Нещодавно я ознайомився з працею Кена Робінсона «Школа майбутнього». Ця книга справила не мене велике враження та відкрила очі на багато проблемних питань в сучасній системі освіти , які нажаль не вирішуються (або робиться це досить повільно).
Основна ідея цієї книги - школа не повинна заважати освіті, школа-це місце, де дитині має бути цікаво. Вона написана, перш за все, для тих, хто організовує процес отримання знань дітьми: педагогам, директорам шкіл, ну і, звичайно, батькам. Також, ця книга допоможе батькам у виборі шкіл і в організації додаткової освіти.
Автор наголошує на тому, що наше суспільство сильно ризикує , закриваючі очі на очевидні проблеми .Тому радикальні зміни в освіті є вкрай необхідними вже сьогодні!
«Здоровье любой экономики зависит от людей с правильными идеями относительно открытия новых предприятий, способных обеспечить их дальнейший рост и развитие и воздавать рабочие места.»
Кен Робінсон виділяє чотири основні цілі освіти:
Економічна (сприяти учням в набутті фінансової грамотності та незалежності)
Культурна (допомогти пізнати власну культуру та виховати повагу до інших культур)
Соціальна ( виховати учнів добропорядними громадянами , готових співіснувати в соціумі)
Особова ( надати можливість учням взаємодіяти як з внутрішнім так і зовнішнім світом)
І якщо з першими трьома цілями більш-менш зроуміла ситуація, то з останньою все дещо складніше. «Дети самой природой созданы для того, чтобы играть и обучаться самостоятельно, без участия взрослых. Для развития им необходима свобода; без нее они страдают. Желание свободно играть – базовая биологическая потребность человека».
Великою ,на мій погляд, проблемою нашої системи освіти є відсутність належного відношення до творчості та різного виду хоббі учнів. Я на власному досвіді переживав цей недолік! В позанавчальний час я всього себе віддавав спорту ( футбольні тренування) , через це , не завжди встигав вчасно виконувати домашні завдання й інколи в мене виникали складнощі в розумінні нових тем навчального процесу. Проте у вчителів це не викликало ніякого співчуття і розуміння по відношенню до моєї ситуації. Нажаль, така історія повторюється у більшості учнів які намагаються віддаватися творчості у вільний час. Колишній міністр освіти Великобританії Майкл Гоув вважає, що діти спершу повинні освоїти необхідні навички і тільки потім починати займатися творчістю. Напевно,тіж самі думки в головах багатьох наших представників освіти. Я не згоден з цим твердженням , тому що творчість - це не лінійний процес! Щоб приступити до творчої роботи, нам зовсім не обов'язково накопичувати необхідні для цього навички і знання. Звичайно, творча діяльність в будь-якій сфері передбачає постійне підвищення рівня майстерності у використанні відповідних навичок. Але ми не зобов'язані доводити їх до досконалості перш, ніж почнемо творити. Зайвий фокус на знаннях і уміннях здатний вбити інтерес до будь-якого заняття. Багато людей все життя ненавидять математику, тому що в школі їм довелося вирішувати нескінченну безліч нудних завдань, які просто не могли надихнути їх магією чисел. Кен Робінсон дуже влучно розкриває дану проблему своєю цитатою:
«Творческие люди испытывают настоящее пристрастие к средствам, которые используют в процессе творчества. Музыкант навсегда заворожен звуком, писатель – словом, танцор – движением, математик – магией цифр, предприниматель – продвижением удачной сделки, педагог – процессом преподавания… Вот почему люди, которые по-настоящему любят свое дело, не думают о нем как о работе в обычном смысле этого слова. Занимаясь любимым делом, такие люди счастливы, потому что пребывают в своей стихии.»
На щастя , у Вищих учбових закладах студентам надається більша свобода вибору , проте серед багатьох літніх викладачів склалась стійка думка що творчість – це антипод дисципліни та контролю. Хоча навпаки, в будь-якій сфері діяльності вона часто вимагає досить глибоких фактичних знань і практичних навичок високого рівня. Розвиток креативності в учнях - одна з найважчих і цікавих завдань для будь-якого вчителя. А щоб її вирішити, необхідно розуміти реальну динаміку творчої діяльності. Я вважаю , до цього здатні молоді та амбітні виклачі , які як ніхто інший можуть знайти спільну мову зі студентами та надихнути іх до саморозвитку. Але проблема в тому,що кількість молодих викладачів у ВУЗах досить мала. Цьому передує низка причин:
корпоративна культура вузу, яка або підтримує, або стримує рух науковими та кар'єрними сходами;
нерівність у доступі до високих наукових, педагогічних чи посадових позицій;
вікова дискримінація, виражена в обмеженні прав у вузі даної соціально-демографічної та соціально-професійної групи;
неузгодженість між доходом і виконуваним навантаженням;
неможливість конкурувати за економічними показниками з багатьма іншими професіями.
Запорукою стійкої мотивації на успіх молодих викладачів є комплекс робіт, спрямованих, з одного боку, на розширення можливостей доступу до більш високих посад у вузі, а з іншого боку — на подолання розриву в матеріальній забезпеченості молодих кадрів і досвідчених викладачів.
Таким чином, зростання мотивації молодих фахівців виникає не тільки як один із наслідків успішної адаптації, але, ймовірно, як результат серйозних організаційних змін, таких як розширення академічних свобод і подолання вікової дискримінації.