особистісних властивостей людини, у яких виявляється її відношення до навколишнього світу й до інших людей, автор відносить систему мотивів та задач, властивості характеру, здібності. Розглядаючи наукову спадщину С. Л. Рубінштейна, К. О. Абульханова вказує на нескороминуще значення для розвитку психології як дослідницької науки принципів: детермінізму; єдності свідомості та діяльності; особистості, яка має свідомість та здійснює діяльність; принцип розвитку у функціональній інтерпретації, що розкриває співвідношення вищих структур та їх функціонування, розуміння психічного як процесу.
Фундаментальне значення для теорії діяльності О. М. Леонтьєва мають: еволюційна теорія розвитку людства, теорія відбиття й рефлекторна теорія, де психіка визначається як функція мозку. Автор вважає, що аналіз діяльності є основним методом наукового пізнання психічного відбиття і свідомості. Причому, з точки зору суспільної свідомості й суспільного буття має значення аналіз розвитку способів виробництва й системи суспільних відносин. При вивченні індивідуальної психіки аналіз повинен проводитися у зв’язку з певними суспільними умовами й конкретними обставинами.
Теорія діяльності активно розвивалася наступниками О. М. Леонтьєва. Ярким прикладом такого розвитку, в плані розробки принципу інтеріоризації, є вчення П. Я. Гальперіна про кероване формування розумових дій, понять та образів. У межах теорії поетапного формування розумових дій уважається, що зовнішня матеріальна дія перед тим, як стати розумовою, проходить низку етапів. На кожному з цих етапів дія набуває нові властивості. При цьому стверджується, що первинні форми матеріальної дії вимагають участі інших людей, які надають зразки цієї дії, спонукають до спільного виконання дії, контролюють її виконання.
Повноцінне поетапне формування дій вимагає реалізації шести етапів – двох передуючих і чотирьох головних. Цими етапами є:
1) мотиваційний (формування необхідної пізнавальної мотивації);
2) орієнтувальний (попереднє ознайомлення учня з тим, що слід засвоїти; складання схеми орієнтувальної основи майбутньої дії; розуміння сутності дії); 3) матеріальний (засвоєння учнем змісту зовнішньої дії під контролем викладача);
4) зовнішньомовний (зростання в учня міри узагальнення уявлення про дії завдяки представлення всіх елементів дій у формі усної та письмової мови);
5) усної мови (проговорювання подумки, для визначення послідовності операцій);
6) розумової дії (максимальне скорочення та автоматизація дії, під час якої дія стає повністю самостійною та засвоєною).
Діяльність як об’єкт дослідження
У проблематиці діяльності як об’єкта дослідження увага, перш за все, акцентується на низці таких питань: визначення компонентів та зв’язків структури діяльності, визначення умов організації діяльності, встановлення особливостей та закономірностей функціонування системи діяльності. Згідно з О. М. Леонтьєвим діяльність – це система, яка має специфічну побудову, що складається з низки необхідних компонентів і зв’язків, і яка не зводиться до сукупності окремих реакцій. До того ж психологічна система діяльності уявляється як психологічна структура діяльності, яка організовується для виконання відповідних конкретних функцій. Ключовими компонентами структури системи діяльності визначаються: а) мотив; б) ціль; в) умови. Психологічну структуру діяльності наведено на рисунку. Предмет діяльності є її дійсним мотивом, за яким завжди є та чи інша потреба. О. М. Леонтьєв указує, що діяльності без мотиву не буває, але мотив може бути прихованим для свідомості. Мотивація, що реалізує певний суб’єктивний смисл взаємодії людини з об’єктами та процесами дійсності, організує цілісну поведінку й суттєвим чином впливає на формування цілі та вибір шляхів її досягнення. Таким чином, поняття діяльності пов’язано з поняттям мотиву; поняття дії пов’язано з поняттям цілі; поняття операції, у свою чергу, пов’язано з поняттям умов діяльності.
Діяльність складається з окремих дій. Дія визначаються як процес, який підпорядкований уявленню про результат, який треба отримати, як процес, підпорядкований свідомій цілі. Б. Ф. Ломов визначає ціль як ідеальне уявлення людиноюсуб’єктом майбутнього результату діяльності. Поряд із уявленням про свідомі цілі Г. М. Бреслав вважає за необхідне визначення такого явища, як суб’єктивна ціль. Під суб’єктивною ціллю розуміється бажаний результат діяльності, який не знаходить достатньо повного й чіткого відображення у свідомості людини. Суб’єктивна ціль відбиває особистісний смисл об’єкта діяльності й виявляється безпосередньо в емоційних процесах, опосередковано у вигляді проміжних цілей і, не обов’язково в повному обсязі, у свідомій ідеальній цілі.
У психологічній системі діяльності в якості її окремих складових виділяються: інформаційна основа діяльності; індивідуальні особливості суб’єкта діяльності, які забезпечують виконання запланованих операцій і дій. Під інформаційною основою діяльності розуміють сукупність інформаційних ознак, які характеризують предметні та суб’єктні умови діяльності, що детермінують організацію діяльності відповідно до вектора «ціль–результат». При цьому значення ознак визначається не тільки їх параметрами, а й усією системою наявних умов. В інформаційній основі діяльності виділяються процесуальні та результативні ознаки. В якості процесуальних ознак виступають інформаційні ознаки, на які орієнтується суб’єкт при виконанні дій. Результативні ознаки дають інформацію про параметри результату, за якими він порівнюється з ціллю.
Цільова настанова розглядається як готовність до досягнення свідомо передбачуваного результату. Цільова настанова в системі настановної регуляції діяльності відіграє роль інтегратора настанов смислового й операціонального рівнів. Під операційною настановою розуміється готовність суб’єкта до здійснення певного способу дії на основі передбачення та минулого досвіду, а також із урахуванням умов поточної ситуації. Коли передбачувані умови співпадають із поточними умовами, операціональна настанова призводить до здійснення адекватної запланованої операції. Таким чином, діяльність людини організується на свідомому та неусвідомлюваному (настановному) рівнях психічної активності людини. Від повноти й узгодженості всіх складових системи діяльності, у кінцевому результаті, залежить ефективність усієї діяльності людини й задоволення її актуальних потреб.
Суб’єкт діяльності
У діяльності відбиваються й реалізуються не тільки предметні характеристики об’єктивної дійсності, а й особливості, мотивація, відношення самої людини, що діє. К. О. Абульханова-Славська вказує, що мотивація, якій відповідає певна діяльність, є відношенням людини до предметного світу і, водночас, є індивідуальним відношенням. Суб’єкт діяльності і є саме тим, хто здійснює особливий синтез, у якому представлені й вимоги предметної діяльності, і можливості, прагнення, здібності, активність особистості. Спосіб залучення до діяльності, визначення цілі, прийняття рішення, встановлення та зміна особистої позиції до дійсності здійснюються саме суб’єктом.
Визначення поняття суб’єкта діяльності є найбільш яскравим прикладом застосування принципу детермінізму в психології. Суб’єкт і є тою активною, специфічною єдністю людини, через яку переломлюються і якою перетворюються зовнішні впливи в чітку систему образів, операцій і дій. Визначається декілька аспектів застосування поняття суб’єкта. По-перше, суб’єктивність психічного, у вихідному її значенні, пов’язана з приналежністю усього психічного індивіду, людині як суб’єкту. По-друге, принцип суб’єкта поєднує особливості системного підходу до аналізу діяльності як динамічного й індивідуалізованого. По-третє, принцип суб’єкта дозволяє розкрити діалектику того, що змінюється, та стабільно існуючого, типового й індивідуального. По-четверте, категорія суб’єкта діяльності дає можливість виявити особистісний рівень аналізу діяльності в психології. По-п’яте, поняття суб’єкта передбачає характеристику необхідних і достатніх якостей для здійснення діяльності на нормативному рівні, а також для здійснення діяльності при змінах поточних обставин. По-шосте, якість здійснення діяльності суб’єктом залежить від удосконалення системного способу психічної організації, а не від самостійного розвитку психічних процесів і властивостей. По-сьоме, суб’єкт характеризується через сукупність діяльностей і міру їх продуктивності, успішності. По-восьме, людина стає суб’єктом крок за кроком відповідно до того, як вона починає виділяти себе в оточуючому середовищі та протиставляти себе йому як об’єкту дії та пізнання.
Саморегуляція являє собою спрямовану активізацію суб’єктом своїх психічних процесів певного характеру й інтенсивності для забезпечення неперервності психічної активності в проведенні єдиної особистісно значущої лінії діяльності. Основу механізмів саморегуляції складають системні процеси, в яких реалізуються взаємопов’язані функції негативних зворотних зв’язків і функції самоорганізації на різних рівнях психічної та фізіологічної активності суб’єкта. Саморегуляція виявляється у спрямованій активації й розподілі періодів та циклів психофізіологічних і психічних процесів відповідно до ходу діяльності, її специфіки, у зв’язку зі значущими подіями. Саморегуляція визначається як індивідуалізований механізм, але не тому, що її сутність стає зрозумілою тільки в області індивідуальних відмінностей, а тому, що він виражає принцип відносності регуляції до свого суб’єкта (К. О. Абульханова-Славська). Виділяється ще один аспект суб’єктивності психічного – суб’єктивності як викривлення, неповної адекватності буттю, об’єктивним формам і співвідношенням. У якості причини такого викривлення й неадекватності С. Л. Рубінштейн називає відрив змісту пізнання від умов його виникнення й віднесення цього змісту до інших умов.
Види діяльності
Діяльність є багатовимірним процесом, і кожний із її вимірів може розглядатися як основа для класифікації. З точки зору безпосередності впливу на зовнішню реальність діяльність може розглядатися як теоретична й практична. В аспекті визначення провідного рівня психічної активності в організації діяльності виділяється свідома й неусвідомлювана діяльність. Із точки зору повторюваності чи унікальності результату виділяють репродуктивну та творчу діяльність.
Гра – це діяльність в умовних ситуаціях. Елементом та центральним моментом гри, який поєднує всі її складники, є роль. Характерною особливістю гри визначається можливість її розгляду з двох протилежних боків. З одного боку, той, хто грає, виконує реальну діяльність, для здійснення якої необхідні дії, спрямовані на вирішення конкретних і, часто-густо, нестандартних задач. З другого боку, низка моментів ігрової діяльності має умовний характер, згідно з чим суб’єкт може відволікатися від реальної ситуації, де існує відповідальність і обставини змінюються не передбачуваним чином. Гра вважається основним видом діяльності людини в дитячому віці. Гра – це важливе джерело розвитку свідомості дитини, форма моделювання нею поведінки та дій дорослих. У грі дитина намагається копіювати поведінку та дії дорослих, беручи на себе D:\Мои документы\RПсихолог_я. Частини 1-4.doc 180 певні ролі. Виконуючи ту чи іншу роль, вона підкоряється її правилам та стереотипам її проявів. У структуру гри дітей входять ролі, які беруть на себе гравці; ігрові дії; ігрове використання предметів; реальні стосунки між гравцями. У грі виділяються сюжет та зміст. Сюжетом гри стає та сфера діяльності, яку дитина відтворює. Змістом гри виявляються відтворювані дитиною стосунки між дорослими. Виділяється декілька етапів розвитку гри. На першому етапі відбувається відтворення дитиною предметних дій дорослих. На другому етапі будується сюжетнорольова гра. Третій етап розвитку гри – гра за правилами. У грі відбувається інтелектуальний, емоційний та моральний розвиток дитини. Разом із тим, тривале захоплення дитини грою може спричиняти і проблемні результати. Негативні наслідки гри виявляються насамперед тоді, коли людина починає сприймати умовні правила гри за відношення й закономірності дійсності, і тоді реальність зазвичай постає перед нею у викривленому вигляді.
Навчальна діяльність визначається як особлива форма активності особистості, спрямована на засвоєння суспільного досвіду, пізнання та перетворення світу, оволодіння культурними способами зовнішніх предметних та розумових дій. Структура навчальної діяльності містить потребу, задачу, мотиви, дії, операції. Потребою навчальної діяльності визначається прагнення учня засвоїти ті або інші теоретичні знання. Навчальна задача характеризується тим, що учні в процесі її вирішення оволодівають загальним способом вирішення цілого класу однотипних задач. Мотиви навчальної діяльності пов’язані з прагненням учнів засвоїти певний спосіб вирішення достатньо широкого кола подібних задач.
До структури навчальних дій входять: 1) прийняття або самостійна постановка учнем навчальної задачі; 2) зміна умов навчальної діяльності з метою знаходження загального відношення до предмету, що вивчається; 3) моделювання виділеного відношення; 4) абстрагування відношення для вивчення його властивостей у відриві від усіх інших; 5) побудова системи окремих задач, що вирішуються однаковим способом; 6) контроль виконання дій; 7) оцінка засвоєння узагальненого способу вирішення певного класу задач.
Як предмет психології під час вивчення трудової діяльності В. Д. Шадриков визначає дослідження психічних процесів і факторів, які спонукають, програмують і регулюють трудову активність особистості, дослідження властивостей особистості, через які реалізується її активність. Виділяються чотири ознаки праці (Є. О. Климов): свідоме передбачення соціально корисного результату; розуміння необхідності досягнення соціально фіксованої цілі; свідомий вибір, використання, удосконалення чи створення знарядь та засобів діяльності; усвідомлення міжособистісних виробничих взаємозв’язків. За ознакою предметної галузі діяльності Є. О. Климов виділяє п’ять галузей професійної діяльності людини. Цими галузями є біологічні, технічні, соціальні, знакові й художні системи. Ефективність трудової діяльності людини значною мірою визначається її відношенням до тієї сфери дійсності, предмети з якої й перетворюються в процесі праці. Саме це відношення суттєвим чином впливає на мотиваційні основи трудового процесу, на визначення суб’єктивної цінності праці. Ефективність праці людини значною мірою також залежить від її здібностей, психофізіологічних та особистісних якостей, від її знань та досвіду конкретних предметних дій. Суттєвим чином на процес праці, функціональні стани, конкретні операції та дії впливає поточна дійсність та її можливі зміни в майбутньому. Тому в процесі розгляду складних питань організації трудової діяльності людини визначається необхідність вирішення проблеми пристосування особистості до праці й праці до особистості
Семінарська доповідь
Структурні компоненти діяльності
Діяльність являє собою складне утворення, що містить у собі окремі компоненти. До структури діяльності входять потреба, мотив, мета, задача, дії, операції, зовнішня і внутрішня сторони. Деякі з цих компонентів уже отримали своє пояснення. Зупинимось на наступних.
Мета – це ідеальний образ майбутнього результату діяльності. Метою є більш чи менш точне уявлення людини про те, що на даний момент відсутнє і повинно бути отримане в результаті діяльності.
Як же людина може передбачати майбутній результат? Між явищами дійсності існує повторюваний закономірний зв'язок. Ми знаємо: вогонь завжди пече. Пізнаючи ці зв'язки, людина може прогнозувати зміни в довкіллі під впливом тих чи інших предметів.
На шляху до мети діяльності людина послідовно розв'язує низку задач. Наприклад, щоб пошити сукню, треба виготовити викройку, вирізати, зшити. Кожен такий відносно закінчений елемент діяльності, спрямований на розв'язання однієї поточної задачі, називають дією. Спосіб виконання дії в конкретній ситуації – операція. Так, дія з'єднання окремих частин у конкретних умовах може бути операцією склеювання паперу, зшивання тканини, зварювання металу.
Дія, спрямована на зміну стану або властивостей предметів зовнішнього світу – предметна. Виконання предметної дії полягає в здійсненні певної системи рухів (взяти, перемістити, відпустити). Внутрішні або розумові дії – планування, контролю і корекції рухів. Контроль і корекція можливі в результаті порівняння поточних результатів з метою.
У діяльності нерозривно пов'язані її внутрішні і зовнішні сторони. Коли ми плануємо, прогнозуємо перед тим, як виконувати роботу, внутрішня (психічна) діяльність випереджує зовнішню (фізичну, предметну). Фізичне оперування речами замінюється уявним, що значно його полегшує. Процес такого переходу від зовнішньої дії до внутрішньої – інтеріоризація. Подумки людина може оперувати образами предметів, які відсутні на даний момент. Людина уявляє, згадує, і цим вивільняється від ситуативної залежності, властивої для поведінки тварин.
Перехід внутрішніх дій у зовнішні – екстеріоризація – відбувається під час здійснення планів. Зовнішня сторона – рухи, за допомогою яких людина впливає на світ, визначається внутрішньою (мотивами, знаннями, волею), але й внутрішня виявляється у зовнішній, яка дозволяє з'ясувати міру відповідності отриманих результатів очікуваним.
Компоненти свідомої діяльності людини і становлять психічне новоутворення -навички.
Навички - це рух, сформований в процесі довільного тренування, який ввійшов у структуру складнішої дії та діяльності як спосіб її виконання і завдяки якому індивід спроможний виконувати певну дію раціонально, без зайвих витрат фізичної та нервово-психічної енергії.
Навичка регулюється свідомістю людини, але компоненти (об'єкти свідомої регуляції і цілі, умови виконання, контроль та оцінка результатів) зміщені в периферійну ділянку поля свідомості.
Таке переміщення досягається змінами процесу рухів, які виражаються у таких формах (за А. В. Петровським):
1. Зміни прийомів виконання руху. Коло окремих рухів, які раніше виконувались ізольовано один від одного, зливається в один цілий нерозривний процес. Зникає "ступінчастість дій".
2. Зміна сенсорних прийомів у контролі над дією. Зоровий контроль над дією замінюється м'язовим, слуховий - чуттєвим тощо.
3. Зміни прийомів центрального (психічного) регулювання дії. Перехід від одного прийому дії до іншого проходить без спеціального планування, вибирається тільки вид дії, потрібніший у даний момент. Випереджаюче виключення ряду ланок чи серій з ланцюга дій та рухів називається антиципацією.
Можна виділити ряд конкретизованих навичок, характеристика яких базується на їх зв'язку з конкретними психічними процесами. Це такі види: сенсорні, розумові, вольові, емоційні, психомоторні тощо. У свою чергу вони є проявами діяльності і якостями особистості. Навички формуються за допомогою вправ і тренувань.
Головна різниця між умінням і навичками полягає у наявності свідомого інтелектуального контролю. Активація інтелектуальної діяльності в уміннях відбувається в момент зміни умов дій, при виникненні нестандартних ситуацій, для вирішення яких потрібне оперативне прийняття розумних рішень.
Окремим елементом діяльності виступає звичка. Звичка - відносно усталений спосіб дії, який виконується механічно і не мас свідомої цілі або конкретно вираженого продуктивного завершення. Розрізняють позитивні та негативні, добрі і погані звички.
Для вивчення діяльності у психологічній науці використовується багато підходів. Але найпопулярнішим є системно-структурний підхід, який розглядає діяльність через зв'язок чотирьох ланок однієї структури: ціль - мотив - спосіб - результат
Виконання будь-якої діяльності потребує постійного контролю корекції дій та рухів за допомогою зіставлення їх результатів з кінцевою метою діяльності.