Ім'я файлу: Реферат. Історія держав стародавнього світу..docx
Розширення: docx
Розмір: 45кб.
Дата: 18.03.2021


Міністерство освіти і науки України
Черкаський національний університет
імені Богдана Хмельницького

Кафедра державної служби
публічного адміністрування та політології

Іванов Іван Іванович

Історія виникнення держави у Стародавньому Світі



Реферат
слухача магістратури групи ПУА-20
ННІ економіки і права
заочної форми навчання
Спеціальності: «Публічне управління та адміністрування»

Дата виконання:
01.01.2001 р.


Науковий керівник:
кандидат наук з державного
управління
Петров П.П.
Черкаси 2021

Зміст

1. Вступ;
2. Додержавні формування;
3. Загальні закономірності виникнення держави;
4. Поява першої держави
5. Історія держави Давнього Єгипту
6. Стародавня Месопотамія: Шумеро-аккадська держава і Царство Вавилон.
7. Історія держави Стародавньої Індії.
8. Історія держави стародавнього Китаю
9. Історія держави Майя
10. Список використаної літератури


1. Вступ
Щоб розпочати вивчення історії виникнення держави у Стародавньому світі, необхідно окреслити основні поняття, що будуть стосуватись даної теми, а саме «Держава» і «Стародавній світ».
Визначення поняття «Держава» багато. Кожне з них має право на життя. Ми оберемо одне із них, щоб мати чітке уявлення чи мали держави Стародавнього світу усі характерні ознаки. І так, «держава» - це політична форма організації правління, що характеризується суверенною владою, політичним та публічним характером, реалізацією своїх повноважень на певній території через систему спеціально створених органів та організацій, за допомогою яких здійснюється політичне, економічне та ідеологічне управління суспільством та керівництво загальносуспільними правами.
У свою чергу поняття
«Стародавній світ» - це історичний період, що бере свій початок з появи першої писемності та завершується періодом Середньовіччя. Дата початку достатньо умовна і знаходиться в межах 4-5 тисячоліття до н.е. Дата завершення цього періоду - падіння Західної Римської імперії у 476 р. н. е. і настання епохи Середньовіччя. Слід зазначити, що більшість дослідників у галузі всесвітньої історії вважає цей рік завершальним в історії стародавнього світу. Звісно, такий поділ є надто спрощеним і умовним. («Історія стародавнього світу» С.О. Голованов, стр.5).
Щоб зрозуміти причини і рушійні сили, які змусили людей об’єднуватись у спільноти і створювати протодержавні формування і, як наслідок ДЕРЖАВУ, необхідно розглянути перші людські цивілізації Близького Сходу і Африки, а також їх аналоги в Індії та Китаї.

2. Додержавні формування.
У прадавні часи держави не було. Умовно цей період в теорії та історії держави та права називають додержавним суспільством, яке пройшло в своєму розвитку чотири етапи:
1) Праобщина (первісне людське стадо) – становлення первісного суспільства, умовна назва людських суспільств, в яких жили первісні люди з моменту виділення людини із світу тварин й до формування родових общин. Праобщина - це непостійна спільнота, яка виникає й розпадається в залежності від зовнішніх обставин. Даний термін мало використовується в західній літературі і визнається здебільшого в радянській історичній науці, а слідом за нею традиційно почасти й досі в історичній науці пострадянських країн.
(«Правознавство», Копєйчиков В. В.)
2) Родова община -  історично перша форма громадської організації людей, де люди пов'язані кровною спорідненістю, у деяких випадках можливою спорідненістю, а в деяких випадках допускалася і штучна спорідненість. Крім того, це був союз, заснований на колективній праці, колективному споживанні, колективній власності на землю та знаряддя праці (полювання), імовірно заснований на соціальній рівноправності. Полювання, розчищення лісу, землеробство за примітивних знарядь праці вимагали великих колективних зусиль, що і сприяло до поступового об'єднання родових общин у племена (зріле первісне суспільство);
3) Селянська община - територіальна спільність людей, які не пов'язані родинними зв'язками, але займають певну обмежену територію колективно оброблюваних земель. Як бачимо з’являється ще один атрибут держави – територія. Окрім того наявність спільного майна, спонукала людей до його розподілу серед членів общини.
4) Поява протодержав. Виникла потреба у якісно новій організації, котра здатна зберігати і забеспечувати життя суспільства як цілого організму. З’явилась потреба у публічній владі, яка буде стояти над суспільством, з певною когортою людей, які будуть займатись виключно управлінськими функціями і матимуть змогу здійснювати організований примус.
(«Походження держави і права» Екімов А.І.)



3. Загальні закономірності виникнення держави:


Рушійні елементи виникнення держави:

- необхідність удосконалювати управління суспільством, пов’язана з його ускладненням в результаті розвитку виробництва, поділу праці, зміни умов розподілу продукції і розшарування суспільства;
- зростання кількості населення у первісних суспільствах, що неминуче тягнула за собою потребу в організації влади, а також розширення кола осіб, що до неї належали і впорядкування їх;

- необхідність підтримувати в суспільстві порядок, котрий забезпечував би його соціальну стійкість, що досягається за допомогою загальнообов’язкових соціальних норм;

- необхідність придушувати супротив експлуатованих мас, які виникли внаслідок розшарування спільноти;

- необхідність захищати територію і вести війни, як оборонного характеру, так і загарбницькі.

- необіхдність організовувати масштабні суспільні роботи, обєднуючи для цих цілей великі групи людей (країни Давнього Сходу і Африки).
(«Походження держави і права» Екімов А.І.)
Хоча рушійні сили виникнення держави були подібними, все таки у світі сформувалось два основних шляхи:
1) Західний, європейський (Афіни, Рим, давньогерманські держави);
2) Східний, азіатський (Єгипет, Вавилон, Китай, Індія);
Принциповою різницею східного і західного цивілізаційних шляхів розвитку заключалась у тому, що на Сході відносини приватної власності, товарного виробництва, орієнтованого на ринок, не грали ведучої ролі, а крім того, правили антидемократичні режими. Тому ми розглянемо саме них, адже рзіниця між зародженням держави західного і східного типу тисячі років, і , ймовірно, розвиток демократії є еволюційним процесом розвитку держави від східної деспотії. («Історія держави і права зарубіжних країн», Прутніков М.Н.)
4. Поява першої держави

Займаючи певну територію, суспільство того часу збагнуло, що різні землі мають різну родючість, яка у свою чергу забезпечувала існування спільноти.
Розвиток сільського господарства призвів до того, що люди почали використовувати мул, що лишався після повеней великих річок для вирощування їжі. А щоб керувати процесом зрошення, незалежно від пори року, людство почало будувати дамби.
Дата появи першої держави достеменно невідома. По своїй території найдавніші держави були невеликими. Так, в другій половині 4 тисячоліття до н.е. в долині Нілу налічувалось більше 40 держав. У центрі стародавньої країни знаходилось укріплене місто з храмом місцевого бога-покровителя і резиденція глави держави. Правитель часто був і військовим вождем, і керівником зрошувальних робіт. Проведення таких масштабних заходів вимагали певних знань і впорядкування. Так виникла перша писемність – клинопис, що і започаткувала епоху Стародавнього світу і двох первісних держав, які виникли в сусідніх регіонах, приблизно в однаковий період часу – Давнього Єгипту та Давнього Шумеру.
Розпочинати вивчення історії Стародавнього Сходу, потрібно ознайомитися з поняттям «східної деспотії». «Східна деспотія» (від грец. despoteia – необмежена влада) – особлива форма монархії, якій притаманні необмежена влада монарха, освячення її релігією, централізована система управління економікою. («Історія держави і права зарубіжних країн», Лаврик Г.В.)

5. Історія держави Давнього Єгипту

Вважається, що назва "Єгипет" має грецьке походження. Самі ж єгиптяни називали свою країну "Кемет" ("Чорна"), протиставляючи її таким чином "червоній" пустелі. Держава виникає навколо Нілу й бере початок від IV тис. до Р. X., коли розпочинається розпад родового ладу, виділення родової знаті, перетворення племінних вождів на царів. Формування станів призвело до утворення примітивних державних утворень (номів). На середину IV тис. до н.е. їх нараховувалося близько 40. На ооснові них, в ході війни виникли Північне та Південне (Нижній і Верхній Єгипет), з центрами в Буто й Ієраконполі.
Остаточно Єгипет був об'єднаний близько 3000 р. до н.е. царем Півдня – Менесом, який захопив Нижній Єгипет і заснував фортецю Мемфіс, що стала згодом столицею Єгипту. Країна перетворилася на централізовану східну рабовласницьку деспотію, котра забезпечувала створення загальної для всієї держави системи іригаційних споруд. Єдність проявлялася в необмеженій владі царя-фараона, – проголошеного земним богом. («Історія держави і права зарубіжних країн» Орленко В.І.)
У період своєї єдності Стародавній Єгипет за формою правління був централізованою монархією з надзвичайно широкою системою бюрократичного апарату. На чолі держави стояв фараон (від єгипет. "великий дім" – будинок). Саме в його руках була зосереджена вся верховна законодавча, виконавча та судова влада. Йому належали всі найвищі державні повноваження, він очолював державний апарат, був верховним воєначальником і найвищим суддею. Фараон управляв країною за допомогою величезного та складного бюрократичного апарату, який утворювали урядовці різних рангів і правового статусу. Центром управління був палац правителя. Не існувало розмежування між виконанням державних обов'язків і обслуговуванням особистих потреб фараона. Особи, що обслуговували правителя, були одночасно й державними чиновниками.
Центральною особою в царському дворі був дворецький – чаті (візир). Він очолював увесь державний апарат, охоплюючи й адміністративну, й судову владу. Чаті був правителем усіх царських скарбниць, усіх складів, сховищ, керівником усіх державних і царських робіт. Під керівництвом чаті перебували галузеві відомства – будинки (будинок зброї – військове відомство; білий будинок – з переробки, зберігання, розподілу продуктів сільського господарства та ремесла; будинок царських скарбів; будинок громадських робіт; будинок життя – фіксував народження, шлюб і смерть). Високим державним чиновником був зберігач царської печатки, чи головний скарбник. Чиновниками могли бути лише освічені люди.
Влада фараона уже в Давньому царстві передавалась у спадок у часи царствування тої або іншої династії. («Історія держави і права зарубіжних країн», Прутніков М.Н.)
Адміністративний устрій. Безпосередня реалізація основних державних функцій покладалася на місцевий апарат, який засновувався згідно з адміністративно-територіальним поділом. Верхнім і Нижнім царством керували намісники фараона. Увесь Єгипет поділявся на номи (області), на чолі яких стояли номархи. Останні мали значні повноваження: очолювали місцевий адміністративний апарат, відали збиранням податків, судом, формуванням ополчення.
Військо Єгипту складалося з добірних частин, які охороняли правителя ("супутники правителя"), і ополчення вільного населення. Армія використовувалася не тільки для здійснення зовнішніх функцій держави (кількість воїнів, які вирушали в похід, могла перевищувати 100 тис. осіб), але й для придушення опору рабів, утримання в покорі населення завойованих територій і посилення влади правителя.
Суд не був відокремлений від адміністрації та перебував у підпорядкуванні фараона. Фараон був верховним суддею; міг як сам розглядати будь-яку справу, так і розглядати скарги на рішення решти суддів, якими були всі посадові особи. Спочатку в Єгипті вищим судовим органом була "палата шести," котру очолював візир. Вона здійснювала нагляд над усім судочинством країни та сама розглядала важливі справи. До її складу належали вищі чиновники Єгипту. Пізніше виникає судова "колегія тридцяти суддів" із поважних громадян найбільших міст країни. Дрібні позови розглядали органи общинного самоврядування. Крім державних судів, існували ще жрецькі та храмові суди, котрі судили жерців і залежне населення, що проживало на храмових землях.
Особливу увагу варто приділити дослідженню характерних рис та джерел права Стародавнього Єгипту. Варто відзначити, що основним джерелом права в Стародавньому Єгипті був звичай, що поступово, в інтересах соціальної верхівки суспільства, перетворюється на звичаєве право. З розвитком держави більш активною стає нормотворча діяльність фараонів, які видавали закони та розробляли збірники права. Зокрема, відомі своєрідні кодекси Сеті (XIV ст. до н.е.), Бокхоріса (VIII ст. до н.е.) та ін. Значну увагу право приділяло регулюванню відносин, пов'язаних із власністю. Основними об'єктами власності були: земля, раби, сільськогосподарські тварини й інвентар.
Правовий статус земельних володінь був різним (державні, храмові, приватні, общинні). Фараон від свого імені надавав землі в безстрокове користування храмам, знаті, сільським общинам. Земля надавалася на умовах виконання певних обов'язків (будівництво храмів, пірамід, палаців, каналів, сплати ренти тощо). Найбільшими були храмові та царські господарства. Земля храмів і царських вельмож могла продаватися, даруватися, переходити у спадок. Общинні землі такого статусу не мали. Зобов'язальне право передбачало різні види договорів: купівлі-продажу, позики, майнового й особистого найму, поклажі, доручення, оренди та ін. Особливо поширеним був договір купівлі-продажу.
У тогочасному кримінальному праві виділяли кілька груп злочинів: -
- державного характеру (змова, заколот, розголошення державної таємниці);
- проти особи (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, образа);
- проти власності (крадіжка, грабіж, знищення чужого майна);
- військові (за перехід воїнів на бік ворога, порушення військової дисципліни);
- проти релігії (порушення правил релігійних культів, чаклунство, виготовлення різноманітного зілля та напоїв для чарів);
- проти сім'ї (подружня зрада дружини, статеві зносини з близькими родичами) - інші (наприклад, відступ від установлених правил лікування, винахід нового танцю чи складання нової пісні та ін.).
Покарання в Єгипті були суворими, їхньою основною метою було залякування. Дуже широко застосовувалася смертна кара, що здійснювалася через спалення чи посадження на палю. Високопоставленим особам, засудженим до страти, надавалася можливість покінчити життя самогубством. Іноді страта замінювалася рабством. Тілесні покарання поділялися на болісні (побиття батогом, палицями) та калічницькі (відрізання рук, вух, носа, язика, кастрація тощо). Карали також важкими примусовими роботами (каторгою), тюремним ув'язненням. Практикувалися грошові штрафи (скажімо, за крадіжку храмового майна – у розмірі сторазової вартості вкраденого), ганебні покарання (виставляння біля ганебного стовпа), перетворення вільної людини на залежного працівника та ін. («Історія держави і права зарубіжних країн», Лаврик Г.В.)
На своєму історичному шляху Стародавній Єгипет пройшов кілька етапів розвитку: Раннє, Страродавнє, Середнє, Нове і Пізнє царство. Між основними періодами тривали так звані Перехідні періоди, протягом яких країна переживала занепад. Найбільшого розквіту давньоєгипетська державність досягла у період Нового царства, коли Єгипет у результаті завоювань поширив свою владу на території Східного Середземномор’я (сучасні Ізраїль, Сирія і Палестина) і став імперією. У 343р. до н.е. Єгипет завоювали перси. («Історія держави і права зарубіжних країн» Грубінко А.В.)
6. Стародавня Месопотамія: Шумеро-аккадська держава і Царство Вавилон.


Період існування держави Шумерів достатньо умовний і починається 4 тисячоліттям до нашої ери. Вважати їх цивілізацію повноцінною державою, також достатньо умовно, адже це була сукупність міст-держав, об’єднаних певними спільними рисами.
Населення Шумера складалось з общинників, знаті, рабів. Значну роль грали храми і жреці при них. Саме храм керував життям міста-держави, збирав з населення данину, займався розподілом продукції, проводив облік урожаю, проводив розподіл земельних паїв. Іноді для проведення окремих масштабних робіт із зрошування 3-4 міста-держави тимчасово об’єднувались в округи.
Правителів міст-держав називали – енсі. Дана посада обиралась народними зборами або радою старійшин. Енсі займався військовими питаннями, розбирав судові справи, очолював роботи по зрошенню та будівництво храмів. Рішенням народних зборів, енсі міг бути позбавлений посади. Поступово його влада почала ставати спадковою. Постійні війни і підкорення призвели до того, що міста-держави зливались і утворилось два царства Шумер і Аккад. А в 3 тисячолітті до н.е. лідер одного міста-держави підкорив інших і так утворилось Шумеро-Аккадське царство. Верховна влада в якому належала царю-деспоту, була необмеженою і підсилювалась релігією. Влада енсі на місцях ставала все більше формальною, а самі енсі, з виборної посади, почали призначатись царем.
Державний апарат складався з чиновників, які на високому рівні володіли системою обліку, бухгалтерією. В державі все фіксувалось і всі ділові документи після рестрації зберігались в архівах.
Судочинство здійснювалось на основі чинних законів. Були створені царські суди. Обовязки судей виконували найманці, чиновники, судді, котрих у свою чергу призначав верховний правитель. В общинах зберігались общинні суди.
(«Історія держави і права зарубіжних країн», Прутніков М.Н.)
Постійні міжусобні війни, а також напади сусідів призвели до занепаду держави Шумеру і Аккаду. На історичну арену вийшла інша велична держава - Вавилон.
Вавилонська держава виникла на початку II тис. до н.е. в Азійському межиріччі Тигра та Євфрату в Месопотамії. На цій території спочатку розташовувалися невеличкі міста-держави, в яких ще довго зберігалися пережитки родоплемінної організації. Переломним для історії Стародавнього світу було правління 6го царя Вавилона – Хаммурапі, котрий зійшовши на трон невеликого царства, закінчив свої дні повелителем величезної за тогочасними мірками держави, котра охоплювала основну частину Межиріччя. Історія Стародавнього Вавилона поділяється на чотири основні періоди:
1) Старо-Вавилонське царство (1894-1518 рр. до н.е.);
2) Касситський період (1518-1204 рр. до н.е.);

3) період політичного ослаблення (1204-626 рр. до н.е.);

4) Ново-Вавилонське царство (626-539 рр. до н.е.).
В Стародавньому Вавилоні існувало рабовласницьке суспільство, хоча рабство й не мало класичного характеру. Суспільство поділялося на дві групи – вільних (перебували під охороною закону) та рабів (як і худоба, вважалися майном та ними цілком розпоряджався господар).
За формою правління Стародавній Вавилон був монархією за типом східної теократії, що характеризувалася необмеженою владою божественного правителя. На чолі всього державного механізму був лугаль, або патесі-лугаль. У його руках зосереджувалась уся влада, йому належали всі найвищі державні повноваження. Правитель очолював державний апарат, був верховним воєначальником і найвищим суддею. Царська влада мала деспотичний характер, і цар міг втручатися в усі відносини між підданими, навіть у їхнє особисте життя.
У розпорядженні правителя перебував розгалужений апарат управління з великою кількістю посадовців. Центром управління був палац правителя. Довіреною особою та першим помічником правителя був дворецький, котрого у Вавилоні називали "нубанда". Зазвичай, це був найближчий родич правителя. У його руках зосереджувались усі важелі управління державою. Нубанда керував великим штатом урядовців і слуг, управляв царськими маєтками, іригаційними спорудами, фінансами, господарськими роботами.
За повноваженням після нубанди йшли інші вищі сановники: скарбник, начальник царської гвардії та охорони, радники царя, воєначальники. Всі вони були не тільки царськими придворними урядовцями, але й вищими службовими особами в державі. Містами управляли намісники царя. На місцях управління здійснювали органи общинного самоврядування, що наділилися адміністративними, судовими та фінансовими повноваженнями.
Збройні сили формували з добірних частин, які охороняли правителя й ополчення. Царська охорона формувалася з професійних воїнів (редум, баїрум), які за свою службу отримували в користування майно "ілку". Таким майном (полем, садом, будинком) воїн володів і користувався, але не мав права його продати чи обміняти. Для управління військами створювався спеціальний апарат, який очолював сам правитель.
Суд не був відокремлений від адміністрації. Верховним суддею був правитель, який сам міг розглядати будь-яку справу, а також скарги на рішення решти суддів. Значні судові повноваження мав нубанда і представники місцевої адміністрації. Дрібні позови розглядали органи общинного самоврядування. Існували жрецькі та храмові суди.
В епоху Хаммурапі виникають професійні судді, котрих призначав правитель. Вони здійснювали судочинство колегіально – по три, чотири, вісім суддів. Судді мали помічників, які готували справи до слухання й були порадниками суддів. Оскарженню підлягали лише рішення місцевих судів.
Царем Хаммурапі, близько 1760 р. до н.е., було зведення збірника законів, у яких було прописано: право власності, зобов’язальне право, шлюбно-сімейні відносини, форми спадкування, види злочинів і покарань, судову процедуру Стародавнього Вавилона. («Історія держави і права зарубіжних країн», Лаврик Г.В.)

Проіснувала держава до 539 р. до н.е., коли була завойована іранським царем Кіром і втратила свою незалежність.

7. Держава Стародавньої Індії.

На стадії неоліту стали освоюватися долини рік Інд і Ганг. Від найдавніших часів землі Давньої Індії заселяли дравіди. Свою основну річку вони 56 називали Синдху, грекам вона була відомою як Індос, звідси й назва країни – Індія. У середині III тис. до н.е. тут з'являється приватна власність, раби-полонені, розпочинається розшарування вільних общинників, що зумовлює значні зміни в житті людей.. Зароджується особлива організація управління – військова демократія, основними елементами якої були народні збори чоловіків-воїнів, ради родових старійшин і військові вожді (раджани), це, фактично, зародки державної влади.
У процесі становлення державності відбувається піднесення військових вождів, які, поряд з військовими обов'язками, поступово привласнюють і господарські функції. Раджани вирізнялися багатством, мали право "карати тих, хто заслуговує кари, та підтримувати тих, хто заслуговує підтримки". Посада такого вождя стає спадковою. Навколо нього формувався державний апарат управління, тоді як народні збори та рада родових старійшин відходять на другий план. До такого державного апарату управління належали найближчі родичі й особисті слуги правителя. Поступово формується і другий важливий елемент державності – розподіл населення за територіальною ознакою.
Окрім того, соціальна структура Давньої Індії мала свою специфіку, а саме варно-кастова система суспільства. Усе вільне населення Давньої Індії поділялося на чотири замкнуті групи-варни (брахманів, кшатріїв, вайшіїв, шудр).. Були в Індії й люди, що опинилися за межами чотирьох варн, − чандали та ін. Це, зазвичай, були люди з відсталих племен. Вони виконували найбруднішу роботу, їм було заборонено входити вдень у селище, підходити до колодязів і купалень, їх ще називали "недоторканними". Перехід з однієї варни до іншої заборонявся.
За формою правління Стародавня Індія була монархією, що однак відрізнялася від класичної рабовласницької деспотії. Верхівку державного механізму очолював правитель – раджа, – в руках якого зосереджувалася вся влада та найвищі державні повноваження. Йому підпорядковувалися різні відомства: фінансів, війська, податків; верховні жерці; правителі автономних князівств і общин.
Першим і найближчим помічником правителя в управлінні, його довіреною особою, котра очолювала величезну кількість різноманітних чиновників, був головний мантрин. Безпосереднє управління здійснювали вищі посадові особи, що поділялися на декілька категорій: радник − мантрин, вищий сановник − махаматра, сановник − аматья, наглядач − адх'якша. Одних тільки наглядачів було понад 30. Особи, що були державними посадовцями, водночас обслуговували й правителя, тобто розмежування між виконанням державних обов'язків і обслуговуванням особистих потреб правителя не було.
Важливим державним органом були збори царських сановників − мантрипаришад. Він здійснював перевірку всієї системи управління та давав поради правителеві з важливих питань державної політики.
Існувала також таємна рада з восьми найвпливовіших посадовців. До центрального апарату належали також головний суддя, астролог, воєначальники, посадовці, що відповідали за забезпечення правителя, збирання податків і мита, охоронці державної скарбниці та ін.
Уся територія держави поділялася на п'ять провінцій і кілька автономних територій. До функцій місцевого управління належали: захист території, збір податків, виконання громадських робіт, забезпечення правопорядку. Провінції поділялися на округи, очолювані окружними начальниками, котрих призначав раджа. Найнижчою ланкою управління була сільська община.
Вищим суддею держави був раджа, котрий вирішував справи разом із брахманами та радниками. Замість себе раджа міг призначити вченого брахмана, якому допомагали в розгляді справ три судді. Основні судові функції належали посадовим особам. Існували також внутрішньообщинні суди.
В Індії, як і в більшості країн Стародавнього Сходу, спершу джерелом права був звичай. Однак, на відміну від інших країн, де звичаєве право поступово замінили державні закони, тут виникають релігійно-правові збірки, укладені різними брахманськими школами як накази порядним людям. Саме тому норми тогочасного індійського права переплітаються з побутовими, моральними, релігійними й іншими настановами. Серед таких релігійно-правових збірок, які були санкціоновані державною владою та набули значного поширення, найбільшого значення мали Закони Ману, в яких було описано право власності, зобов'язальне, шлюбно-сімейне, спадкове, кримінальне право. . («Історія держави і права зарубіжних країн», Лаврик Г.В.)

8. Історія держави стародавнього Китаю

Історія Стародавнього Китаю поділяється на чотири періоди, кожен з яких пов’язаний з правлінням певної династії:
Перший період – Шан (Інь) – продовжувався з XVІІІ до XІІ ст. до н.е.
Другий період – Чжоу – з XІІ ст. до н.е. до 221 р. до н.е.
Третій період – царство Цінь – з 221 р. до 207 р. до н.е.

Четвертий період – царство Хань – з 206 р. до 220 р. н.е.
Четвертий період характеризується перетворенням рабовласницької держави на феодальну. Варто відзначити характерні риси кожного із зазначених етапів.
Держава Шан (Інь). Особливістю виникнення держави в Китаї є те, що процес переходу від первіснообщинного ладу до станового суспільства був активізований підкоренням одного народу іншим. Органи первіснообщинного ладу не були пристосовані для управління завойованим народом. Для цього швидко створюється державний апарат і завершується переворот у соціальних відносинах. Чен Тан став першим китайським царем (ваном). Іньське суспільство і держава були рабовласницькими. Панівний стан складався із світської рабовласницької аристократії, жрецької рабовласницької знаті і рабовласницької аристократії підкорених племен. Соціальне положення визначалось також земельними володіннями і наявністю рабів. Рабами володіли як приватні особи, так і держава. Значну частину населення складали вільні общинники. Державний лад на ранньому етапі зберігає пережитки родоплемінної військової демократії. У подальшому спостерігається монополізація царем всієї влади.
Цар був найбільшим рабовласником, верховним військовим вождем, верховним суддею і керівником релігії. Особа царя обожнювалась. Він очолював державний апарат, на вищі посади в якому призначав своїх близьких родичів. Усі інші посади займали професійні чиновники – писарі, збирачі податків, судді та ін.
Посадові особи поділялись на три основні категорії: вищі цивільні чиновники, військові чиновники, різні радники. Існували збройні сили, тюрми.
У 1076 р. до н.е. племена Чжоу перемогли Іньську армію та утворили нове царство. Держава Чжоу. Західного Чжоу характеризується збільшенням кількості рабів, розвитком великого землеволодіння. Зміцнюється рабовласницька держава, ускладнюється її структура. Панівне становище в суспільстві займала рабовласницька аристократія, до якої належала чжоуська спадкова знать, чжоуська військова знать і частина іньської рабовласницької аристократії, що вціліла після підкорення.
Власником землі, як і раніше, був цар. Розвивається велике землеволодіння рабовласницької аристократії. У цей період з’являється тенденція до перетворення володінь у приватну земельну власність, хоча формально у володінні землею зберігається залежність від волі царя. Верховна влада знаходилась у руках спадкового царя (вана). У царстві Чжоу існувала палацова система управління: палацові службовці були одночасно і посадовими особами. Державний апарат складався із наближених особистих слуг вана, а інколи і довірених рабів. Вони ставали державними чиновниками. Вищий чиновник сян очолював увесь державний апарат, який складався із великої кількості чиновників.
Армія не була повністю професійною. Вона складалась із двох частин: невеликих постійних загонів і ополчення, що збиралось під час війни.
Централізованої держави протягом усього періоду Чжоу не існувало. Тому в безпосередньому управлінні вана знаходилась лише столична область. Уся інша територія країни управлялась володільними князями-чжухоу. У цей період остаточно встановлюється створена ще в епоху Інь ієрархічна система князівських титулів, що складалась з п’яти категорій: гун, хоу, бо, цзи, нань. Правителі одержували свою територію із рук чжоуського царя і зобов’язані були в певні строки з’являтися в палаці. Це підкреслювало їх залежність від царя. Територія князівства поділялась на більш дрібні адміністративні одиниці, що склались на базі попереднього родоплемінного ділення. Найнижчою адміністративно-територіальною одиницею була сільська община.
Переживши багаторічний період занепаду і міжусобних воєн, постає нова держава - Цінь. Створенню сильної централізованої держави Цінь сприяли реформи Шань Яна – сановника Ціньської держави, які торкнулися багатьох сфер життя суспільства: економічної, соціально-політичної, державно-правової. Були узаконені вільний продаж і покупка землі, що завдала тяжкого удару общинному землеволодінню. Розпад общини прискорювався завдяки закону про примусове дроблення великих сімей. З метою централізації держави було проведено нове адміністративне ділення за територіальним принципом. Була змінена система стягнення податків. Тепер кожна сім’я виплачувала податок, який залежав від кількості землі, а не 1/10 вражаю, як раніше.
Було переозброєно і реорганізовано військо. Ці реформи засвідчили про перехід до розвиненої рабовласницької держави.
Імператор ввів єдині письмові знаки, упорядкував міри ваги і довжини, затвердив обов’язкові для всіх закони. Суворе дотримання законів вважалося найважливішою умовою порядку в державі.
Проведені реформи ненадовго зміцнили державу. Соціальні протиріччя призводили до повстань, найбільш могутнє з яких у 209 р. до н.е. призвело до ліквідації Ціньської монархії. До влади прийшла нова династія – Ханьська.
Засновником нової династії був сільський староста Лю Бан, один із керівників повстання. Свою діяльність він розпочав з проведення реформ, які були спрямовані на пом’якшення становища рабів і селян. Багато рабів було звільнено, зменшено поземельний податок. Великі зусилля царської влади були спрямовані на централізацію держави. Був здійснений новий адміністративний поділ країни, за яким уся територія була поділена на 13 великих округів, які очолювали намісники імператора.
На чолі областей і повітів були три чиновники, які призначалися центральною владою, правитель і його помічники у цивільних і військових справах. Крім того, діяльність місцевих адміністрацій контролювалась державними інспекторами.
Суд не був відділений від адміністрації, судові функції виконували багаточисельні представники державного апарату. Верховним суддею був імператор. На місцях судили представники місцевої адміністрації. Були чиновники, що розшукували злочинців, вели боротьбу із злодіями і розбійниками; начальники тюрем; особи, що виконували судові рішення. У періоди Інь і Західного Чжоу процес носив звинувачувально-змагальний характер. У випадку скоєння злочину рабами мали місце елементи розшукного процесу. Пізніше цей вид процесу застосовується все ширше, витісняючи змагальний. («Походження держави і права» Екімов А.І.)

9. Історія держави Майя

Вивчаючи перші держави Стародавнього світу, варто звернути увагу, на ще один осередок формування права і держави – цивілізацію Майя.
Ознаки протодержави на цій території почали формуватися у докласичну добу (1999 до н. е. — 250 н. е.), досягли розквіту в класичний період (250—900) і продовжувала існувати в гірській Гватемалі та на Юкатані аж до прибуття конкістадорів. Ми розглянемо основні моменти формування держави саме у класичний період.
Звичайно усі процеси становлення держави, тут проходили зі значним запізненням від Старого світу, але більшість тенденцій все ж повторюються.
Класичний період в історії цивілізації майя тривав з 320 р. н. е. до 987 р. н. е. Цей період ще називають «теократичним» періодом, тому що вважалося, що суспільством майя того часу керували священики, які концентрували у своїх руках все політичне, економічне і суспільне життя. Насправді ж, згідно з археологічними знахідками священики відігравали значну роль у суспільстві майя, але не керівну. Існував клас знаті, який складався майже винятково з воїнів. Багато зображень виконаних майя вказують на те, що міста майя знаходились у стані майже перманентної війни одне з одним.
Майя створили розвинену систему 
ієрогліфічної писемності та розробили оригінальну календарну систему. Окрім того вони мали розвинену торгівлю із сусідніми народами. («Історія держави і права зарубіжних країн» - Н.М. Хома)
Незважаючи у різницю в тисячі кілометрів і тисячі років, в державі Майя прослідковується дуже багато спільних рис із Стародавнім Шумером.

10. Висновки


Як бачимо, природнє прагнення людини до життя у спільноті стимульовало її перехід його від невеликих общин до перших держав. Перехід від родини до племені, потребував якісно нових видів влади, вплив якої поширювався не лише на родичів.
А потреба у масштабних будівництвах і поділі праці, змушувало людство об’єднуватись у більші колективи. Звичайно, що одна особа, яка хоч і мала необмежену владу, не могла поширювати свій вплив на значні маси народу. Саме в цей момент почали з’являтись чиновники, особи, котрі займаються державним управлінням. Щоб представники влади, були дійсно могли підтримувати систему державного устрою, виникла потреба у загальнообов’язкових соціальних нормах, що і є початком розвитку права і одним із поштовхів до розвитку писемності.


Важливим рушієм розвитку тогочасних держав була плодюча земля, яку потрібно було не лише обробляти, а й захищати. Що створювало окремі атрибути держави, такі як армія і територія. Метою армії було не лише підтримання суверенітету окремої держави, а й поширення її впливу далі, шляхом завоювання.
Залежність тогочасного суспільства від природи і обмеженість наукових знань ставили релігію на найвищі щаблі світогляду, тому правителі мали статус намісника богів на землі і влада їх була необмеженою.
В момент коли територія держав перейшла від поняття міст до цілих регіонів, а населення почало збільшуватись в геометричній прогресії, виникла потреба у формуванні нових форм державного устрою. Так, на Європейському континенті почала зароджуватись демократія.
Як бачимо, незважаючи на віддаленість стародавніх держав одна від одної, вони все ж мають багато спільних рис:
1) Правитель-деспот, мав необмежену владу, яку здобував шляхом завоювання, і передавав її представникам своєї династії;
2) Влада правителя поширювалась на усі її гілки, була абсолютною і підтверджувалась божественним походженням.
3) Первісні держави, були соціально неоднорідними і рабовласницькими.
4) Коло найвищих чиновників складали родичі або прислуга правителя.
5) Перші держави мали писемність і певні соціальні норми, для поширення влади на своїй території, - що у свою чергу може свідчити про певну природність формування понять влади, держави і права.
Процеси формування держави тривають і сьогодні, що ще раз підтверджує важливість вивчення закономірностей та історичний перебіг формування їх у Стародавньому світі.





Список використаної літератури:

1. Історія держави і права зарубіжних країн - Орленко В.О.

2. Історія держави і права зарубіжних країн - Прутвніков В.М.

3. Теорія держави і права - Екімов А.І.

4. Теорія держави і права - Гусарєв С.Д., Тихоміров О.Д.

5. Історія держави і права зарубіжних країн - Л.М. Бостан, С.К. Бостан

6. Історія держави і права зарубіжних країн - Грубінко А.В.

7. Історія держави і права зарубіжних країн - Н.М. Хома

8. Історія держави і права зарубіжних країн - Лаврик Г.В., Сало В.А.

9. Історія стародавнього світу - С.О. Голованов

10. Правознавство», Копєйчиков В. В.
скачати

© Усі права захищені
написати до нас