Ім'я файлу: КОНТРОЛЬНА РОБОТА АНТИКРИЗОВЕ УПРАВЛІННЯ.pdf
Розширення: pdf
Розмір: 479кб.
Дата: 04.11.2020
скачати

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
«ПОЛТАВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА ІМЕНІ ЮРІЯ КОНДРАТЮКА»
НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ФІНАНСІВ,
ЕКОНОМІКИ ТА МЕНЕДЖМЕНТУ
КАФЕДРА ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ, АДМІНІСТРУВАННЯ ТА ПРАВА
Контрольна робота
з дисципліни “Антикризове управління ” варіант №16 студентки групи 2мДС
Косенко Ірини Валеріївни
Полтава –2020 рік

2
ЗМІСТ
ВСТУП
3
ПИТАННЯ 1. ІНФОРМАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІАГНОСТИКИ
КРИЗОВОГО ПРОЦЕСУ
5
ПИТАННЯ 2. ВИДИ РИЗИКІВ
14
ТВОРЧЕ ЗАВДАННЯ: Результати дослідження світового досвіду антикризового управління
21
ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ
25
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
27

3
ВСТУП
Сучасному світовому розвитку притаманні невизначеність та ризиковість, які зумовлюють різного роду чинники. Не є винятком й Україна. Нестабільна політична ситуація, велике податкове навантаження, жорстка конкуренція суб’єктів господарювання на зовнішніх та внутрішньому ринках впливають на
їхній фінансовий стан та невизначеність розвитку, ведуть до виникнення кризових явищ і викликають зростання ризиків банкрутства. Відсутність ефективної системи антикризового управління, яка б ураховувала всі структурні елементи кризи, особливості діяльності та розвитку країни, галузі економіки й окремого суб’єкта господарювання, тільки поглиблює ці проблеми, що підкреслює актуальність досліджень у цьому напрямі. У системі антикризового управління недооціненою є роль обліково-аналітичного забезпечення, яке сприяє виведенню суб’єктів господарювання з кризового стану та підвищенню ефективності їх діяльності Якісне та своєчасне
інформаційне забезпечення та достовірність даних бухгалтерського обліку і звітності є запорукою ефективного управління підприємством, спрямованого на раціоналізацію витрат, зростання прибутку, зменшення залежності від зовнішніх кредиторів та підвищення ринкової вартості капіталу. Недосконала облікова політика, неправильно обрана система оподаткування й управлінської звітності, відсутність своєчасної та достовірної інформації, дієвих засобів контролю, спрямованих на розроблення конкретних антикризових заходів, можуть стати причиною неправильних та неефективних управлінських рішень щодо виходу суб’єктів господарювання з кризового стану.
Мета контрольної роботи полягає в обґрунтуванні процесу та функцій антикризового управління і методів подолання криз.
У ході здійснення даного дослідження було визначено та реалізовано такі
завдання:
• проаналізовано підходи до визначення процесу антикризового

4 управління, розкрито його сутність і основні етапи;
• визначено та сформовано основні методи подолання кризових явищ, що виникають у процесі функціонування та розвитку соціально-економічної системи;
• визначено сутність поняття «функції антикризового управління» та виокремлено їх особливості у процесі подолання кризових явищ.
Саме чітке визначення процесу антикризового управління дозволить не лише своєчасно й ефективно виявити кризи, мінімізувати їх негативні наслідки, але попередити виникнення кризових явищ у майбутньому.
Об’єкт дослідження – інформаційне забезпечення кризового процесу та види ризиків.
Предмет дослідження – особливості та шляхи подолання кризового процесу в антикризовому управлінні Україні.
Мета котрольної роботи полягає в з’ясуванні сутності невизначеностей та ризиків рішень, побудові їх класифікацій з урахуванням етапів прийняття та реалізації стратегічного рішення щодо нововведень в системі органів публічної влади.
Структура та обсяг контрольної роботи: Дана контрольна робота складається з двох питань та творчого завдання.
Обсяг роботи – 28 сторінок.
Кількість використаних джерел – 18.

5
ПИТАННЯ 1. ІНФОРМАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІАГНОСТИКИ
КРИЗОВОГО ПРОЦЕСУ
У нашій державі, яка перебуває у стані демократичного транзиту, широке впровадження в суспільну практику новітніх технологій політичного
інформування актуалізує завдання використання нових інструментів у системі
інформаційного забезпечення кризового процесу й підвищення на цій основі його ефективності, особливо в контексті сприяння залученню суб’єктів громадянського суспільства до процесу управління державою.
Завдання пошуку ефективних механізмів діагностики кризового процесу в умовах поширення нових електронних технологій загострюється з огляду на владні ініціативи впровадження низки суспільних реформ, реалізація яких потребує розуміння й підтримки з боку громадськості, а також з урахуванням складної ситуації на східному кордоні держави, необхідності протистояння збройній та інформаційній агресії з боку Росії, загрозам сепаратистського характеру на інших територіях нашої держави.
Періоди криз різного рівня та масштабу можна назвати особливими етапами функціонування політичних інституцій, адже у цей час з’являється низка реальних загроз, що здатні призвести до можливого переформатування або ж руйнації діючої системи. До владних органів висуваються вимоги щодо систематичного інформування населення стосовно стану справ навколо процесу вирішення певного кризового питання. Якщо влада не здатна задовольнити
інформаційні запити та потреби населення, або ж просто не здійснює такої комунікації з громадянами, то оцінка ефективності її діяльності постійно знижуватиметься, що може стати причиною формування в суспільстві власних версій подій, що відбуваються, які можуть не мати об’єктивного характеру, а отже, і судження щодо проблеми можуть бути не на користь чинної влади.
Представники центральних владних органів держави, перш ніж
запустити певну модель комунікації із суспільством у період кризи, мають

6
чітко визначити схему дій щодо події, явища, процесу, стану, який хвилює
населення країни. Окремою складністю для владних органів у кризовий для суспільства період є не тільки оцінка реального стану речей, а й структурування
інформації залежно від типу кризового явища. Одна інформація має стати
публічною для висвітлення офіційної позиції, пояснення ситуації, подолання
панічних настроїв у суспільстві, а інша – бути закритою, з метою підтримки
стабільності та відвернення загроз ще більшого розгортання такої кризової
ситуації.
Слід зауважити, що окремі аспекти політичних комунікацій у нашому суспільстві досліджувалися Т. Єжижанською, В Ковалевським, О. Кудіною,
П. Олещуком та ін. Окрім того, хочемо звернути увагу на працю В. Недбая
«Сучасні політичні комунікації: медійно-технологічний аспект» [1], яка є першою у вітчизняній політичній науці, що присвячена проблематиці використання сучасних новітніх технологій у процесах політичної комунікації
[2].
Процес політичної комунікації можна окреслити як практику обміну конкретними смислами, що належать до політичної сфери в державі, у площині
«влада – суспільство» з метою формування певної громадянської позиції та здійснення впливу на поведінку людей.
Варто звернути увагу на те, що, як правило, стан стабільності в будь-якій державі має об’єктивно обмежені часові межі, виходячи із закономірностей розвитку самої країни та суспільства, тому держава приречена на періодичне переживання криз, які справляють потужний вплив на подальше розгортання політичного процесу. Визначити поняття кризи загалом можна як загострення певних суперечностей або конфліктів. При цьому внутрішньодержавна криза розуміється як посилення суперечностей всередині суспільства, що мають своїми джерелами чинники, пов’язані з конфліктами в державі.
Характерними проблемами комунікацій в умовах кризи є різке скорочення
кількості параметрів, що піддаються контролю з боку владних органів,
зростання ролі інформації через відсутність чіткої та зрозумілої

7
інтерпретації кризових подій, втрата довіри до офіційних каналів комунікації,
розрив інформаційних потоків, їх нездатність виконувати свої звичні функції,
створення власних систем забезпечення життєдіяльності та безпеки тощо [3, c. 109]. У кризових умовах політичні лідери часто втрачають контроль (хоча б на певний час або частково) у сфері комунікацій із суспільством [4, с. 69].
На думку Н. Яковлєвої, внутрішньодержавні кризи за часовим періодом
їх тривалості можна поділити на довгострокові, середньострокові та короткострокові [5]. Так, наприклад, серед довгострокових криз в українському суспільстві можна виокремити кризу національної ідентичності, що підтверджується анексією Криму Росією. Цей акт, у першу чергу, засвідчив відсутність ментальних бар’єрів у кримчан щодо росіян, що і є наслідком довготривалої в Україні кризи національної ідентичності, яка, у свою чергу, є результатом відсутності державної політики в цьому контексті. Таким чином, анексія Криму стала підтвердженням вкрай слабкої (майже нульової) державної комунікаційної політики в аспекті національної ідентифікації, що була б однаково спрямованою на усіх мешканців країни, незалежно від місця проживання, мови спілкування тощо. Також до довгострокових криз можна віднести й кризу розподілу матеріальних благ. Економічна криза останніх років майже остаточно зруйнувала в Україні підстави для формування такого важливого для економічного розвитку соціального прошарку як «середній клас».
До середньострокових криз можна віднести перманентні для України парламентські та урядові кризи, а також кризу протистояння громадськості з органами державної влади. Для прикладу можна назвати Помаранчеву революцію 2004 р., розпад парламентської коаліції у 2006 р., політичне протистояння 2007 р. між законодавчою та виконавчою гілками влади, що вилилося в дострокові вибори до законодавчого органу, Революцію гідності
2013–2014 рр., урядово-парламентську кризу 2016 р. через квотний принцип формування уряду коаліційними партіями.

8
До короткотривалих криз можна віднести події, наслідком яких є політичний скандал, що швидко згасає. В Україні найбільш типовими прикладами такого роду криз є відставка конкретної посадової особи, кризи, пов’язані з оприлюдненням інформації, яка мала конфіденційний характер, тощо.
Для формування комунікативної стратегії державних органів під час кризи важливий ще один критерій, згідно з яким кризи варто поділити на передбачувані (пов’язані із закономірностями розвитку політичного процесу та розгортаються, виходячи з поточної ситуації в державі) і непередбачувані.
До передбачуваних криз в Україні можна віднести парламентські та урядові, кризи під час виборчих кампаній щодо протистояння політичних сил, загальнонаціональні громадянські протести. До непередбачуваних належать
кризи, пов’язані зі стихійними явищами, технічними аваріями, терористичними атаками, а також політичні скандали щодо окремих посадових осіб.
Поділ кризових явищ на передбачувані та непередбачувані є основним для визначення характеру і змісту владної комунікативної реакції та формування моделей комунікативної взаємодії із суспільством вищих посадових осіб. Оскільки ряд криз у внутрішньодержавному процесі можна передбачити, то від політичної влади вимагається підготовка певного алгоритму комунікативної концепції з метою підтримки відносної стабільності в суспільстві.
Виходячи з поділу криз на передбачувані та непередбачувані, політичні
комунікації за певних кризових умов можна поділити на реактивні та
проактивні [5] і визначити, відповідно, дві базові стратегії дій: превентивне
планування та планування згідно із ситуацією, що склалася на цей момент.
Превентивним може бути планування запобіжних заходів, спрямованих на уникнення подібних криз, а також планування, спрямоване на антикризове керування передбачуваними кризами. Реалізація цієї стратегії можлива за умови наявності запасу часу та доступності низки ресурсів. Планування згідно
із ситуацією здійснюється під час виникнення непередбачуваних криз.

9
Можливості маневрування для владних органів у такій стратегії значно звужуються. Загалом, вони реалізуються в умовах обмеженості володіння ресурсами: часом, капіталом, інформацією [6].
Якщо аналізувати передбачувані кризи, то, у цілому, можна виокремити кілька основних напрямів, за якими відбуваються сценарії використання основних інформаційно-комунікативних інструментів. По-перше, ідеться про профілактику криз, що можлива завдяки аналізу наявного досвіду та популяризації висновків з нього. По-друге, в умовах вже наявного розгортання кризових явищ, необхідно почати формування плану антикризової комунікації, реалізація якого починається з тестування всіх наявних каналів комунікації.
По-третє, варто використовувати потенціал систем масової інформації, пов’язаний
із принципами ефективного керування територіями.
По-четверте, потрібно постійно моніторити та аналізувати перебіг кризи, її наслідки для окремих груп, позитивний досвід вирішення проблемних питань тощо [7]. Звертаючись до аналізу непередбачуваних криз, варто відзначити, що
їх складність виявляється в новизні, що спричинює невизначеність позицій головних суб’єктів держави. Як правило, вищі посадові особи виявляються непідготовленими до кризової ситуації, тому рішення не завжди приймаються ті, які є найбільш доцільними. Інша складність виникнення непередбачуваного кризового явища полягає у його динамічності. Криза – це подія, коли гостро відчувається дефіцит часу. Швидкому розвитку кризи може протистояти термінова відповідь команди комунікаторів [8, c. 491–492]. Враховуючи фактор непередбачуваності ситуації, комунікаційні дії представників органів державної влади за таких обставин мають бути спрямовані на реалізацію трьох основних завдань: нейтралізація (блокування) потоку негативної інформації на будь-
якому етапі її виникнення та поширення, корегування негативної інформації
та поширення альтернативної інформації. Доцільність саме таких завдань було продемонстровано українському суспільству в перші дні анексії Криму та початку збройного конфлікту на Донбасі.

10
Комунікативні технології, що використовуються керівництвом держави в умовах кризи, повинні мати наступальний та креативний характер. Якщо вища посадова особа від початку не займе панівну позицію, то потім дуже важко виправляти ситуацію і долати негативні тенденції. Важливо наголосити, коли кризи наростають швидкими темпами, то обов’язковою умовою здійснення такого роду комунікації залишається оперативність [9, c. 204–205]. Якщо представники владних інституцій зволікають з інформуванням, то в такому разі особливої ваги під час розгортання кризи набувають чутки, що є непідтвердженими історіями, які активно переповідаються громадянами.
У період виникнення кризи комунікація із ЗМІ від головних спікерів держави має будуватися, на думку В. Мацєжинського, на кількох важливих засадах:
1) погані новини потрібно повідомляти першими, не дозволяти, щоб інші джерела випередили у поданні тривожних фактів;
2) тон повідомлення інформації має бути абсолютно впевнений щодо фактів і тверджень, які оприлюднюються;
3) якщо відсутня достовірна інформація на певний момент, необхідно пояснити причини та встановити терміни і спосіб її надання;
4) важливо дотримуватися обіцянок;
5) нічого не говорити «приватно», «не на камеру» тощо [4, с. 135].
Тривалий час у політичній науці вважалося, що гостра політична криза є причиною виправдання надання неповної або недостовірної інформації громадянам, адже такі дії можуть забезпечити уникнення дестабілізації в суспільстві. Проте, за рахунок великої кількості джерел інформації в Україні, що передається різними типами комунікативної взаємодії, складно блокувати правдиву інформацію про реальні події. Для владних інституцій є дуже негативним явищем використання брехні, оскільки внаслідок таких дій виникає критичне ставлення до спікера, що призводить до втрати політичної довіри до нього.

11
На думку А. Бойдстун, А. Харді та С. Велгрейв, у інформаційному просторі під час кризи виникає так званий медіа-штурм [10, с. 511]. У стабільні для країни періоди увага більшості ЗМІ розпорошена між питаннями з різних сфер життєдіяльності суспільства. А в період медіа-штурму підготовка новин та сюжетів ЗМІ орієнтована виключно на висвітлення одного конкретного
(чи кількох) кризового явища, тому ця тематика може бути предметом публічних заяв та суспільних дискусій кожного дня, допоки криза не досягне своєї вирішальної стадії. Отже, ЗМІ виступають у такому контексті концентраторами уваги громадськості щодо конкретних політичних подій.
Враховуючи масштабне збільшення в Україні інтернет-користувачів за
останні роки, акцент інформаційного забезпечення зміщується в інтернет-
середовище (інтернет-медіа, соціальні мережі, блоги, форуми тощо), яке
виступає як особливе середовище інтеракції сукупності людей, тому дає змогу
забезпечити постійний суспільно-політичний дискурс із зворотним зв’язком у
реальному часі між владою і громадянами, відкриваючи можливість подолання
ієрархічності та забюрократизованості владних структур, відчуженості
влади та громадськості, а також можливість впливу на розгортання кризових
явищ.
Відповідно, у період політичних криз значно посилюється роль впливів лідерів громадських думок, які можуть діяти автономно, через соціальні мережі та інші механізми інтернет-середовища. Такий стан речей сприяє непередбачуваному розвитку подій, оскільки часто важлива інформація у блогах публікується швидше навіть ніж в інтернет-версіях авторитетних оффлайнових ЗМІ. Специфіка комунікації в соціальних мережах відкриває простір для більш неформальних та відкритих відповідей, ініційованих подекуди учасниками самого кризового процесу, що надає їхнім меседжам авторитетного характеру порівняно з оглядачами. Нині під час кризи люди більше довіряють інформації із соціальних мереж, ніж традиційним ЗМІ, адже вважають їх більш правдивими та незаангажованими.

12
Збільшення за останній час порівняно навіть з попереднім десятиліттям частки використання інструментів інтернет-середовища та інших інноваційних медіа-технологій у процесах політичних комунікацій свідчить про активну зміну сфери політичних комунікацій у нашій державі, яка набуває більш відкритого та незалежного характеру.
Додатковим чинником, що ускладнює ефективність владної політичної комунікації в іміджевому для влади контексті, є розконсолідованість та неадекватна амбітність деяких політичних сил, що в інформаційному полі проявляється різнозначними оцінками. У підсумку виникає владний комунікативно-інформаційний вакуум, який має тенденцію до заповнення
інформацією з альтернативних джерел та негативною громадською думкою [11, с. 53]. Такий статус-кво навколо реформаційних кроків та їх оцінок часто дезорієнтує ту частину суспільства, яка досить легко піддається впливу пропагандистських механізмів ведення політичної боротьби, стосовно основних цілей, завдань і можливих перспектив, які може досягти держава в стратегічних питаннях свого подальшого розвитку.
Одним із механізмів прямої комунікації у політичній сфері можна
розглядати практику функціонування особистих мережевих сторінок
політичних лідерів у таких інтернет-спільнотах як ФБ, Твіттер тощо. Аналіз такого роду активностей політичних діячів України дає змогу зробити висновок про однобічність такої комунікації, що перетворює цей процес на просте
інформування та висвітлення офіційної позиції влади щодо конкретних подій.
Виняток може становити діючий міністр внутрішніх справ А. Аваков та деякі
інші політики. Залучення до процесу комунікації в рамках соціальних мереж представників громадськості (коментарі до постів та реакція на них, особисті повідомлення та відповіді на них) характерне хіба що для представників тих політичних сил, які позиціонують себе опозиційно до чинної влади.
Одним з дієвих механізмів інформаційного забезпечення можна назвати
використання лідерського потенціалу, що дасть змогу не лише підвищувати ефективність такого роду процесів, а й збільшить рівень легітимності владних

13
інституцій. Як приклад можна навести зустріч лідера країни з інтернет- блогерами, на якій розглядалися та дискутувалися у двосторонньому форматі нагальні для країни питання. Проте в цьому разі неоднозначні реакції викликають прізвища блогерів, запрошених на зустріч – переважно ті, які ведуть свої блоги в пропрезидентських спільнотах та всіляко підтримують поточну політику влади. Відсутність представників інтернет-спільноти з критичною щодо влади позицією на такого роду зустрічах знижує рівень довіри з боку суспільства як до них, так і до влади.
З огляду на наявний суспільний запит та невідповідну практику прямих політичних комунікацій в Україні доцільним було б запровадження регулярних виступів основних політичних акторів у форматі активного діалогу, адже активізація таких практик лише в передвиборний період негативно позначається на сприйнятті інформації аудиторією та на безпосередньому
іміджі політиків. Прямі комунікації влади з громадськістю необхідно застосовувати щодо значущих для країни подій та цінностей, резонансних рішень та ініціатив влади.
Отже, інформаційне забезпеченння у площині «влада – суспільство» є дуже важливим чинником для прогресивного розвитку держави. Особливо важлива вона в період внутрішньодержавних криз і значно відрізняється від тієї, що відбувається за стабільного функціонування політичної системи в країні. У цей час провідну роль відіграють вищі посадові особи, які виступають як спікери, дії яких мають бути спрямовані на подолання панічних настроїв у суспільстві та підтримання стабільності.
Таким чином, наявність інформаційної стратегії у вищого керівництва
України в період внутрішньодержавних криз є запорукою суспільної підтримки у вирішенні складних питань політичного розвитку, подолання ризиків стабільності функціонування політичної системи, відвернення загроз національній безпеці країни тощо.

14
ПИТАННЯ 2. ВИДИ РИЗИКІВ
Ризик визнається невід'ємною негативною властивістю будь-якої діяльності людини. Ідентифікація факторів ризику передбачає виявлення всіх джерел небезпеки (загроз), подій, ініціюючих виникнення аварій або НС, описання об'єкту та існуючих засобів захисту, можливих сценаріїв перебігу подій та їх ранжування.
Термін "ризик" походить від грецьких слів "ridsikon","ridsa" — "круча",
"скеля". В італійській мові "risiko" означає "небезпека", "загроза"; "risicare" —
"лавірувати між скель", у французькій "risdue" — "загроза" , "ризикувати".
Ризик — це досить широке поняття, специфічний предмет наукового дослідження, який має власний статус. Для того, щоб дати обгрунтоване визначення, потрібно з'ясувати, а що ж, власне, являє собою ризик у соціально- економічній сфері. З цією метою пропонуємо визначити його об'єктивно- суб'єктивну структуру.
Об'єктивність ризику у соціально-економічній сфері полягає в тому, що він існує внаслідок об'єктивних, притаманних економіці категорій конфліктності, невизначеності, розпливчастості, відсутності вичерпної
інформації на момент оцінювання і прийняття певних управлінських рішень.
У свою чергу, можна розрізняти і враховувати кілька типів
невизначеності та зумовленого нею соціально-економічного ризику:
а) невизначеність цілей і критеріїв, а отже, необхідність урахування багатокритерійності у процесах оцінювання, управління, прийняття рішень; б) брак даних, зокрема кількісних, які необхідні на момент прийняття рішення для обчислення кількісних оцінок відповідних показників; в) брак часу для прийняття науково обгрунтованих рішень; г) невизначеність дій контрагентів і конкурентів; г) неоднозначність оцінок прогнозів розвитку керованого об'єкта й соціально-економічного середовища.

15
Суб'єктивність ризику зумовлюється тим, що в публічній діяльності задіяні реальні люди з власним досвідом, психологією, інтересами, смаками, манерою поведінки, схильністю чи несхильністю до ризику тощо.
Таким чином, об'єктивно-суб'єктивна природа ризику визначається тим,
що він породжується процесами як суб'єктивного, так і об'єктивного
характеру, тобто такими, існування яких не залежить від волі та свідомості
людей.
Як предмет наукового дослідження категорія "ризик" повинна мати власні об'єкт, суб'єкт та джерела походження. Аналіз наукової літератури, присвяченої теоретичним аспектам дослідження ризику, надав змогу узагальнити визначення таких понять.
Під об'єктом ризику можна розуміти публічну систему та адміністрування, оцінити ефективність і умови функціонування якої на перспективу у вичерпній повноті і з необхідною точністю неможливо.
Під суб'єктом ризику можна розуміти особу або колектив, які зацікавлені в результатах управління об'єктом ризику й мають відповідну компетенцію щодо управління та прийняття відповідних рішень стосовно об'єкта ризику.
Під джерелами походження ризику маються на увазі чинники, процеси та явища, які спричиняють невизначеність та конфліктність. Дослідження практичної діяльності суб'єктів господарювання дає підстави стверджувати, що до основних джерел походження ризиків можна віднести такі: а) спонтанність природних процесів і явищ, стихійні лиха; б) випадковість; в) зіткнення суперечливих інтересів; г) невизначеність; г) неповнота, недостатність
інформації про об'єкт, процес, явище, якого стосується рішення; д) обмеженість, недостатність матеріальних, фінансових, трудових та інших ресурсів, потрібних для прийняття й реалізації рішень; е) неможливість однозначного пізнання об'єкта за існуючих рівнів і методів наукового пізнання;
є) неминучі відмінності в соціально/психологічних установах, ідеалах, намірах, оцінках, стереотипах, поведінці тощо.
Ризик доцільно розглядати як у історичному, так і в економічному

16 аспектах. Як історична категорія ризик — це усвідомлена людиною можлива небезпека, оскільки ризик історично пов'язаний із усім ходом суспільного розвитку. У міру розвитку суспільства, а саме з появою товарно-грошових відносин, ризик стає категорією економічною. У разі виникнення ризику суб'єкти господарської діяльності можуть отримати три різновиди економічних результатів: негативний (збиток), нульовий (нейтральний) та позитивний
(прибуток).
Автори [12] визначають ризик як "рівень загрози збитків, який може статися внаслідок якоїсь несприятливої події".
Борисова В.А. дає таке визначення ризику: "випадковість або небезпека, яка має можливий, а не неминучий характер, і може бути причиною збитків".
Автори [13] визначають ризик як "вірогідність настання події, не бажаної для конкретного суб'єкта".
Ченг Ф. Лі та Джозеф І. Фіннерті визначають ризик як "можливість успіху чи поразки, де успіх означає прибуток, а поразка — втрату за інвестиціями".
З наведених визначень випливає висновок, що ризик — це соціально/економічна категорія, котра відображає характерні особливості сприйняття зацікавленими суб'єктами економічних відносин об'єктивно наявних невизначеності й конфліктності, управління, прийняття рішень, оцінювання, що обтяжені можливими загрозами й невикористаними можливостями.
Характеристикою
класифікації
ризиків
у
зовнішньоекономічній
діяльності є час виникнення, аналіз сутності якої дає нам змогу виділити такі
види ризиків.
Ретроспективні — це ризики, що виникали в зовнішньоекономічній діяльності суб'єктів господарювання в минулому.
Поточні — це ризики, що виникають у поточній зовнішньоекономічній діяльності суб'єктів господарювання.
Перспективні—це ризики, що можуть виникнути в зовнішньоекономічній діяльності суб'єктів господарювання в майбутньому.

17
Проаналізувавши таку структурну характеристику, як характер обліку, можемо стверджувати, що ризики поділяються на зовнішні та внутрішні.
Під зовнішніми розуміються ризики, які безпосередньо не пов'язані з публічною діяльністю господарюючих суб'єктів окремої країни та країни в цілому. В свою чергу, у структурі зовнішніх ризиків, у залежності від
унікальності досліджуваного предмета, можна виділити наступні їх підвиди, а
саме:
ризики країни — ризики, пов'язані з інтернаціоналізацією економік країн, яка може призвести до нестабільності державної влади, державного устрою й законодавства, неефективної урядової політики, різкої поляризації інтересів різних соціальних груп країни та ін.; форс/мажорні — ризики, пов'язані з повенями, землетрусами, штормами та іншими природними катастрофами, війнами, революціями, путчами, страйками тощо, які заважають суб'єктам господарювання здійснювати свою діяльність; трансфертні — ризики, пов'язані з неможливістю переведення коштів у країну кредитора у зв'язку з валютними обмеженнями в країні позичальника; податкові — ризики, пов'язані з можливим скороченням надходжень до бюджету внаслідок зміни податкової політики або розміру податкових ставок у окремих країнах.
Під внутрішніми розуміються ризики, що виникають у результаті діяльності національних суб'єктів господарювання певної країни та країни в цілому. Аналізуючи господарську діяльність економічних суб'єктів, можна
виділити підвиди внутрішніх ризиків, а саме:
ресурсні — ризики, зумовлені відсутністю запасу міцності щодо ресурсів у разі зміни ситуації, що при зводить до виникнення дефіциту робочої сили, браку матеріалів, зривів поставок, недостачі продукції; організаційні — ризики, зумовлені недоліками в організації роботи, до яких можна віднести помилки у плануванні та проектуванні, недоліки координації робіт, слабке регулювання, неправильну стратегію постачання,

18 помилки в доборі та розміщенні кадрів, неорганізованість маркетингової діяльності, нестійке фінансове положення; соціальні — ризики, зумовлені оцінкою ризиків лояльності, тобто ставленням до праці, якості робочої сили тощо.
Найчисленнішу й найважливішу групу, на мій погляд, становлять ризики, що групуються за такою класифікаційною ознакою, як характер наслідків. На підставі аналізу науково-практичної літератури з питань класифікації ризиків у господарській діяльності соціально-економічних суб'єктів, які є учасниками світової торгівлі, аналізу практичної діяльності економічних суб'єктів у сучасних умовах розвитку світової економіки, а також сутності класифікаційної ознаки можна виділити два види ризиків за характером наслідків, які вони
можуть спричинити, — чисті та спекулятивні.
Під чистими розуміються ризики, які завжди призводять до втрат у зовнішньоекономічній діяльності суб'єктів господарювання як на внутрішньому, так і на міжнародному ринках. До цієї групи можна віднести
такі види ризиків:
торговельні ризики, пов'язані з неможливістю просування й реалізації товарів та послуг на міжнародних ринках збуту; виробничі ризики, пов'язані з можливістю невиконання економічним суб'єктом своїх планів і зобов'язань щодо виробництва продукції, товарів, послуг, інших видів виробничої діяльності в результаті несприятливого впливу зовнішнього середовища, а також неадекватного використання нової техніки й технологій, основних та оборотних фондів, сировини, робочого часу; майнові ризики, пов'язані із загрозою втрати економічним суб'єктом права власності на певний об'єкт міжнародних економічних відносин; транспортні ризики, пов'язані із можливістю пошкодження продукції та майна економічного суб'єкта під час здійснення різного роду міжнародних перевезень; політичні ризики, пов'язані із можливістю погіршення національного політичного клімату й умов ведення міжнародного бізнесу, що проявляється у

19 створенні штучних адміністративних обмежень (закриття кордонів, заборона на вивіз товарів у інші країни, воєнні дії на території країни тощо); екологічні ризики, пов'язані з екологічними катастрофами, які негативно впливають на господарськудіяльність економічних суб'єктів.
Під спекулятивними розуміються ризики, котрі можуть призводити як до втрат, так і до додаткового щодо очікуваного результату прибутку для економічних суб'єктів світового господарства. Аналіз сучасної практичної діяльності суб'єктів господарювання на міжнародних ринках дає нам змогу виділити підвиди цього виду ризику, а саме: комерційні ризики, що зумовлені недобросовісністю або неплатоспроможністю партнера й виникають у процесі створення, реалізації товарів та послуг, вироблених або закуплених економічними суб'єктами на міжнародних ринках. Аналізуючи сутність комерційних ризиків ми дійшли висновку, що до них можна віднести товарні, виробничі, майнові та фінансові ризики, пов'язані з невиконанням економічними суб'єктами господарювання своїх фінансових зобов'язань перед контрагентами в міжнародній економічній системі; валютні ризики, пов'язані зі зміною валютних курсів, тобто із втратою
іноземною валютою купівельної спроможності; ризики ліквідності, пов'язані із загрозою втрат при реалізації цінного папера через його інвестиційні властивості;
інфляційні та дефляційні ризики, пов'язані з можливістю породження високої інфляції, коли прибутки економічних суб'єктів, отримувані від певного виду діяльності, знецінюються швидше, ніж зростають, і навпаки;
інвестиційні ризики, пов'язані із загрозою фінансових втрат при здійсненні економічними суб'єктами інвестиційної діяльності.
У залежності від специфіки певного виду інвестиційної діяльності у структурі інвестиційних ризиків можна виділити ризики реальних інвестицій, які пов'язані з несвоєчасною підготовкою інвестиційного проекту, невдалим місцем розташування чи несвоєчасним завершенням будівництва

20
інвестиційного об'єкта, втратою проектом інвестиційної привабливості у зв'язку з можливим зниженням його ефективності, а також ризики фінансових
інвестицій.
Під ризиками фінансових інвестицій розуміють ризики, пов'язані із непродуманим підбором фінансових інструментів для інвестування, фінансовими труднощами та банкрутством окремих емітентів, не передбачуваними змінами умов інвестування, в залежності від яких у структурі ризиків фінансових інструментів можна виділити ризики, пов'язані із вкладенням капіталу в установчі фонди (ризик зниження фінансової стійкості, ризик неплатоспроможності, діловий ризик), і ризики, пов'язані із вкладенням капіталу у фінансові інструменти (кредитний, процентний, біржовий, фондовий, товарний та селективний).

21
ТВОРЧЕ ЗАВДАННЯ:
Результати дослідження світового досвіду антикризового управління
Стабільний стан і криза виступають постійними антагонізмами в розвитку будь-якої системи. Виходячи з цього, антикризове управління може розглядатися як система заходів з діагностики, попередження, нейтралізації та подолання кризових явищ та їх причин на всіх рівнях економіки.
Антикризове державне управління в країнах з розвиненою ринковою економікою виражається в різних формах.
Так, Сполучені Штати Америки реалізують політику антикризового управління через вдосконалення законодавства в галузі зайнятості, збільшення робочих місць, особливо для молоді, розробку регіональних структурних програм тощо. Так, в параграфі 310 гл. 58 Зводу законів США зазначено, що ефективні заходи уряду повинні містити спеціально розроблені програми зі зниження високого рівня безробіття, зі зменшення безробіття серед окремих груп працівників; посилення ролі експорту і поліпшення міжнародної конкурентоспроможності сільськогосподарських та промислових товарів, а також автомобілебудування [14].
У США законодавчо закріплена (параграф 311 того ж Зводу) антициклічна політика в питаннях зайнятості. У процесі реалізації цієї програми заплановано прискорення фінансування державою будівельних робіт, збільшення зайнятості в держсекторі, збільшення розмірів і тривалості страхових виплат з безробіття, професійне навчання в приватному і державному секторах, забезпечення молоді робочими місцями і програм розвитку, націлених на створення робочих місць у галузях, що мають пріоритетне значення для країни.
Особливою проблемою є забезпечення роботою молоді, яка потребує розв’язання таких завдань, як розробка практичних методів поєднання роботи з професійним навчанням, стимулювання приватного підприємництва, практики отримання професійної освіти без відриву від виробництва.

22
Ще одним, не менш важливим, напрямом удосконалення антикризового державного управління в США є координація зусиль різних державних відомств щодо розробки та проведення економічної полiтики. Для реалізації цього напрямку з 1984 р. функціонує Президентська рада з удосконалення управління, пріоритетним напрямками діяльності якої є:
— удосконалення управління фінансовими ресурсами;
— оптимізація управлінських інструментів і процедур;
— координація діяльності генеральних інспекторів;
— координація зусиль різних відомств щодо скорочення числа злочинів тощо.
Позитивним досвідом для України було б використання механізму антикризового державного управління в періоди екстремального розвитку. Цей механізм припускає посилення державного контролю над галузями і підприємствами в період кризи до централізованого адміністрування в сферах виробництва і розподілу продукції [15].
В умовах економічної нестабільності, спаду економіки або кризи уряди
США і західноєвропейських країн намагаються змінити ситуацію шляхом посилення державного втручання в економіку. Це не притаманно країні в звичайних умовах господарювання, оскільки, зазвичай державна політика спрямована лише на широку державну підтримку приватного підприємництва і ринку.
Втручання в економіку призводить до збільшення державних витрат і підвищення частки ВНП, яка перерозподіляється через бюджет. Така концепція безумовно призводить до збільшення витрат на управління економікою, супроводжується утворенням дефіциту бюджету та державного боргу. Але уряд вдається до таких антикризових заходів лише в крайньому випадку.
Країною, яка має давні традиції втручання держави в економіку, в т. ч. за допомогою індикативного планування, є Японія. Аналізуючи напрями державного втручання в Японії у наш час, зазначимо, що воно спостерігається за багатьма напрямками: економічне зростання і його темпи; структура

23 промислового виробництва; освіта і наука; зайнятість; кредит і грошовий обіг; ціноутворення; зовнішньоекономічні зв’язки; галузева структура; розміщення виробництв; стимулювання інвестицій. Проте, не зважаючи на активне втручання держави в економіку, в країні розвивається як великий, так і малий бізнес. Це пов’язано з тим, що господарські труднощі долаються за активної підтримки держави. Саме держава, через фіскальну і кредитно-фінансову політику, а також заходи прямого адміністративного впливу, сприяє вирішенню проблем суб’єктів господарювання.
Досліджуючи позитивний досвід антикризового управління слід відзначити, як доволі ефективний, процес приватизації неефективних (в т. ч. неплатоспроможних і банкрутів) державних підприємств. Далі за підтримки держави, потрапляючи до приватного сектору, ці підприємства модернізуються, оптимізується їх структура, менеджмент і вони поступово починають виходити на середній рівень ефективності приватного сектора. Це стає можливим, у тому числі, завдяки унікальним ресурсам японської економіки — заощадженням підприємств і громадян. Саме це дозволяє ефективно реалізовувати антикризові заходи.
Досліджуючи досвід Європейського союзу в напрямку антикризового управління, слід зазначити, що в ньому превалює селективний підхід, спрямований на стимулювання діяльності конкретних компаній. Вважається, що тільки приватний бізнес може ефективно розв’язувати питання підйому депресивних регіонів та підприємств за допомогою створення малих і середніх підприємств передових галузей [16]. Однак, кожна країна Європейського союзу має і свої особливості.
Так, головною особливістю економіки промислово розвиненої Франції є те, що державний сектор домінує в базових галузях, хоча ступінь державної участі в них може варіюватися. Державні компанії діють переважно в автомобілебудуванні, авіакосмічній галузі, хімічній та нафтогазовій промисловості, чорній металургії [17].

24
При розгляді питань державного регулювання у скандинавських країнах, необхідно звернути увагу на два поняття. Це державна власність і державний сектор. Частка держвласності значна тільки у Фінляндії, про те як держсектор значний у всіх скандинавських країнах. Зайнятість у державному секторі економіки скандинавських країн найбільша серед розвинених країн:
Швеція — 32 %; Норвегія і Данія — близько 30 %, Фінляндія — 25 %.
Пріоритетами держаного сектору Скандинавії є освіта, охорона здоров’я, пенсійне забезпечення, ринок праці та ін. Крім прямої участі держави в економіці, існують непрямі методи регулювання за допомогою заходів кредитно-фінансової політики [18].

25
ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ
Отже, у результаті проведеної роботи ми можемо зробити наступні висновки.
Дієве антикризове управління спирається на облікову інформацію, зміст якої та терміни подання залежать від стадії кризової ситуації. Інформаційне забезпечення антикризового управління має відповідати певним вимогам, розроблення яких є напрямом подальших досліджень.
Було визначено основні особливості використання антикризового потенціалу залежно від виду кризи, що виникла на підприємстві. Сформовано наповнення антикризового потенціалу відповідно до сфери виникнення кризи.
Виокремлено особливості антикризового управління кризами, які змінюються за класифікаційними ознаками – за масштабом, станом та причинами виникнення. Результатом дослідження є узагальнення використання складових антикризового потенціалу в антикризовому управлінні для подолання різних видів криз за сферою виникнення на підприємстві та впливу на антикризове управління видів криз за іншими класифікаційними ознаками. Визначено подальший напрям досліджень – формування загальних методів та принципів антикризового управління.
У другому питанні теоретично узагальнено концептуальні підходи до проблеми управління ризиками в зовнішньо економічній діяльності з допомогою інституційних інструментів та запропоновано нове рішення науково-практичної задачі розробки організаційно-методологічних засад і рекомендацій для ефективного використання інституційних інструментів національними суб'єктами публічної діяльності. Результати дослідження дають змогу узагальнити наступні висновки методологічного, теоретико- концептуального й науково-практичного спрямування.
1. Ризик — це соціально-економічна категорія, яка характеризує відносини між суб'єктами господарювання з приводу сприйняття ними об'єктивно наявних невизначеності та конфліктності при управлінні, прийнятті

26 рішень, оцінюванні, що ускладнені можливими загрозами та невикористаними можливостями. Щодо класифікації ризиків у публічній діяльності, то за результатами дослідження, відповідно до практичних та методологічних завдань визначення їх видів, можна передбачити існування класифікації ризиків за наступними ознаками: а) час виникнення; б) характер обліку; в) характер наслідків.
2. Для досягнення поставленої мети процес публічного управління ризиками повинен охоплювати чотири послідовних етапи та десять конкретних дій, а саме: 1) оцінка ризику, який включає три основні дії; 2) вибір методу управління ризиками, що включає дві дії; 3) вибір інструмента управління ризиками, що включає дві дії; 4) контроль за ризиками, що передбачає здійснення трьох основних дій.
3. Класифікація інструментів управління ризиками в публічній діяльності передбачає виділення двох груп таких інструментів: 1) традиційні, що в свою чергу поділяються на контрактні та класично-розрахункові інструменти;
2) нетрадиційні, що поділяються на фінансово-економічні та інституційні
інструменти.
Досліджуючи досвід в напрямку антикризового управління, слід зазначити, що в Європі превалює селективний підхід, спрямований на стимулювання діяльності конкретних компаній; пріоритетами держаного сектору Скандинавії є освіта, охорона здоров’я, пенсійне забезпечення, ринок праці. Окрім того, у ряді країн з метою пошуку інноваційних структур підприємств, підвищення їх конкурентоспроможності та ефективності, виходу з кризи, використовується розробка програм приватизації, які в кожній країні мають свої особливості

27
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Недбай В. Сучасні політичні комунікації: медійно-технологічний аспект : монографія / В. Недбай. – Одеса : Фенікс, 2009. – 328 с.
2. Кочубей Л. Особливості політичних комунікацій в умовах розвитку технологій інформаційного суспільства [Електронний ресурс] / Л. Кочубей //
Віче. – 2009. – № 19. – Режим доступу: http://veche.kiev.ua/journal/1670/. – Назва з екрана.
3. Почепцов Г. Г. Коммуникативные технологии двадцатого века /
Г. Почепцов. – Киев : Ваклер, 2001. – 352 с.
4. Мацєжинський
В. Public relations в перехідний період /
В. Мацєжинський / пер. з пол. С. Винниченко. – Львів : Літературна агенція
«Піраміда», 2006. – 276 с.
5. Яковлєва Н. Особливості політичної комунікації в умовах українських внутрішньодержавних криз [Електронний ресурс] / Н. Яковлєва. – Режим доступу: http://upgroup.org.ua/osoblivosti-politichnoyi-komunikatsiyi-v-umovah- ukrayinskih-vnutrishnoderzhavnih-kriz/. – Назва з екрана.
6. Барежев К. Кризисные коммуникации: суть, назначение, технологии
[Электронный ресурс]
/
К.
Барежев.

Режим доступа: http://gospr.ru/index.php/arhiv/49-arhiv2013/gospr-4–2013/288-krizisnye- kommunikatsii-v-organakh-vlasti-sut-naznachenie-tekhnologii. – Загл. с экрана.
7. Ковалевський В. Політична комунікація як інструмент подолання кризових явищ [Електронний ресурс] / В. Ковалевський. – Режим доступу: http://periodicals.karazin.ua/politology/article/view/3218. – Назва з екрана.
8. Почепцов Г. Г. Теория коммуникации / Г. Почепцов. – Киев : Ваклер,
2001. – 656 с.
9. Соловьев А. И. Политические коммуникации : учеб. пособие для студентов вузов / под ред. А. И. Соловьева. – Москва : Аспект-Пресс, 2004. –
332 с.

28 10. Ганжуров
Ю. Парламентсько-урядова комунікація як модель політичного дискурсу / Ю. Ганжуров // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. – 2017/3 (89). – С.
239–252.
11. Яблонський В. Комунікація органів державної влади України: виклики та завдання / В. Яблонський // Запровадження комунікації органів державної влади : зб. матеріалів наук.-практ. конф. / упоряд. А. В. Баровська. – Київ :
Фенікс, 2016. – С. 52–57.
12. Економіка знань: виклики глобалізації та Україна/ За заг. ред. А.П.
Гальчинського, С.В. Льовочкіна, В.П.Семиноженка. — К.: НІСД, 2004. — 261 с.
13. Карпенко С.В. Міжнародна економіка: навч. посіб. для дистанц. навч.
/ С.В. Карпенко, О.А. Карпенко; за наук. ред. Ю.М. Краснова. — К.:
Університет "Україна", 2007. — 251 с.
14. Кривов, В. Д. Законодательное регулирование макроэкономических процессов в США [Электронный ресурс] / В. Д. Кривов // Аналитический вестник Совета Федерации ФС РФ. — 2002. — № 3(159). — С. 18. — Режим доступа:
\www/URL: http://www.budgetrf.ru/Publications/Magazines/
VestnikSF/2002/vestniksf159-03/vestniksf159-03030.htm
15. Коротков, Э. М. Антикризисное управление [Текст]: учеб. / под ред. Э.
М. Короткова. — М.: ИНФРА-М, 2001. — 432 с.
16. Родионова, Н. В. Антикризисный менеджмент [Текст] / Н. В.
Родионова. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2002. — 223 с.
17. Дейнека, О. В. Взаємозв’язок масштабів та ефективності функціонування державного сектору економіки [Текст] / О. В. Дейнека //
Актуальні проблеми економіки. — 2009. — № 9(99). — С. 58–64.
18. Аніщенко, Л. О. Зарубіжний досвід антикризового управління [Текст]
/ Л. О. Аніщенко // Економічний простірю. — 2012. — № 68. — С. 143–156.

скачати

© Усі права захищені
написати до нас