Ім'я файлу: Історія виникнення конфліктології як науки.docx
Розширення: docx
Розмір: 36кб.
Дата: 04.04.2020
скачати
Розширення: docx
Розмір: 36кб.
Дата: 04.04.2020
скачати
Міністерство освіти і науки України
Хмельницький національний університет
Кафедра: Маркетингу і товарознавства
Реферат з дисципліни
«Конфлікти та шляхи їх подолання в маркетингу і торгівлі»
на тему:
«Історія виникнення конфліктології як науки»
Виконав:
Ст. гр. МР-16-1
Левицький С.Р.
Перевірив:
Доцент кафедри маркетингу і
товарознавства
Решміділова С.Л.
м. Хмельницкий
2016
План
Вступ…………………………………………………………………………...….3
1 Еволюція уявлень про конфлікт 3
2 Історія розвитку конфліктологічних ідей і сутність конфліктології 10
3. Конфліктологія як самостійна наука 13
Висновки 17
Використана література 18
Вступ
Конфліктологія — відносно молода наука. У завершеному вигляді вона сформувалася в середині XX ст. Але конфлікти існували завжди, а перші спроби їх осмислення сягають сивої давнини.
Мислителі Стародавнього світу визнавали вищою цінністю не боротьбу чи війну, а мир і згоду.
Мудрець стародавнього Китаю Лао-Цзи (579-499 рр. до н. е.) стверджував, що головне полягає в тому, щоб підтримувати спокій у суспільстві.
На його думку, першооснови світу Інь (темне) і Ян (світле) не стільки борються між собою, скільки доповнюють одна одну, утворюють гармонію єдиного.
1 Еволюція уявлень про конфлікт
Виникненню конфліктології як відносно самостійної теорії та практики в кінці 50-х років XX століття передував тривалий період формування, накопичення і розвитку конфліктологічних ідей та поглядів. Спочатку це відбувалося у межах філософії, а пізніше - соціології, психології та інших наук. У зв'язку з цим доцільно проаналізувати еволюцію наукових уявлень про конфлікт.
Конфлікти супроводжують всю історію розвитку людства. Навіть сам потік історії рухається у мінливих руслах конфліктів. Однак цей потік містить і певні якісно відмінні, визначальні етапи.
Уважний погляд на історію розвитку цивілізації відкриває разючий факт: до нас існувала величезна кількість народів, культур та цивілізацій, про які ми сьогодні маємо досить приблизне уявлення. Серед загиблих народів є такі, самі назви яких практично нічого нам не кажуть ні про місце їхнього життя, ні про особливості їхнього світосприймання, культури, релігії та науки. Деякі з цих народів трансформувалися у процесі історії, деякі нині мають інші назви або поглинулися більшими етносами. Однак усе це не змінює того факту, що впродовж тривалого ходу історії конфлікти між народами відбувалися головно у формі воєн, що призвело до зникнення одних та посилення, утвердження інших - сильніших, агресивніших, витриваліших, розумніших.
І.В. Ващенко та її колеги вважають, що тимчасові затишшя після воєн встановлювалися не через зростання миролюбства, а через виникнення величезних імперій унаслідок успішних загарбницьких воєн. Такими імперіями вона називає імперію Македонського, Османську імперію, Рим, Китай, Орду, Росію.
Конфлікти з'явилися разом з першими людськими спільнотами. Вони були звичайними, повсякденними явищами і протягом тривалого часу не становили об'єкт наукового дослідження. Проте окремі важливі думки про них є у найдавніших першоджерелах, які дійшли до нас.
Одна з перших пам'яток, яка дає уявлення про способи вирішення конфліктів у стародавньому світі - закони царя Хаммура-пі: дотримання визначених правил дало змогу викоріняти міжусобні війни, поліпшити становище країни та позбавити людей від страху. Метою проголошення законів було встановлення соціальної справедливості: "щоб сильний не чинив утиску слабкому, щоб надати справедливість сироті і вдові, щоб у Вавилоні судити суд країни, виносити рішення країни та гнобленим надавати справедливість. Нехай засяє у країні моя справедливість". Однак аналіз цих законів показує їхню суворість, а іноді й жорстокість.
У пам'ятці давньоіндійської філософії - законах Ману - також знаходимо вказівки на способи розв'язання спорів між людьми: "У судових справах мають допускатися свідки, гідні довіри За різниці (у свідченнях) свідків цар має віддати перевагу більшості, за рівності - наділеним видатними якостями, при різниці між різними - брахманам".
Цікавими є погляди Конфуція (551-479 рр. до н.е.). Головною серед моральних заповідей, залишених нащадкам, є: "Перебуваючи поза домом, тримайте себе так, ніби ви приймаєте почесних гостей. Користуючись послугами людей, поводьте себе так, ніби здійснюєте урочистий обряд. Не робіть іншим того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі і в сім'ї до тебе не будуть відчувати ворожості". Однак він вказує і на спосіб запобігання конфліктам: "Будьте суворими до себе і поблажливими до інших. Так ви відгородите себе від людської ворожості".
Якщо звернутися до уявлень давньогрецьких філософів, то насамперед варто пригадати Анаксимандра (611-546 рр. до н.е.). Він вважав: речі виникають не через гру стихій, а через те, що у вічному русі виявляються протилежності. Саме цей філософ чи не першим звернув увагу на роль протилежностей, суперечностей у розвитку.
Цікавими є також і праці Геракліта (540-480 рр. до н.е.). У його вченні основою наук є логос, який означає загальний закон буття, основу світу. Геракліт стверджує: все здійснюється за логосом, який с вічним, загальним і необхідним. Вища мета пізнання - це пізнання логосу, а разом з тим пізнання вищої єдності світобудови і досягнення вищої мудрості, бо ознака мудрості - це здатність погодитися з твердженням логосу, що все єдине. Логос у Геракліта -це закон Всесвіту, згідно з ним все абсолютно змінне, у світі нічого не повторюється, все минуще та одноразове - "усе тече".
Геракліт є одним із перших філософів, хто помітив, що одне й те саме є водночас відмінне і навіть протилежне. Він вказував, що суттєва зміна - це зміна в свою протилежність, що одна протилежність виявляє цінність іншої, суперечливість зближує протилежності. Гераклітівський вогнелогос притаманний не тільки всій світобудові, а й людині, її душі. Загальною закономірністю руху речей та явищ є боротьба протилежностей, а тому все відбувається через боротьбу та з необхідності.
Гераклітовим уявленням суперечать думки "батька історії" Геродота (бл. 490-425 рр. до н.е.). Він вважав, що немає людини настільки нерозумної, яка віддавала б перевагу війні перед миром, оскільки у мирний час сини ховають батьків, а під час війни - батьки синів.
Цікавими є також погляди іншого давньогрецького філософа -Платона. У його уявленнях основним джерелом особистих та суспільних бід постає війна. Ворожнечу між своїми він називає розбратом, а з чужими - війною. У давні часи, за Платоном, не було ні війн, ні розбрату, і такий устрій супроводжувало багато гарних речей: люди у такі часи любили одне одного і ставилися одне до одного доброзичливо; вони були більш цілісними та мужніми, а заразом і розсудливішими і справедливішими. Проте в ідеальній державі, за Платоном, є воїни, які готові будь-якої миті виступити у похід на захист своєї країни.
У Платонових "Діалогах" також є вказівки і на властиві людині внутрішні суперечності: у душі людини є два начала, які відрізняються одне від одного - "одне з них, за допомогою якого людина здатна міркувати, ми назвемо розумним началом душі, а інше, через яке людина закохується, відчуває голод чи спрагу і буває охоплена іншими бажаннями, ми назвемо началом нерозумним і охочим, близьким другом усякого роду задоволення і насолод Що ж до шаленства духу, від чого ми буваємо гнівливими, то він (цей стан душі) однорідний з іншим, тобто охочим, видом. Людина, охоплена бажаннями всупереч здатності міркувати, сварить сама себе і гнівається ".
Зенон із Елеї (бл. 490-430 рр. до н.е.) був улюбленим учнем Парменіда. Славу йому принесли спроби з'ясувати суперечності між розумом та почуттями. Однак для нас особливий інтерес становить те, що він висловлював свої погляди переважно у формі діалогів, побудованих таким способом, який нині ми могли б назвати методом дискусії.
Найвищим досягненням античної філософії можна вважати праці Аристотеля (384-322 рр. до н.е.). Серед проблем, які його цікавили, - природознавство, астрономія, політика, економіка та психологія. У своїй праці "Політика" він відображає притаманні йому уявлення про устрій держави, які близькі за своїм розумінням до уявлень Платона і нерозривно пов'язані з його поглядами на мораль. Однак моральні принципи він обґрунтовує місцем людини у реальному суспільстві та її ставленням до держави. Людина, яка є частиною держави, за своєю природою істота політична, а поза державою може існувати або недорозвинена морально істота, або надлюдина. Той, хто живе поза суспільством, прагне війни.
Лише людина серед усіх живих істот наділена мовою, завдяки якій може виражати свої почуття, і лише людина з-поміж інших живих істот здатна сприймати поняття добра і зла, справедливості і несправедливості. Це і створює основу сім'ї та держави.
Щодо філософії Стародавнього Риму, то на увагу заслуговують насамперед погляди відомого оратора Марка Тулі я Цицерона (106-43(45) рр. до н.е.). Він вважав найжалюгіднішою справою битися мечем, чинячи беззаконня і страждаючи від них. Понад усе Цицерон цінував мир і спокій, однак у своїй праці "Про державу" висунув тезу про справедливу та благочестиву війну, яку можна вести з метою помсти за завдане зло та вигнання з країни загарбників.
Сенека у своїх "Моральних листах до Луцилія" радив так: "Найкорисніше - обходити людей, які не схожі на тебе і одержимі іншими бажаннями".
Аврелій Августин Гіппонський Блаженний (354-430 рр.) у праці "Про град божий" досить чітко висловив свою позицію щодо війни: "Ті, хто порушує мир, не ненавидять його як такий, а лише хочуть іншого миру, який відповідав би їхнім бажанням", що свідчить про його глибоке розуміння проблеми суспільного протистояння, що не втрачає своєї актуальності і у наш час.
Фома Аквінський у своїх трактатах, присвячених проблемам права, філософії держави та суспільства як найвищу цінність підносив справедливість. Однак він зазначав, що війни є припустимими, але вони мають бути справедливими і санкціонованими державою.
У епоху Ренесансу увагу починає привертати внутрішній світ людини. Більш відомий як поет Франческо Петрарка (1304-1374), якого вважають "батьком гуманізму" також цікавився насамперед внутрішніми, етичними проблемами людини. У філософському діалозі "Моя таємниця" він розкриває глибокі внутрішні конфлікти людини і намагається вказати шляхи до їхнього вирішення. Він показує неминучість конфліктів і їхнє значення: " помірна суперечка багатьох часто приводить до істини. Тому не варто, наслідуючи ледачий та млявий розум, без розбору погоджуватися з усім, ані гарячково противитися очевидній істині, що явно свідчить про сварливий характер".
Ніколо Макіавеллі (1469-1537), видатний державний діяч та теоретик, одним із перших спробував проаналізувати соціальні конфлікти. Заслуга його полягає у відході від релігійних поглядів на джерела суспільного розвитку. Він вважав, що конфлікти зумовлюються нестримним прагненням людей до матеріального збагачення. Макіавеллі приписував людям більше негативних якостей, аніж позитивних: "Люди завжди погані, доки їх не змусить до добра необхідність". З метою зменшення негативного впливу масштабних соціальних конфліктів потрібно навчитися ними правильно керувати: "Хто хоче жити в мирі, той мусить готуватися до війни". Таку функцію Макіавеллі покладав на державу.
Дезідерій Еразм Роттердамський (1469-1536) - видатний мислитель епохи Відродження у своєму творі "Війна мила тим, хто її не зазнав" (1515) писав: "Є в світі нещастя, якого слід завжди наполегливо уникати. Треба захищатись від нього всіма засобами, відганяти його від себе з усіх сил. Цим лихом є війна. Немає воістину речі, згубнішої, злочиннішої, небезпечнішої за неї. Вона наносить людям найболючіші рани. Вона проймає їх найбільшою огидою, будить у них невимовну відразу". Протиставляючи руйнівній війні переваги миру, він стверджує: "Війна завдає стільки горя, що жодна мова, не те що моє незграбне слово, неспроможна його висловити". Близькі за духом думки викладено і в уславленій праці "Скарга Миру" (1517). У ній, окрім всього, прозвучала і нищівна критика політики церкви щодо війни. Однак попри щире обурення з приводу воєн, які веде людство, у своєму філософському доробку Еразм Роттердамський так і не сформулював чіткого розуміння причин війни, а відтак не зміг вказати і шляхи їхнього подолання.
Видатний французький гуманіст Ренесансу Мішель Монтень (1533-1592) багато своїх роздумів присвятив людині та її гідності, які залишив для нас у вигляді есе, щоденників та заміток. У його знаменитій праці "Досліди" є цікаві висновки, зроблені на основі узагальнення власних спостережень та досвіду. Так, він вважає, що внутрішні суперечності, переживання та конфлікти відіграють позитивну роль, оскільки дають можливість людині виявити свої кращі сторони: "Чеснота яскравіше сяє завдяки боротьбі протилежних прагнень". Також Монтень вважає, що людині потрібно виражати свої емоції, серед них і негативні, однак свій гнів треба стримувати, щоб він не став звичним явищем у стосунках між людьми. Міжособистісні конфлікти потрібно вирішувати, керуючись розумом, а не гнівом, задля забезпечення миру треба дати можливість опоненту висловити свої негативні емоції: "Буря виникає лише із зіткнення спалахів з двох сторін. Якщо одна сторона охоплена гнівом, дамо їй розрядитися, і тоді мир завжди буде забезпечений".
Гуго Гроцій (1583-1645) вважав, що всі суперечки людей стосуються стану війни або миру. Усі війни, на його думку, ведуться заради миру, хоча і немає такої суперечки, яка не могла б викликати війну. Причому і міждержавні війни, і суперечки між окремими особами мають однакову природу, а тому і можуть називатися одним і тим самим словом - війна. Він вважав, що війна є припустимою, але лише в тому випадку, коли обидві сторони переконані у власній правоті.
У своєму трактаті "Про суспільний договір" Жан-Жак Руссо (1712-1778) висловив свою думку про те, що від природи люди не с ворогами один одному, від природи вони вільні і рівні.
Надалі ідеї, які стали витоками конфліктології та психології конфлікту висувалися головно соціологами та економістами: А. Смі-том, О. Контом, К. Марксом, Ф. Енгельсом, В. Парето, Р. Парком, Е.У. Берджесом, A.B. Смолом, Г. Москою, Ж. Сорелем, Ф. Опен-геймером, А. Бентлі, Т. Парсонсом, Е. Мейо та багатьма іншими.
2 Історія розвитку конфліктологічних ідей і сутність конфліктології
Конфліктологія — відносно молода наука. У завершеному вигляді вона сформувалася в середині XX ст. Але конфлікти існували завжди, а перші спроби їх осмислення сягають сивої давнини.
Мислителі Стародавнього світу визнавали вищою цінністю не боротьбу чи війну, а мир і згоду. Мудрець стародавнього Китаю Лао-Цзи (579-499 рр. до н. е.) стверджував, що головне полягає в тому, щоб підтримувати спокій у суспільстві. На його думку, першооснови світу Інь (темне) і Ян (світле) не стільки борються між собою, скільки доповнюють одна одну, утворюють гармонію єдиного.
Цим поглядам китайського мислителя співзвучні ідеї і давньогрецького філософа Геракліта Ефеського (535—475 до н. е.), який вважав, що війна - батько всіх речей, а мир - їх мати. Епікур (341-270 до н. е.) убачав, що нещастя, які пов'язані з нескінченними війнами, врешті-решт змусять людей жити в стані непорушного миру.
За часів Середньовіччя, коли затвердилася християнська релігія, що була заснована на ідеях рівності всіх людей перед Богом, домогтися міцного миру між людьми знову-таки не вдалося. Причому зіткнення тривали не лише між віруючими та невіруючими, а й між самими одновірцями.
Неважко помітити, що й у Стародавньому світі, й у Середньовіччі визнавалося, що протистояння, конфлікти є органічною властивістю буття. Відмінність між античними та християнськими філософами полягала лише в тому, що перші виводили їх із буття, природи, а другі бачили в них задум і волю Бога.
Аналізуючи погляди видатних мислителів епохи Відродження - Миколи Кузанського (1401-1464), Миколи Коперніка (1473-1574), Джордано Бруно (1548-1600), Никколо Макіавеллі (1469-1527), важливо звернути увагу на те, що вони вірили в розум людей і гармонію їхніх відносин, в їхню здатність подолати соціальні конфлікти.
У Новий час та епоху Просвітництва соціальні конфлікти стали більш гострими. Природу конфліктів досліджували Ф. Бекон, Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант, Г. Гегель та ін. В їхніх теоретичних розробках можна виділити два протилежних підходи до розуміння природи соціального конфлікту, які можна визначити як песимістичний і оптимістичний.
Песимістичний підхід найбільш чітко виразили англійський філософ Томас Гоббс (1588-1679). У книзі "Левіафан" (1651) він негативно оцінював людську природу.
Людина, вважав він, за своєю природою е істотою егоїстичною і ледачою. Тому первинний стан людського суспільства він оцінював як "війну всіх проти всіх". Коли цей стан став для людей нестерпним, вони уклали між собою договір про утворення держави, яка, спираючись на свою величезну силу, подібну до сили біблійного чудовиська Левіафана, здатна позбавити людей від конфліктів і ворожнечі. Таким чином, негативно оцінюючи людську природу, Т. Гоббс не бачив іншого способу подолання конфліктів між людьми, окрім застосування насильства з боку держави.
Оптимістичний підхід представляють ідеї французького філософа Жан-Жака Руссо (1712-1778), який, на відміну від Т. Гоббса, вважав, що людина за своєю природою добра, миролюбна й створена для щастя. Джерелом конфліктів, на його думку, були недоліки в організації суспільства, помилки і забобони людей. Важливішим інструментом відновлення властивих людям відносин миру і згоди може стати демократична держава, що не спирається на насильницькі засоби впливу.
У першій половині XIX століття вагомий вклад у розвиток конфліктології внесли ідеї представників класичної німецької філософії -Іммануїла Канта (1724-1804), Георга Гегеля (1770-1831) та Людвіга Фейербаха (1804-1872). Звертаючись до поглядів видатних мислителів першої половини XIX століття, важливо акцентувати увагу на їх глибоких філософських міркуваннях про найгостріші соціальні проблеми того часу. Зокрема, такою була проблема війни та миру. Цікавими в цьому плані представляються ідеї І. Канта ("Про вічний мир"), Г. Гегеля (" Про війну як засіб етичного очищення народів ") та ін.
Детальний аналіз соціального конфлікту був запропонований економістом і соціологом Карлом Марксом (1818—1883). Він вважав, що конфлікти властиві всім рівням соціального життя: політиці, економіці, культурі. Вся історія існуючих суспільств, указував він, була історією боротьби класів. Революційне насильство було для К. Маркса і його послідовників головним методом вирішення соціальних конфліктів, а реформи, компроміси — лише його побічним продуктом.
Попри плідність ідей про природу конфлікту, висловлених класичною філософією, в них були істотні недоліки:
по-перше, конфлікти розглядалися лише як боротьба добра і зла, як загальна властивість не лише соціального, а й природного буття;
по-друге, специфіка соціальних конфліктів у цілому не досліджувалася, а давався лише опис окремих видів соціальних конфліктів: у економіці, політиці, культурі тощо;
по-третє, досліджувалися переважно лише конфлікти макро-рівня - між класами, націями, державами, а конфлікти в малих соціальних групах і внутрішньоособові конфлікти залишалися поза увагою мислителів;
по-четверте, загальні риси конфлікту як феномена соціального життя не досліджувалися, у зв'язку з чим не було й самостійної теорії конфлікту, а отже не сформувалася і конфліктологія як наука.
3. Конфліктологія як самостійна наука
Як самостійна дисципліна конфліктологія утворилася лише в середині XX ст., виділившись із двох фундаментальних наук: соціології та психологи.
У соціології загальна концепція соціального конфлікту стала складатися наприкінці XIX — початку XX в. у роботах німецьких учених Макса Вебера (1864-1920) і Георга Зіммеля (1858-1918). Вони довели, що конфлікти є обов'язковою частиною соціального життя. Для соціологічного підходу характерним стало дослідження конфлікту на основі таких специфічних методів, як анкетування, статистичний аналіз масових даних, інтерв'ювання тощо. На думку М. Вебера, суспільство є сукупністю різностатусних груп, що і породжує соціальні конфлікти. Всякі надії на можливість їх усунення з життя суспільства ілюзорні.
Проте інтереси людей не тільки розходяться, а й якоюсь мірою і співпадають, що створює основу для балансу сил, досягнення соціального консенсусу. І хоча конфлікти не можуть бути зовсім усунені з соціального життя, це не означає, що воно характеризується постійною нестабільністю.
Г. Зіммель у своїй книзі "Конфлікт сучасної культури" (1918) й інших роботах виходив з того, що безліч егоїстичних груп, існуючих у суспільстві, не ізольовані одна від одної, а навпаки, тісно пов'язані між собою. Саме ці зв'язки пом'якшують конфлікти і слугують підґрунтям для стійкості демократичних суспільств.
Ці положення послужили основою для створення в середині XX СТ. теорії конфлікту як самостійної сфери соціології. Це завдання було вирішено головним чином зусиллями двох видатних учених - німецького соціолога Ральфа Дарендорфа (нар. 1929) і американського соціолога Льюїса Козера (нар. 1913).
Р. Дарендорф у своїх відомих роботах "Класи і класові конфлікти в індустріальному суспільстві" (1957), "Сучасний соціальний конфлікт" (1988) тощо розглядає конфлікт як головну категорію соціології, називає її теорією конфлікту. Для нього наявність конфліктів - природний стан суспільства, а відсутність конфліктів є чимось дивовижним і ненормальним. Конфлікти не обов'язково є загрозою для даної суспільної системи, а навпаки, можуть служити одним із джерел її зміни і збереження на основі породжених конфліктами позитивних змін.
Основні положенні розробленої Р. Дарендорфом теорії соціального конфлікту можна звести до такого:
а) основою конфліктів у будь-якому суспільстві є владні відносини;
б) конфлікти (внутрішньоособові та внутрішньогрупові, міжособові та міжгрупові, внутрішньодержавні та міждержавні тощо неминучі, універсальні. Тому слід говорити не про вирішення конфліктів, а про їх урегулювання, оскільки конфлікти повністю ніколи не зникають;
в) створення різних організаційних структур (профспілок, партій, лобістських об'єднань) сприяє загостренню конфліктів, особливо в умовах надмірної концентрації влади та неможливості певних груп її отримати.
Основою сучасної конфліктології стала робота Л. Козера "Функції соціального конфлікту" (1956). Розвиваючи ідеї М. Вебера і
Г. Зіммеля про загальність і універсальність конфлікту, американський соціолог у своїй роботі дав глибоке обґрунтування позитивної ролі конфліктів у житті суспільства. їм було сформульовано низку положень, що стали теоретичним фундаментом сучасної науки про конфлікт:
по-перше, постійним джерелом соціальних конфліктів у будь-якому суспільстві є дефіцит природних ресурсів, влади, цінностей, престижу, що існує завжди;
по-друге, хоча конфлікти існують у будь-якому суспільстві, їх роль у недемократичному, "закритому" і "відкритому" суспільстві різна. У тоталітарному суспільстві, "закритому", де суспільство розколото на два ворожих, протилежних табори, конфлікти мають насильницький, руйнівний характер, а в демократичному суспільстві вони вирішуються конструктивним шляхом;
по-третє, головне завдання конфліктології полягає в розробці рекомендацій щодо обмеження руйнівних результатів конфліктів і використання конструктивних, позитивних функцій конфліктів.
Ці положення більш змістовно були розроблені американськими соціологами Толкоттом Парсонсом (1902—1979) і Елтоном Мейо (1880-1949).
Т. Парсонс у своїй роботі "Структура соціальної дії" (1937) трактував конфлікт як соціальну аномалію, свого роду соціальну хворобу, яку треба лікувати. Нормою, на його думку, є якраз безконфліктність, гармонія соціальної системи, зняття соціальної напруженості.
Є. Мейо також стверджував, що головна проблема сучасності — установлення миру та подолання конфліктності. До цього і належить всіляко прагнути, використовуючи не лише економічні, а й психологічні методи, зокрема, формування сприятливого психологічного клімату в колективах працівників, відчуття задоволення від праці, демократичного стилю керівництва тощо.
Істотний внесок у формування конфліктології як самостійної наукової дисципліни вніс ще один американський соціолог Кенет Боул-дінг. У книзі "Конфлікт і захист. Загальна теорія" (1963) він виклав загальну теорію конфліктної взаємодії, стверджуючи, що конфліктна поведінка людей, їхнє постійне протистояння є природною для них формою поведінки. Проте він висловлював надію на те, що, спираючись на людський розум і моральні норми, можна пом'якшити форми конфліктної взаємодії. Для цього слід передусім озброїтися загальними знаннями про конфлікти, що відбуваються як у суспільстві, так і в природі. Він описав дві їх основні моделі: статичну і динамічну.
Статична модель розглядає конфлікт як конкурентну ситуацію, в якій сторони прагнуть досягнути цілей, не сумісних із цілями іншої сторони.
Динамічна модель розглядає конфлікт як прояв загальних поведінкових реакцій людини в умовах протидії.
В останній чверті XX століття конфліктологія стала широко використовувати теорію ігор, моделювання конфліктних ситуацій з метою привнесення раціонального моменту, точного розрахунку в поведінку конфліктуючих сторін і розробки певного плану конфліктних дій з метою залагодження конфліктів, трансформації ситуації конфлікту в ситуацію гармонії.
Почали проводитися наукові семінари, конференції з цієї проблематики, виникли спеціальні наукові центри щодо дослідження конфліктних ситуацій. З'явилися перші періодичні видання з цієї тематики. Подібні центри та видання виникли спочатку в СПІД, а потім і в інших західних країнах. З'явилися фахівці, здатні надавати послуги як посередники з урегулювання різного роду конфліктів. Подібна практика набула досить широкого масштабу.
Висновки
Інтереси людей не тільки розходяться, а й якоюсь мірою і співпадають, що створює основу для балансу сил, досягнення соціального консенсусу. І хоча конфлікти не можуть бути зовсім усунені з соціального життя, це не означає, що воно характеризується постійною нестабільністю.
Внутрішні суперечності, переживання та конфлікти відіграють позитивну роль, оскільки дають можливість людині виявити свої кращі сторони: "Чеснота яскравіше сяє завдяки боротьбі протилежних прагнень". Також людині потрібно виражати свої емоції, серед них і негативні, однак свій гнів треба стримувати, щоб він не став звичним явищем у стосунках між людьми. Міжособистісні конфлікти потрібно вирішувати, керуючись розумом, а не гнівом, задля забезпечення миру треба дати можливість опоненту висловити свої негативні емоції: "Буря виникає лише із зіткнення спалахів з двох сторін. Якщо одна сторона охоплена гнівом, дамо їй розрядитися, і тоді мир завжди буде забезпечений".
Використана література
Ануфрієва Н.М. Психологія конфлікту: Навч. Посібн. - К.: Інститут післядишюмної освіти КНУ, 2005. - 101 с.
Ващенко І.В. та ін. Загальна конфліктологія: Навч. посібн. / Заг. ред. I.B. Ващенко, СП. Пренка. - 2-ге вид. - X.: Оригінал, 2001.-384 с.
Ложкін Г.В., Пов'якель Н.І. Психологія конфлікту: Теорія і сучасна практика: Навч. посібн. - К.: Професіонал, 2006.-416 с.
Ішмуратов А. Т. Конфлікт і згода. - Київ, 2006.
Конфлікти в суспільстві: діагностика і профілактика. — Київ -Чернівці, 2005.
Конфлікти і культура: різноманіття їх проявів: Матеріали наук.-практ. конференції. - Харків, 2007.
Конфликтология: Учебник / Под ред. А. С. Кармина. - СПБ, 2009.