КИЇВСЬКИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
КАФЕДРА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА І ПОРІВНЯЛЬНОГО ПРАВОЗНАВСТВА
МОДУЛЬНІ КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ
для студентів 4 курсу заочної форми навчання
напряму підготовки 082 Міжнародне право,
Дисципліна “Міжнародне приватне право
ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 1. Загальна частина міжнародного приватного права.
ТЕМА 1.
Поняття, сутність та предмет правого регулювання міжнародного приватного права
1.Становлення і розвиток міжнародного приватного права
Міжнародне приватне право, починаючи свій розвиток з колізійного, пройшло тривалий шлях, сприйнявши стародавнє, зокрема староримське, право.
Проте останньому так і не була відома розгорнута система колізійних норм. Вона починає складатися в епоху раннього середньовіччя внаслідок потреби врегулювати торговельні відносини. Такі норми містилися, зокрема, в договорах, укладених із греками 911 p. князем Олегом і 944 p. князем Ігорем, у "Руській правді", інших джерелах.
Значно пізніше, з кінця середніх віків, почала формуватися практика й доктрина про колізії статутів (місцевих законів). Із статутних теорій і виникло колізійне право. Поступово виникала назва нового вчення - міжнародне приватне право.
Вважається, що засновниками доктрини міжнародного приватного права були Бартол (1314-1357, Італія), Бальд (1327-1400, Італія), які коментували тексти римського права. В основному ці коментарі стосувалися контрактів, деліктів і заповітів.
Згодом доктрину міжнародного приватного права доповнили: вчення про "автономію волі" сторін, за яким сторони могли застосовувати до договорів обрані ними звичаї (Шарль Дюму-лен, 1500-1566, Франція); твердження про безумовне застосування закону місцезнаходження речі щодо нерухомості (Бертран д'Аржантре, 1519-1590, Франція); теорія про застосування територіального принципу та принципу "ввічливості" ("comitas"), яка полягає у тому, що дія іноземних законів відбувається завдяки "міжнародній ввічливості" (Ульрік Губер, 1634-1694; Павло Вут, 1619-1667; Йоганнес Вут, 1647-1714, усі - Голландія).
У XIX ст. вказані теорії, зокрема вчення про "comitas", підтримав Джозеф Сторі (1779-1845, США). У його "Коментарях конфліктного права" 1834 p. було вжито термін "міжнародне приватне право", який і донині викликає заперечення. Вказувалось, наприклад, що термін "міжнародне" не відображає характеристики джерел цієї галузі права, які в Америці мали переважно внутрішній, міжштатний характер. Важко заперечити несправедливість цих зауважень. Водночас інші терміни: "конфліктне право", "колізійне право" у правовій системі США та інших країн зазвичай повністю не охоплюють предмета галузі.
Не відповідала реальності й критика терміна "приватне" з боку радянських вчених, які вважали, що радянське право не знало поділу на публічне та приватне. Проте такий поділ об'єктивно існує у будь-якій правовій системі, хоч може не проводитись формально та не відображатись доктриною права. Зважаючи на те, що й досі не запропоновано терміна, який найбільшою мірою відображав би зміст вказаної галузі права, доводиться приймати умовний термін "міжнародне приватне право" як такий, що регулює цивілістичні відносини з "іноземним елементом".
Визначний внесок у розвиток доктрини міжнародного приватного права зробив Альберт Дайсі (1835-1922, Англія), деякі інші вчені. Доктрина права була доповнена, зокрема, теорією Фрідріха-Карла фон Савіньї (1779-1861, Німеччина), за якою кожне правовідношення можна найбільш тісно пов'язати з певним місцем. Паскуале Манчіні (1817-1888, Голландія) вважав, що "власний" національний закон повинен слідувати за кожною особою, яка перебуває у межах іноземної держави. Згодом важливе місце у розвитку доктрини права займають праці Е. Бартена (1897, Франція), Ф. Кана (1891, Німеччина).
Розвивається доктрина міжнародного приватного права в західних державах і в теперішній час. Так, у сучасній правовій доктрині держав Східної Європи важливе місце посіли праці Ж. Сталева (Болгарія) - зокрема, про природу та функції міжнародного приватного права; І. Сассі (Угорщина) - щодо колізійних норм у міжнародному приватному праві, питань міжнародного трудового права, міжнародного цивільного процесу, М. Сосняка (Польща) - щодо відповідальності; В. Кнаппа (колишня Чехословаччина) - питання загальної частини вказаної галузі права.
У зарубіжних державах, як і в Україні, міжнародне приватне право регламентує майнові та немайнові відносини. Проте для цієї галузі характерними є певні тенденції та особливості, зумовлені історичним розвитком держав. Зокрема, Велика французька революція створила багатьом країнам необхідні умови для розвитку приватної ініціативи, капіталістичних відносин. Це виразилося, зокрема, в недоторканності необмеженої приватної власності, свободі договору. Створювалися правові умови регламентації міжнародних приватноправових відносин у цивільному й торговельному обігу.
2.Поняття, сутність та предмет правого регулювання міжнародного приватного права.
Міжнародне приватне право — це сукупність норм внутрішньодержавного законодавства, міжнародних договорів та звичаїв, які регулюють цивільно-правові, трудові та інші приватні відносини, ускладнені іноземним елементом.
Предметом виступають приватноправові відносини, що включають «іноземний елемент».
Згідно з Законом України «Про міжнародне приватне право» приватноправові відносини — це відносини, які ґрунтуються на засадах юридичної рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності, суб'єктами яких є фізичні та юридичні особи (п. 1 ч. 1 ст. 1). Суб'єктами відносин у міжнародному приватному праві є, передусім, фізичні та юридичні особи, іноді — держави.
У сучасній пострадянській науці міжнародного приватного права виділяють зазвичай дві основні групи відносин: а) господарські, зокрема, науково-технічні зв'язки між суб'єктами господарювання різних країн; б) майнові, сімейні, трудові та інші відносини за участю іноземних громадян.
Під «іноземним елементом» розуміють: Згідно з Законом України «Про міжнародне приватне право» ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм: хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою; об'єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави (п. 2 ч.1 ст 1).
3.Співвідношення міжнародного публічного права і міжнародного приватного права.
Основними відмінностями міжнародного публічного права від міжнародного приватного права є наступні.
1. Предмет. У міжнародному публічному праві предметом є міжнародні міждержавні відносини, що складаються між суб'єктами міжнародного права. У міжнародному приватному праві предметом є цивільно-правові, трудові, шлюбно-сімейні та деякі інші суспільні відносини з іноземним або міжнародним елементом.
2. Суб'єкти відносин. Суб'єктами міжнародного публічного права є: суверенні держави, нації і народи, міжнародні міждержавні організації, місто-держава Ватикан. Суб'єктами міжнародного приватного права є: іноземні фізичні та юридичні особи, міжнародні транснаціональні корпорації. Держава виступає в якості суб'єкта, але в стосунках з іноземними фізичними або юридичними особами, а не з іншою державою і іншими суб'єктами міжнародного публічного права.
3. Джерела. Основними джерелами міжнародного публічного права є міжнародно-правовий звичай і міжнародний договір. Джерелом міжнародного приватного права є національне право (конституція держави і чинне законодавство), яке є обов'язковим для іноземних громадян і юридичних осіб, які перебувають на території цієї держави, які зобов'язані його дотримуватися і діяти відповідно до нього. Незнання закону країни перебування не звільняє їх від юридичної відповідальності. Звичайне право і міжнародний договір: сама природа міжнародного договору істотно відрізняється від природи договору в міжнародному публічному праві. Відрізняється предмет договору та самі суб'єкти міжнародних договорів. Предметом міжнародного міждержавної угоди є: світ і безпеку, економічну співпрацю, права і свободи людини і т.п. Предметом, наприклад, трудового контракту іноземного громадянина з російським підприємством, установою чи організацією можуть бути трудові відносини: права і обов'язки працівника і роботодавця. У шлюбному контракті: права і обов'язки подружжя.
4.Система міжнародного приватного права як науки і навчальної дисципліни.
Знайомство з системою міжнародного приватного права свідчить, що вона охоплює правові приписи таких трьох видів:
1) Норми загального характеру, призначення яких полягає у визначенні права, що підлягає застосуванню щодо відповідних відносин та пов'язаного з цим питання про встановлення джерел даної галузі права, методи правового регулювання, взаємність та правові режими. Сукупність цих норм становить Загальну час жну даної галузі права.
2) Норми, які призначені для регулювання окремих питань, що виникають внаслідок участі суб'єктів МПрП у цивільному, зокрема торговому обороті. Це норми, що регулюють статус осіб у МПрП, специфічні питання права власності, різні аспекти регулювання зобов'язальних, зокрема розрахункових відносин, відшкодування шкоди, а також питання міжнародного сімейного, спадкового і трудового права. Ці норми становлять зміст Особливої частини МПрП.
3) Нарешті, це група норм, які присвячені проблемам забезпечення або ефективного застосування зазначених вище двох груп норм. Інакше кажучи, перші дві групи норм становлять матеріально-правову та колізійну частину МПрП, тоді як третя – це група процесуальних норм, якою охоплюються питання міжнародного цивільного процесу, такі, як процесуальні право- та дієздатність осіб, організація та здійснення розгляду справ у міжнародному цивільному процесі, вручення судових та позасудових документів, отримання доказів за кордоном, питання взаємної правової допомоги. Тобто, це група норм, які становлять міжнародний цивільний процес – Спеціальну частину МПрП.
5.Методи правового регулювання у міжнародному приватному праві.
Особливими методами регулювання приватноправових відносин, ускладнених іноземним елементом, є матеріально- правовий та колізійно-правовий.
Уніфікований матеріально-правовий метод полягає у застосуванні норм матеріального права, які містяться у міжнародних договорах, внутрішньому законодавстві конкретної держави. Тобто, правовідносини регулюються безпосередньо юридичними нормами без відсилання до іноземної правової системи.
Приклад. Відповідно до Конвенції Організації Об'єднаних Націй про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11 квітня 1980 р., яка набула чинності для України 1 лютого 1991 р., порушення договору, допущене однією із сторін, є істотним, якщо воно тягне за собою таку шкоду для іншої сторони, що остання значною мірою позбавляється того, на що вона мала право розраховувати на підставі договору, крім випадків, коли сторона, що порушила договір, не передбачала такого результату, і розумна особа, що діє в тій самій якості за аналогічних обставин, не передбачала б його.
Матеріальні норми містяться і в Законі України "Про міжнародне приватне право". Відповідно до ст. 31, зовнішньоекономічний договір, якщо хоча б однією стороною є громадянин України або юридична особа України, укладається в письмовій формі незалежно від місця його укладення.
Колізійно-правовий метод допомагає визначити право держави, яке підлягає застосуванню. Набір колізійних норм щодо тих чи інших правовідносин може міститися як у міжнародних договорах, так і у спеціальних законах конкретної держави. Колізійні норми вказують на право держави, яке слід застосовувати при вирішенні конкретної ситуації.
6.Уніфіковані норми у міжнародному приватному праві
В міжнародному приватному праві уніфікація означає процес створення у різних державах одноманітних загальнообов’язкових правових норм для двох чи більше держав, а також забезпечення їх однакового тлумачення і застосування. Мета уніфікації – усунути колізії, розходження між національними правовими актами, які перешкоджають розвитку відносин в міжнародному приватному праві.
Засобами уніфікації є:
а) міжнародні договори – найбільш поширений засіб здійснення уніфікації; б) типові (модельні) закони. Прикладом є Модельний цивільний кодекс, прийнятий 7 лютого 1996 року Міжпарламентською Асамблеєю держав–учасниць СНД (розділ VII цього ЦК містить норми міжнародного приватного права); в) кодифіковані зводи міжнародних торговельних звичаїв також сприяють досягненню одноманітності у розумінні і застосуванні міжнародних торгових звичаїв.
В міжнародному приватному праві розрізняють уніфікацію в національному законодавстві (одностороння уніфікація) та в міжнародній сфері. В першому випадку, як правило, відбувається запозичення іноземного досвіду правотворчості для досягнення схожості законодавства кількох держав.
Уніфікація у міжнародній сфері здійснюється шляхом укладення відповідних договорів. Країни-учасниці таких договорів можуть використовувати методи прямої або непрямої уніфікації. При прямій уніфікації в міжнародному договорі встановлюються правові норми, які можуть прямо, без додаткової конкретизації застосовуватися у правових системах країн-учасниць договору, тобто досягається високий рівень одноманітності в правовому регулюванні певних відносин.
При непрямій уніфікації держави-учасниці міжнародного договору беруть на себе зобов’язання встановити у національному законодавстві правові норми, зміст яких визначено в договорі. Змішаним метод вважається тоді, коли міжнародним договором встановлюються певні норми, але учасникам договору надається право відступати від них в національному законодавстві.
Значною мірою сприяють уніфікації правових норм так звані модельні законодавчі акти. Модельні закони є рекомендаційними актами з типовими нормами. Вони не обов’язкові для держав, а слугують нормативним орієнтиром для внутрішнього законодавства, тобто втілюючи в своєму законодавстві норми типового (модельного) закону, кожна країна має можливість пристосовувати його положення до своїх потреб.
ТЕМА 2
Джерела міжнародного приватного права
1.Поняття та класифікація джерел міжнародного приватного права.
Міжнародному приватному праву відомі чотири форми джерел: 1) внутрішнє законодавство; 2) міжнародні угоди; 3) міжнародні й торговельні звичаї; 4) судова та арбітражна практика.
2.Національне законодавство як джерело міжнародного приватного права.
Термін "внутрішнє законодавство" тут вживається у широкому розумінні. Маються на увазі не тільки закони, але й підзаконні акти держави. Належність норм внутрішнього законодавства до джерел міжнародного приватного права залежить від змісту предмета цієї галузі права у конкретній правовій системі.
Закони тгінормативт-правові акти, які є джерелами міжнародного приватного права, поділяються на такі, що; 1) повністю регулюють відносини цієї галузі права або ж 2) певна частина норм яких регулюють ці відносини.
Закони з міжнародного приватного права є комплексними актами, оскільки вони містять систему матеріально-правових та колізійних норм, які регулюють загальні питання: кваліфікації, зворотного відсилання, встановлення змісту іноземного - права, взаємності, реторсії та ін. Але переважно норми цих законів регламентують правовий статус фізичних та юридичних осіб; право власності, зокрема інтелектуальної; зобов'язальні, шлюбно-сімейні та трудові відносини; питання спадкування тощо. До вказаних законів можуть включатися також питання юрисдикції, цивільного процесу, визнання й виконання рішень судів та інших органів іноземної держави.
Крім законів з міжнародного приватного права та спеціальних розділів (частин, книг) цивільних кодексів, в іноземних правових системах є й інші нормативні акти, спеціально прийняті для регулювання цивілістичних відносин з "іноземним елементом". Вони доповнюють закони з міжнародного приватного права або ж певною мірою заміняють їх, як це робить Декрет про економічне, промислове, наукове й технічне співробітництво з іноземними юридичними та фізичними особами, прийнятий у Болгарії 1974 p.
Другу групу законодавства становить значна кількість юридичних актів, у яких тільки окремі норми чи спеціальні розділи регламентують правовідносини з "іноземним елементом". В Україні це здебільшого колізійні норми, які містяться в останніх розділах кодифікованих актів. Такими є, наприклад, розділ VIII вітчизняного Цивільного кодексу ("Правоздатність іноземних громадян та осіб без громадянства, застосування законів іноземних держав і міжнародних договорів"), розділ VI Кодексу про шлюб та сім'ю України ("Застосування законодавства України про шлюб та сім'ю до іноземних громадян і осіб без громадянства. Застосування законів про шлюб та сім'ю іноземних держав та міжнародних договорів"). У Законі України "Про заставу" від 2 жовтня 1992 р.1 в розділі VIII ("Застава у міжнародному обороті") визначаються, зокрема, правила вибору закону щодо форми договору застави та права, застосовуваного до цього договору; правила вибору закону, який визначає захист прав заставодержателя та заставодавця на заставлене майно.
3.Міжнародний звичай
Звичай — це правило, яке склалося давно, систематично застосовується, хоч і не вимагає своєї фіксації у певній правовій формі. Звичаї поділяються на міжнародні й торговельні.Міжнародні звичаї засновані на послідовному й тривалому застосуванні певних правил. Обумовлені суверенітетом і рівністю держав, міжнародні звичаї стають обов'язковими для них. Тому в міжнародному приватному праві застосовується принцип: "рівний над рівним не має юрисдикціГ; заборонено дискримінацію іноземних громадян тощо.
Якщо міжнародний звичай не грунтується на засадах суверенітету й незалежності держав, але спрямований на регулювання окремих питань, наприклад, колізій між законами, то він обов'язковий для держави тільки в таких випадках: по-перше, якщо такий звичай застосовується у практиці держави; по-друге, якщо держава прямо визнала його в законі чи дипломатичному акті. Тобто, міжнародний звичай повинен бути визнаний державою у певній формі.
Різновидом міжнародних звичаїв є звичаї торговельні, які широко використовуються у міжнародній торгівлі й торговельному мореплавстві. Вони є обов'язковими для застосування, якщо: 1) норми законодавства безпосередньо відсилають до них; 2) сторони під час укладення контракту дійшли згоди регулювати свої відносини певним звичаєм.
Від міжнародних звичаїв слід відрізняти узвичаєння, зокрема міжнародного торговельного обігу, тобто практику міжнародної торгівлі. Ці правила хоч і виражають волю учасників правовідносин та використовуються у міжнародній торгівлі, банківській справі, в морських перевезеннях, у морських портах, проте вони не є правовими нормами. Узвичаєння можуть регулювати взаємовідносини лише в тих випадках, коли сторони в якійсь формі визнали за необхідне застосувати певне правило поведінки. Вони можуть використовуватися для тлумачення юридичних угод. Загалом, узвичаєння не є джерелом міжнародного приватного права.
4.Міжнародний договір.
Практика регулювання правовідносин у договірній формі важлива для держав, оскільки норми міжнародних угод у більшості правових систем є основним джерелом регулювання питань, які належать до сфери міжнародного приватного права. Міжнародні договори (угоди) досягають такого становища тому, що містять уніфіковані норми, які спеціально створюються для врегулювання міжнародних невладних відносин.
Зазначені угоди можна класифікувати за різними критеріями, зокрема за:
предметом регулювання (зовнішньоекономічні, шлюбно-сімейні відносини, з авторського права тощо);
видом норм, які містяться у них (колізійні, матеріально-правові, змішані);
кількістю учасників (дво- та багатосторонні);
суб'єктами, які створюють їх, чи під егідою яких вони укладаються (держави, їх союзи, міжнародні організації, наприклад, Співдружність Незалежних Держав, Міжнародна організація праці. Всесвітня організація охорони здоров'я (далі — відповідно СНД, МОП);
З багатьма державами Україна, ставши суверенною, уклала нові міжнародні угоди. Порядок їх дії на території України визначається, зокрема, Законом "Про міжнародні договори України" від 22 грудня 1993 р. Так, статті 7-10 встановлюють форми здійснення трансформації міжнародних угод, ст. 20 — порядок їх опублікування. До цих угод належать:
1. Договори про надання правової допомоги у цивільних та/чи сімейних і кримінальних справах. Норми цих договорів вказують обсяг правової допомоги, яка надається громадянам договірних держав та їх юридичним особам і полягає в зносинах центральних органів держав, таких як Міністерства юстиції, Генеральної Прокуратури, з метою використання нових процесуальних дій на території держави, наприклад, допит свідка, виконання рішення іноземного суду. Норми договорів відсилають до законодавства держави, яке слід застосовувати для вирішення питань про право- та дієздатність фізичної особи, правоздатність юридичної особи, обмеження в дієздатності або визнання особи недієздатною, визнання безвісно відсутнім, оголошення померлим і встановлення факту смерті, укладення, розірвання та визнання шлюбу недійсним, особисті й майнові стосунки подружжя, правові стосунки між батьками і дітьми, усиновлення, опіку й піклування, нерухоме та рухоме майно, зобов'язання з деліктів, спадкування, трудові правовідносини, визнання й виконання рішення суду.
2. Консульські угоди (статути) регламентують, зокрема, повноваження консула щодо правового статусу громадян України, майна, що знаходиться на території консульського округу. Так, Україною укладені консульські конвенції з Угорщиною 30 травня 1991 p., Румунією 3 вересня 1992 p., Росією 15 січня 1993 p., В'єтнамом 8 липня 1994 p., Корейською Народно-Демократичною Республікою 8 липня 1994 p., Болгарією 24 липня 1996 p., Молдовою 5 січня 1997 p., Грузією 14 лютого 1997 p., Азербайджаном 24 березня 1997 p., Туркменистаном 29 січня 1998 p., Узбекистаном 19 лютого 1998 р. та іншими державами.
3. Угоди, які спрямовані на регламентацію окремих інститутів міжнародного приватного права, розглядатимуться далі. Доречно зазначити, що найбільша кількість угод за участю України укладається з питань зовнішньоекономічної діяльності; взаємного захисту інвестицій; транспортних перевезень; авторського права. Нині для України характерним є укладення регіональних угод в рамках СНД.
5.Судова і арбітражна практика.
Судова та арбітражна практика — це погляди суддів на певне питання, зафіксовані у рішеннях суду (судові прецеденти). Вони мають вирішальне значення для вирішення судами аналогічних питань у майбутньому. Судова та арбітражна практика є джерелом права у державах "сім'ї загального права". Розгорнута система судових прецедентів склалася у Великобританії. Менше застосовується це джерело права у США. Англійські прецеденти суттєво вплинули на формування прецедентнйх правил Австралії, Канади, ПАР, Ізраїлю, Японії, Таїланду та деяких інших країн. Але, хоча судові прецеденти і є джерелом права в цих правових системах, їхня питома вага порівняно з прецедентною системою Великобританії чи США є значно меншою. Керівні судові рішення виявляють чинне право, формулюють його. Переважно це рішення у справах з іноземними фірмами та іноземними особами, які стосуються питань власності, капіталу, інвестицій. У країнах, де судова та арбітражна практика є джерелом права, спостерігається тенденція до регулювання правовідносин з "іноземним елементом" через застосування саме судових прецедентів, а не законодавчими нормами. Це пояснюється, зокрема, тим, що судовим прецедентам легше, ніж нормам права, дати різне тлумачення.
Дещо іншим є характер судової та арбітражної практики в державах "сімі континентального права". Тут вона може здійснювати суттєвий вплив на правотворчість тлумаченням законів, як це є у Франції; або ж рішення суду розглядаються як додаткове джерело права, як це є у Скандинавських країнах. У більшості з цих держав значення мають не стільки судові рішення з окремих справ, скільки узагальнення судової практики з певних категорій таких справ.
В Україні судова та арбітражна практика не визнається джерелом права, в т. ч. міжнародного приватного. Проте тлумачення правових норм із допомогою судової практики має місце і в правовідносинах з "іноземним елементом".
1 2 3 4 5 6 7 8