Ім'я файлу: філософія реферат.docx
Розширення: docx
Розмір: 85кб.
Дата: 16.09.2022
скачати
Пов'язані файли:
КМР.doc
Розширення: docx
Розмір: 85кб.
Дата: 16.09.2022
скачати
Пов'язані файли:
КМР.doc
Національний технічний університет
« Дніпровська політехніка»
Кафедра технологій машинобудування та матеріалознавства
Реферат
на тему:
«Життєвий шлях та роль у філософії
Володимира Антоновича»
Виконав:
Студент групи : 131-21-1
Зінич Артур
Перевірив:
Жижченко Валерій Петрович
Дніпро
2022
Зміст
Вступ……………………………………………………………….………3
Коротка біографія……………………….…………….…..…….…….…..3
Освіта та викладацька діяльність ……………………….….…..……......3
Основні тези філософської думки ……………….….…………….….….4
Громадівський рух……..…………..……………………..……………….6
Київська громада…………………..……………………………..………..8
Журнал «Основа» …………………..…………………………..………....8
Недільні школи…………………..……………..……………………….....9
Півд.-Західне відділення російського географічного товариства…… 12
Стара громада…………………..……………..……………………….….14
Наукова діяльність та останні роки життя………………………..…….15
Праці Володимира Антоновича……………………………………..…..17
Коментарі та оцінка діяльності Антоновича……………………..…….17
Висновок…………………………..………………………..………..…...20
Список використаної літератури………………………..…………..…..20
Вступ
Володимир Антонович - археограф, археограф, філософ, антрополог і нумізмат, фундатор документального напряму в історіографії та історичній географії в Україні, засновник так званої «київської школи» істориків, що заклала підвалини сучасної української історичної науки. Володимир Антонович був організатором і натхненником першого всеукраїнського суспільно-культурного руху з центром у Києві. Крім того, він основоположник і патріарх української історичної школи, з якої вийшов ряд чудових учених, зокрема М. Грушевський. Дослідники творчості В.Антоновича звертали увагу на “занадто підкреслену наукову об’єктивність і безсторонність” історика, на те, що він “дуже рідко і в надзвичайно обережній, ледве помітній формі давав відчути свої загальні погляди, свою філософію української історії”. Так, О.Єфименко стверджувала, що “в розвідках Антоновича завжди зберігається рівновага і гармонія між ідеєю і фактом”, і, як позитивне, відзначала, що він ніколи не дає готової ідеї. Але факти під мистецькою рукою історика укладаються в такій ясній перспективі, так логічно і струнко, що ідея явища вимальовується з найбільшою виразністю.
Коротка біографія
Володимир Антонович народився 30 січня 1834 р. в містечку Махнівка Бердичівського повіту, Київської губернії, (тепер с. Комсомольське Козятинського району) в шляхетсько-польській сім'ї. Батьки його жили нарізно. Мати, Моніка Гурська, жінка вольова, сувора, змалку ставилася до сина вимогливо, навіть, жорстоко. Батько, який мешкав у маєтку шляхтичів Абрамовичів у с. Гущинцях Вінницького повіту (тепер Калинівського району), не втручався у виховання. Якби не бабуся Кароліна Гурська, хлопчик у дитинстві не зазнав би родинного тепла[1].
Освіта та викладацька діяльність
Початкову освіту Володимир здобув з шести років під наглядом матері, яка найнялася гувернанткою до шляхтичів Цибульських у с. Горишківка поблизу Тульчина і забрала його з собою. Провчившись 4 роки у такий спосіб, він готується до вступу у гімназію, спершу з гувернером, а згодом з батьком.
Влітку 1844 р. хлопчика віддали до пансіонату при Рішельєвській гімназії в Одесі, пізніше - до 2-ої Одеської гімназії. Там він зазнав впливу демократичних ідей, які викликали його інтерес і співчуття до поневоленого українського селянства.
Закінчивши гімназію, син за вимогою матері вступив у 1850 р. на медичний факультет Київського університету, де навчався до 1855 р. З дипломом лікаря він більше року практикував у Бердичеві та Чорнобилі. Після смерті матері у 1856 р. Володимир вдруге вступає до Київського університету, цього разу на історико-філологічний факультет. В 1860 р. він одержує звання кандидата. Після закінчення останнього у 1861 працював учителем латинської мови в першій Київській гімназії, у 1862-1865 роках викладав історію в Київському кадетському корпусі. Одночасно з 1863 - секретар, а у 1864-1880 - головний редактор «Тимчасової комісії для розгляду давніх актів» при канцелярії київського, волинського й подільського генерал-губернатора. E 1863 р. за рекомендацією професора М.І. Іванишева, засновника Центрального історичного архіву, Володимира Боніфатійовича запрошено до Київської археографічної комісії. Згодом він обіймає посаду головного редактора цієї комісії, вивчаючи та готуючи до друку документи з історії України[2].
У 1870 р. Володимир Боніфатійович Антонович виступає з археографічним рефератом про українські могили в історичному товаристві Нестора Літописця. Від того часу починається його праця на терені археології, збирання та вивчення пам'яток давніх культур.
Вісім років самовідданої праці позначилися видатними досягненнями вченого-археографа. За його редакцією вийшло 15 томів «Архива Юго-Западной России», з яких 9 містили матеріали зібрані та опрацьовані особисто ним. Загальний обсяг тільки давніх актів, опублікованих Антновичем перевищує 400 друкованих аркушів. Ним видані також «Мемуари, относящиеся к истории Южной Росии» - двотомна праця, яка знайшла широку громадськість з історичними джерелами[3].
Основні тези філософської думки
Для історичної науки зразком об’єктивності стали праці В.Б.Антоновича, які ґрунтувалися на точному і незаперечному архівному матеріалі. Якщо не брати до уваги постійну обережність, з якою В.Антонович робив висновки, то стане зрозумілим, чому його історичні праці завжди були значним явищем у науці і користувалися безсумнівним авторитетом. І тільки поява нових матеріалів, зазначав І.М.Каманін, могла б видозмінити висновки В.Антоновича, та й то другорядні, основні ж були ним установлені міцно. Він вбачав у науці те високе, чисте знання, звільнене від усяких сурогатів, що служить вірним підґрунтям прогресу. Тому В.Антонович ретельно оберігав науку від різного зовнішнього впливу, від всього того, що принижує її і робить рабинею найгірших інстинктів людини. Повна відсутність усякої тенденції, критичне ставлення до джерел і літератури, сувора об’єктивність і обережність у висновках були тими рисами, які характеризують і лекції, і наукові його праці, і прямо випливають із його душевного складу[4].
Дослідники творчості В.Антоновича звертали увагу на “занадто підкреслену наукову об’єктивність і безсторонність” історика, на те, що він “дуже рідко і в надзвичайно обережній, ледве помітній формі давав відчути свої загальні погляди, свою філософію української історії”. Так, О.Єфименко стверджувала, що “в розвідках Антоновича завжди зберігається рівновага і гармонія між ідеєю і фактом”, і, як позитивне, відзначала, що він ніколи не дає готової ідеї. Але факти під мистецькою рукою історика укладаються в такій ясній перспективі, так логічно і струнко, що ідея явища вимальовується з найбільшою виразністю[5].
В.Б.Антонович був далекий від замилування українством, від ідеалізації, гри на патріотичних почуттях. Він завжди й неухильно відстоював об’єктивізм, закликаючи підкорювати йому особисті почуття дослідника: “Только историк, глубоко верящий в могущество своего народа, в его силы, в его будущность и духовную мощь, не остановится устранить то, что хоть и иногда и приятно патриотическому чувству, но не выдерживает строгой критики... Настоящий историк знает, что история — это народное самопознание, и что чем больше внести в него света, правды и науки, тем выше, моральнее, а значит и могущественее становится данный народ; духовные силы развиваются не от создания фантастических тенденциозных образов, а от трезвого и прежде всего правдивого понимания своего прошлого”[6].
Наша історична наука мусить не лише стати правдивим віддзеркаленням української культури, давати докладні й перевірені за джерелами відомості про минуле української нації, а й вчити сучасні й майбутні покоління правдивої історії. Без знання історичної правди важко будувати майбутнє[7]. Потреба нового мислення в політиці, в сфері науки знаходить своє вираження і в якісно інших, ніж раніше, підходах до історично-наукових досліджень[8]. Цей процес передбачає звернення до об’єктивної, а не ідеологічно препарованої національної історії, підтримку національної культури, переосмислення попереднього набутку, повернення призабутого, привертає увагу до витоків і збагачення сучасності за їх рахунок[9].
Таким чином, в умовах, коли йде “інтенсивний суспільний пошук загальнонаціональних ідейно-духовних орієнтирів та універсальних об’єднавчих цінностей, здатних консолідуватися і зміцнити державу, забезпечити її вихід на цивілізований рівень сучасності та чітку історичну перспективу”,[10] важливу роль може відіграти активне використання національною наукою методологічних та методичних засад українських історичних шкіл, їх авторитетних представників. Особливо актуальним є необхідність постійно демонструвати добросовісну наукову працю на користь народу. Необхідно визначити роль історичних подій, виходячи з нових історичних обставин, бачити їх значення для сучасності, відкидати догматизм, як неприйнятний для історичної науки метод дослідження, уникати будь-якої політично-партійної чи класової тенденційності. Важливо проявляти критичне судження і терпляче ставлення до чужої думки, дотримуючись об’єктивності в оцінці історичних явищ і подій, переконувати силою доказів і фактів. Особисті симпатії історика до окремих постатей, рухів, напрямків минулого не мають позначитися на його об’єктивності, на безпосередньому прагненні пізнати правду. Висока громадська мужність і незалежність від думок авторитетів, дотримання правди — істини у висловленні своїх думок і поглядів на історичні події і загальнолюдські цінності мають особливе значення. Правдива історія повинна сприяти побудові майбутнього.
Володимир Антонович, за висловом Д.Дорошенка, став однією з найбільших фігур нової української історіографії, “справжнім її Нестором, як його справді називають”. Хоча, зауважує Д.Дорошенко, В.Антонович завжди уникав узагальнюючих висновків і широкого синтетизму, що не раз ставилось йому в докір, наприклад М.Драгомановим і М.Грушевським, за те, що всю свою увагу, весь свій надзвичайний критичний талант звернув він на аналіз окремих історичних явищ українського минулого, окреслених певним часом і місцем. І в цьому аналітичному обробленні окремих партій української історії, проведеному з усією строгістю наукового досліду головна вага праць Антоновича[11].
Коли М.Максимович та Й.Бодянський працювали під впливом Шелінгової ідеалістичної філософії та її інтерпретації в правовому крилі російського слов’янофільства, коли Костомаров брав за вихідну для свого громадянського та науково-історичного світогляду ідеї західнослов’янського відродження, вкладаючи їх у форми української демократичної романтики, — В.Антонович черпав свою філософію та свій світогляд від французьких позитивістів. Великі для свого часу досягнення французької історіографії (Ог.Т’єрі, Гізо) стають йому за зразок історичного досліду та історичної інтерпретації[12]. М.С.Грушевський згадував принагідно свого вчителя, як “найбільш послідовного позитивіста, якого коли-небудь доводилось стрінути”[13].
До В.Антоновича історія українських земель була покрита, в багатьох випадках, товстим шаром легенд і побічними для науки сумішками, що з одного і того ж питання, навіть джерела, часто давали діаметрально протилежні свідчення, відповідно різнилися національними таборами. В.Антонович і тут ішов тим же строго науковим шляхом, очищаючи істину від шкідливих їй нашарувань і не допускаючи навіть тіні якого-небудь національного шовінізму[14]. Його, як дослідника минувшини, не дуже цікавила зовнішня історія самої держави, воєн, більш чи менш блискучих перемог, дипломатичних стосунків. Він звертає основну увагу на внутрішню історію, на суспільні форми, їх виникнення та розвиток, на життя міст, селянства, шляхти, на походження та розвиток козацтва, на умови, що викликали гайдамацькі рухи, на становище та життя православної церкви, на хід колонізації. «І в цій українській історії він, — зазначає М.Кордуба, — здебільшого був піонером, він перший орав досі нетиканий переліг”[15].
Саме інтерес до такої проблематики в дослідженні історичного минулого українського народу дає змогу переконатися, що В.Антонович це тип революціонера, скоріше культурника-поступовця, народника і демократа з ідеєю демократичної рівності і політичної свободи. Своїм народницьким світоглядом він, на думку Б.Крупницького, наближався до Костомарова, але ідеологічні основи у них різні: на зміну романтикові прийшов в особі Антоновича реаліст[16]. Хоча М.Костомаров в 60-х роках уже мав славу “найбільшого історика України”, але Антонович, вважав С.Томашівський, звернув “на себе увагу новим полем і новою методою досліду, новими поглядами й результатами”[17].
Вказуючи на відмінності методології дослідів В.Антоновича від М.Костомарова, В.Домацький зазначав, що Костомаров має свої особливі прикмети, які роблять його популярним, приступним: у нього переважає метод дескрептивності, він надає своїм писанням якнайбільше драматизму, ефективності, піклується взагалі про зовнішню форму, не заглиблюючись у предмет, тим часом як для Антоновича ці прикмети зовсім маловартісні: у нього натомість бачили ми більше критики, аналізу, об’єктивізму, більш освітлення подій і явищ доби, яку малює. В його розвідках, чи то історичних, чи археологічних вражає читача гармонія між ідеєю і фактом[18].
В.Антонович на значній джерельній базі започаткував нову національно-демократичну концепцію історії України. Виявивши в українському суспільстві традиції і принципи общинності, рівноправності і демократизму, разом з тим визначив їх як провідну особливість всього історичного процесу в Україні. На противагу панівним поглядам російської та польської історіографії на історію України, як на складову частину російської чи польської історії, на широкій базі різнопланових документальних джерел переконливо доводив самобутність багатовікової історії українського народу. Ця концепція отримала подальшу грунтовну розробку в працях його учнів та послідовників, насамперед М.Грушевського[19].
Громадівський рух
В ті роки в Київському університеті ще були свіжі спогади про кирило-мефодіївців - Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша та їхніх однодумців. Серед інтелігенції міста було достатньо людей, у минулому близько знайомих з ними. Тому духовне формування майбутнього історика і відбувалося під впливом ідей представників зазначеного братства, і не без романтичного ставлення до української старовини. І замолоду, і в зрілому віці В. Антонович стояв на ліберально-демократичних, культосвітніх позиціях.
У такій складній обстановці, напередодні планомірно підготовлюваного Польського повстання, що спалахнуло в січні 1863 року, В. Антонович став лідером київських "хлопоманів", здебільшого українських за походженням студентів, але вже в кількох поколіннях польськомовних. Вони, часто йдучи на відкритий конфлікт зі своїми друзями-поляками, проголосили себе українцями й визначили за мету працю на благо простого народу. Друзями й однодумцями В.Антоновича були насамперед К. Михальчук, П. Житецький і Т. Рильський (у майбутньому - батько видатного українського поета Максима Рильського). «Хлопомани» вивчали історію, етнографію та фольклор рідного краю, подорожуючи під час літніх канікул дорогами України[20].
Під впливом демократичних ідей, що поширювалися із Західної Європи, наприкінці 50-х років у середовищі студентів, які походили зі спольщених шляхетних родин, зародився народно-культурний рух хлопоманів. Вони прагнули демократизації суспільних відносин, активного служіння українському народові, скасування кріпацтва. «Притуляючи слабі знання про українство до загальної демократичної французької теорії, я одкрив сам собою українство, - писав він у спогадах. - І чим більше займався наукою, чим більше читав і знайомився з історією, тим більше переконувався у тому, що відкриття моє - була не зайва вигадка».
Під впливом таких настоїв група польської молоді, очолювана Володимиром Антоновичем, створила конспіративний гурток, цілком віддавшись «спеціальній праці» заради українського народу. На його квартирі молоді люди влаштовували зібрання, готували й зачитували реферати, випускали рукописний журнал. Вони також заснували в 1859 р. підпільну семирічну школу, в якій зібрали близько 15-ти бідних юнаків, котрих «вчили в національному напрямі». Школа містилася в будинку по вул. Жилянській, де мешкало подружжя Антоновичів. Володимир Боніфатійович фактично завідував школою і викладав у ній історію та географію. Студенти утримували учнів на власний кошт, самі викладали, писали підручники українською мовою. Володимир Боніфатійович Антонович у листі до свого товариша Г.М. Немировського від 14 лютого 1859 р. повідомляв : «Мы образовали маленькую компанию с намерением заняться изданием в свет всевозможных учебных элементарных книг на малороссийском наречии». А далі перелічував підручники, які планувалося підготувати:
- азбука для початкового навчання;
- хрестоматія, складена з поетичних і прозових уривків творів українських письменників, призначена для вдосконалення в читанні;
- малоросійська граматика;
- арифметика;
- географія загальна, коротка з дещо докладнішою слов'янською;
- історія загальна;
- історія Малої Росії;
- історія біблейська обох завітів.
Робота над створенням навчальних книжок просувалася досить успішно. «Две первые рукописи (“Азбука” і “Хрестоматія”,-- повідомляв Володимир Боніфатійович Антонович,-- готовы, и первая через неделю идёт в цензуру, а через месяц - в печать; тотчас за нею и вторая. Третья тоже почти окончена, а в течение года все будут готовы».
У XIX ст. нерозв'язаною залишалась проблема національного возз'єднання українського народу; правлячими колами Росії і Австро-Угорщини проводилася політика денаціоналізації. Національне гноблення поєднувалося з політичним і соціально-економічним. У 1863 р. царський міністр Валуєв публічно проголосив, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає й бути не може» і видав циркуляр, згідно з яким суворо заборонялося друкування українською мовою як книг «духовного змісту, так і навчальних посібників». Ще більш реакційним був Ємський акт Олександра II, за яким заборонялося ввозити із-за кордону книги українською мовою, друкувати оригінальні твори, наприклад, тексти до музики, влаштовувати сценічні вистави та публічні читання українською мовою.
Усі ці вищевказані чинники зумовили виникнення і розвиток національного руху в Україні. Осередками цього руху у 60-ті роки стають громади.
З 1860 до 1887 р. - організатор та ідейний натхненник громадівського руху, гурту хлопоманів (хохломанів, українофілів). Саме під впливом руху хлопоманства ще у студентські роки Володимир Антонович зрозумів, що "соромно жити в краї, і не знати ні самого краю, ні його людності". Найдемократичнішим елементом в Україні Володимир Антонович вважав селян, а тому разом з однодумцями він багато подорожував по селах, вивчаючи народну культуру, традиції, звичаї, обряди. Історик вважав, що справжні прояви життя мають місце не у державних, політичних засадах і стосунках, а саме в житті народу, в міжнаціональних, громадських відносинах. «За три вакації,-- писав Володимир Боніфатійович Антонович,-- ми обійшли весь правобічний і новоросійський край: Волинь, Подолію, Київщину, Холмщину і більшу частину Катеринославщини й Херсонщини. Ми познайомилися доволі добре з народним світоглядом. Народ став перед нами не в шляхетному освітленні, а таким, який він єсть. Ми бачили дуже сильну природну логіку і дуже розвинену народну етику, що проявлялися у готовності до помочі і в приятельському відношенні до всякого нужденного».
Володимир Боніфатійович Антонович і всі, хто входив до його гуртка, стали справжніми патріотами України, відомими її діячами, котрими пишається український народ. Вони до кінця своїх днів залишилися вірними заповітам юності[21].
1 2 3 4