Міністерство освіти і науки України
Державний вищий начальний заклад
«Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»
Краєзнавча робота
на тему
«Історія Станіславова в часи Австрійської імперії»
Підготувала студентка 1 курсу
Факультету іноземних мов
Групи Н-11
Войтович С.О
Івано-Франківськ
2020
Зміст
Вступ 2
Від середньовічного міського магістрату до повітового центру 3
З життя Станіславова у кінці XVII ст-початку XIX ст 8
1848 рік у Станіславові 11
Демографічний склад населення міста 17
Просвіта у Станіславові 18
Кооперативний рух 21
Станіслав як осередок українського національного життя Галичини 24
Церкви, костьоли й інші святині 28
Архітектура 30
Вступ
Івано-Франківськ (до 1962 р. — Станіслав) — найбільший серед 14 міст Прикарпаття — нині добре знаний в Україні обласний центр та молоде європейське місто. Воно зародилося, у межиріччі двох Бистриць( Надвірнянської та Солотвинської)на місці стародавнього українського села Заболоття, на базі військового укріплення в період національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького проти польських поневолювачів. У той час Станіславській фортеці відводилася також роль військової опори в закріпленні польського панування у Галичині. Поступово збудована воєнна фортеця в межиріччі Бистриць перетворюється (з проголошенням у 1662 р. статусу міста) у торговий, ремісничий і культурний центр Прикарпаття.
У XIX ст., в період австрійського панування, Станіслав був окружним і повітовим центром Галицько-Волинського королівства, а у міжвоєнний (польський) — воєводства. У час діяльності Західно-Української Народно!' Республіки (ЗУНР), Станіслав в 1919 р. впродовж 4,5 місяців був їі столицею. Відразу ж після т. зв. возз’єднання західноукраїнських земель з УРСР, 4 грудня 1939 року, місто було проголошено обласним центром Станіславської області, яка у 1962 році, як і місто Станіслав, була перейменована на Івано-Франківську.
Особливо багатим на події та визначним для Івано-Франківська став період XVIII ст- початку XIX ст, що і розглянемо у даній історико-краєзнавчій роботі. Адже перебування міста під владою Австрії не тільки формувало економічно-соціальний стан міста, але і залишило відбиток на культурі самих жителів
Від середньовічного міського магістрату до повітового центру
Унаслідок першого поділу Речі Посполитої в 1772 р., Станіславів, як і вся Галичина, потрапив під владу Австрійської монархії. На окуповані землі прибули нові правителі, а чиновники з австрійських провінцій заволоділи містами і почали реорганізовувати міські уряди, зберігаючи на перших порах консервативну, прогнилу систему магістратських урядів і правовласників-магнатів на села, міста.
3 переходом Станіслава під владу Австрії стан міста погіршився. Приватна фортеця, приватна фортечна артилерія, власний гарнізон все це були поняття несумісні з централізованою системою Габсбурзької монархії. 3 перших же років перебування Станіслава під владою Австрії місто стало предметом суперечок за його одержавлення. Сам цісар Йосиф II особисто приїжджав до міста, щоби на власні очі побачити стан його укріплень. Відтоді австрійські чиновники починають вести тривалу суперечку з власницею про відчуження міських володінь. Магнатські титули змінилися графськими.
25 жовтня 1772 року у Станіславів виступили перші австрійські кавалеристи, за ними з’явилися чиновники-урядовці. В 70-х роках нові володарі ще зберігали стару систему міського управління. За новим адміністративним поділом Станіславів став центром одного з 18-и округів Східної Галичини. Хоч місто ще мало право управління своїми маєтками, продовжувало вести судові справи, але вже було ліквідовано «право меча»- тобто покарання на смерть. Обмежено владу замку Потоцького в управлянні містом. У 1775 році припинилася участь замкових намісників в управлінні Станіславовом, за винятком права на прибутки з їх маєтків.
Згідно реорганізації міського самоврядування на чолі окружного уряду стояв староста з трьома намісниками, що складали три секції.
За імператорським судочинством Віденської столичної канцелярії в 1786 році почали діяти нові судові чинники, звані «синдиками», які спільно з бургомістром і радниками утворювали новий австрійський міський магістрат, політичну і поліцейську систему, здійснювали судочинство, верховодили міським майном. Бургомістр був головою міського магістрату. Йому підпорядковувалися асесори, радники. Такою система міського уряду була до 1855 року.
У львівському історичному архіві збереглися магістратські книги Станіславова з 1766 по 1822 роки, в яких зафіксовані дані з історії тогочасного міста. Міський уряд почав називатися русько-польським , проте фактично правили польські і австрійські чиновники, представників української громади у ньому не було. Кожен запис в магістратській книзі починався так: «Діялося в Станіславові, міському магістраті… перед присутніми вельми славними панами Яном Баргостом-Війтом нації русько-польської, Григорієм Ганкевичем-Президентом…» Війт Баргостра був німцем, а Ганкевич-виходець з патриціанської родини. Про українців і гадки немає.
У другій половині XIX століття відбулися зміни в органах місцевого самоврядування. Місто Станіславів входило до складу Львівського намісництва. На основі нового імператорського указу від 29 вересня 1855 року міське самоврядування було значно обмежене. Залишився почасти старий магістратський уряд. За статусом місто належало до першого класу з річним прибутком більше 20 тисяч крон.
Міський уряд складався з начальника, двох асесорів, секретарів, трьох писарів, будівничого і 20 поліцаїв. Гмінний відділ з свого панівного чиновницького середовища бургомістра, якого затверджував галицький намісник і який складав присягу австрійському імператору.
По суті, все міське самоврядування було зосереджене в руках магістрату, а міський відділ лише наглядав за його діяльністю. Магістрат ділився на три сенати , куди входило кілька радників- громадський, кримінальний і політичний. Ними могли бути лише особи, які мали відповідну освіту і здали відповідні екзамени. Це були представники привілейованого класу, переважно німці і поляки. «Русинів», як тоді називали українців, до магістратського чиновницького апарату не допускали.
У 1867 році за новим адміністративним поділом Станіславів став центром одного з 74 повітових староств Східної Галичини. Місто наводнили різні чиновники, спритні підприємці новоутворених промислових одиниць, які в основному формувалися з колишніх цех-майстрів.
За описами, спогадами сучасників, офіційними документами та магістратськими книгами можна зробити висновок , що у місті проживало українське, польське, вірменське і єврейське населення , поступово прибували німецькі колоністи. За станом на 1793 рік, в Станіславові налічувалося 5448 чоловік, більшість їх були українцями. Вони і надалі залишалися безправними. Тривав процес майнового розшарування. На 407 українців і польських родин припадало 298 господарств, які були забезпечені майном, але 109 вважалися комірниками, тобто не мали своєї хати. З 392 єврейських родин 189 мали майно, а 203 залишалися комірниками.
За Йосифінською метрикою (1785-1788 рр.), яку склали австрійські чиновники, Станіславів у передмісті був ремісничо-торговельним осередком, а на передмістях нагадував села, тут скрізь були розкидані поля, ниви, пасовища, сіножаті, городи біля будинків. В актах записано, що міські заболочені грунти лежали облогом : « Місто всі свої грунти в обліг мусить пускати і жодного висіву не збирає. Висіває на 1 морг пшениці 40, жита-40, вівса-48 горшків зерна. З метою проложення землі облогом дає їй відпочинок, щоб вона стала врожайнішою.
Городи біля будинків часто запливали дощовою водою. «Городи міста Станіславова,- записано в документах 1786 року,- хоч віддалені від води, однак стік з піль дощової води на велику вагу так, що городи заливає і не легко висихають і в пожитках городових значний приносить ущерб».
У другій половині XVIII ст. Станіславів залишався маєтками двох власників. В одному з документів сказано: «Згідно з універсалу від 10 лютого 1789 року громада Станіславова належить двох грунтових зверхностей перша частина-цілому місту… решта належить до дідички Косаковської. Далі перераховуються категорії підданих графині передміщан і селян, їх повинності: 6 підданих відробляють 65 днів панщини, тяглові своїм тягло, піші-пішо, а решта підданих сплачували тільки грошовий чинш. Ще існувала кетегорія грунтових підданих, яких називали «костьольними курінними»- вони здавна відправлялися з листами від костьолів і були звільнені від феодальних повинностей.
Графиня Катерина Косаковська, починаючи з 1761 року до 1797 року, тримала частину свого маєтку у Станіславові, потім продала його за 2 мільйони злотих своєму братові Проту Потоцькому. Від цього банкрута і марнотратника станіславівські багатства перейшли в 1802 році до релігійного фонду, а у 1848 році- до державної австрійської казни. Так закінчилася безславна історія майже півторастолітнього панування Потоцьких у Станіславові. Доля передміщан і селян в часи австрійського панування і далі залишалася важкою, вони поповнювали робітничий клас, боролися за свої економічні і політичні права.
З життя Станіславова у кінці XVII ст-початку XIX ст
За австрійський період місто Станіслав, що наприкінці ХVІІІ — у першій половині XIX ст. залишалося ремісничо-торговельним осередком краю, стає також важливим залізничним центром. Його економічному розвитку сприяло відкриття у вересні 1866 р. залізниці Львів-Чернівці, коли почався рух поїздів через Станіслав
За даними актів 1786 року, у місті налічувалося 268 будинків, зберігалося старе розташування міських кварталів, ринкова площа, ратуша. Водночас виникло ряд вулиць: від двора під вал, до церкви, брукована, тобто вистелена камінними плитами вулиця Зосина воля. Передмістя поступово переходили у міські вулиці, тому в актах 1786 року зазначено: «вулиця Заболотів, передміст’я», вулиця передмістя Тисменецьке, вулиця Галицька, передмістя. Із знесенням фортечних мурів і валів зник бар’єр між середмістям і передмістям, і тому зник сам термін «передміст’я».
В 1786 році на території міста значиться два шпиталі, католицькі і вірменські костьоли, резиденція вірменського костьола, Тисменицька, Галицька брами, місце недіючої старої цегельні, фільварок на Заболотті, цегельня в напрямі Крехівців, копанки на цеглу, площа на торговиці, винниця…
Місто в кінці XVIII - першій половині XIX століття залишалося ремісничо-торговельним осередком Прикарпаття, в середмісті продовжували діяти ремісничі майстерні, залишалася давня цехова система. Цехів налічувалося 10, там працювало біля 400 майстрів, 300 челядників та багато учнів. Ще зберігалася слава колишнього сап’янового, кушнірського і ткацького виробництва.
Дослідниця Уляна Головчанська пише: щоб краще уявити стан міста Станіславова в 1848 році, то варто зупинитися на деяких відомостях того часу. Його населення у 1847 році становить 10866 чол. На території міста знаходиться ринок, 4 площі, 24 вулиці, 800 будинків з них 440 мурованих. Промислові підприємства представяли 4 броварні, фабрика по виготовленню лікерів, 5 ценелень, 12 водяних млинів, а також фабрика, де виготовляли ножі, свічки і мило. Основне виробництво було зосереджене в майстернях ремісників.
Із розбудовою шосейних і залізничних доріг, ліній в напрямі на Коломию, Чернівці, Стрий, Делятин, Микуличин через перевал на Закарпаття, в Угорщину, почали зароджуватися різні галузі місцевої промисловості. В той час у Станіславові було 12 водяних млинів, 5 цегелень, 2 кондитерські фабрики, гуральня, 4 броварні, на яких всього працювало понад 500 робітників. На фасаді будинку пивоварного заводу по вул. Новогородській, 49 на стіні ще й тепер значиться дата- 1767. Цей рік нагадує про першу фабрику пива, яке утворилося з колишніх броварень.
Станіславське робітництво формувалося за рахунок розорених місцевих передміщан-ремісників і приміських селян, які злиденіли в своїх халупках або коморували на околицях міста. Влучно писав тоді сучасник: « Страшно було дивитися на той обірваний, полатаний, почорнілий і висохлий робочий люд, що на зорі спішив на тяжку роботу у темні і вонючі ремісничі комори, а увечері з темнотою повертався в свої злиденні хижі». У місті в кінці XVIII ст-першій половині XIX ст. проживало багато ремісників-кустарів. Вони посідали свої, як записано в актах «заміські грунти»,- городи, нивки і сплачували за них грошовий чинш, хоч за даними опису 1786 року, їх загородні грунти і наділи поля такого доходу не давали. Цей прошарок міського населення був досить чисельним і в силу свого тяжкого соціально-економічного становища ставав жертвою спритних лихварів, які запускали свої щупальця у різні куточки колишніх передмість. Поступово по всьому місту виникли корчми, де частина злиденних кустарів і передміських селян залишали останні грейцарі. В середмісті і частково на окраїнах, панувала торговельна метушня. В крамницях торгували різним крамом, переважно ремісничими і продовольчими товарами. А на «площі торговиці» під Звіринецькою дібровою кипіла торгівля великою рогатою худобою, кіньми, вівцями. Деякі крамниці по реалізації шкіряних, ткацьких, кушнірських, галантерейних виробів перетворювалися на більші магазини, якими володіли спритні купці-лихварі.
Привіз східних товарів фактично припинився із утворенням кордону між Росією і Австрією, проте вірменські купці досить жваво торгували худобою, яких вигодовували у Бесарабії, в придунайських долинах. У першій половині XIX ст в місті відбувалися три річні ярмарки. В 20-30-х роках торговельний оборот на Станіславських ярмарках складав кілька мільйонів австрійських корон. Існувала багата купецька верхівка, яка розбудовувала Станіславів і жила в кращих його кварталах. В цьому часі у зв’язку із знесенням фортеці у розбудові міста відбулися значні зміни. За даними М.Грибовича, вже було 24 вулиці, на них стояло 800 будинків, з них – 430 мурованих, а решта дерев’яні. Будівництво ще більше активізувалося з 1816 року, коли спостерігається пожвавлення торгівлі і мануфактурного виробництва. Наказано було будувати будинки з каменю і цегли, а старі хати з дерева розбиралися, всі дороги і вулиці встелювалися камінням, при цьому використовувався матеріал із розібраного фортечного муру.
1848 рік у Станіславові
В 1848 році по всій Європі прокотилася «весна народів» -бурхливі революційні події, початок яким дало повалення монархічної влади у Франції і проголошення ї республікою. Звістки про революцію у Франції, Bідні та Будапешті дійшли й до Станіслава. 24 березня в Станіславі почалося формування національної гвардії, до якої записалося загалом 300 осіб, переважно представників польської, української та єврейської інтелігенції.
27 квітня 1848 р. у місті відбулася демонстрація, яка пере- росла в збройну сутичку гвардійців з австрійськими військами. Саме тоді під багнетами жовнірів упав на бруківку учень гімназії Т. Гошовський- «перша жертва революції», Його похорон переріс у політичну маніфестацію, під час якої промовці учасники польського повстання 1831-1832 рp. Й. Цибульський, П. Шанковський та інші закликали до 6днання польського та українського населення. Цього ж року вперше відбулися першотравнева маївка і Bіче, на якому робітники домагалися введення восьмигодинного робочого дня і загального виборчого права. На початку травня 1848 р. в нашому місті була створена окружна Станіславська Рада-філія Львівської Центральної Ради.
В результаті революційних подій у Львові 2 травня 1848 року була утворена Головна Руська Рада- легально-ліберальна організація, яка 15 травня почала видавати свою газету «Зоря Галицька», яка була першою українською газетою у Львові, і заговорила про єднання народу Галичини і Наддніпрянської України. «Ми русини галицькі,- писалося в ній,- належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить, з котрого півтретя мільйона земля Галицьку замешкує».
8 травня 1848 року була утворена окружна Станіславівська Рада- філія Львівської центральної ради. Під впливом Львівської Руської Ради 30 травня у Станіславові утворилася менша Руська Рада, в яку увійшли представники українського населення в складі 12 чоловік. Вона розгорнула свою діяльність у громадсько-політичному і культурно-освітніх роботах. Перелякані австрійські міста спочатку загравали з новоутвореними органами обидвох ряд, а потім намагалися розпустити національну гвардію загальною кількістю 300 чоловік.
Це викликало обурення у люду. Під час сутичок австрійських жандармів та гвардійців був убитий гімназист Гошовський. Його похорон перетворився у політичну маніфестацію. На похороні промови виголошувалися прогресивно налаштовані учасники польського повстання 1831-1832 років. Вони закликали до єднання польського і українського народу.
Поступово між представниками Станіславівської ради народово-шляхетського спрямування і учасниками Руської ради, яку представляли українські ліберальні кола, почалися суперечки. 30 травня 1848 року у Станіславові зібралося багато представників українського населення: міщан, селян навколишніх сіл на загально-політичну маніфестацію, яку тоді називали Станіславівським собором. У ній активну роль відіграв відомий галицький письменник, прихильник "Руської Трійці". Антін Могильницький (1811-1873 рр.). Він боровся за рідну мову, освіту і літературу для свого народу, що стало кровною справою його життя, головним змістом його поезій і публіцистики. «Житє Могильницького від самого 1838 року до его смерти, — писав 1ван Франко, — було немов дзеркалом, в котрім досить живо відбилися пориви, надії на судьби галицько-руського народа». Революційні поди 1848 року- пожвавили творчу і громадську діяльність письменника. В цей час він пише велику романтичну поему на матеріалі народних переказiв «Скит Мaкявський», баладу «Русин-воїн», збирається видавати в Станіславові літературний журнал, Про цей намір він так писав Я.Головацькому: «Я гадаю так же що писати й видавати яке часописьмо в Станіславові"
На Станіславівському соборі А.Могильницький виступив з палкою промовою. Яку І.Франко назвав «однією з перших маніфестацій руських в тім пам'ятнім році», Основним змістом її був заклик до єдності українського і польського народiв, до боротьби за демократичні права і свободи. Це явно не подобалося керівникам собору, вони позбавили його участі в маніфестації. В листі до Я. Головацького 10 липня 1848 року А. Mогильницкий пояснював, чому декому не подобався його виступ у Станіславові: «Ще в тих часах сміло боровся з супротивниками за любезну народність руську, коли теперішні русомани і ляхожерці своєго імені і язика ся відрікали й встидали».
Далі письменник засуджує тих українських лібералів, що керували маніфестацією 30 травня, Граючи на національних почуттях, вони продовжували розпалювати ворожнечу між польським і українським населенням, а самі плазували перед німецькими правителями. Про це він недвозначно писав сво- єму другові: "Я пізнав, же начальники собору Станіславівського, з єдиної сторони народ простий, занадто фантазували й до ненависті проти ляхів розпаляли, а з другої сторони сами себе і всіх русинів перед лицем німецьких бюрократів упідлили, їм за благе і невільническоє орудіє їх самолюбної політики послужили".
Палкий поборник єднання українського і польського народів, А. Могильницький в тому буремному 1848 році ясно говорив, «що нам потреба народної єдності если ми з-під тяжкого ярма абсолютизму хочемо цілком видобутися і тих свободи, котрі нам конституцією суть обіцяні, але ще прав не сповнені".
Незважаючи на незгоди між різними угрупуваннями керівників Руської Ради Станіславові, які до певної міри послаблювали революційний рух, до політичного життя втягувалися демократично настроєні верстви населення. На Станіславівському соборі затверджено склад місцевої Руської Ради, керівником якої обрано вчителя О. Прокопчиця. Члени цієї ради активізували свою роботу під час виборів до рейхстагу (червень 1849 р.). По виборчих округах на сходах обирали від інтелігенція і селян депутатів. які мали захищати їхні інтереси на засіданні парламенту. Тоді Остапа Прокопчиця було обрано депутатом від Станіславівського виборчого округу. Він з Відня інформував своїх виборців про роботу рейхстагу, у якому зокрема, вимагав права викладати у Львівському університеті українською мовою. Депутат від Солотвинського виборчого округу 1ван Капущак iз села Ляхівці (нині с. Підгір'я Богородчанського району) перед виїздом до Відня був у Станіславові. На засіданні парламенту він виступив з палкою промовою на захист селян. Вона стала відомою в Європі і була опублікована 28 серпня 1848 року в «Новій Рейнській газеті». І.Капущак розповів депутатам про жахливі знущання поміщиків над селянами і вимагав скасування кріпацтва без викупу селянських повинностей. "Батоги і канчуки, які обвивали наші голови і наше спрацьоване тіло,- цим вони повинні задовільнятися і це повинно бути викупом", такими словами закінчив свій виступ прикарпатський депутат на засіданні рейхстагу .
У період виборів влітку 1848 року активізувався польський визвольний рух в Станіславові. Прибулі із Заходу емігранти -члени польського демократичного товариства - почали видавати першу газету в Станіславові "Дзеннік Ста- ніславовскі", яка інформувала мешканців міста про події в Європі, пропагувала демократичні ідеї, Газета виходила з 2 вересня до 28 жовтня. Восени 1848 року представники Станіславова брали участь у Соборі руських вчених у Львові справі розвитку української культури. Австрійському уряду згодом вдалося придушити революційні виступи У Львові, а потім і в інших містах Галичини, в тому числі і в Станіславові. Проте бурхливі революційні поди змусили австрійські власті скасувати в Галичині панщину на п'ять місяців раніше, ніж у цілій в Австрії. 1мператор Фердинанд 17 квітня 1848 року підписав патент (указ) про скасування в Галичині з 15 травня 1848 року всіх панщинних робіт і підданських данин» за винагороду поміщикам в майбутньому за рахунок держави.
8 травня 1848 року – під впливом Львівської руської (тобто української) Ради у місті утворили Малу українську Раду на чолі з учителем гімназії Євстахієм Прокопчицем.
1848 рік видався багатим на історичні події, зокрема й для Галичини. Того року у Львові українці створили Головну Руську Раду. Вона стала першим українським політичним проводом у Галичині, домагаючись від австрійського уряду поділити її на дві адміністративні одиниці: Східну Галичину з переважно українським населенням і Західну Галичину – з польським.
У травні відбулося загальнополітичне українське віче – так званий Станіславівський собор. На соборі затвердили керівництво міської «Руської Ради» на чолі з професором Станіславівської гімназії Євстахієм Прокопчицем (Прокоповичем). 3 червня того ж року його обрали від Станіславівського виборчого округу (зокрема, й від міста Станіславова) до Першого парламенту у Відні. Його завданням було обстоювати право викладати в школах Галичини українською мовою.
Але обрання до австрійського парламенту гімназійного вчителя Євстахія Прокопчиця було щасливим винятком. Газета «Зоря Галицка» так підсумовувала результати виборів:
1 2 3