В статті «Наукова діяльність академіка Смаль-Стоцького» Василь Сімович розповідає про цінний доробок буковинського академіка Степана Смаль-Стоцького, який відіграв важливу роль в українському і слов’янському мовознавстві. Автор зазначає, що «Коли в нас згадують ім’я проф. Стоцького, на жаль, у Галичині мало ним цікавляться, мало знають цю велику Людину, –зв’язують його з національно-політичним становищем Буковини, з розвитком шкільництва й господарського життя нашого народу. Воно не диво. Ширшій громаді ця справа ближча. Та те, що покійний професор був – велика наукова сила, що полишив нам великі наукові цінності, що виховав багато наукових (і педаґоґічних) працівників, про це люди знають небагато.»
В історію української мовознавчої науки проф. Смаль-Стоцький увійшов насамперед як автор першої української ("руської") граматики, яку видав 1893 р. у Чернівцях разом з проф. Т.Гартнером.
"Руська граматика" посідає особливе місце в історії правописного питання, оскільки саме в ній автори прагнули удосконалити шкільний правопис, показати гармонію між писемним і живим словом. Граматика докладно висвітлювала особливості звукової системи мови, брала до уваги історичні зміни, "змальовувала живий образ української мови у сфері звуків". Сімович пише , що це шкільний підручник збудований на цілком наукових основах. «як збірник правил, які треба обов’язково вивчати напам’ять.» . Граматика була створена для школи , але вчителі з неї не вчили так як вона була незрозумілою для педагогів.
Саме Смаль-Стоцький увів нові граматичні терміни та запозичив з інших мов (напр., „однина”, „множина” з сербської граматики.
Через те, що ціла система в граматиці зв’язана із реформованим у фонетичному дусі правописом, проф. Стоцькому довелося повести рішучий бій проти історичного правопису, проти так званої „максимовичівки”, або „етимології”, яка панувала тоді у всіх шкільних підручниках і яка вважалася за офіціяльно признаний український правопис. Бій цей, тяжкий і затяжний зводив професор на терені Буковини, Галичини й у Відні – зводив його з допомогою вірного приятеля, німця, проф. Теодора Ґартнера.Наукові й педагогічні аргументи таки переконали австрійський уряд, який 1893 р. дав свою згоду на введення цього правопису до шкіл.
Правопис, який професор проводить у своїй граматиці, прийняла, після деякої боротьби, вся українська преса. Десять років після появи першого видання граматики, як і сподівався її автор, він запанував загально в українських виданнях , але з деякими змінами. «(головно у відділі чужих слів, церковнослов’янський наросток у іменах власних -ій, -ія, -іє й ин.) «
Василь Сімович Пише , що проф. Стоцький у своїх граматиках і у правописі виходив із будови української мови як самостійної одиниці серед слов’янських мов, і, хоч закони історії мови грають у його працях велику ролю, він у першій мірі – синхроніст, цікавиться сучасним станом української мови. Це видко з того великого матеріялу, що він його призбирав для своїх граматик, головно для наукової граматики 1913 р. З цього погляду Василь Сімович вважає проф. Стоцького за предтечу української фонольоґічної методи, яка розсліджує закони мови з погляду будови й функцій поодиноких мовних явищ.
Проф. Стоцький у своїй граматиці зводить докупи всі мовні ознаки, що їх українська мова має спільні з усіма слов’янськими мовами, й доходить до висновку, що українська мова більше зближена до південнослов’янських мов, ніж до московської, він відкидає поділ слов’янських мов на групи й доказує, що українська мова витворилася безпосередньо з праслов’янської мови, як усі інші слов’янські мови. Так дивлячись на українську мову, що від віків розвивалася самостійно, вийшовши з праслов’янської мови нарівні з іншими слов’янськими мовами, проф. Стоцький у короткому нарисі („Українська мова, її початок, розвиток і характер, її прикмети”, Львів, 1933) подав історію цієї мови, що в головних основах відбігає від подібних спроб інших учених, напр., Кримського, Шахматова, Кульбакіна, Бузука й ін.
Треба відзначити, що ці погляди проф. Стоцького на повстання української мови мають для науки дуже велику вагу. Вони збігаються з поглядами археольоґії, антропольоґії, етноґрафії й інших наук, які доказують, що розвиток українського народу йшов цілком самостійним шляхом, що ніякої спільноти з повстанням і розвитком московського народу не було, що на т. зв. праруську добу, за джерелами, не було навіть часу.
Сімович пише, що проф. Стоцький не залишив ніяких діялектольоґічних праць. Проте , в 90 pp. XIX ст. збирав матеріяли на Бойківщині (Зелем’янка), упорядкував їх, навіть фонетичні прикмети говору тих околиць почасти опрацював. Але ,усе це так і залишилося в архіві.
Сімович вважає , що професор мав на українську діялектольоґію свій окремий погляд, із яким не годяться наші діялектольоґи, саме тому його діалектологічна праця не побачила світу . На погляд проф. Стоцького, в нашій мові не можна говорити про діялекти в такому розумінні, як в інших мовах. Не визнавав він ніяких т. зв. архаїчних говорів (напр., чернігівські, поліські), вважав їх просто переходовими, а двозвуки, що появляються в тих частинах України (куінь, куинь, куень, куонь і т. д.) поясняв впливом білоруських говорів.
Щодо віршування
Всі видання шкільної граматики проф. Стоцького мають на кінці додаток – віршування. Уже в першому виданні 1893 р. не могло не впасти в око читачеві, що до народньої поезії проф. Стоцький підходить не за дотеперішніми зразками, не користується прийнятими в західньоевропейській ритміці знаками, перебраними із античної ритміки, а – заводить ноти. При цьому звертає він увагу на ті склади в народніх віршах, що мають постійні наголоси – на кінці вірша або перед цезурою, бо в інших випадках наголос може перескакувати. В найближчих виданнях свого шкільного підручника професор поширив приклади з народньої поезії, доповнивши їх зразками віршів тих поетів, що користувалися народньою ритмікою (Шевченко, Руданський, Воробкевич і ін.).
Та не тільки ритмікою Шевченкової поезії займався покійний професор, а взагалі – Шевченком. Тут він покладав величезну вагу на саму справу інтерпретації Шевченкової поезії. Крім Шевченка, з українських письменників його займав Котляревський, М. Шашкевич, Федькович , Квітка, Іван Франко , Ольга Кобилянська .
Дуже багато праці вклав проф. Стоцький в історію української культури Буковини. Політичні обставини складалися так, що українство на Буковині цілком було завмерло, витворився погляд, що Буковина вся корінно румунський край та що українцям у цьому краю нічого не належиться. Щоб доказати неправдивість такого погляду, мало було етнічного матеріялу, політичної боротьби, треба було і своїх, і чужих освідомити з історією українців у цьому краю від найдавніших часів . За цю працю взявся проф. Стоцький, і так повстала його „Буковинська Русь – культурно-історичний образок”. Це історія культурних змагань українського народу на Буковині від найдавніших часів до 90-их років XIX ст., при чому на основі всіх історичних джерел, і румунських, автор дає незбитий доказ, що на Буковині, яка була частиною галицької держави , український народ автохтонний і що він здавна вже боровся тут за своє існування.
Стаття Василя Сімовича є не так актуальною, як цінною та цікавою , адже важливо та потрібно пам*ятати людей , які зробили такий великий внесок не тільки у розвиток політики і громадського життя , а й в науці . «А проте науковий доробок проф. С.Стоцького навіть числом друкованих праць поважний. Торкаються вони – граматики, історії письменства, літератури й мовознавства, історії культури, одне слово – фільольоґії в ширшому розумінні цього слова.»
Важливе значення для українського мовознавства мали такі праці Смаль-Стоцького як: Розвиток поглядів про сім’ю слов’янських мов і їх взаємне споріднення" (1925, 1927), "Українська мова, її початки, розвиток та характеристичні її прикмети" (1933), "Питання про східнослов’янську прамову" (1937). Широко відомими були й літературні праці С.Смаль-Стоцького. Йому належать наукові розвідки про Т.Г. Шевченка, І.Франка, І.Котляревського, В.Стефаника, Ю.Федьковича, С.Воробкевича.
«Така була б, у загальних рисах, наукова діяльність покійного Академіка Смаль-Стоцького. Багата надбаннями, плідна новими думками, глибокими й дуже цікавими.»