МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КОМП’ЮТЕРНА АКАДЕМІЯ «ШАГ»
РЕФЕРАТ
На тему:
«ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ РАФАЕЛЯ ДЕ САНТІ»
Виконала
студентка групи
Скирдина Вікторія Олександрівна
Миколаїв 2020 р.
ЗМІСТ
Вступ 3
1. Дитинство художника 3
2. Навчання в майстерні Перуджино 4
3. Мадонни Рафаеля 5
4. Розпис стін Ватиканського палацу 8
5. Муза Рафаеля 10
6. «Сікстинська мадонна» і «Мадонна Конестабіле» 11
7. Твори Рафаеля в музеях світу 13
Висновок 14
Список використаних джерел 15
Вступ
Уявлення про найясніші й піднесені ідеали гуманізму Відродження з найбільшою повнотою втілив у своїй творчості Рафаель Санті (1483-1520 рр.). Молодший сучасник Леонардо, який прожив коротке, надзвичайно насичену життя, Рафаель синтезував досягнення попередників і створив свій ідеал прекрасної, гармонічно розвиненої людини в оточенні величної архітектури або пейзажу. Рафаель народився в Урбино, у родині живописця, який був першим його вчителем. Пізніше він вчився в Тімотео делла Віті й Перуджино, у досконалості опанувавши манерою останнього. У Перуджіно Рафаель сприйняв ту плавність ліній, ту свободу постановки фігури в просторі, які стали характерними для його зрілих композицій. Сімнадцятилітнім юнаком він виявляє справжню творчу зрілість, створивши ряд образів, повних гармонії й істинної ясності. У плеяді великих художників епохи Відродження прийнято вважати Леонардо да Вінчі втіленням інтелекту епохи, Мікеланджело Буонарроті її міццю, а образ видатного художника Рафаеля Санті нерозривно зв'язався із самою гармонією Ренесансу. Звичайно, багато видатних діячів часів Ренесансу мали всі ці риси, однак картини Рафаеля буквально пронизані світлим прагненням до досконалості й творчими пошуками, які художник вів усе своє життя. Рафаеля Санті прожив відносно досить коротке життя (усього 37 років) однак за цей маленький проміжок встигнув навічно вписати своє ім'я в історію, і залишити світу геніальні шедеври живопису, особливо пов’язані з образами Мадонн.
1. Дитинство художника
Сонце Ренесансу зійшло над Італією в XV ст. Країна на той час складалася з невеликих герцогств, що ворогували між собою. Власник кожної держави, прагнучи прославитися, охоче приймав при своєму дворі артистів, музикантів, співаків, художників. Найпередовішою республікою в галузі мистецтва, філософії й природничих наук була тоді Флоренція, керована династією вовнярів і банкірів Медичі. Економічне піднесення Флоренції залишилося в минулому, але саме в XV ст. пишного розквіту досягло її мистецтво, вона переживала Ренесанс. Ренесанс відродив інтерес до людини, до філософії античності. Зразком для художників слугували античні статуї й монументальні розписи. Ренесанс являв собою пишні плоди економічного розквіту XIII —XIV ст. Тому не дивно, що на його хвилі піднеслися великі художники, справжні титани: Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонарроті, Рафаель Санті. Останньому, наймолодшому з цієї трійки майстрів, невідомі були муки творчості, властиві його попередникам, і це надає особливої привабливості творінням його геніального пензля. Художні ідеали Відродження він утілив з найбільш можливою повнотою.
Народився Рафаель 28 березня 1483 р. у невеликому містечку Урбіно. Його батько Джованні Санті був наділений різноманітними талантами, у тому числі й художнім, і був радником з питань мистецтва у Федеріко де Монтефельтро — герцога Урбінського. У вісім років Рафаель втратив матір. А після повторного одруження батька й народження сестри у своєму будинку він почував себе незатишно. Батько, розуміючи душевний стан хлопчика, кликав сина в майстерню, де його учні писали церковні образи, покривали золотом зброю й посуд, розписували меблі. Тут Рафаель отримав перші професійні навички, а незабаром був відданий у науку до прославленого майстра П’єтро Ваннуччі у велике місто Перуджу. В одинадцять років Рафаель остаточно осиротів.
2. Навчання в майстерні Перуджино
В артілі, керованій Ваннуччі (більше відомим під іменем Перуджино), сімнадцятирічний Рафаель, безсумнівно, був не останнім майстром, оскільки брав участь у створенні розписів біржі перуджинської корпорації банкірів, видатного й новаторського архітектурно-художнього ансамблю. У тому, що вже тоді Рафаель мав певну творчу індивідуальність, переконує найбільш рання зі збережених його робіт «Мадонна Конестабіле». Незважаючи на те що картина написана за ескізом Перуджино, кольори й лінії відмінні від учительських. Твір сповнений ніжності, цнотливості, душевної гармонії. Вони в плавних лініях, у кольоровому акорді, у позах і обличчях матері й хлопчика, у меланхолійному пейзажі з витонченими деревцями й далеким обрієм, що тане в повітряному серпанку. Дивно: дитина розумними оченятами дивиться в розгорнуту книгу, начебто вміє читати...
У 1503 р., коли Перуджино перебрався до Флоренції, Рафаель залишився кращим художником Перуджі, керував великою майстернею й міг би перетворитися на вмілого цехового живописця, значно кращого, ніж батько, а може, і сам учитель.
Тим часом в Урбіно прийшов до влади син колишнього герцога, Гвідобальдо. Він був людиною вченою, знавцем античної літератури, збирачем книг і старожитностей. З усієї Італії він кликав до себе талановитих людей, до яких потрапив і Рафаель. Товариство, що зібралося в урбінському замку, розважалося декламацією віршів, диспутами на теми про найвищі людські достоїнства, аматорськими спектаклями, музикою, танцями; вірші складали абсолютно всі.
3. Мадонни Рафаеля
Однією з найвідоміших ранніх робіт — картиною «Заручення Марії», Рафаель прикрасив стіну каплиці Сан-Франческо в містечку Чита ді Кастелло. Вона нагадує твори Перуджино. Але наскільки гарніше й вишуканіше в Рафаеля й пози, і обличчя, і архітектура, скільки в його стилі недосяжної для вчителя аристократичної витонченості! У чистих, «святкових» фарбах, «музичних» ритмах ліній, «балетній» грації рухів Марії і Йосифа відбилася атмосфера урбінського двору.
Вірячи у велике майбутнє Рафаеля, герцог Гвідобальдо рекомендує двадцятилітнього Рафаеля П’єтро Содеріні. Італійський центр художньої культури переживає в цей час радісне піднесення. Подією недавнього часу була установка перед палацом Веккіо статуї Давида — шедевра Мікеланджело Буонарроті. У залі засідань уряду захоплено обговорювалися проекти розписів Леонардо да Вінчі й Мікеланджело: кому з геніальних художників віддати перевагу?
Незважаючи на те що замовлення від Содеріні отримані не були, Рафаель веде активне творче життя, одночасно управляючи діяльністю перуджинської майстерні. Він познайомився з роботами Леонардо й Мікеланджело, познайомився з художниками особисто й — остаточно відійшов від художньої манери Перуджино, від традиції середньовіччя. Улюбленою його темою, як і раніше, залишається мадонна. Мадонни, створені Рафаелем у Флоренції, знаменують новий етап у його творчості. Найкраща з них «Мадонна на зеленому лузі» (1506 р., Віденський музей). Обличчя молодої золотокосої матері втілює тут ідеал жіночої краси, який Рафаель шукав протягом всього життя й не міг, за власним визнанням, знайти в одній реальній жінці. Марія з ніжністю дивиться на здорових малят — Ісуса й Іоанна, що граються біля її колін. На зеленому лузі біліють ромашки, червоніють маки, вдалині — річка, за нею — оповиті синявою гори. Марія зображена босоніж, у синьому оздобленні без будь-яких дорогих прикрас, які так любив Перуджино. Картина перегукується з «Мадонною в гроті» Леонардо. Схожі обличчя дітей, взаєморозташування фігур, техніка письма. Утім, різниця між творами принципова. У Леонардо всі жести символічні, тлом є внутрішність казкової, немов потойбічної печери. Сцена, відтворена Рафаелем, навпаки, цілком природна, — ні символіки, ні таємного змісту, який можна тлумачити по-різному, у ній немає.У всіх творах Рафаеля в загостреній формі відбилися два напрямки, якими міг іти художник: ідеалізований і суворо реалістичний, ближчий до так званого північного Відродження, ніж до італійського Ренесансу. Не виключено, що 1505 р. Рафаель познайомився з одним з найвидатніших майстрів німецького відродження — Альбрехтом Дюрером, що перебував у той час в Італії.
Наприкінці перебування Рафаеля у Флоренції Мікеланджело й Леонардо вже покинули її: перший працював у Римі, при папському дворі, другий — у Мілані. І хоча Рафаель одержав визнання у Флоренції, але навряд чи він здобув би свою настільки голосну славу, якби щаслива доля не привела його 1508 р. до Рима.
При дворі панн Юлія II Рафаель мав впливових знайомих (у тому числі свого далекого родича П’єтро Брамантс, широко відомого зодчого). Тому двадцятичотирирічного урбінця чекав там добрий прийом.
Папа Юлій II був людиною безмежних амбіцій. Для увічнення пам’яті про свою особу він затіяв будівництво найбільшого й найпрекраснішого у світі храму — собору Святого Петра, і доручив цю місію Браманте. Там же Мікеланджело повинен був спорудити величну гробницю, де упокоїться Юлій, і прикрасити її півсотнею статуй. Свої апартаменти в палаці, почасти вже розписані видатним художником Лукою Синьйореллі й іншими, менш відомими, папа вирішив перетворити на довічний пам’ятник собі самому. До того ж каплиця святого Сикста, захисника роду Реверо, з якого походив Юлій, повинна була перетворитися на чудо мистецтва: папа змусив Мікеланджело відкласти роботу над гробницею й розписати фресками плафон каплиці. Захоплений створенням гробниці, Буонарроті з великим небажанням узявся за це доручення, і коли надійшов новий наказ - узятися до розпису палацових кімнат (стани), — не витримав і втік у рідну Флоренцію. Папський вибір надає на Рафаеля.
4. Розпис стін Ватиканського палацу
Трохи більше року працював молодий майстер над ескізами розписів, а тим часом дедалі більше зачаровував суворого й гнівливого Юлія і його далеких від святості кардиналів своєю чемністю, люб’язністю, умінням зрозуміти будь-якого співрозмовника. У 1508 р. розписи попередників Рафаеля у Ватиканському палаці були безжалісно знищені, і він узявся до роботи (слід віддати йому належне: фрески вчителя Перуджино він залишив).
Т
е, що написав Рафаель за три роки на стінах папського кабінету, разом із розписами Мікелапджело в Сікстинській капелі стало класикою монументального живопису часів Високого Ренесансу. З найвищою досконалістю Рафаель вирішив проблему синтезу живопису й архітектури. На трьох стінах станци в обрамленні арок, то підтримують склепіння, розміщені багатофігурні композиції, присвячені теології («Диспут»), філософії («Афінська школа»), поезії («Парнас»), і алегоричні фігури — утілення справедливості законодавства (Мудрість, Міра, Сила), усе це завдяки Юлію процвітає у Ватикані, усім цим оточений папа під час роботи. Навіть отвори в стінах органічно включені в композицію: у «Диспуті» двері є основою намальованої балюстради, фігури першого плану в «Парнасі» притиснулися до ставень. Напівкруглі, вертикальні й горизонтальні лінії архітектури одержали численні повтори в мальовничих лініях. Стіни під арками ніби зникли, замість них з’явилися тераси, сходи, гора, на якій розмістилися групи людей. В «Афінській школі» зображені античні філософи, але в одному з них глядачі впізнавали Мікеланджело, в іншому — Леонардо, у третьому — Браманте, а ліворуч на передньому плані Рафаель зобразив самого себе й художника Содому, фреска якого раніше була на цій стіні.Сюжетом фрески із зображенням Юлія послужила легенда про сірійського вельможу Кліодора, який ввірвався в Ієрусалимський храм, щоб захопити скарби. Бог не дав здійснитися святотатству: з’явилися ангели, і воїн небесний на гарячому копі топче копитами Еліодора, метаються приречені грабіжники... Усе це спокійно спостерігає пана, якого вносить у кріслі охорона. Грубувате, хворобливе обличчя Юлія, без сумніву, відтворене без найменших прикрас. Цікаво, що в образі одного з охоронців пани представлений Альбрехт Дюрер.
У тій самій кімнаті, прозваній «станцею Еліодора», написані ще два чуда: «Меса в Болсені» і «Звільнення з темниці апостола Петра». Відповідно до легенди, у місті Болсені проводив службу невірний священик, і його викрив Бог: з облатки для причастя заюшила кров. Цій сцені проти поставлене зображення набожного Юлія з кардиналами й швейцарськими охоронцями в яскравих шатах на ранній молитві: прекрасний, цілком реалістичний груповий портрет. Фреска «Звільнення з темниці апостола Петра» демонструє ще одну грань художнього генія Рафаеля — його вміння ілюзорно відтворювати різноманітні світлові ефекти. Майже сліпуче світло випромінює фігура ангела, що виводить Петра з темниці; відблиски цього світла бачимо на металевих панцирах мандрівників; зовсім іншим світлом освітлює хмари місяць.
Усі композиції стани містять прозорі натяки: на вигнання французьких військ з володінь папи, на боротьбу папи з неслухняним духівництвом, на звільнення посла Юлія, кардинала Медичі з французького полону. Таким чином, назвати ці розписи релігійним живописом можна тільки умовно.
У 1513 р. войовничий і суворий Юлій помер. Новим папою під іменем Лева X став вищезгаданий кардинал Медичі, великий життєлюб і веселун. Він любив карнавали, веселі спектаклі, розраховані на не дуже вимогливий смак, улаштовував бої биків на площі св. Петра. Рафаелю додалося роботи: брати участь у папських розвагах, писати декорації до спектаклів, керувати після смерті Браманте будівництвом собору (проект великого зодчого Рафаель замінив своїм власним, виявивши гідний подиву архітектурний талант), археологічними розкопками в Римі й реставрацією античних пам’ятників. Розписи ватиканських стани за ескізами учителя тепер закінчували учні.
Особисто Рафаель писав портрети, дедалі більш психологічні, порівняно нечисленні картини, а також картини для барвистих золототканих килимів. Такі килими були на той час модною прикрасою бенкетних залів, ними ж Лев X побажав прикрасити нижню частину стін Сікстинської капели. Картини пересилалися до Брюсселя, де за ними ткали килими, що спотворювали композиції Рафаеля, відтворюючи їх ніби в дзеркальному відображенні. До речі, Папа, що вважав себе неперевершеним цінителем мистецтв, забув розпорядитися про повернення дорогоцінних килимів.
5. Муза Рафаеля
У 1514 р. Рафаель завершує роботу над фрескою «Тріумф Галатеї» у палаці свого друга Агостіно Кіджі. Зображення Галатеї є втіленням античного ідеалу краси, її образ синтетичний: зібране прекрасне з зовнішнього вигляду декількох красунь. Джорджо Базарі, сучасник і перший біограф Рафаеля, розповідає, що, розписуючи нижній поверх палацу Кіджі, художник не міг спокійно працювати, тому що був закоханий в одну жінку. Хазяїн впав у відчай і домігся того, що кохана Рафаеля постійно перебувала поруч із ним. Тільки завдяки цьому робота була завершена. Ця жінка, яку легенда пізніше назвала Форнариною, жила в розкішному будинку, який Рафаель придбав їй у Римі. Він написав два її портрети. На одному вона напівгола, у прозорій сорочці, на іншому — бачимо її в ошатному одязі, з дорогим намистом на шиї й покривалом на голові. На обох портретах ті ж похилі, окреслені плавною лінією плечі, довгуватий, не зовсім гарний ніс, великі очі, у волоссі прикраса з білою перлиною. Судячи з виразу обличчя, це була досить жвава особа. Прославлена «Сікстинська мадонна» (Дрезденська галерея) — вершина творчості Рафаеля — обличчям схожа на цю жінку, але наділена іншою душею.
6. «Сікстинська мадонна» і «Мадонна Конестабіле»
Перше враження від картини — фігура ставної жінки, що несе хлопчика, тримаючи його міцними, але ніжними руками. Уже в тому, як вона тримає сина, і навіть у лініях, якими окреслена фігура й покривало, є щось невимовно сумне й водночас величне, таке, що кожній людині нагадує матір. Легкий вітерець розвиває покривало, відкидаючи край синього плаща Мадонни. Дивне небо, у якому клубляться хмарини й губляться безневинні душі дітей — янголяток, оточує фігуру Мадонни. Ось-ось це небо заповнить простір, у якому ми стоїмо, тому що завіса розсунулася. З нескінченним розчуленням і замилуванням дивиться в обличчя Мадонни літня людина в парадному папському одіянні — святий Сікст. Схилилася, притиснувши руки до серця, опустивши очі додолу, прекрасна Варвара. Наближається до глядача, не йде — пливе повітрям Мадонна з дитиною. Хлопчик дивиться з докором, мати — з бажанням все зрозуміти й простити.«Сікстинська мадонна» силою свого впливу на глядачів перевершує всіх інших мадонн, будь-коли створених, не виключаючи й написаних чарівним пензлем Рафаеля. Наївною, і саме своєю наївністю зворушливою, у порівнянні з нею здається «Мадонна Конестабіле». Рафаель, ще парубок, далеко не аскетичного способу життя (полюбляв одягатися в дорогі шати, не уникав розваг, виїжджав, як герцог або кардинал, у супроводі свити з десятком вершників-учнів), створив картину, гідну мудрого філософа-людинолюбця.
Протягом трипалого часу нікому не спадало на думку, чому, перебуваючи в зеніті слави, перевантажений замовленнями папи, кардиналів, королів, фінансових магнатів, геніальний художник написав свій найкращий твір за замовленням «чорних ченців» провінційного містечка П’яченци. Чому поруч із Мадонною намалював він саме святих Сікста й Варвару? Справа в тому, що «Сікстинська мадонна» створювалася не як вівтарний образ для собору П’яченци. Вона повинна була висіти над місцем поховання благодійника Рафаеля — Юлія ІІ. Ось чому тіара, яку перед Мадонною зняв святий Сікст, заступник роду Юлія-Реверо, увінчана жолудем — гербовим знаком покійного папи, а риси обличчя святого трохи нагадують Юлія. Ось чому з’явилася йому Мадонна зі святою Варварою, яка, за переказом, полегшує муки вмираючих. Нарешті, завіса й фігури янголяток, що визирають з-під нижнього краю полотна, є характерними деталями ренесансних скульптурних надгробків.
Поховали Юлія не в соборі святого Петра, до завершення будівництва якого було нескінченно далеко, а в порівняно невеликому храмі Сан П’єтро Ін Віколі. Про грандіозну гробницю, задуману Мікеланджело, не варто було й думати. Родичі пани, виходячи з практичних міркувань, визнали за потрібне замість скульптурного надгробка замовити мальований. Потім чомусь передумали й установили там єдину статую з п’ятдесятьох задуманих Мікеланджело. Це статуя «Мойсей», то зробила церкву Сан П’єтро місцем паломництва всіх, хто приїжджає до Рима.
Яким чином опинився в П’яченці шедевр із шедеврів геніального живописця, залишається тільки думати й здогадуватися. Через три роки після його створення зненацька для учнів і друзів Рафаель номер. Пана незадовго перед тим обіцяв йому чин кардинала, а кардинал Бібієна наполегливо сватав свою родичку. У заповіті художник пасам перед подбав про матеріальне забезпечення тієї, котру любив і яка надихнула його на створення «Сікстинської мадонни».
7. Твори Рафаеля в музеях світу
Італія
Рим: Академія святого Луки, Галерея Боргезе, Галерея Дорія-Памфілі, вілла Фарпезіпа, Національна галерея античного мистецтва.
Ватикан: Ватіканський палац, Ватиканський музей.
Флоренція: Галерея Уффіці, Галерея Академії Бергамо, Академія Каррара.
Болонья: Національна Пінакотека.
Бресція: Пінакотека Тьозо Матріненьйо.
Чита ді Кастело: Пінакотека Кому пале.
Мілан: Пінакотека де Брера.
Неаполь: Національна галерея ді Каподімонге.
Перуджа: Національна галерея Умбрії, Колледжино дель Камбіо.
Франція
Шантійї: Музей Конде.
Лілль: Музей образотворчих мистецтв.
Париж: Дувр.
Австрія
Відень: Музей історії мистецтв.
Страсбург: Музей образотворчих мистецтв.
Іспанія
Мадрид: Прало.
Великобританія
Единбург: Національна галерея Шотландії.
Лондон: Королівська галерея Хемитон-Корт, Національна галерея, Музей Вікторії й Альберта.
Росія Санкт-Петербург: Ермітаж.
Висновок
Великим художником, який вніс свій внесок в образ Богоматері, був Рафаель Санті. У 1500 р., парубок, якому тоді було всього 17 років, переїхав з Урбіно в Перуджу, де поступив на навчання до одному з найбільших художників того часу. Ранній період творчості Рафаеля так і називається «Перуджинскьим». Тоді й була написано одна з найвідоміших його картин – «Мадонна Конестабіле», художнику в той момент було всього двадцять. Завершив ранній період його творчості вівтарний образ «Заручення Марії», написаний на замовлення сімейства Альбіцціні для церкви Сан-Франческо в невеликому містечку Чітта ді Кастелло. У 1504 році Рафаель Санті перебрався у Флоренцію. Тут він створив відому серію картин з Мадоннами, названу пізніше «Флорентійськими Мадоннами Рафаеля». Мадонни Рафаеля дорослішають, стають виразнішими, наповнюються зовсім новими силами по-людськи складного духовного життя, на відміну від його ранніх, «Перуджинських», Мадонн. До цього часу відносться й така знаменита робота автора, як «Сикстинська Мадонна», вівтарний образ замовлений Рафаелю в 1512 р. для капели монастиря Святого Сикста в Пьяченці.
Список використаних джерел
1. Анноша Энрико, Антинори Алессандра Карделли, Биноше Марко, Боссалья Россана, Боцци Кьяра Фагоне. История мирового искусства / Елена Балаховская (пер.). – М. : Бертельсманн Медиа Москау АО, 1998. – 718с.
2. Арган Джулио Карло. История итальянского искусства: Античность. Средние века. Раннее Возрождение. Высокое Возрождение. Барокко. Искусство XVIII в. Искусство XIX - начала XX в. / Г.П. Смирнов (пер.с ит.). – М. : ОАО Издательство "Радуга", 2000. – 532с.
5. Безклубенко Сергій Данилович. Всезагальна теорія та історія мистецтва. – К.: Либідь, 2003. – 261с. 6. Бельтинг Ханс. Образ и культ. История образа до эпохи искусства / К.А. Пиганович (пер.). – М. : Прогресс-Традиция, 2002. – 752с.
7. Березовчук Л.. История искусства: Ренессанс: Иллюстрированная энциклопедия. – М. : Издательство АСТ, 2003. – 504с.
9. Володимир Підгора. Мистецтвознавство. Історія мистецтва. Художня критика. Поезія. Переклади: Біобібліографічний покажчик / Національна спілка художників України; Українська Асоціація Митців / Дмитро Степовик (наук.ред.), Сергій Білоконь (упоряд.). – К. : Вид-во ім.Олени Теліги, 2000. – 104с.
10. Гомбрих Эрнст. История искусства / В.А. Крючкова (пер.с англ.), М.И. Майская (пер.с англ.). – М. : ООО "Издательство АСТ", 1998. – 688с.
11. Гращенков Виктор Николаевич. История и историки искусства: Статьи разных лет / Московский гос. ун-т. Исторический факультет. – К. : КДУ, 2005. – 656с.