Ім'я файлу: німецька філософія .docx
Розширення: docx
Розмір: 30кб.
Дата: 23.04.2022
скачати

Національний університет фізичного виховання і спорту України

Кафедра соціально-гуманітарних дисциплін

РЕФЕРАТ

На тему : «Класична німецька філософія. Загальна характеристика»

Виконав студент IV курсу,

Групи 42-ЄС3

Кондратюк Дмитро

Викладач к. п. н., док. ф. н.,

Професор Пінчук Є.А.

Оцінка___________________

Київ 2022

ПЛАН:

1) Теорія пізнання та етика І. Канта;

2) Філософська система і діалектика Г. Гегеля;

3) Матеріалізм і гуманізм філософії Л. Фейєрбаха;



1. Теорія пізнання та етика І. Канта

Класична німецька філософія – це філософські системи І. Канта, І.Г. Фіхте, Ф.В.Й. Шеллінга, Г.В.Ф. Гегеля та Л.А. Фейєрбаха, які були створені у другій половині ХУІІІ – середині ХІХ століть. Вона була вищим досягненням філософської думки у світовому масштабі. Неминуще значення малимали її гуманістичні ідеї соціального прогресу і свободи. Крім того ця філософія глибоко розробила діалектику (Кант, Гегель) та матеріалізм (Л. Фейєрбах). Теоретичним джерелом класичної німецької філософії була як вітчизняна філософія так і досягнення світової філософської думки (раціоналізм Р. Декарта і Б. Спінози, філософія епохи Просвітництва). Відповідний вплив на неї справили й тогочасні досягнення природничих наук. Класична німецька філософія не становила собою єдиного філософського напряму. Кант та Фіхте були субєктивними ідеалістами, Шеллінг і Гегель – обєктивними ідеалістами, Фейєрбах – матеріалістом. Та разом з тим у філософських вченнях цих мислителів спостерігається багато спільного, особливо в дослідженні форм всезагальності (понять, законів). Характеризуючи класичну німецьку філософію, як правило вказують на такі її риси: раціоналізм; діалектичність, критицизм, прагнення подати філософію як систему розсудкового знання; звернення до історії як філософської проблеми. Німецька класична філософія представлена багатьма видатними особистостями, але найбільший вклад в неї зробили такі німецькі мислителі, як Кант, Гегель, Фейєрбах. Родоначальником німецької класичної філософії вважається Іммануїл Кант (1724 – 1804)- німецький філософ і вчений. Народився в м. Кенігсберзі (Прусія) в родині ремісника. Закінчив теологічний факультет Кенігсберського університету, в якому спочатку був доцентом, потім професором і ректорм. Викладав філософію, логіку, математику, механіку, фізику, географію, антропологію, загальну історію. Розрізняють два періоди у творчій діяльності Канта – «докритичний» (до 1770 року) і «критичний». У «докритичний» період Кант виступає як крупний вчений, теоретик, природодослідник. У цей період він визнавав можливість обєктивного існування речей поза свідомістю людини. У «докритичний період» Кант друкує свою визначну роботу «Загальна природна історія і теорія неба» ( 1775 р), в якій обгрунтовує гіпотезу про природне походження Сонячної системи. Кант пояснює виникнення Сонячної системи впливом протилежних сил і тенденцій – притяганням і відштовхуванням, доцентровими і відцентровими силами. -2- Це дало можливість обгрунтувати ряд особливостей Сонячної Галактики – розташування орбіт планет майже в одній площині, а також виникнення природних супутників планет, кілець Сатурна і т.д. Кант стверджував, що народження нових світів і руйнування старих – це вічний, безперервний процес оновлення світу. Космогонічна концепція Канта була найвеличнішим досягненням астрономії з часів Коперніка. Вперше було розхитано уявлення про те, що природа немає ніякої історії в часі. У «докритичний період» Кант зробив важливе відкриття про гравітаційну взаємодію Місяця і Землі, котра впливає на швидкість їх обертання, про уповільнене обертання Землі внаслідок тертя, котре викликається приливами і відливами. Всі ці ідеї Канта стали основою для нового погляду на світ як на рухливий, змінний, суперечливий. Це відіграло важливу роль у розвитку діалектики. Таким чином у «докритчний період» вченню Канта були притаманні елементи матеріалізму і діалектики, а саме: визнання ним обєктивного, реального існування природи; наукові відкриття стосовно взаємодії Місяця і Землі, уповільненого обертання Землі внаслідок приливів; діяння відцентрових і доцентрових сил, притягання і відштовхування; визнання фундаментального положення матеріалістичної філософії по те, що речі існують поза нашою свідомістю і що уявлення про них ми маємо завдяки відчуттям, які є джерелом знань. У «критични період» творчість Канта набуває іншого гатунку. Він фактично став на шлях заперечення пізнання речей, їх сутності. В цей період Кант публікує ряд праць – таких, як «Критика чистого розуму» (1781), «Критика практичного розуму» (1778), «Критика здатності суджень» (1790). Під чистим розумом Кант розуміє здатність пізнавати речі незалежно від досвіду. Головна ідея цих творів – це «критика» теорії пізнання, теза про те, що людина, перш ніж зясувати сутність речей, повинна встановити межі своїх пізнавальних можливостей; що вона зможе пізнати, а що не зможе. Уже в цьому містився сумнів Канта стосовно можливості самого пізнання. Це – перший елемент агностицизму. Агностицизм – вчення, яке цілковито чи частково заперечує можливість пізнання світу. Кант вимагав здійснювати пізнання теоретично, а не у процесі практичної діяльності. Гегель у звязку з цим писав, що Кант подібний до людини, котра бажає навчитися плавати до того, як вона ввійде у воду. Другий елемент агностицизму Канта – це міркування про несхожість, неідентичність самого предмета і його образу. Предмети природи, за кантом, існують поза нашою свідомістю, незалежно від неї. Але образи їх, що виникають у нашій свідомості, не схожі, не ідентичні з предметами, так само, як дим не схожий на вогонь, як крик, викликаний болем, на сам біль. -3- Третій елемент агностицизму Канта – це уявлення про категорії мислення як «чичті», апріорні дані до досвіду форми пізнання. Апріорі – термін ідеалістичної філософії, котрим позначаються знання, отриманні до досвіду й незалежно від нього і які споконвічно притаманні свідомості. Так, Кант стверджував, що такі категорії, як простір і час, є апріорними формами пізнання. Більше того, за вченням Канта, всі категорії трансцедентальної логіки є «чистими», апріорними, позбавленими «домішок» досвіду, практики. «Трансцендентальний» ( від лат. переступати ) – все те, що виходить, переступає за межі чуттєвого досвіду, не дається в ньому, тобто є апріорним. Таке тлумачення Канта є просто недоречним. Бо всі категорії, поняття науки мають практичне походження. Вони є результатом пізнання, узагальнення практичного досвіду. Четвертий елемент агностицизму Канта – це розрив діалектичного звязку між сутністю і явищем, встановлення принципової відміності між ними. Кант вважав, що сутність є «річчю в собі» і її пізнати неможливо, що людина здатна пізнати лише явища. Однак з погляду діалектики між явищем та сутністю немає принципової межі, а є лише відмінність між тим, що пізнано, і тим, що ще не пізнано. Коли ми пізнаємо явище, то так чи інакше одночасно пізнаємо і його сутність. Сутність таким чином, зявляється, а явище дає уявлення про сутність. Інакше бути не може. Кант філософ суперечливий, непослідовний. З одного боку, він глибокий вчений- природодослідник, котрий здійснив ряд важливих відкриттів, був близький до матеріалізму, а з іншого боку, став родоначальником класичного агностицизму, фактично став на шлях заперечення пізнання. Кант створив філософську систему, яка поєднувала в собі два протилежні філософські напрями – матеріалізм та ідеалізм. З однієї сторони Кант виступає як матеріаліст: поза нами, говорив він, існують речі, які діють на наші органи чуття, визивають відчуття. З іншої сторони, Кант доводив, що ці речі (він називав їх «речами в собі») непізнаванні, недоступні людському розуму. Свідомість, по Канту, не пізнає, а конструює предмет пізнання, тобто він виступає як субєктивний ідеаліст агностик. Кант створив свою систему логічних категорій – найбільш загальних понять мислення, таких, як причина і наслідок, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, але вважав, що ці поняття не є відображенням дійсності, а представляють тільки категорії нашого розсудку. Засобами цих понять людина, як вважав Кант, надає природі певний порядок, закономірність. Ця формула філософії за якою «Людина дає закони природі, а не природа людині» справедливо піддавалась гострій критиці. Сильну сторону філософії Канта складають її діалектичні ідеї. Він висловив цінні думки стосовно суперечностей. Однак, суперечності на думку Канта, притаманні не матеріальному світу, а лише людському розуму. До того ж вони не підлягають вирішенню. Розум не може, наприклад, вирішити питання про те, кінечний чи безкінечний світ.Ці невирішені суперечності розуму, як -4- вважав Кант, і свідчать про його нездатність пізнати обєктивний світ. Кант не зумів зрозуміти обєктивної діалектики самої дійсності. З його точки зору, розум не може також вирішити питання про те, чи існує Бог, чи безсмертна душа. Ці питання відносяться до компетенції вірі. Так Кант обмежує науку і зберігає релігійну віру. Він сам цього не скриває: « Я повинен був потіснити знання, щоб надати місце вірі». Інтерес становлять і міркування Канта про моральний закон (категоричний імператив), про людину, яку не можна розглядати як засіб для досягнення будь-якої мети, бо вона сама є такою метою. Не дивлячись на суперечливість і обмеженість, філософія Канта стала серйозним завоюванням філософської думки. Його космогонічна гіпотеза, спроба дослідити пізнавальні здібності людського розуму, система логічних категорій і особливо діалектичні ідеї позитивно вплинули на подальший розвиток філософської думки. Отже ознайомлення з ідеями Канта вводить нас в осереддя фундаментальних проблем проблем філософії, але їх розвязання Кант здійснює на новому рівні усвідомлення, розроблення та обгрунтування.

2. Філософська система і діалектика Г. Гегеля

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831) – один з найвидатніших німецьких філософів, обєктивний ідеаліст. Філософія Гегеля вершина німецького класичного ідеалізму кінця ХУІІІ – початку ХІХ століття. За основу усіх явищ природи і суспільства Гегель приймав духовне першоначало. Він називав його «світовим духом», «абсолютною ідеєю», «світовим розумом». «Абсолютна ідея» - обєктивна, ні від кого і ні від чого не залежна, реально існуюча і внутрішньо суперечлива. Вона є основою гегелівської системи обєктивного ідеалізму. Сутність гегелівської філософської системи. «Абсолютна ідея», маючи свій імпульс розвитку, оскільки вона внутрішньо суперечлива, у своєму русі проходить три етапи: 1. Розвиток цієї ідеї на першому етапі породжує своє власне багатство, створюючи свої поняття, категорії. Гегель цей процес зясував у своїй праці «Наука логіки»; 2. Ідея завдяки своїй суперечливості переходить у своє інше буття, у свою протилежність, якою є природа. Гегель розглядає це у своїй праці «Філософія природи». 3. На третьому етапі розвиток ідеї замикається повним збігом (тотожністю) самої ідеї і світу або, за висловом Гегеля, «абсолютним знанням». Лише на цьому етапі «абсолютна ідея» як «абсолютне знання» знову повертається до свїх джерел і пізнає саму себе, свій розвиток. Процес розвитку «абсолютної ідеї» завершується. Це зясовує Гегель у праці «Філософія духу». Схематично це можна відобразити таким чином: «абсолютна ідея» - природаабсолютне знання (філософія). Отже, світ за Гегелем, є результатом є результатом творення надлюдської -5- обєктивно існуючої свідомості – «абсолютної ідеї», «світового розуму». За твердженням Гегеля ідея розвивається спочатку сама по собі. Потім на певному етапі розвитку вона «втілюється» в природу, визиваючи до життя все різноманіття предметів і явищ. Ще пізніше ідея породжує людське суспільство, історія якого представляє собою процес пізнання цієї абсолютної ідеї, який, як вважав Гегель, завершився в його філософській системі, яка розглядалась ним як вінець філософського розвитку. Гегель сформулював основні закони діалектики: закон єдності та боротьби протилежностей; закон переходу кількісних змін в якісні; закон заперечення заперечення. За цими законами, по Гегелю, розвиваються ідеї, мислення. Він показав, що розвиток їх відбувається не по замкнутому колу, а поступово, від нищих форм до вищих, що в процесі розвитку здійснюється перехід кількісних змін в якісні, що джерелом розвитку є суперечності. Гегель дав характеристику основним поняттям (категоріям) діалектики, показав їх взаємний звязок, перетворюваність одне в одне. Діалектика Гегеля, будучи великим здобутком філософської думки містила в собі і серйозні недоліки. Основний недолік її полягав в тому, що вона носила ідеалістичний характер. На основі законів діалектики розвиваються, з точки зору Гегеля, не предмети і явища матеріального світу, а лише ідея, котра набула їх вигляд. Наступним негативом філософії Гегеля є те, що в нього філософська система та діалектика, діалектичний метод не узгоджуються між собою. З одного боку, Гегель вважав свою систему завершеною,остаточною, незмінною. З іншого боку, його ж діалектичний метод вимагав зміни, руху, розвитку. Тому основною суперечністю гегелівського філософського вчення була суперечність між його консервативною, незмінною системою і його ж діалектичним методом. Філософія Гегеля істотно вплинула на розвиток філософської думки людства.

3. Матеріалізм і гуманізм філософії Л. Фейєрбаха.

Людвиг Фейєрбах (1804 – 1872) – видатний німецький філософ, матеріаліст, гуманіст. Ввійшов в історію як глибокий і грунтовний критик ідеалізму Гегеля. На думку Фейєрбаха, «філософія Гегеля – це раціональна містика», котра є безпідставною. «Абсолютний дух» Гегеля є звичайною людською свідомістю, яка відірвана від людини і перетворена в абсолют. Така філософія не може досягти істинних результатів, доки вона перебуває в межах «чистої думки». Думка – це кінець, а не початок речей. Основні філософські твори Фейєрбаха: «Сутність християнства» (1841), «До критики філософії Гегеля» (1839), «Про начала філософії» (1841), «Основні положення філософії майбутнього» (1843) та багато інших. -6- Сутність основних положень філософії Фейєрбаха можна звести до таких: 1. Природа, матерія – основа, реальність, котра з необхідністю породжує мислячий дух, розум. Природа, існує незалежно від субєкта, його мислення, свідомості і будь-якої філософії – вона обєктивна. Свідомість є продуктом матерії, а не навпаки. 2. Природа – основа на якій діє людина як частина природи. 3. Природа – джерело усіх наших знань. Якби не було природи, то наше пізнання не мало б ні спонукань, ні матеріалу, ні змісту. Початок пізнання – відчуття. «Моє відчуття субєктивне, але його основа або причина обєктивна. Пізнання цим не закінчується. «Відчуттями читаємо ми книгу природи, але розуміємо її не відчуттями, а розумом. Людське пізнання – безмежне. «Те, чого ми ще не пізнали, пізнають наші нащадки. 4. Не «абсолютний дух» повинен бути предметом філософії, а людина, включаючи і природу. Це – «єдиний, універсальний і вищий предмет філософії». 5. Релігія є оманою людини. Не Бог створив людину по своєму образу і подобію, а людина створила Бога. «Божественна сутність э не чимось іншим, як людською сутністю, яка обєктивується і розглядається як окрема сутність». «Людина обєктивує свою сутність, і в цьому полягає таємниця,сутність релігії». «Бог – це відособлена, виділена, субєктивна, своєрідна сутність людини», «Бог – це відокремлене від людини її «Я». «Людина втілює в релігії свою власну потаємну сутність». 6. Релігію необхідно подолати. В результаті подолання релігії необхідно: на місце віри поставити невіру; на місце релігії – освіту; на місце Біблії – розум; на місце неба – землю; на місце Христа – людину. Однак Фейєрбах не ставить питання про подолання релігії як форми суспілної свідомості. Він намагається надати філософії характер релігії, тобто створити нову релігію але без Бога. Фейєрбах прагнув зрозуміти природу в її русі та розвитку. Але в цьому його філософські погляди залишились обмеженими. Його філософія не вийшла за межі метафізичного матеріалізму. Він не визнавав суперечностей в обєктивному світі, вважав, що вони можливі тільки в мисленні. Критикуючи справедливо гегелівську філософію, протиставляючи йому свою матеріалістичну концепцію природи, Фейєрбах абсолютно не зрозумів діалектику Гегеля – саме те, що є найціннішим у його вченні. Він просто відкинув її як раціональну містику. Як і всі інші філософи до Маркса, Фейєрбах залишався ідеалістом в погля – дах на розвиток суспільства. Головною рушійною силою історії він вважав мораль, моральні відносини людей не розуміючи того, що самі вони є породженням економічних, виробничих відносин. Фейєрбах не розумів і роль практики в процесі пізнання: практики як основи процесу пізнання; практики як рушійної сили процесу пізнання; практики як критерію істинності людських знань. В результаті його матеріалізм носив споглядальний характер. -7- Однак Фейєрбах відомий своїм палким захистом матеріалізму його змістовною розробкою, критикою релігії та ідеалізму, своїм гуманізмом, непохитною вірою в людину, її розум. В чому виявляється гуманізм філософії Фейєрбаха? Він виявляється насамперед у тому, що Фейєрбах поставив людину у центр своєї філософії; в обгрунтуванні ним моральних принципів людини, якими повинні бути: примноження добра, чиста совість, любов до людини, її прагнення до щастя та її благо. Сутність цих принципів відображає таке судження Фейєрбаха: «Добрим і моральним є лише той, хто винятково і єдино, абсолютно і безумовно має своїм принципом і критерієм благо людини». І далі: «Чиста совість – не що інше, як радість з приводу радості, котра принесена іншій людині»; «Моя моральна вимога до людей обмежується винятково тим, щоб вони не робили нічого злого»; «Доброчесність – це власне щастя, котре, однак, почуває себе щасливим тільки у звязку з чужим щастям». Гуманізм Фейєрбаха виявляється у постановці питання про необхідність освіченості людини, набутті нею знань, щоб потіснити віру; у перетворенні самої філософії на релігію, де б у центрі стояв не Ісус Христос, а людина. Такі головні ідеї, основні положення і принципи філософії Людвіга Фейєрбаха, вчення якого стало одним з теоретичних джерел марксистської філософії.


4.ВИСНОВОК

Основні риси німецької класичної філософії. Такими її рисами є:
1. Грунтовна розробка теорії діалектики, її логіки і методології, законів, категорій і принципів.
2. Змістовна критика традиційної метафізики.
3. Розгляд проблем теорії пізнання.
4. Змістовна розробка матеріалістичної концепції світорозуміння.
5. Постановка питання про розвиток суспільства як закономірний процес



7.СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1) Бердяєв Н. А. Истоки и смысл русского коммунизма. М., 1990.

2) В. Г. Табачовський – Філософія, - К.: „Либідь”, - 1993р.

3) Г. А. Заїченко – Філософія, - К.: „Вища школа”, - 1995р.

4) Гусейнов Р. История мировой экономики: Запад – Восток – Россия: учеб. пособие. / Р. Гусейнов. – Новосибирск: Сиб. унив. изд-во, 2004

5) Лавриенко В.Н. Философия: учебник для вузов /Под ред. Проф. В. Н. Лавриенко, проф. В. П. Ратникова. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2002.

6) М. І. Горлач – Філософія, - Харків,- 2000р.
скачати

© Усі права захищені
написати до нас