Консонантизм (від лат. consonans – приголосний звук) – це система приголосних фонем у мові або діалекті на певному етапі їхнього розвитку.
Метатеза (від грец. metaJesiς – переміщення, перестановка) – заміна в слові менш зручних для вимови поєднань звуків зручнішими. Розрізняють метатезу суміжну (контактну) і просту (коли переставляються сусідні звуки: ׀локот’, ׀л’ікот’ <*olBъtь; бондар <*bъdnarь). У говорах української мови виявлено також метатезу на віддалі (дистантну), або обопільну, коли переставляються несусідні звуки: ко׀лопн’і < коноплі, мо׀нисто < намисто, та׀р’ірка < тарілка, шеиреиту׀ватие < решетувати, скорово׀да < сковорода, вугу׀ритие < говорити, ׀сиворотка < cироватка. Метатеза трапляється переважно в маловідомих, етимологічно непрозорих словах, особливо в іншомовних.
Палаталізація (від лат.palatum – піднебіння) – пом’якшення приголосних у певних фонетичних позиціях внаслідок додаткового підняття середньої спинки язика до піднебіння. У сучасній українській мові палаталізовані приголосні успадковані від праслов’янського періоду, коли відбувалася перебудова спільнослов’янського консонантизму. Під палаталізацією у діалектному мовленні розуміють пом’якшення шиплячихперед голосними переднього ряду [ие], [е], що стоять на місці етимологічних [а], [ę] (ж’иеб׀рак, ׀ж’иеба, ׀ж’ебра, ׀ж’ертва, ло׀ш’иетка, ко׀ш’ера, ко׀ч’ен, ч’ес, ч’ие׀вун, ׀Y’еворонок, г׀риеж’е, ׀нош’е, ׀туч’е); перед рефлексами колишніх голосних переднього ряду [і], [ь], [е], [h] (Y’і׀ґун, ґл’ие׀Y’ітие, Y’ере׀ло, ш’іс’т’, ׀ж’інка); перед голосним редукованим [ь], що занепав у слабкій позиції (׀дош’ка, горш’׀ка, руш’׀ниек, X’в’ір, ч’׀вертка, кач’׀камие, к׀лиеч’те, л’іч’׀ба); перед тим голосним [а], який сам є закінченням або включений у закінчення -’а, -’ам, -’амие, -’ах (мие׀ж’а, ׀саж’а, о׀деж’а, ого׀рож’а, ׀каш’а, г׀руш’а, то׀вариш’а, кур׀ч’а, ׀душ’ам, ׀туч’амие, ׀куч’амие, на г׀руш’ах, на ׀туч’ах, то׀лоч’ат); перед закінченням -’у, -’ут (б’і׀ж’у, ׀мож’у, ׀мож’ут, пи׀ч’ут, к׀леч’ут); африката [ч] може палаталізуватися також перед [о] й [у] та [Y] – перед [у] (н’і׀ч’о, ч’оло׀в’іч’ок, ׀ч’орниǐ, ׀ч’оботие, ׀ч’овен, ч’ор׀ниец’і, ׀ч’ути, ўч’у, ч’у׀жа, ноч’у׀ватие, Y’ус, га׀Y’уґа (гадюка), Y’ур׀каниетие). Палаталізація шиплячих поширена в окремих говорах південно-західного та південно-східного наріч, оскільки приголосні у значній кількості позицій зберігають свою давню м’якість або зазнають впливу інших мов.
Протеза (грец. prόϑesiς – виставлення) – неетимологічний приголосний, який приєднується до початкового голосного у слові. Протеза виникла як засіб усунення міжслівного збігу голосних. Українська мова успадкувала з праслов’янської в окремих словах протетичні звуки [в], [j] (׀видра, jаг׀н’а) . Вже на українському ґрунті протетичний звук [в] розвинувся перед [у] та [і] (вус׀та, в’ік׀но), а протетичний звук [г] – перед [о], [а] (го׀р’іх, Ган׀на), однак у говорах така протеза могла і не з’явитися (ус׀та, ок׀но, о׀р’іх, Ан׀на). Говори української мови у вживанні протетичних звуків виявляють значні розходження. Так, протетичний [в] найпослідовніше розвинувся в південно-західному ареалі (наддністрянський, надсянський, частина подільського та східнополіського говору): ׀вос’ін’, ׀возеиро, ׀вовес, ׀вор’іх, ׀востриеǐ, во׀рати, ׀вог’і ׀рок (воги׀рок, вогу׀рок).
Ареал протетичного звука [г] у сучасних українських говорах помітно поступається ареалові з протетичним [в]. Зокрема, протетичний [г] у лексемах типу ׀гос’ін’, ׀гозеро, ׀гулиец’а, гуж, гуз’׀киǐ, га׀така, г’інс׀пектор виступає суцільним масивом у західнополіському, південноволинському та подільському говорах, у середньополіських говірках північної Київщини, на південно-західній Київщині, на західній Черкащині, а спорадично – і в інших говорах української мови.
Протетичний звук [j] засвідчено у східнополіських, бойківських, наддністрянських та деяких інших говірках української мови: јі׀ван, jе׀накше, ׀jен׀дик, ׀jулиц’а, jінва׀л’ід, jінс׀пекція.
Протетичний [л] виступає у північно-західній частині наддністрянського говору та в надсянських говірках: ло׀тава, ׀локун’.
Субституція (лат. substitutio, від лат. substituo – підставляю, замінюю) – заміщення одного звука іншим. Наприклад: [ф] ® [в], [п], [х], [т], [хв]. Як відомо, давньоруська мова раннього періоду розвитку не знала губного [ф]. Він потрапляє на Русь разом із словами-запозиченнями, але через невміння вимовляти його замінювали іншими приголосними: ׀Векла, ׀Текла, ׀Хвекла; Пи׀лип; Хо׀ма. У говорах південно-східного наріччя його не вміють вимовляти і досі, тому відбувається заступлення [ф] ® [в], [п], [х], [т], [к], [хв], [кв]: ׀кохта, х׀рукти, ׀хура, хвар׀тух, х׀ваǐно, хв’і׀гура, к׀вартух.
Субституція [в], [п], [х], [хв] ® [ф] у говорах південно-західного наріччя сталася під впливом сусідніх мов: західнослов’янських, східнороманських, угорської, німецької. Наприклад: кроф, ׀жофтиǐ, ф׀чора, пот׀рафити, Ф’і׀лип, фа׀тати, ф’іст, ׀ф’іртка, ׀форост, ׀фоjа, фас׀тун, фа׀лити.
Субституція [д’], [т’] ® [ґ’], [к’] відбувається перед голосними переднього ряду [і], [ие], [еи], голосними заднього ряду [у], [о], [а] та в абсолютному кінці слова у говорах південно-західного та маргинально південно-східного і північного наріч у позиції давньої м’якості приголосних: перед [і] (<h), перед [і] (< е) у новому закритому складі, перед [ие], [еи] (<ę, ä), перед [у], перед [о] (< е), зрідка перед [а]. Наприклад: ׀
1 2 3 4