Ім'я файлу: реферат 2.docx Розширення: docx Розмір: 47кб. Дата: 26.04.2021 скачати Пов'язані файли: реферат 1.docx контрольна робота неорганічна хімія (8).docx Звіт.pptx информатика.docx конспект 3.docx теорії геніальності.docx гениальность.docx конспект 2.docx конспект 1.docx реферат 5.docx реферат 22.docx рефеат 4.docx реферат 8.docx реферат 25.docx Реферат на тему: «Комунікативна компетенція і компетентність журналіста.» Професійна культура спілкування викладача – це соціально значущий показник його здібностей, уміння здійснювати свої взаємини зі студентами, іншими людьми, здатність та вміння сприймати, розуміти, засвоювати зміст думок, почуттів, намагань у процесі розв'язування передбачених педагогічною технологією конкретних завдань у підготовці фахівців. Професійна культура спілкування викладача не виникає з нічого, вона формується на основі певних умов здійснення педагогічної технології у школі, а через те ніби вбирає в себе її особливості, базується на ній, виступає важливою складовою частиною, засобом діяльності викладача. Культура спілкування педагога – завжди є показником того, як за допомогою найбільш важливих конкретних педагогічних завдань, способів спілкування викладача вдається реалізувати загальні соціально-значущі принципи навчально-пізнавальної діяльності студентів. Чим ширший діапазон засобів і прийомів спілкування, який застосовує викладач, тим більш високим є рівень його культури. Говорячи про професійну культуру спілкування викладача, ми, насамперед, повинні бачити в усіх його взаємостосунках уміння досягати поставленої мети у професій підготовці майбутнього спеціаліста. Педагогічне спілкування – вид духовного виробництва, і воно обов'язково містить в собі як передачу (ретрансляцію) знань, умінь та навичок на основі творчого, продуктивного їх викладу, так і створення нового – формування позитивних загальнолюдських рис особистісного фахівця. Якщо викладач не здатен налагодити свої взаємини з і студентами, в такому разі вряд чи варто вести мову про наявність спілкування. Ця обставина є визначальною для професійного спілкування, викладача, і саме вміння сприяти розвиткові особистості студента (формувати необхідний обсяг знань, закріплювати важливі соціальні цінності, прищеплювати корисні навички до праці, теоретичного, творчого мислення). важливим показником професіоналізму викладача є також його здатність виражати своє ставлення до кожного студента, уміння правильно оцінювати його вчинки, здатність адекватно відгукуватись на поведінку, обирати систему впливів, які найкраще відповідають індивідуальним особливостям студента. В основі спілкування завжди лежать визначені мотиви: потреби, інтереси, суспільний обов'язок, звички, мета. Вони можуть бути як індивідуально, так і соціально значущими. У професійному спілкуванні викладача мотиви завжди є соціально значущими. Специфічним для професійного спілкування є те, що вчитель керується бажанням, намірами, спрямуваннями, які передбачають його професійний обов'язок. Іншим важливим аспектом професійної культури викладача є використання ним різноманітних і динамічних міжособистісних зв'язків для створення умов розвитку здібностей студента у колективі. І тут переважає особисте вміння викладача будувати свої взаємини з колективом як єдиним цілим, шукати і знаходити основні моменти для гармонізації індивідуальних і колективних інтересів. Високого рівня професіоналізму у культурі взаємовідносин досягає той викладач, котрий розглядає спілкування як обопільний процес, у якому усі студенти стають повноправними партнерами. Професіоналізм, уміння, навіть талант викладача полягають у тому, щоб запобігати, пом'якшувати труднощі у спілкуванні через різницю у рівні підготовки, різні здібності, характери; допомогти студентам відчути впевненість у собі через спілкування. Культура спілкування викладача як система його соціально-цілісних орієнтацій має деякі нестійкі ознаки, пов'язані із загальною характеристикою професії педагога. Форми спілкування, які відображають рівень професійної культури викладача і зумовлені його віковими, психологічними особливостями, досвідом педагогічної діяльності у вузі, є досить рухливими і динамічними. Вони вимагають постійного творчого підходу педагога до вибору способів спілкування. Спілкування викладача повинно постійно збагачуватися новими прийомами та засобами. Суть його полягає в тому, що воно на різних рівнях вимагає від викладача постійної та обов'язкової адаптації до умов того чи того виду педагогічної діяльності. В кожному конкретному випадку спілкування може змінюватись оцінка і самооцінка, концентрація уваги, рівень інтелектуальної активності, ступінь проникнення у зміст пропонованого матеріалу лекції. Одне з основних умінь педагога – розповісти про складне явище дохідливо, просто, чітко, послідовно. Культура професійної діяльності викладача вимагає від нього максимального терпіння, наполегливості, послідовності у діях, принциповості, поєднаних із тактовністю і гнучкістю, самодисципліною; педагогу необхідні й особливі морально-психологічні якості: беззаперечна доброта та чуйність, повага до особистості, почуття власної гідності. Саме високий рівень психолого-педагогічного культурного викладача вищої школи допомагає йому у спілкуванні зі студентською аудиторією та є умовою їх ефективної комунікації, співпраці. Важливими для напрацювання такого психолого-педагогічного культурного рівня, на наш погляд, є такі настанови:- висока самооцінка – це необхідно кожній людині для збереження власної особистості;- позитивне ставлення до життя в цілому та професії зокрема;- віра у добро – віра у добро безумовно сприймається як мораль сильної особистості, якою зобов'язаний бути кожний педагог;- уміння бачити і відчувати свою роль у процесі навчання і виховання;- уміння змінюватися, навчатися, вдосконалюватися усе життя. У сучасних умовах, коли людство у своїй взаємодії з довкіллям дійшло до кризи стану, визначальним фактором його існування стає формування культурного потенціалу, в якому відображено міру можливостей актуалізації культурних сил особистості у цілеспрямованій соціокультурній діяльності. Глибинні соціальні перетворення в Україні зумовлюють серйозні зміни у світогляді та культурному житті людей. У часи становлення державності України оновлення нашого суспільства не можливе без нових соціальних орієнтирів. Гуманізація освіти сприяє кінцевому формуванню стійкого та довготривалого запиту суспільства на особистість як носія загальнолюдської моральності та духовності. Питання відродження культурного потенціалу є нагальною проблемою сьогодення. Соціокультурні перетворення останніх років викликали активний інтерес сучасної педагогічної науки до проблем ціннісного світу особистості, до принципів та умов формування її культури [3, 16]. Активно зростаючий інтерес до проблем внутрішнього світу особистості зумовлений, з одного боку, кризою громадської самосвідомості, ускладненням життєдіяльності людини, а з іншого – підвищенням ролі суб’єктивного фактора, значимістю самобутньої духовної культури окремої особистості у загальному процесі культуротворчості. Науково-педагогічний інтерес до означеної проблеми викликаний основними суперечностями, що характеризують її сучасний стан: між концептуально-методологічним оновленням основ процесу формування морально-ціннісних орієнтацій та традиційною системою методичних засобів його реалізації, між якісно новим поглядом на особистість школяра як на суб’єкт духовного самовизначення у діалозі культур та практикою уніфікованого підходу до навчально-виховного процесу. Головна особливість спілкування — взаємодія. Процес спілкування охоплює соціальну взаємодію членів суспільства — їх спільну діяльність, інтеракцію і власне комунікацію. Упорядкованість досягається за допомогою правил і норм, які регулюють характер спілкування залежно від його мети і засобів. Спілкуючись, люди повинні рахуватися із соціальними нормами, звичаями, традиціями, що існують у даному суспільстві, колективі. Від того, як люди розмовляють між собою, залежить настрій, стан нервової системи, благополуччя і спокій у сім'ях, колективах. Нарешті, від манери спілкування багато в чому залежить успіх у роботі. Володіючи нормами культури спілкування, людина зможе уникнути багатьох проблем, конфліктів, швидше досягне життєвих цілей. Культура спілкування... Про неї говорять в усі епохи. І кожна епоха розвитку людства виробляє свої норми, традиції, національну своєрідність культури комунікації між людьми. Культура спілкування є складовою частиною культури людини. Для неї характерною є нормативність, яка визначає, як мають спілкуватися люди в певному суспільстві, у конкретній ситуації. Культура людського спілкування — це частка загальної моральної культури особистості. Відсутність культури спілкування — свідчення бездуховності людини. Ще мудрий Езоп довів, що наше слово — це найкраще, що є в розпорядженні людини, і найгірше, чим вона володіє. Нині проблема культури спілкування набуває великого значення. Відбувається становлення України як самостійної держави, інтенсивно розвиваються міжнародні та міжособистісні зв'язки з різними країнами світу. З огляду на, це визначальною стає для нашого суспільства проблема вміння спілкуватися як на офіційному, діловому, так і на побутовому рівнях. Нині важливо закласти основи культури спілкування в нашому суспільстві відповідно до часу, в якому живемо, до нашої історії, до духовно-творчого потенціалу українського народу. На наш погляд, цій проблемі приділяється невиправдано мало уваги як в освітньо-виховних закладах, так і в державі в цілому. Засоби масової інформації, маючи величезні можливості формувати смак до справжньої високої культури взаємостосунків між людьми, нехтують цією можливістю. Кіноекрани і екрани телевізорів заполонили третьосортні бойовики, і на глядача ллються брутальні слова, огидні вирази. Це не може не турбувати суспільство. Адже якщо людина — продукт соціалізації, то величезний сенс для становлення особистості в тому, який саме досвід (традиції, звичаї, норми) передає суспільство своїм поколінням. Традиції, звичаї українського народу високі і духовно багаті. Однак якщо не давати належної оцінки розгулу антикультури, то вона починає сприйматися як норма. Саме так сприймається низька культура спілкування між людьми в громадських місцях, у сім'ях. Грубість, відсутність поваги і уваги до людини порушує принцип людяності як найбільш бажаної норми взаємостосунків між людьми, викликає загальний негативізм і руйнує духовну сферу людських взаємовідносин. Якщо ми прагнемо збудувати цивілізовану державу, то мусимо прагнути до цивілізації, а першим виявом цього є культура спілкування. Сім'я, навчально-виховні і культурно-освітні заклади повинні, формуючи особистість, розвивати в ній такі морально-психологічні якості: — людяність; — уважність; — чуйність; — уміння бачити моральний бік своїх і чужих дій і вчинків; — витримка; — володіння собою; — здатність стримувати негативні емоції; — уміння слухати іншу людину; — здатність передбачати можливі наслідки своїх слів, дій, вчинків. Уся система ставлення людини до інших людей реалізується у спілкуванні. Поняття спілкування є одним з центральних у системі психологічного знання. Соціальна функція спілкування полягає в тому, що воно виступає засобом передавання суспільного досвіду. Спілкуючись, люди можуть обмінюватися думками, досвідом, інтересами, почуттями тощо. У спілкуванні людина формується і самовизначається, виявляє свої індивідуальні особливості. Результат спілкування — налагодження певних стосунків з іншими людьми. Завдяки спілкуванню здійснюється інтеграція людей, виробляються норми поведінки, взаємодії. Зв'язок людей у процесі спілкування є умовою існування групи як цілісної системи. Спілкування координує спільні дії людей і задовольняє потребу в психологічному контакті. Культура спілкування у вузькому розумінні — це сума набутих людиною знань, умінь та навичок спілкуватися, які створені, прийняті та реалізуються в конкретному суспільстві на певному етапі його розвитку. Культура спілкування залежить і від особистості, її якостей. Чи може вважатися культурною людина, яка поводиться пихато, зарозуміло, не цікавиться думкою інших, говорить лише сама, не даючи змоги висловитися співбесідникам, презирливо ставиться до інших? Звичайно, ні. Культурна людина має бути спокійною, урівноваженою, знати що, де і як сказати. Дослідники вважають, що спілкування — це своєрідний театр, де є п'єса певного змісту, актор, що виконує конкретну роль, і глядач, який сприймає цю п'єсу й цю роль. А потім глядач виступає як актор і хоче, щоб його також сприйняли як особистість. До того ж глядач в обох випадках є активною стороною. Щоб оволодіти культурою спілкування, фахівець повинен мати елементарні знання з психології, стики спілкування, уміти застосовувати на практиці комунікативні установки. Що ж таке установка? Установка — це стан готовності індивіда чи групи певним чином (позитивно чи негативно) реагувати на об'єкти (чи суб'єкти) та вплив. Різновидом соціальних установок є комунікативні установки. Вони дуже важливі для формування культури спілкування, оскільки допомагають установити контакт між співрозмовниками, підготувати їх до позитивного сприймання інформації, перебороти байдуже чи негативне ставлення до тих чи інших ідей, людей, ситуацій . Установки під впливом спілкування з різними людьми виникають, змінюються і зникають. Чи може під час спілкування один співрозмовник вплинути на комунікативні установки інших? Так, може, але він має виявити характер, позитивну чи негативну моральну спрямованість цих установок. Лише після цього можна формувати нові або закріплювати ті, що є, чи їх реконструювати. У подібних ситуаціях учені радять поводитися так: — якщо формуєш необхідну установку, будь першим; — щоб закріпити цю установку, подавай її в новій формі або контексті; — якщо хочеш реконструювати установку, не дій прямо, а починай зі згоди'. Високий рівень культури спілкування, на думку вчених , створюють компоненти: — комунікативні установки, які "включають" механізми спілкування; — етичні норми спілкування, прийняті в даному суспільстві; психологія спілкування (категорії, закономірності, механізми сприймання й розуміння одне одного); — уміння застосовувати ці знання з урахуванням ситуації, відповідно до норм моралі конкретного суспільства та загальнолюдських цінностей. Схематично культуру спілкування в широкому розумінні ці самі дослідники пропонують зобразити так: де КУ — комунікативні установки; 3 — знання з етики та психології спілкування; В — вміння застосовувати ці знання на практиці. Отже, культура спілкування — це цілісна система, яка складається із взаємопов'язаних моральних та психологічних компонентів, кожен з яких вносить своє в характеристику цілого. Учені зазначають, що ця система реалізується в певних умовах, адже поведінка людини змінюється залежно від ситуації. Одні й ті самі риси характеру проявляються по-різному: людина буває чесною в одній ситуації та нечесною в іншій (це залежить від зовнішнього оточення, його впливу на людину. Це оточення —- люди з якими вона живе, вчиться, відпочиває, працює. Усіх їх людина віддзеркалює в психіці, на кожного емоційно відгукується . Залежно від того, як найближче оточення задовольняє потреби людини, виявляється її реагування на близьких. Іноді ввічлива, доброзичлива та терпляча на роботі людина в домашньому оточенні є тираном. А трапляється і навпаки. Справжній рівень культури спілкування такої людини низький). ЗАПАМ'ЯТАЙТЕ! Людину можна вважати тим більше внутрішньо культурною, чим частіше в неї спостерігається "ставлення на Ви" до близьких людей. Велике значення для кожної людини має процес пристосування до оточення, в якому доведеться працювати (від адаптації нової людини в колективі залежить продуктивність її праці). На заході в компаніях, яких хвилює процес швидшого пристосування людини до нового колективу, створено спеціальну службу людських стосунків та спеціальні програми профорієнтації та інформації, де йдеться про те, як службовці мають спілкуватися між собою та з клієнтами, щоб підтримувати високий імідж корпорації. Культура поведінки і спілкування людини залежить від того: — що діється у світі; — які закони ухвалює парламент; — як підвищуються ціни на товари й продукти харчування і т.ін. Розтривожена цими подіями людина може своє невдоволення, роздратування "виливати" на інших. З історії культури спілкування Наші пращури любили спілкуватися. За свідченнями Геродота (V ст. до н. е.), вони при світлі вогнища "казали казку", "баяли байку", тобто проводили час, спілкуючись. Цікавим є свідчення того, що вже в давні часи люди могли знаходити спільну мову, вирішуючи через віче важливі державні справи ("Велесова книга, або "Скрижалі буття українського народу"). Такі загальноприйняті зараз норми моралі як повага до старших, взаємодопомога, хоробрість, чесність беруть початок з тих давніх часів. Про культуру спілкування писали перший митрополит Київської Русі Іларіон, оратор та мислитель Кирило Туровський. Дбав про культуру спілкування та етикет князь Володимир Мономах. У своєму "Повчанні" він радив "...мати душу чисту та непорочну, тіло худе, бесіду лагідну, дотримуватися слова Господнього... при старших мовчати, мудрих слухати, старшим коритися, з рівними собі і молодшими в любові перебувати, без лукавого умислу бесідуючи, а більше вдумуватися, не шаленіти словом, не засуджувати мовою, небагато сміятися, соромитися старших; ...поводитися благочестиво, навчити... очима управлінню, язику утриманню, розуму упокорюванню, тілу підкорянню, думці чистоту дотримувати, спонукаючи себе до добрих справ...; не забувайте того Доброго, що ви вмієте, а чого не вмієте, тому навчайтесь...; жодної людини не пропустіть, не привітавши її і не подарувавши їй добре слово...". "Правильне життя" людини, на його думку, досягається її "добрими ділами". У XVII ст. в Україні великий вплив на людину та її культуру спілкування з іншими людьми мали центри духовної культури та духовні особи — мислителі, а також перші центри освіти та культури (Львівська братська школа та Острозька греко-слов'яно-латинська школа, Києво-Могилянська академія). У Києво-Могилянській академії працювали видатні вихователі й мислителі, які вчили учнів культурі спілкування. На їх думку, шлях до успіху в спілкуванні пролягає через пізнання себе та іншого, через використання етичних норм і правил, що притаманні лише гуманному суспільству. Феофан Прокопович — учений, письменник, оратор Києво-Могилянської академії у своєму "Духовному регламенті" критикував "князів церкви" за їхні зловживання та порушення моральних основ ритуалу. Він вважав, що лише за допомогою етики, мистецтва слова й мистецтва спілкування можна впливати на людей і переконувати їх. У книзі "Риторика" (розділ "Про почуття") підкреслював, що потрібно застосовувати етичні правила і норми поведінки в поєднанні з вимогами психології та риторики. Особливу увагу він звертав на такі почуття, як любов, радість, гнів, сум, страх, обурення в людських стосунках. Ф. Прокопович вважав, що потрібно вміти хвилювати людей (для цього треба використовувати сильні емоції, величаві способи викладу своїх почуттів); приносити насолоду (для цього необхідно вживати красиві способи викладу думки; ум іти повчати. Ф. Прокопович йдучи за античними риторами — Аристотелем, Цицероном, дійшов висновку, що "словесне вираження (еіосигіо) полягає в тому, щоб найдобірнішими словами і вишуканими формами речень оформити той матеріал, який ми талановито підібрали і розважливо розмістили в певному порядку", бо без цього "слабнуть почуття, застигають доводи, сухою стає ампліфікація, тупіють дотепи, не усміхаються тонкощі та жарти, вся промова стає охлялою та нудною й наче повзає по землі, і, що більше, навіть здається мертвою" . Його думки про стиль зосереджені в спеціальній четвертій книзі — "Про мовностилістичне оформлення промов" і розсіяні в усій великій праці "Риторика". Ф. Прокопович послідовно і різнобічно доскіпливо формує вчення про стилі, не забуваючи ні про достоїнства (ознаки й переваги) стилю, ні про його вади. Зазначимо, що для ораторської майстерності найважливішим є вміння оратора дотримуватися відповідності між стилем, предметом (темою) і часом. Для доброго стилю найістотнішою ознакою має бути відповідність між словесним вираженням, предметом промови, ситуацією, почуттями оратора і настроями слухачів. Це допоможе ораторові спілкуватися з аудиторією. Цей принцип відповідності сформувався ще в античній культурі (як вияв концепції загальної та абсолютної краси). Головними ознаками стилю мають бути правильність і ясність. На думку Ф. Прокоповича, промови можна складати й виголошувати не тільки латиною, а й живою народною мовою, дотримуючися правильності й чистоти, приймаючи ту живу вимову, якою користується більшість і яка зароджується в центрі народу, бо "кожна мова псується від сусідства з іншими"2. Феофан Прокопович вважав, що невідповідність між змістом і формою промови породжує вади стилю і позбавляє його чистоти та ясності й тих ознак, які є основними для стилю. Учений вважав, що усім, хто виступає перед людьми, спілкуючись із ними, потрібно намагатися уникати вад стилю, серед яких він виділив кілька, зокрема: Холодний стиль — це той, у якому немає живого смислу, думка мертва, а є багатослівність, що не має душі. Надмірний (надутий, високопарний) — стиль, у якому нагромаджено надміру засобів образності. Лженаслідувальний стиль — недоречне наслідування (подібна до чиєїсь промови форма, а зміст інший) або надмірне наслідування (до дрібниць). Поетичний стиль є вадою практичної, дорадчої промови, але він доречний у творчості та в близьких стосунках між людьми, у спілкуванні з Богом. Сухий стиль, простий стиль стає вадою промови, коли свідчить про бідність думок, змісту предмета, думок оратора, невміння та відсутність вишколу, проте він доречний в офіційних ділових стосунках. Хиткий, непевний, неорганізований стиль свідчить або про низьку культуру оратора, або про байдужість, неувагу. Шкільний стиль характеризується дотриманням усіх вимог шкільної риторики. Він може сприйматися як вада в устах досвідченого, майстерного оратора, від якого чекають оригінального, авторського стилю. Хлоп ячий стиль — це недоречне, без потреби використання привабливих засобів з метою похизуватися. Емоційний стиль (парентирс) як ваду сприймають тоді, коли він стосується незначних, не вартих таких емоцій тем. Насправді ж емоціям і почуттям та способам збудження їх у слухачів Ф. Прокопович надавав великого значення. Він поділив усі емоції і почуття на ті, що пов'язані з прагненням людини до чогось, і ті, що пов'язані з уникненням чогось. До перших належать приємні: любов, бажання, надія, втіха, радість, задоволення, впевненість, тривога, занепокоєння; до других — неприємні: ненависть, страх, гнів, обурення, розпач, смуток, сором, співчуття. Описуючи природу кожного з почуттів, наскільки дозволяла тогочасна наука про людину, Ф. Прокопович міркував, як ці почуття та емоції можна викликати і як можна їх стримати, погамувати. Уміння жартувати — це природний дар промовця та його іронічний тип міркування. Виявляється він через мовні засоби. Отже, на них треба звернути увагу. Ф. Прокопович радить використовувати такі мовні джерела жартів: полісемію (використовувати переносні значення слів, протиставляти їх); паронімію (вживати близькі за звучанням слова, дотепно підмінювати їх); етимологію (розкривати смішні етимології, особливо імен); порівняння (порівнювати непорівнюване); персоніфікацію (оживлювати те, що таким не може сприйматися); гіперболу (значно перебільшувати); алюзію (робити натяки); вигадування (фіктивне, але правдоподібне) тощо. У спілкуванні люди повинні використовувати, на думку Ф. Прокоповича, слова чарівні, милозвучні, приємні, образні та вагомі. Чарівні й образні слова — це слова з переносним значенням, вони відсвіжують зір і думку, бо беруть своє значення від гарних речей: світла, сонця, зірок, гарної погоди, блиску, прикрас тощо. Легкі, приємні, милозвучні слова — це ті, що складаються з удалого поєднання гарних звуків, їх звучання нагадує шум води, що "спливає лагідно по схилах" . Вагомі слова — це ті, що виділяються і переконливо вражають. Спілкуючись, треба уникати: а) збігу однакових голосних і приголосних на межі слів; б) повторень одних і тих самих слів; в) однакових відмінкових закінчень; г) надто довгих і однотипних речень; ґ) скупчення рівноскладових слів; д) віршування в прозі, бо ритм прози має бути свій, не віршовий2. Феофан Прокопович розробив епістолярію, сам був великим майстром цього жанру. Він поділяв листи за родами і жанрами на дорадчі (поради, заохочення, прохання, втішання), судові (звинувачення, виправдання, захист, скарга з погрозою, позов зі звинуваченням) і показові (повідомлення, сповіщання, жартівливі і дотепні листи). Він рекомендував писати короткий вступ до листа, чіткий виклад і висновки. Стиль листа, на його думку, має бути не ораторський, а історичний, отже, спокійний, розсудливий. Ф. Прокопович описав усі види судових, дорадчих, похвальних промов, які були поширеними й актуальними в тогочасному суспільстві, усі його рекомендації й риторичні поради спрямовувалися на досягнення ефективності промов. Для Ф. Прокоповича основним критерієм їх оцінки була ефективність. Критично оцінював і М. Сумцов досягнення риторів академій, вважаючи, що вони вчили учнів форми, а не змісту, учили підлещуванню, пихатості і зарозумілості . Багато ідей і конкретних розробок Ф. Прокоповича безіменно втілилися наступними вченими, але чимало з них ще чекають своїх дослідників і послідовників великого ритора України. Григорій Сковорода — філософ і поет читав курс "християнської доброчинності" (християнський етикет). Ритуальні норми та правила, на його переконання, приносять користь суспільству та людині тоді, коли вони спираються на доброчесність. Спілкуючись з іншими, кожна людина зможе реалізувати свої природні обдарування в новому суспільстві, яке можна побудувати лише за допомогою освіти й самопізнання, культури. За свідченнями Георгія Кониського (книга "Історія Русів")1, Богдан Хмельницький свято оберігав моральні цінності: права, культуру і народні звичаї. Це було для гетьмана святим. Етикет існував у школі за часів М. Драгоманова. У своїх спогадах "Два учителі" він описує правила поведінки та спілкування учнів між собою та з учителем. Особливою повагою користувалися учителі, які гуманно ставилися до учнів, сприяли розвиткові їх інтелекту та культури. Спілкування як феномен фундаментально не досліджувалося аж до початку XX століття, вивчалися окремі складові цього феномену. Роль спілкування досліджено Д. Карнегі", який розробив практичні поради про те, як поліпшувати спілкування та завойовувати собі друзів. Ці поради і сьогодні допомагають діловим людям налагодити стосунки з іншими комунікантами. Але вони, на думку багатьох учених не розкривають етичної та психологічної структури спілкування, призводять до маніпулювання людьми, а це суперечить вимогам гуманістичної етики та психології. Е. Шостром вважає, що насправді на високому рівні культури спілкуються актуал і затори — люди, які мають гуманні мотиви спілкування й ставляться до партнерів як до рівних собі. У 20—30-ті роки XX століття учені підкреслювали, що моральні цінності та норми спілкування формуються під впливом вищих, зокрема релігійних, цінностей або відповідають традиціям, звичаям і ритуалам свого суспільства. У цей час школа "людських відносин", створена на Заході, активно вивчала людські стосунки, поведінку людини в тій чи іншій ситуації. Державна національна програма “Освіта” (Україна XXI століття) визначає стратегічну мету розвитку системи виховання молодого покоління України: забезпечення можливостей постійного духовного й культурного самовдосконалення особистості, формування інтелектуального та культурного потенціалу як найвищої цінності нації [2, 5]. Слушним постає зауваження В.Г.Кременя: “В усіх ланках освіти важливо, по-перше, розширити масштаби вивчення мов, а по-друге, так перебудувати їх вивчення, щоб діти засвоювали не знання про мову, а саму живу мову і могли нею вільно спілкуватися” [5, 11]. Водночас переважна кількість шкільних педагогів працює з перенавантаженням, що “призводить до істотного зниження рівня освіченості випускників загальноосвітніх шкіл, створює перешкоди для подальшого їх навчання у вищий школі” [12, 1]. Тому сьогодні виникає нагальна потреба домогтися оновлення змісту професійної підготовки фахівців, які у контексті вимог сучасного суспільного буття забезпечують включення підростаючого покоління до соціокультурної діяльності, актуалізують культурні стосунки між людьми (К.В.Гавріловець, В.Н.Дубровіна, В.О.Сухомлинський, Б.Т.Ліхачов, І.А.Зимня, В.К.Платонов, В.С.Мухіна та інші). Спілкування здійснюється у певних соціальних умовах, в яких мова реально функціонує і розвивається. Важливим аспектом є соціальна структура суспільства, в якому вживається певна мова. Б.Т.Ліхачов вказував, що спілкування є найважливішим середовищем духовного, суспільного та особистісного проявів людини, досягненням взаєморозуміння між людьми. Соціально психологічна сутність спілкування полягає у тому, що воно являє собою живий безперервний процес спілкування людей, що забезпечує усю різноманітність життєдіяльності, відносин, самопрояву та самоствердженню за допомогою мови чи сленгу, а також міміки, поз, рухів тіла, жестів, символів, звукових сигналів, умовних знаків. Потреба у спілкуванні існує у людині з самого початку, генетично, як умова існування Homo sapiens[6, 219]. А.Б.Добрович підкреслював, що в житті людини можна виділити дві сторони: контакти з природою та контакти з живими істотами. Перший тип контактів називають діяльністю, що є специфічним видом активності, спрямованою людиною на пізнання та творче перетворення оточуючого світу. Другий тип контактів характеризується тим, що його сторонами є живі істоти: організм з організмом, які обмінюються інформацією. Такий тип контактів називається спілкуванням, різноманітним за своїм внутрішнім змістом [4, 35]. Мета спілкування – те, заради чого у людини виникає даний вид активності. У людини кількість цілей спілкування збільшується. До них можуть належати передача та здобуття об’єктивних знань про світ, навчання і виховання, встановлення особистих та ділових стосунків. Цілі спілкування являють собою засіб задоволення багатьох потреб – соціальних, культурних, пізнавальних, творчих, естетичних [8, 120]. Крім наданих природою засобів спілкування, існує велика кількість винайдених самою людиною. До них належать мова, писемність, технічні засоби запису, радіо, телезасоби, телефони, телефакси Інтернет. У сучасній вітчизняній та світовій літературі (Е.Берн, А.В.Петровський, Р.С.Немов) існує поліморфізм поглядів на види спілкування, які класифікуються за різноманітними ознаками. Найважливішими видами спілкування у людей є вербальне та невербальне спілкування. Перше властиве людині. Розвиток вербального спілкування спирається на невербальні засобі комунікації. Роль цього виду спілкування важко переоцінити, бо в його основі лежить засвоєння мови, яка є умовою розвитку людини. На думку М.О.Фаєнової, “понятием, более точно и полно отражающим способность говорящего/пишущего осуществлять эффективное речевое воздействие на адресата, является культура вербального общения” [9, 35]. Невербальне спілкування – за допомогою міміки, жестів, через прямі сенсорні чи тілесні контакти. Більшість невербальних форм та засобів спілкування у людини є вродженим. Завдяки невербальному спілкуванню людина має можливість психологічно розвиватися ще до того, як вона засвоїла та навчилася користуватися мовою. Крім того, цей вид спілкування сприяє розвиткові та вдосконаленню комунікативних здібностей людини, яка стає більш здібною до міжособистісних контактів. Залежно від змісту, цілей та засобів розрізняють наступні види спілкування: 1. За змістом: матеріальне спілкування, що дозволяє людині здобувати необхідні для нормального життя предмети матеріальної культури, які є умовою індивідуального розвитку; когнітивне спілкування як фактор індивідуального розвитку (індивіди взаємно обмінюються знаннями); мотиваційне спілкування, що є джерелом додаткової енергії. Людина, у результаті такого спілкування набуває нових інтересів, збільшує свій психоенергійний потенціал; діяльнісне спілкування є міжособовим обміном, операціями, діями, вміннями, навичками. Воно має прямий розвиваючий ефект. 2. За метою: біологічне спілкування – сприяє самозбереженню організму, є умовою підтримки й розвитку його життєвих функцій; соціальне спілкування – обслуговує суспільні потреби, людей, є фактором який сприяє розвитку форм суспільного життя, груп, колективів, організацій, націй, держав. 3. За засобами: неопосередковане спілкування потрібно людині для того, щоб навчатися та виховуватися у результаті широкого використання на практиці даних з народження ефективних засобів навчання: умовнорефлекторного, вікарного, вербального; опосередковане спілкування, що допомагає засвоєнню засобів спілкування та вдосконаленню на їх базі здібності до самоосвіти та самовиховання, а також до свідомого управління спілкуванням; пряме спілкування, як особистісний контакт; непряме спілкування, що здійснюється за допомогою посередників. Якщо розглядати таку якість спілкування як “ефективність та неефективність”, тобто досягнення мети процесу спілкування, можна виділити наступні два види спілкування: Ефективне спілкування, яке реалізується за допомогою розумових та директивних засобів (відповідно розумове та директивне спілкування). Неефективне спілкування, яке відбувається у приймально-поступливих, захисно-агресивних формах (приймально-поступливе, захисно-агресивне спілкування. У процесі спілкування з розвитком мовлення з’являється можливість урізноманітнити зміст інформації, а у процесі навчання – користуватися різними засобами спілкування. В результаті збагачується його інструментальна сторона. Подальший розвиток спілкування можна уявити як поступове накопичення людиною культури спілкування на основі рефлексії та саморегуляції. Для того, щоб з’ясувати, що означає поняття культура спілкування, ми звернемося до загального поняття “культура”, визначення якого зазнало значної еволюції. Латинське слово “cultura” мало багато значень – від обробки землі до виховання, освіти, розвитку. У широкому розумінні це поняття означає сукупність проявів людської діяльності, досягнень і творчості народів. Звернемо увагу на те, що в українському педагогічному словнику С.Гончаренко “культура” тлумачиться як сукупність практичних, матеріальних і духовних надбань суспільства, що втілюються в результатах продуктивної діяльності [1, 178]. У контексті аналізованої теми цікавою є точка зору відомого американського спеціаліста в галузі полікультурної освіти С.Нієто стосовно того, що культура може сприйматися як мінливі цінності, орієнтації, звичаї, соціальні та політичні відносини, світогляд, сповідувані групою людей, пов’язаних рядом чинників (спільною історією, географічним положенням, мовою, релігією тощо). З тлумаченням культури як способу та стилю життя погоджується більшість представників світової суспільної думки. Про це свідчить, наприклад, дефініція, подана у словнику Вебстера, де культура розглядається як: а) загальна схема результатів людської діяльності, що відображається в думках мові, реальних речах і залежить від здатності людини вивчати та передавати знання наступним поколінням за допомогою знарядь, мови й абстрактного мислення; б) набір ухвалених поглядів, суспільних форм і матеріальних благ, які створюють характерні риси звичаїв расової, релігійної чи соціальної групи; в) комплекс типових видів поведінки чи стандартних соціальних характеристик, притаманних якійсь конкретній групі, роду діяльності, професії, статі, віку [13, 759]. Таке розуміння культури дедалі знаходить своє вираження через глобальні акції в рамках ООН. Інтеркультурну стратегію здійснюють такі установи ЮНЕСКО та ЮНІСЕФ. На всесвітній конференції з питань політики у сфері культури, що проходила у Мехіко (1982), центральне місце посідали проблеми освіти та культури, а саме культури спілкування, яку необхідно плекати, оскільки ці проблеми стали вагомими чинниками справжнього прогресу людини і суспільства. Учасники конференції, висловлюючи надію на те, що врешті-решт людство дійде до єдиних культурних і духовних цілей, погодилися з тим, що культура в найширшому розумінні може розглядатися як сукупність яскраво виражених рис, духовних і матеріальних інтелектуальних і емоційних, які характеризують суспільство чи соціальну групу [11, 6]. Набуття високої якості сукупності цих рис, підвищення результатів діяльності, покращення способу соціального життя можливі лише через обмін інформацією. Культура – це здатність людини мислити, пізнавати себе і своє оточення. Саме наявність культури перетворює нас на гуманних, розумних, критично мислячих істот із моральними зобов’язаннями. За допомогою культури ми розрізняємо цінності і робимо вибір, шукаємо сенс існування. Сукупність відповідних знань та вмінь в лінгвістичній та методичній літературі визначають як культуру мови [7, 176]. Культура спілкування включає до себе невербальні фактори, суттєві при передачі інформації до яких належать, наприклад, кінесіка и проксеміка. Відомо, що як одна з умов ефективної комунікації виступає обов’язкове урахування особливостей партнера по спілкуванню. У Давньому Римі та Давній Греції культура мовлення дуже довго була об’єктом уваги, вона поширювалась головним чином на монологічні висловлювання. Саме поняття культури мовного/вербального спілкування дозволяє побачити засоби оптимізації комунікації тому, що включає також й знання співрозмовниками “мовних стратегій” чи “стратегій спілкування” [10, 98]. Культура спілкування включає й такий суттєвий компонент, як культура мислення, вона сприяє адекватній орієнтації суб’єкта мови у заданих умовах спілкування а, крім цього, дозволяє йому використовувати закони правильного мислення (закони логіки) для досягнення цілей комунікації. Під культурою мовного спілкування ми розуміємо високо розвинуте вміння здійснювати комунікацію відповідно до норм, які історично склалися у даному мовному колективі з урахуванням психологічних механізмів впливу на адресата, а також використання лінгвістичних засобів реалізації такого спілкування з метою досягнення запланованого результату. Культура мовного спілкування – це багатопланове явище, яке можна уявити у вигляді декількох “рівнів”. До першого належать високо розвинуті пізнавальні процеси, насамперед мислення. До другого – сукупність мовних та позамовних знань. У сучасній когнітивній лінгвістиці загальновизнаною є наявність загальної бази знань носіїв мови. До складу бази знань входять такі компоненти, як мовні знання (знання мови, принципів мовного спілкування) та позамовні знання (про контекст та ситуації, про адресат, про світ). Третій рівень – це культура мови, яка являє собою суму навичок та вмінь, що забезпечують логічність, експресивність, стилістична адекватність мови тощо. На цьому ж рівні знаходяться навички як правильного нормативного, так і виразного використання невербальних засобів комунікації. Четвертий рівень включає вміння планувати дискусію й керувати нею з метою здійснення мовного впливу на адресата. Культурологічний погляд на процес виховання вирішує велику кількість проблем, які постали перед педагогами. Вибрати культурологічну позицію на виховання означає аналізувати хід педагогічних подій крізь призму культурних норм життя та найвищих культурних цінностей. Це також означає враховувати тенденції світової культури та вирощувати молодого громадянина, здатного жити у контексті єдиної світової спільності. Усе вищесказане дозволяє нам зробити наступні висновки: 1. Поняття “культура спілкування” розглядається як високо розвинуте вміння здійснювати комунікацію відповідно до норм, які історично склалися у даному мовному колективі з урахуванням психологічних механізмів впливу на адресата, а також використання лінгвістичних засобів реалізації такого спілкування з метою досягнення запланованого результату. 2. Найважливішими видами спілкування у людей є вербальне та невербальне спілкування, які розрізняють за змістом, за метою, за засобами. 3. До рівнів культури мовного спілкування належать: а) високо розвинуті пізнавальні процеси; б) сукупність мовних та позамовних знань; в) сума навичок та вмінь, що забезпечують логічність, експресивність, стилістична адекватність мови тощо; г) вміння планувати дискусію й керувати нею для здійснення мовного впливу на адресата. Подальше дослідження передбачає спрямовуватина вивчення інших проблем спілкування у контексті діалогу культур. Література 1. Гончаренко С.У. Український педагогічний словник. – К.: Либідь, 1997. – 367 с. 2. Державна національна програма “Освіта / Україна ХХІ століття”. – К. : Райдуга, 1994. – 61 с. 3. Димиченский П.П. Перестройка и духовно-психологические процессы в обществе // Вопр. философии. – 1997. – № 9. – С. 3 – 19. 4. Добрович А. Б. Воспитателю о психологии и психогигиене общения. – М.: Просвещение, 1987. – 205 с. 5. Кремень В.Г. Освіта в Україні: стан і перспективи розвитку // Неперервна професійна освіта: теорія і практика: Зб. наук. пр.: У 2 ч.: / За ред. І.А. Зязюна та Н.Г. Ничкало. – К.: Вид-во АПН України, 2001. – Ч. 1. – С. 5-14. 6. Ліхачев Б. Т. Педагогика. Курс Лекций. /Уч. пос. для студ. пед. учебн. завед. и слушат. ИПК и ФПК. – М.: Прометей, 1992. – 528 с. 7. Ніколаєва С.Ю. Методика навчання іноземних мов у середніх навчальних закладах / Підручник. – К.: Ленвіт, 1999. – 320 с. 8. Петровский А.В. Проблема развития личности с позиции социальной психологии. – М.: Наука, 1984. – 240 с. 9. Фаенова М.О. Компоненты культуры речевого общения // Принципы функционирования языка в обществе. – М.: Изд. Моск. гос. пед. ин-т ин. яз., 1990. – Вып. 367. – С. 45. 10. Формановская Н.И., Шевцова С.В. Речевой этикет: Русско–английские соответствия. – М.: Просвещение, 1990. – 125 с. 11. Формирование личности старшеклассника / Под ред. В.Дубровиной. – М.: Педагогика, 1989. – 168 с. 12.Білик Л. Формування соціолого-психологічної культури студенської молоді у вищому навчальному закладі//Вища освіта України. – 1998. - №3. – С. 105-109. 13.Зиновкина М. Вузовский педагог ХХІ века//Высшее образование в России. – 1998. - №3. - С. 14-16. 14.Колошина В. Ф. Самоактуалізація викладача//Практична психологія та соціальна робота. – 2000. - №1. – С. 7-9. 15.Кудіна В. В., Юрченко В. І. Психологія вищої школи. Курс лекцій. - Київ. славіст. ун-т, НПУ ім. М. П. Драгоманова. – К.: НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2004. – 176с. 16.Митина Л. М. Психология профессионального развития учителя. – М.:Флинта:МПСИ, 1998. – 200с. |