Ім'я файлу: фіз-ра_1.docx
Розширення: docx
Розмір: 44кб.
Дата: 07.12.2022
скачати
Пов'язані файли:
Яловий Артем фк21 Управління.doc
Розширення: docx
Розмір: 44кб.
Дата: 07.12.2022
скачати
Пов'язані файли:
Яловий Артем фк21 Управління.doc
ДЕРЖАВНА СЛУЖБА СТАТИСТИКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ СТАТИСТИКИ, ОБЛІКУ ТА
АУДИТУ
Практичне завдання 1
з навчальної дисципліни
«Фізичне виховання»
Тема «Історія виникнення та розвитку видів боротьби»
Виконав:
Студент ІІ курсу групи ФБСС 20.04
Перевірив:
Старший викладач кафедри філософії та соціально-гуманітарних наук
Линник Андрій Миколайович
Боротьба являється одним із найстаріших видів одноборств і має свою інтересну історію. Мається багато теорій про її походження. Одна із теорій підчеркує провідне значення в її розвитку культу і релігії (К. Дім), другі пов’язують появу спортивної боротьби з біологічним потягом людства до досконалості (А. Кастелі), треті піддають розвиток боротьби філософським трактатом (Х. Спекенер, Б. Шторі). Але все таки найбільш вірогідною точкою зору являється та, яка підтверджує розвиток фізичної культури як невід’ємну частину культури людства взагалі.
На зорі людства коли людина зрозуміла, що сила, спритність, деякі прийоми допомогли їй в тих жорстоких умовах виживання. Накопичений досвід від покоління до покоління - із часом прийоми боротьби стали необхідністю людства (війнах, охоті, розвитку всіх фізичних якостей).
З історією боротьби пов’язано дуже багато легенд , їй присвячено багато художніх творів , поем, які розказують про силу, могутність і хоробрість силачів з різних країн світу. Перші знахідки археології з малюнками прийомів боротьби відносяться до 6-7 тисячоліття до н. е. В цих малюнках ми бачимо поєдинки борців, клинописна записка міфу про перемоги Гільгамеша . Багато пам’яток і літературних джерел залишили древні греки і єгиптяни . На гробниці Беки Гасона (2600 р. до н.е.) знайдено більше 400 малюнків, які демонструють прийоми боротьби, багато схожого з сучасною технікою спортивної боротьби . Аналогічні знахідки знайдені і в других гробницях і грецьких амфорах.
Популярність античної боротьби знаходимо в творах поетів Пиндар (4 ст. до н. е.) Лукіан, Хеліадор, Емір, Філострат, Плутарх, Платон. В безсмертній поемі Гомера «Іліада» (9-10 ст. до н. е.) красиво описаний поєдинок двох героїв – Алекса і Одисея .
На одній з ваз стародавньої Греції ми бачимо борівський поєдинок між Гераклом і Антеєм.
В стародавній Греції були побудовані спеціальні школи (палестри) , де під керівництво досвідчених вчителів юнаки вивчали різні прийоми боротьби.
Палестра представляла собою спеціальне приміщення розміром 66 на 66м з приміщенням для різних вправ і площадкою для боротьби, кімнатами для відпочинку. Гігієни, а також житловими кімнатами для атлетів. Характерно для стародавнього світу боротьба прирівнювалась до мистецтв, нею займались видатні вчені, поети , державні діячі, полководці.
Перші правила змагань з боротьби були розроблені засновником Афін Тезеєм. Боротьба спочатку велась тільки в стійці. Переможцем ставав атлет, який тричі кидав свого суперника на землю. Поділу на вагові категорії в той час не було, час поєдинку був не лімітований.
С тих пір пройшло багато часу, і з’явилися різні види боротьби.
Зі зброєю або без.
До єдиноборств із застосуванням зброї відносяться: всі види стрілянини, метання ножів, дротиків тощо, ножовий та паличний бій, фехтування (рапіра, шабля), різні східні бойові мистецтва (наприклад, ушу, кунг-фу, кендо) з використанням нунчак, жердин, шабель та мечів.
До єдиноборств без застосування зброї відносяться всі інші, у яких використовуються лише різні частини рук, ніг та голова.
Види боротьби за країнами (національні)
Крім цього, як уже було сказано вище, кожен народ має свої види єдиноборств. Розглянемо найвідоміші з них.
Японські карате, дзю-дзюцу (джіу-джітсу), дзюдо, айкідо, сумо, кендо, кудо, іайдо, кобудзюцу, нунчаку-дзюцу, ніндзюцу (комплексна система підготовки середньовічних японських шпигунів, що включає в себе рукопашний бій, маскування тощо).
Китайські ушу та кунг-фу. Крім того, в Китаї також існують різні стилі, які імітують поведінку тварин, птахів, комах, а також стиль, що наслідує поведінку нетверезої людини (стиль «п'яниці»).
Корейські хапкідо, тхеквондо (таеквондо).
Таїландський муай-тай чи тайський бокс.
В'єтнамський Вовінам В'єт Во Дао (комплексне єдиноборство з використанням ударних поверхонь рук, ніг, ліктів, колін, традиційної зброї: довгої та короткої палиці, меча, ножа, шаблі. Також використовуються захоплення, больові, підсічки, кидки тощо).
Російські самбо та бойове самбо, рукопашний бій.
Європейські: бокс, французький бокс (сават), вільна та греко-римська (класична) боротьба.
Бразильські капоейра, джіу-джитсу.
Ізраїльський крав-мага.
Змішані види
Такі види, як ММА (міксфайт), К-1, кікбоксинг, греплінг - це змішані види, прийоми яких взяті з інших бойових мистецтв і єдиноборств.
Олімпійські види єдиноборств
Частина видів боротьби, єдиноборств та бойових мистецтв включені до програми Олімпійських ігор. До них відносяться бокс, вільна та греко-римська боротьба, дзюдо, таеквондо, різні види стрільби.
І про деякі я розповім.
Історія тхеквондо
Тхеквондо є одним з найбільш популярних видів корейський єдиноборств. Самим розповсюдженим у всьому світі є спортивний варіант цієї системи – тхеквондо ВТФ, хоча існує і бойовий його різновид. У країнах Західної Європи та Північної Америки звикли вживати термін «тхеквондо», але в українській транскрипції більш коректніше вживати «тхеквондо». На корейській мові tae – означае «нога», kwon – «кулак», do – «шлях». Таким чином, тхеквондо можна перекласти як «шлях ноги та кулака», або ж «мистецтво удару ногою та кулаком».
Самий популярний у світі стиль цього єдиноборства – спортивне тхеквондо ВТФ. Головним центром якого є Kukkiwon, що знаходиться у Кореї. Тхеквондо ВТФ є традиційним видом спорту у програмі Літніх Олімпійських ігор.
У 1910-1945 роках Корея була окупована Японією. Колоніальний режим проявлявся, наприклад, у цілеспрямованому придушені національних елементів у всіх сферах культури – від поезії та змісту шкільної освіти до символіки та традиційних бойових мистецтв. Загнавши у підпілля корейські бойові мистецтва на 35 років, японці обірвали у більшості шкіл процес передачі духовно-містично практики, яка складала сокровенну суть будь-якої традиційної школи. Вчителі школи тхеквондо були під постійною загрозою виключення та навіть смерті, що призвело до виключення цього популярного бойового мистецтва зі святкових ігор.
У 1945 році, коли капітулювала японська воєнна машина та впав окупаційний режим на території Кореї, поступово почалося національне відродження. У той час з’явилося багато шкіл, де старі вчителі викладали тільки голу техніку рукопашного бою.
У наслідок загострення «холодної війни» та геополітичного протистояння двох супердержав – СРСР та США Корея опинилась розділеною на дві держави: Корейську Народно-Демократичну Республіку (КНДР) на Півночі та республіку Корею на Півдні. В обох державах було встановлено репресивні диктаторські режими. Як показує практика авторитарні та тоталітарні режими не терплять вільнодумства, духовну незалежність. Тому влада на Півночі і на Півдні намагалася обмежити езотеричні традиції бойових мистецтва та перетворити тхеквондо в спортивний вид, принагідний для масового фізичного виховання. Саме з цієї причини у Південній Кореї періодично переслідували майстрів хапки до, кук-сульвон, тхекьон, субак та інших видів, що не вписувалися в офіційну ідеологію держави. На Півночі ж їх просто заборонили.
У той же час Дук-Ки, один з вчителів школи тхеквондо, представив своє бойове мистецтво перед президентом Південної Кореї під час його дня народження ,у противага нав’язаному раніше японським окупантами карате. У 1950 році керівники дев’яти «нових» шкіл, що з’явилися після падіння японської окупації, об’єдналися для створення єдиного уніфікованого стилю. Це були школи: Йонмуг-кван, Кандог-кван, Мудог-кван, Одог-кван, Санмуг-кван, Ханмуг-кван, Чидог-кван, Чханмуг-кван, Чхондог-кван («кван» корейською значить «палац»).
Робота з кодифікації нового стилю очолив 32-х річний генерал-лейтинант Чхве Хон Хи (у західній транскрипції Чой Хонг Хи), керівник Одог-квана. Тому саме його називають «батьком» тхеквондо. Цей термін було введено з 1955 року, коли генерал Чхве заявив про створення уніфікованого стилю – «корейського національного бойового мистецтва тхеквондо».
1961 року Чхве Хон Хи очолив створену їм Корейську Асоціацію Тхеквондо, а у 1966 він відкрив у Сеулі Міжнародну Федерацію Тхеквондо. Але через шість років, коли генерал Пак Чжон Хи утретє став президентом Південної Кореї, генерал Чхве у знак протесту виїхав до Канади (в Торонто) та перевів туди ж штаб-квартиру створеної ним міжнародної організації. Наступного 1973 року у південній Кореї була створена Всесвітня Федерація Тхеквондо (ВТФ), яку очолив Кім Ун Йон. Щоб підкреслити різниця між ІТФ та ВТФ, остання розробила нові комплекси формальних вправ («пхумсе»). 1980 року ВТФ була визнана Міжнародним Олімпійським Комітетом, ввійшовши тим самим в програму Олімпійських ігор.
Після цього у Південній Кореї почався процес переходу тхеквондистів з ІТФ до лона ВТФ. Особливо широких масштабів він набув після 1984 року ,коли стало зрозуміло, що на Олімпійських іграх змагання будуть проводити за правилами ВТФ. Генералу Чхве та його федерації в результаті втрати кадрів та економічної слабкості прийшлося шукати підтримку у комуністичної влади Північної Кореї. Сьогодні ВТФ має філіали у 118 країнах світу, в тому числі у країнах СНД та Східної Європи. Організація нараховує у своїх лавах біля 25 мільйонів спортсменів, в тому числі більше, ніж півтора мільйони у самій Республіці Корея. Штаб-квартира ВТФ знаходиться у Сеулі, у величезному центрі, відомому під назвою Кукківон.
Історія рукопашного бою
Бойові єдиноборства відомі із зародження людського суспільства. Джерела, що дійшли до нас, свідчать про існування певних прийомів самозахисту ще в далекому минулому. Більш широке розвиток бойове єдиноборство отримало Стародавню Грецію. Фізичні вправи у стародавніх греків ділилися на два види: орхеострик і палестрик. Особливий інтерес має палестрика, т.к. у цей вид входили військово-прикладні види спорту, серед них нанкратіон, що поєднує елементи кулачного бою та боротьби
У Стародавньому Римі особливої популярності користувалися бої гладіаторів. У ході сутичок використовувалися мечі, списи та інші види холодної зброї.
У Латинській Америці, зокрема, Бразилії, відомий такий різновид бойового єдиноборства, як каноейра.
В Іспанії, країні басків, були популярними поєдинки на ножах.
У таких регіонах, як Грузія, Вірменія, також існують традиційні види єдиноборств, що сягають корінням у далеке минуле.
У Стародавній Русі був популярний кулачний бій.
Пізніше в Європі були популярні такі види єдиноборств, як лицарські турніри, куди входили фехтування, боротьба, їзда верхи, стрільба з лука.
У 17 столітті на основі різних стилів англійського рукопашного бою народився такий вид спорту, як бокс. Одночасно з англійським боксом набув поширення в Європі і французький бокс, що включав елементи французької боротьби "савате" і англійського боксу.
Як видно з вищесказаного, віддати пріоритет тій чи іншій країні, яка претендує на початкове виникнення рукопашного бою, не можна.
Проте, говорячи про розвиток військових єдиноборств, не можна не сказати про східні види боротьби.
По суті, є домінуючими, т.к. включають не тільки техніку виконання різних прийомів, ударів і т.д., але і різні види виховання людини: філософського, релігійно-етичного, психічного, фізичного.
Види рукопашного бою:
Сучасний рукопашний бій прийнято розділяти на: армійський, поліцейський, а також спортивний.
Армійський рукопашний бій є елементом бойових дій із застосуванням стрілецької та холодної зброї, а також підручних засобів і, само собою, фізичної сили. Якщо звернутися до історії, то до середини ХІХ століття більшість військових операцій переходили у фазу рукопашного бою. Тяжкоозброєні лицарі, гренадери, ландскнехти - всі вони кололи і рубали мечами, алебардами, сокирами, списами, пиками, багнетами, а також стріляли впритул. Ще за часів Великої Вітчизняної війни користувалися всім арсеналом стрільця та шанцевими інструментами. Щодо рук і ніг, то вдавалися до цього в останню чергу, коли інших засобів просто не було. Ще у довоєнних настановах, вкладених у розвиток фізичної підготовки, рукопашному бою приділялася особливу увагу. Прийнято було вивчати штиковий бій, роботу ножем та піхотною лопатою, плюс всілякі прийоми без будь-якої зброї. Підготовка майбутніх бійців проводилася у комплексі з подоланням смуги перешкод. Окремо до розділу “Бій без застосування зброї” входило вивчення та відпрацювання різних ударів руками та ногами, кидків, а також способів зняття вартового. Загалом, армійська система рукопашного бою призначається для фізичного знищення або виведення з ладу живої сили ворога. Саме тому добрим прикладом армійського рукопашного бою є система колишньої Радянської Армії (РБ СА). Над цією системою працювало багато фахівців: Т.Клімов, К. Булочко, Б. Макаренко, Л. Красоткін та інші. Ця система збереглася до сьогодні практично без змін у всіх країнах СНД.
Поліцейський рукопашний бій докорінно відрізняється від армійського. На війні, як правило, солдату протистоїть інший солдат, який має певне екіпірування та озброєння. Що ж до поліцейського, то він має справу з підозрюваним, якого потрібно затримати, по можливості без заподіяння будь-яких каліцтв. Вбивство підозрюваного передбачено державними законами різних країн лише у деяких виняткових випадках. Прикладом поліцейського рукопашного бою може бути та система, яка сьогодні використовується російськими правоохоронними органами. Дана система включає: захисно-контратакуючі дії (рукою, ногою, палицею, ножем та іншою зброєю), звільнення від захоплень, знезброювання і безліч інших способів зупинити злочинця.
Що ж до рукопашного бою, як спортивного єдиноборства, то тут хотілося б зазначити, що в період заборони на території СРСР такого бойового мистецтва, як карате, змусило багатьох тренерів розпочати розвиток рукопашного бою. Найлегшим варіантом було створити секції при товаристві "Динамо" в армії та міліції. Починаючи з кінця 1980-х років на території Росії почали проводитись позавідомчі та внутрішньовідомчі змагання з даного виду спорту. У 1986 року біля Росії утворилася Загальноросійська федерація рукопашного бою.
Історія кікбоксингу
Кікбоксинг - досить молодий вид спортивних єдиноборств, широко популярний у багатьох країнах світу. Поділяється на два основних види: американський кікбоксинг (повний-контакт, обмежений-контакт, легкий-контакт) та японський кікбоксинг (К-1). Існують дві основні версії появи кікбоксингу. За однією з них є повноконтактною версією карате. Іншою — коріння його з Таїланду, а точніше від бойового мистецтва муай-тай (тайський бокс). У будь-якому випадку як самостійна дисципліна кікбоксинг зародився в 1960-і роки. У пік популярності східних єдиноборств тхеквондо та карате у Сполучених Штатах Америки почали практикувати і повноконтактні бої з широким застосуванням рук і ніг. У кікбоксингу практично не було обмеження сили ударів, дозволено було бити не лише руками в голову, а й ногами. Заборонені захоплення, удари в пах і потилицю. Спочатку новий вид спорту назвали "фул-контакт карате", але незабаром перейменували на "кікбоксинг".
У 1974 році заснована PKA - організація професійного кікбоксингу.
В 1976 заснована WAKO - організація аматорського кікбоксингу.
В 1978 року в США проходить перший чемпіонат світу.
Знамениті представники американського кікбоксингу: Дон Вілсон, Рік Руфус, Білл Уоллес, Бенні Уркідес, Моріс Сміт.
Кікбоксинг у Японії почав свій розвиток відразу після появи в країні тайського боксу. Японський кікбоксинг - це той же тайський бокс з невеликими доповненнями. Основна відмінність – заборонені удари ліктями. На відміну від тайського боксу, де удари ногами цінуються вище, японський кікбоксинг не має відмінностей в оцінці ударів руками або ногами.
У 1993 році з'являється К-1 - японська компанія, що перетворила кікбоксинг на один з найпопулярніших видів спорту у світі.
Знамениті представники японського кікбоксингу: Тосіо Фудзівара, Мірко Філіпович, Петер Артс, Ернесто Хуст, Ремі Боньяскі.
Історія стрільби
Стрільба з луку
Ніхто й досі не знає точну дату створення першого луку,ця тема дає великий простір для суперечок вчених.
Лук - це ручна зброя для метання стріл, він вживався майже у всіх племенах і народів на війні і на полюванні з епохи мезоліту 12-17 тисяч років до нашої ери і до XVII століття нашої ери. Але навіть у наш час залишилися такі місця де цей вид зброї широко використовується,як засіб полювання.
Знахідки древніх луків надзвичайно рідкі, тому що дерево і інші органічні матеріали, з яких виготовлялася ця зброя, в землі не зберігаються, тому найдревнішім луком вважається знахідка, що датується епохою мезоліту, виявлена при розкопках стоянки Штельмоор (недалеко від Гамбургу, Німеччина). На території колишніх СРСР найдавніші луки і стріли, також датуються кам`яним віком трохи пізнього періоду, виявлені у Свердловській області. Однак цілком імовірно, що наступні роботи археологів дозволять виявити останки більш древніх екземплярів цієї зброї.
Лук був розповсюджений майже по всій території земної кулі. Не знали лука тільки жителі полярних районів, островів Тасманія, Нова Каледонія і австралійці, хоч на північному сході цього материка, він був відомим.
Спочатку використовувалися деревяні стріли з камяними і кістяними наконечниками. У бронзовий період їх змінили бронзові та мідні, а пізніше стали повсюдно використовувати сталеві наконечники. Єгиптяни були першим народом, який взяв лук на масове озброєння. 10-13 століття - час найвищого розквіту лучного зброї. Різноманіття луків та стріл було грандіозним: виготовлялися тонкі стріли для пробивання кольчуги і товсті для стрільби по конях, з різноманітними наконечниками (загострені, тупі, кулясті і ін.) Крім того, на стріли ставилися свистячі пристрої, свого роду психологічна атака. У польоті ці стріли видавали моторошні свистячі звуки, змушують загони противника в жаху розбігатися. Конструкція лука була досить традиційна. У процесі розвитку зброї змінювалися лише матеріали, з яких він створювався. Перші луки, ймовірно, складалися з деревяної палиці, міцною і гнучкою, особливим чином висушеної, і тятиви, сплетеної з жил.
Наші предки вміло володіли луком, досягаючи у стрільбі чудових результатів. При змаганні на швидкість кращі лучники випускали від 8 до 20 стріл у хвилину і вважали для себе ганьбою, якщо хоч одна з них не потрапила в ціль. Стріляли лучники і в центр мішені на відстані до 200 кроків, а деякі примудрялися на відстані до 70 кроків розколювати стрілою навпіл горіхову лозу.
Прославленими стрілками були і лучники Русі. На ратних змаганнях лучники - пропускали стрілу через кілька кілець і поцілювали в мідну монету. Полюючи, збивали гусаків і лебедів на льоту, а на війні вражали ворога в перенісся або око.
З винаходом вогнепальної зброї остання стала відтісняти лук, як засіб ведення війни, проте ще довгий час «лук конкурував з рушницею». Бо доки солдат устигав насипати в рушницю порох і «забити заряд», лучник міг випустити кілька стріл, пороховий дим також не заважав йому, бо ж не застеляв все навколо,а також не спантеличував жертву гуркотом пострілу.
Кілька разів проводилися офіційні змагання між лучниками і стріляючими з рушниці. Останні такі змагання проводилися в 1792 році в Англії.
Стрільба велася на дистанцію 91 метр по 20 пострілів. У мішені виявилося 16 стріл і тільки 12 куль - і це наприкінці XVIII століття!
Не дивно, що сторіччям раніше лук у руках майстерного стрільця був набагато небезпечніший рушниці.
Першим відмовилися від луку французи. У 1527 році спеціальнім указом булі розпущені загони лучніків, а лук був оголошених зброєю, не придатною для війни. У інших країнах (арміях) він проіснував ще два сторіччя. У регулярних військах Росії , лук як вид зброї офіційно скасував Петро I, Але людина не забула, не відмовився від луку і донині. Більше того, у багатьох країнах число шанувальників цього спорту зростає кожен день.
Кульва стрільба
Кульова стрільба є одним з підвидів стрілецького спорту. Стрільба в цьому виді спорту проводиться з пневматичних, малокаліберних та великокаліберних пістолетів та гвинтівок.
Варто зауважити, що стрілецький спорт є одним з найбільш ранніх прикладних видів спорту. Становлення даного виду спорту почалося від стрільби з арбалета та цибулі. Змагання у стрільбі почалися ще в середині чотирнадцятого століття, коли з'явилося перше вогнепальне зброю. А поява нарізної зброї поклала початок розвитку кульової стрільби.
Вже до 90-х років дев'ятнадцятого століття кульова стрілянина стала дуже популярною у багатьох країнах світу. Змагання зі стрільби з гвинтівки і пистолета були включені в програму перших Олімпійських ігор 1896 року завдяки ініціативі П'єра де Кубертена , семиразового чемпіона Франції зі стрільби з пистолета , і проводились регулярно на всіх Олімпіадах 192 Голландії). Вже з 1897 року стали проводитись чемпіонати світу з кульової стрільби.
Ще у 1452 році у Швейцарії відбулися перші змагання зі стрільби. Вони не мали формального статусу і проводилися як святкові заходи. Перші змагання з кульової стрільби були проведені у 1824 році.
У Франції в 1449 році були засновані перші спортивні товариства з кульової стрільби з вогнепальної зброї. Однак це не знайшло схвалення з боку уряду Франції. Але винахід нарізної зброї з конічною кулею зрештою все ж змусило уряд Франції визнати корисність створення спортивних товариств з кульової стрільби. Перші змагання у цьому виді спорту відбулися у 1864 році. Це спричинило створення нових спортивних об'єднань та спілок . До кінця дев'ятнадцятого століття їх начитувати понад 1000.
У Німеччині одним з перших турнірів зі стрілецького спорту вважається турнір в Аугсбурзі у 1433 році. У 1862 у Франкфурті-на-Майні відбувся перший официальний турнир з кульової стрільби. Вже до 1884 року налічувалося понад 800 спортивних спілок, що включають у собі близько 60 000 стрільців.
В Англії першим змаганням з кульової стрільби прийнято вважати турнір 1860 року.
У США завдяки діяльності товариства національної стрільби перші стрільби відбулися у 1873 році. Ці змагання викликали величезний інтерес з боку населення і вже до 1900 року в різних стрілецьких спільнотах лежало понад 100 тисяч чоловік.
У Росії кульова стрілянина зародилася наприкінці дев'ятнадцятого століття. Перші змагання носили статус народного змагання і відбулися в Хабаровську 25 травня 1898 року. Саме ці змагання і дали початок організації щорічних першостей та чемпіонатів Росії з кульової стрільби. Величезне значення для розвитку стрілецького спорту в СРСР мало створення московського пролетарського спортивного товариства «Динамо». У 1923 році відбувся перший чемпіонат СРСР. Він проводився у Новогирєєві Московської області. Перемогу здобула бакинська школа №21, а в особистій першості святкували успіх Смирнський, Каш і Шугаєв. Для керівництва спортивною стрільбою в СРСР у 1927 році було створено товариство «Осоавіахім». З 1958 року почали проводитися змагання з кульової стрільби серед жінок. З 1994 року було запропоновано розподіл всіх учасників змагань на дві вікові категорії: дорослі спортсмени та юніори (спортсмени не старші 21 року).
У програму Олімпійських ігор стрілянина кульова входитиме з 1896 року, а стрілянина стендова з 1900 року. Розігруються 17 комплектів медалей.
В Україні стрілецький спорт почав набирати популярності на початку 1920-х років.
Тоді одразу після літніх VII Олімпійських ігор в Антверпені, Бельгія, определилось кілька спортсменів, які впевнено посіли місця у збірній СРСР і України. Серед відомих довоєнних стрільців можна назвати киянина Миколу Тітова, який зміг досягти великих успіхів, і вже у 1935 році покращив два світові рекорди.
До числа найсильніших українських стрільців-спортсменів на той час відносяться відомі майстри - Георгій Онисимов та Микола Писаренко. Історія олімпійського руху в Україні розпочалася у 1952 році, коли українські стрілки у складі збірної команди Радянського Союзу вперше взяли участь у XV Олімпійських Іграх у Гельсінкі.
1950-ті роки подарували нам таких великих українських стрільців киян: Григорій Купко, Василь Онищенко та Віталій Романенко, спортсменів зі Львова: Володимир Крішневський, Микола Калініченко, Дмитро Бобрун, які у 1954 році завоювали звання Чемпіонів Світу, а так само Кіровограда Мойсея Іткіс.
У 1955 році Чемпіоном Європи у стендовій стрільбі став одесіт Юрій Нікандров.
У 1962 році Чемпіонкою Світу у швидкісній стрільбі з пістолета стає Софія Тягном.
У 1972 році Ігри XX Олімпіади в Мюнхені ознаменувалися перемогою одесита Якова Железняка, який став найкращим стрільцем України та Радянського Союзу 1972 року. У ці роки блищали видатні стрілки України і СРСР - киянка Ніна Столярова, львів'яни: Нона Калініна, Борис Мельник і Анатолій Булгаков.
На Чемпіонатах Світу та Європи 1954-2007 рр. . українські спортсмени завоювали 54 зо
Київ – 2021