Ім'я файлу: Філософія права.docx
Розширення: docx
Розмір: 24кб.
Дата: 04.04.2021
скачати
Пов'язані файли:
Контрольна_робота_з_канонічного_права_Гурський_Пв_17.docx
10_audyrovanye (4).docx

 Концепції відродженого природного права ХХ століття

У XX ст. відбулося відродження теорій природного права, які ґрунтувалися на неокласичній, так і на некласичній концепції мислення . У формуванні свого поняття права сучасна природно-правова думка вважає , що «право» правильне за змістом, а не за юридичною формою, і тому не кожний закон, точніше, не кожне правове юридичне рішення - законодавче чи суддівсько-адміністративне, будучи формально-коректним, містить у собі право. Закон визнається явищем політич­ним, тобто таким, яке припускає можливість хаосу при його вста­новленні. Право ж є силою, що протистоїть хаосу, явищем, що виникає «природним чином» поряд з іншими основними атрибутами соціального буття людини, такими, наприклад, як сім'я або власність. Звідси випливало й інше важливе положення природно-правової дум­ки, а саме: зміст закону має критично оцінюватися з позицій знання про належне природне право. Сучасний природно-правовий підхід претендуючи на виявлення сутності і значення правових явищ, які приховані за формальними ознаками позитивного права, вимагає оці­нити їх й з аксіологічної точки зору.

Серед концепцій, що відроджували природно-правове мислення на ґрунті неокласицизму, є неотомістські, неокантіанські та неогегельянські моделі.

Концепцію вічного та незмінного природного права, яке визначає людські норми поведінки, форми суспільної свідомості, сутність по­зитивного права, його мораль, розроблено, зокрема, неотомістами Ж. Дабеном, Ж. Марітеном, І. Месснером.

За Ж. Марітеном, нормативна роль суспільства як організації до­говірного типу полягає у тому, аби сприяти природному розвиткові співтовариства. Застосовувані у цьому контексті заходи щодо мінімі­зації адміністративного регулювання мають на меті максимальний розвиток соціального плюралізму, особистісної свободи та творчої ініціативи. Так влаштована взаємодія співтовариства і суспільства має наслідком те, що феномен «суверенітету» може виявлятися лише як відносний, або співвідносний, але не як абсолютний: чи-то у сфері соціальної автономії, чи-то у владній сфері держави.

Ці ідеї сприяли кращому розумінню значущості ролі природного права у гармонізації соціуму так само, як і концепти неокантіанства.

Неокантіанське природне право передбачає формальну справедливість у позитивному праві та історичного втілення у законі «правильного» змісту (Р. Штаммлер, Г. Радбрух, П. Новгородцев). Для цієї концепції основоположним є принцип даності «істинного» права лише через суб'єктивне мислення.

Одним з провідних філософів, що рефлексував право з позицій неокантіанства, був Р. Штаммлер (1856-1938). Він розробив ідею «природного права з мінливим змістом». Її значення полягає передусім у виключенні природно-правового ду­алізму з нормативних систем. Р. Штаммлер також вважав, що юридичні науки виникають, уста­люються та починають діяти незалежно від державної організації. Тому, він, казав що не можна схвалити погляди, коли право розгляда­ється як соціальне правило, за яким стоїть сила. На думку неокантіанця і феноменолога Г. Радбруха, право може бути зрозумілим тільки з апріорної ідеї права, що визначає його цілі. Тобто він стверджував що справедливість, визначеність цілі та правова стабільність, вивчення яких і є метою філософії права.

Певний внесок у розвиток сучасної природно-правової думки здійснило й неогегельянство воно тлумачило ідею права у дусі панлогізму, стверджує: якщо немає ро­зумного права, то є правовий розум, який має бути втілений у пози­тивному праві. Так, за Е. Шпрангером, природне право - це образ справедливого права, який виник у правосвідомості в результаті діа­лектичного розвитку духу.

2.Феноменологічні концепції права базуються на трьох головних підходах: концепції «природи речей», ціннісному вимірі права та пра­вових ейдосах.

Ключові положення філософської феноменології А. Рейнаха, засвідчена їм у монографії «Апріор­ні основи цивільного права» (1913), яка була виконана у такому кон­тексті чи не найпершою. У ній з'ясовувалася сутність права крізь призму проблеми цілепокладаючого характеру становлення право­свідомості його суб'єкта.

Теорія «ейдостичного права» і теоретичні конструкції природи речей розглядалися як онтологічний аналог природного права. Якщо класичне природно-правове мислення орієнтовано на пошук абстрак­тних норм в «природному порядку», то з природою речей пов'язується пошук конкретних критеріїв справедливості юридичних рішень. Наприклад, Г. Коїнг, виходячи з існування ідеальних цінностей соціальної етики, бачив у них масштаб упорядкування прав, які ви­пливають з людської природи чи природи речей. У Г. Радбруха природа речей тлумачиться як юридично мислима форма. Її зміст визначають не самі «речі» як «матеріал», що формує «право», а їх «природа» чи сутність, яка суб'єктивно фіксується зако­нодавцем чи суддею.

Теорія правових ейдосів розроблялася П. Амселеком в контексті переосмислення творчої спадщини Е. Гуссерля. Він зауважував, що для того, аби підійти до права як такого і побачити його в об'єктивній чистоті, необхідно здійснити методологічну редукцію як у філософ­ському, так і в ейдостичному плані. П. Амселек доводив, що існують три види нередукованих елементів у типовій структурі об'єктивного права: 1) родові ейдостичні елементи, завдяки яким право постає як система норм і, як наслідок, належить до ейдостичного роду норма­тивного; 2) особливі ейдостичні елементи, завдяки яким норми, що утворюють право, є етичними, такими, що володіють функцією на­казу; 3) конкретні ейдостичні елементи, завдяки яким ці накази, що утворюють право, стають частиною функції суспільного управління людською поведінкою. Ці три елементи й утворюють ейдос права.

Екзистенціальна рефлексія природного права (В. Майхоффер, М. Мюллер, Е. Фехнер), що полягає у невизнанні реальності абстрак­тних норм надпозитивного, абсолютного у своїй значущості права, виступає проти класичної природно-правової доктрини («метафізики права»). Специфіка екзистенціалістських природно-правових поглядів по­лягає, по-перше, в запереченні класичних уявлень про природне пра­во. Екзистенціалістський пошук «справжнього права» передбачає поняття права як правовідношення. Проголошуються конкретність, антинормативність, безперервний розвиток «справжнього» права як індивідуальних правових рішень, що перманентно виникають у со­ціальному житті. При цьому відхиляється принципова різниця між «істинним рішенням законодавця і звичайного громадянина».

По-друге Екзистенціалісти оголошують всі загальні принципи фікцією і пов'язують поняття справжнього права саме з конкретними змістов­ними визначеннями. Тому характерним для екзистенціалізму є пошук правового рішення в конкретній ситуації, конкретній справі - це не тлумачення норми, не витягання з неї ідеалу, а насамперед пошук рі­шення в змісті самої справи, життєвій ситуації. Звідси випливає інтерпретація при­родного права як біологічно зумовлених фундаментальних норм, як підсвідомого звернення людини за критеріями справедливості до сво­єї інстинктивної природи. У цьому сенсі цікавою є, наприклад, думка В. Майхоффера у праці «Природне право як право екзистенції» (1963), в якій протиставляються розумність екзистенціально породженого рішення та реалізація цього рішення в емпіричному бутті: структура світу антагоністична, благо одного закономірно обертається злом для іншого.

 Так, М. Мюллер, еклектично поєднуючи уявлення К. Ясперса про екзистенціальну свободу з геге­льянським тлумаченням історії права як прогресу свободи, ототож­нював «існування» (екзистенцію, внутрішній і непізнаваний рівні буття людини та духу) і свободу: екзистенція - це вільна самореалізація людини, котра усвідомлює свою сутність як свободу. Втім, якщо свобода немислима поза соціальними комунікаціями, то екзистенція передбачає зовсім не відокремленість, а соціальне спілкування.

У цілому М. Мюллер виділяв три основні моменти розуміння при­родного права: по-перше, надання позитивному праву (нормі, закону) статусу вільного рішення,; по-друге, обумовленість «істинності» рішення «існуванням» (первинно-правовими структурами буття-у-свідомості); по-третє, підхід до історичного буття права як до уні­кального рішення в конкретній індивідуальній ситуації.

З приводу істинності прийнятого рішення розмірковував і Е. Фехнер. На його думку, визначення рішення як істинного означає вивіль­нення права з його ідеально-віртуального стану. В контексті цього й відбувається становлення нового змісту природного права.

Ще одним виявом інтерсуб'єктивної парадигми сучасної філософсько-правової думки є правова герменевтика.

Сучасна правова герменевтика - це застосування у сфері права ідей В. Дільтея та передусім екзистенціально-феноменологічних кон­цептів М. Гайдеггера і Г.Г. Гадамера. Її принципова відмінність від позитивістського підходу до тлумачення тексту полягає в тому, що останній намагається встановити, що хотів сказати в тексті законода­вець, а герменевтика встановлює смисл тексту, незалежний від його автора, законодавця.

У цьому сенсі цікаву концепцію запропонував А. Кауфман, який вважав, що герменевтичний метод дає розуміння «справжнього» пра­ва, бо основу його герменевтичного знаходження становить дещо «онтологічне» (свобода як природний стан людини). Людина існує як «персональні» відносини, а право - це те, що належить їй у відносинах як «персоні». «Персона» - це те, що зумовлює сутність і зміст юридичного дискурсу (знаходження права шляхом мовлення).

Суттєвий внесок у розроблення герменевтичного підходу до ви­вчення права зробив і французький філософ П. Рікьор., Він з'ясовував сенс висловлю­вання: «Що означає бути суб'єктом права?», яке конкретизується висуванням запитань: «Що означає мати права?» і «Що означає бути підсудним?», а також підсумовується в ідентифікаційному запитанні: «Хто є суб'єктом права?». П. Рікьор показував, що правова проблема виникає завдяки втручанню іншої особи у зв'язку із збитком, завданим іншому. Тим самим розкривається інтерсуб'єктивна природа первинної «клітини» права як зв'язку двох рівноправних суб'єктів. Однак суб'єкт права - це не інший як близь­кий, ближній, з яким пов'язана тільки моральна проблема, а інший, відносини з яким опосередковані певним інститутом.

Виділяючи чотири різновиди суб'єкта (суб'єкт мови, суб'єкт дії, суб'єкт розповіді, суб'єкт відповідальності), П. Рікьор показував, що правова проблема виникає завдяки втручанню іншої особи у зв'язку із збитком, завданим іншому. Тим самим розкривається інтерсуб'єктивна природа первинної «клітини» права як зв'язку двох рівноправних суб'єктів. Однак суб'єкт права - це не інший як близь­кий, ближній, з яким пов'язана тільки моральна проблема, а інший, відносини з яким опосередковані певним інститутом. Герменевтична екзистенціально-антропологічна рефлексія права виводить на сучасну комунікативно-дискурсивну доктрину від­родженого природного права, найвизначніші моделі якої репрезенто­вано передусім філософами права США та Німеччини. Свій вияв вона знаходить, зокрема, у працях Л. Фуллера, Дж. Фінніса, Р. Дворкіна, Дж. Ролса, К.О. Апеля, Ю. Габермаса та О. Гьофе.

Наприклад для Л. Фуллера таке право є потенційною інтенцією юридичного закону як правового феномена. Він окреслював вісім принципів внутрішньої моралі права: 1) всезагальність, 2) відкритість (доступність законів для тих, кого вони стосуються), 3) передбачува­ність юридичної дії, 4) ясність: зрозумілість закону, 5) відсутність суперечностей, 6) відсутність вимог, які не можуть бути виконані, 7) постійність у часі (відсутність частих змін) і, нарешті, 8) відповід­ність між офіційними діями і проголошеним правилом.

Дж. Ролсу. У праці «Теорія справедливості» (1971) він висунув ідею, яка зводиться до того, що індивідуальні права і свободи утворюють невід'ємну частину спра­ведливої структури суспільства, і справедливість у свою чергу не­можлива без визнання автономії людської особистості та надання кожній людині права реалізовувати свою свободу - за умов визнання прав і свобод інших людей.

Основний зміст теорії справедливості Дж. Ролса полягає в обґрун­туванні того, що люди оберуть два принципи спра­ведливості. Згідно з першим принципом (принцип рівних свобод) кожна людина має рівне право на максимально широку систему рівних основних свобод, узгоджену з аналогічною системою свобод для всіх. Другий принцип справедливості формулюється так: 1) соціальні та економічні нерівності повинні бути врегульовані таким чином, аби забезпечити найбільшу вигоду для тих, хто менше всього досягає успіху (принцип диференціації) і 2) щоб пов'язані з ними посади в суспільстві були відкритими для всіх за умови чесного додержання рівності можливостей (принцип рівних можливостей).

Захисту і оновленню ліберальних ідей, але в іншому, ніж у Дж. Рол­са, плані присвячено концепцію Р. Дворкіна, який насамперед наголо­шував на можливості та необхідності дати змістовне етичне обґрун­тування права. Орієнтуючись на ідеї Канта, Р. Дворкін підкреслював особливе значення деонтологічного обґрунтування права, тобто та­кого, яке спирається на концепцію обов'язку і належного. При цьому, підкреслював він, моральне обґрунтування права значно полегшуєть­ся тим, що позитивне право вбирає в себе і моральний зміст.

Стосовно права і етики Р. Дворкін розрізняє «правила» та «прин­ципи». Правила - це конкретні норми, а принципи - всезагальні атрибути, які ще треба обґрунтувати, - такі, як гідність людини, спра­ведливість та рівність.

Ще однією важливою версією інтерсуб'єктивістського підходу до права є комунікативна теорія обґрунтування справедливості (К.-0. Апель, Ю. Габермас). Ця теорія ґрунтується на відмові від побудови онтоло­гії права. В ній дається комунікативно-рефлективне обґрунтування права через «аргументацію у дискурсі». Ю. Габермас створив комунікативну модель суспільства, значущість якої виявляється у тому, що вона дає нове розуміння де­мократії як демократичного дискурсу. Таке розуміння демократії до­зволяє здійснити аналітичний поділ політичної влади на владу адмі­ністративну та владу, породжену в процесі комунікації, яка втілює в собі ідею народного суверенітету. На думку О. Гьофе, його антропологічно-правова рефлексія ви­будовується не просто у вигляді описової дисципліни, а завдяки засадничому поняттю соціального розуму підпорядковується етиці права, яка, в свою чергу, належить до концептуальної або аналітичної правової теорії, тому що намагається з'ясувати поняття права. Питан­ня щодо розуму в праві у цьому сенсі покладається у контекст синте­зуючого дискурсу чотирьох дисциплін: правової антропології, етики і теорії права та соціальної філософії, який породжує нову галузь знання - нормативну соціальну філософію.

Така модель соціальної філософії розглядає розум на двох рівнях. На першому, менш вибагливому рівні, вона займається розумом самої правової форми, а на другому, вибагливішому - розумом, притаман­ним певним різновидам правової форми. У першому випадку йдеть­ся про розум, що визначає право, одночасно конституюючи і легітимуючи його, а у другому - про право як нормативний розум, що веде правову форму до іманентного вдосконалення.

Таким чином, постмодерна концепція О. Гьофе на новому теоретико-методологічному рівні, долаючи концептуальні обмеже­ності попередніх моделей правового комунікативізму Дж. Ролса і Ю. Габермаса, постає як пост(мета)некласичний формат комуні­кативно-дискурсивної доктрини сучасної філософії права, котра на­магається передусім як можна чіткіше сформулювати і обґрунтувати поняття соціальної справедливості, яке стало розмитим і опинилося поза критикою раннього правового комунікативізму.
скачати

© Усі права захищені
написати до нас