1   2   3
Ім'я файлу: Історія розвитку гри у футбол.docx
Розширення: docx
Розмір: 45кб.
Дата: 23.04.2020

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИІ НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ

«КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ ІМЕНІ ІГОРЯ СІКОРСЬКОГО»

ФАКУЛЬТЕТ ЕЛЕКТРОНІКИ

КАФЕДРА АКУСТИЧНИХ ТА МУЛЬТЕМЕДІЙНИЇ ЕЛЕКТРОННИХ СИСТЕМ
Реферат з Фізичного виховання

на тему: «Історія розвитку гри у футбол»

Варіант №13



Виконав:

ст. Петровський Вадим

гр. ДВ-91

Перевір




Київ – 2020

Футбол - найбільш доступний, а також масовий засіб фізичного розвитку та зміцнення здоров'я широких верств населення. Футболом в Україні займаються близько 1,5 мільйону осіб. Ця воістину народна гра користується популярністю у дорослих, юнаків та дітей, навіть жінок[2,1].

Футбол - справді атлетична гра. Вона сприяє розвитку швидкості, спритності, витривалості, сили і стрибучості. У грі футболіст виконує надзвичайно високу по навантаженню роботу, що сприяє підвищенню рівня функціональних можливостей людини, виховує морально-вольові якості. Різноманітна і велика за обсягом рухова діяльність на тлі зростаючого стомлення вимагає прояву вольових якостей, необхідних для підтримки високої ігрової діяльності.

В основі гри у футбол лежить боротьба двох колективів, гравці яких об'єднані спільною метою - перемогою. Прагнення до досягнення перемоги привчає футболістів до колективних дій, до взаємодопомоги, виховує почуття дружби і товариства. Під час футбольного матчу кожен гравець має можливість проявити свої особисті якості, але разом з тим гра вимагає підпорядкування особистих прагнень кожного футболіста спільної мети[3,4] .

Оскільки тренування і змагання з футболу проходять майже цілий рік, в самих різних, нерідко різко мінливих, кліматичних метеорологічних умовах, ця гра сприяє і фізичний гарт, підвищенню опірності організму і розширенню адаптаційних можливостей[5,4].

У тренуванні з інших видів спорту футбол (або окремі вправи з футболу) часто використовують в якості додаткового виду спорту. Це викликано тим, що футбол завдяки своєму особливому впливу на фізичний розвиток спортсмена може сприяти успішній підготовці в обраній спортивної спеціалізації. Гра у футбол може служити хорошим засобом загальної фізичної підготовки. Різноманітний біг із зміною напрямків, різні стрибки багатство самих різнохарактерних за структурою рухів тіла, удари, зупинки та ведення м'яча, прояв максимальної швидкості рухів, розвиток вольових якостей, тактичного мислення - все це дозволяє вважати футбол такої спортивної грою, яка удосконалює багато цінних якостей, необхідні спортсмену будь-якої спеціальності [3,6].

Емоційні особливості дозволяють використовувати гру в футбол чи вправи в техніці володіння м'ячем як засіб активного відпочинку.

Футбольні команди у нас створені в добровільних спортивних товариствах, на заводах і фабриках, в колгоспах і радгоспах, у вищих навчальних закладах і школах. У країні працюють спеціалізовані футбольні відділення ДЮСШ і СДЮСШОР, атакож групи підготовки при командах майстрів. У кілька разів більше число хлопчиків бере участь у масових змаганнях клубу "Шкіряний м'яч". Масовість футболу - запорука безперервного зростання спортивної майстерності[2,1].

Змагання з футболу є важливим засобом масового залучення дітей та дорослих в систематичні заняття фізичною культурою.

Існує безліч різновидів футболу, переважно із меншим кількістю гравців — зокремафутдаблбол (грається двома м'ячами), пляжний футбол (грається на піску), футзал (AMF) і футзал (FIFA) (міні-футбол) (граються у залі на спеціальному покритті), дворовий футбол (грається будь-якою покритті з полів будь-якого розміру будь-яким кількістю людей), болотний футбол (грається на болоті), футбольний фристайл (залежить від виконанні різноманітних фінтів і трюків) [7,1].

Оскільки популярність футболу дуже висока, є багато ігор, які імітують футбол.
Зародження футболу

Чимало країн (Китай, Японія, Греція, Італія) оголошують себе засновниками футболу, оскільки там з давніх-давен люди грали в ігри з м’ячем. Усім претендентам є проста відповідь: «А де ваші ігри тепер? Адже ми граємо в гру за англійськими правилами, яку вони та інші народи (британці, французи) поширили по всьому світу» [9]. Історики та футбольні фахівці вважають, що футбол постав на традиціях давніх ігор з м’ячем, а батьківщиною його є, безперечно, Англія [8, 9]. У першій половині XІX ст. в Англії грали руками і ногами овальним м’ячем у регбі (у місті Регбі) і круглим м’ячем тільки ногами у футбол (у містечку Херроу). У 1823 р. гравцям було дозволено бігти з м’ячем [8, 9, 10]. Зазвичай у футбол грала переважно молодь. На початку XIX ст. він був введений до шкільних навчальних програм, але ще не існувало єдиних правил гри. Одні правила допускали ведення і передачу м’яча руками, інші забороняли; в одних командах кількість гравців обмежували, в інших – ні. В одних правилах дозволялося штовхати, робити підсікання і бити суперника по ногах, в інших це було заборонено. Це призводило до частих суперечок між учасниками змагань [8,9]. У 1847 році грали, зокрема, за ітонськими правилами гри, в яких було визначено положення «поза грою» – sneaking, коли перед гравцем троє чи менше суперників, а м’яч позаду гравця [9]. Перша офіційно зареєстрована спроба виробити універсальний звід футбольних правил була зроблена у 1848  р. [8, 9]. Викладачі Генрі де Уїнтон (1823–1895) і Джон Чарльз Трінг з Кембриджського університету зустрілися з представниками приватних шкіл Ітона, Харроу, Шрусбері, Регбі та Вінчестера з метою сформулювати і прийняти єдині правила [9, 11, 12]. Унаслідок дискусії, яка тривала 7 годин і 55 хвилин, був оприлюднений документ під наз вою «Кембриджські правила». Їх запозичили багато команд з прилеглих до Кембриджу місцевостей, але загального визнання вони не здобули. Проте «Кембриджські правила» стали першими розробленими правилами футболу, передвісниками й основою формування сучасних футбольних правил.

Датою народження футболу вважається 8 грудня 1863 р. У цей день на засіданні Футбольної асоціації Англії було прийнято рішення вважати футбол і регбі різними видами спорту


Історія футболу в Україні

юнацький масовий футбол гра

Футбол є найпопулярнішим видом спорту в Україні. Головний керівним органом українського футболу є Федерація футболу України (ФФУ), яка створена у 1991 році[2,1].

Найбільшими досягнення українського футболу за роки незалежності є, насамперед, вихід київського «Динамо» до півфіналу Ліги чемпіонів УЄФА у сезоні 1998/99, друге місце збірної U21 на чемпіонаті Європи 2006 серед молодіжних команд, перемога команди U19 на Євро 2009 U19, що проводилось в Донецьку та Маріуполі, участь національної збірної України у чемпіонаті світу 2006, де українці дійшли до 1/4 фіналу, здобуття разом з Польщею право на проведення Євро-2012 і Кубок УЄФА 2009, який завоював донецький «Шахтар». До заслуг українського футболу можна включити також два Кубка володарів Кубків УЄФА і Суперкубок Європи, здобуті київським «Динамо» в 1975 та 1986 роках[2,1].

Коріння цієї гри на території України сягають кінця XIX сторіччя. Одними з перших гравців у футбол на теренах теперішньої України були англійські моряки в одеському порту, які створили і найперші команди (ОБАК — «Одеський британський атлетичний клуб» створено у 1878), що складалися лише з англійців. У 1884 році в Одесі було збудоване перше футбольне поле, гру «foot-ball» іноземці намагались популяризовувати серед місцевого населення[5,4].

Паралельно гра проникла до Західної України, де діяли осередки спортивного товариства «Сокіл». Перші правила футбольної гри надруковано у монографії «Гімнастичні ігри шкільної молоді», яку видав у 1891 році Едмунд Ценар — професор учительської семінарії у Львові. Федерація футболу України за матеріалами, наданими львівськи істориками спорту, постановила вважати гру, яка відбулася 14 липня 1894 року у Львові, першим документально зафіксованим футбольним матчем на території України[16,17].

За даними обсерваторії Львівської політехніки 14 липня 1894 року денна температура становила +24 °C. У ті дні у Львові тривала загальнокрайова виставка досягнень, протягом якої відбувалися різноманітні конференції інженерів, літературознавців, гостям міста демонстрували нову трамвайну лінію, що вела до Стрийського парку тощо. У рамках виставки на полі, що знаходилося у Стрийському парку, відбулася міжміська гра між командами, що представляли спортивно-гімнастичне товариство «Сокіл» — Львів проти Кракова[5,13].

Матч розпочався 14 липня 1894 року о 17:00. Львів'яни грали у білих футболках та сірих гімнастичних штанцях, а гості — у білих футболках та синіх штанцях. Поєдинок судив професор Виробек з Кракова. На стадіоні місткістю 10 000 глядачів зібралося близько 3 000 людей. Гра тривала 7 хвилин — до першого забитого гола. Цей м'яч провів другокурсник учительської гімназії Володимир Хомицький, який діяв на лівому боці поля. Тактики й стратегії у діях футболістів майже не було — головним завданням було проштовхнути м'яч повз воротаря у ворота. Стійками воріт служили два прапорці, увіткнуті у землю[15,14].

У 1900-х роках перші футбольні клуби виникають у багатьох містах України — ініціаторами є переважно молодь, студенти вищих шкіл. У багатьох містах першими гравцями були робітники та моряки з країн Європи.

«Сокільський рух», започаткований чехами у середині XIX сторіччя був причетний до розвитку гри у Києві. Перша команда — «Південь» (1902) складалася переважно із чехів. Згодом її перейменовано на «Сокіл». Одним з осередків київського футбольного руху Києва був Політехнічний інститут, студенти якого створили команду «Політехникі» (1906). У 1911 році 6 київських клубів організували першу міську лігу: «Любителі спорту», Спортивно-Гімнастичний Кружок при Київському Політехнічному інституті, Кружок «Славія», Кружок «Спорт», Польське Гімнастичне Товариство та Кружок «Фенікс». Виграли турнір «політехніки» [18,4].

У Львові спудеї першої реальної школи утворили ФК «Слава», що згодом став предком клубу «Чарні» (pl:Czarni) (1903), свою спортивну команду зробила четверта гімназія — КГС (Клуб Гімнастично-Спортовий, 1904). Цю команду через 3 роки перейменовано на «Поґонь» — у міжвоєнний період вона буде одним із флагманів польського футболу. Учні 3 та 6 гімназій створили команду «Лехія» (1905). У 1905 році вперше провели чемпіонат міста — перемогли «Чарні» [5,19].

У першій одеській лізі (створена у 1911) брати участь ОБАК (Одеський британський атлетичний клуб), ОКФ (Одеський кружок футболу), шереметьєвці, «Спортинг-Клуб», «Вега», «Індо», «Турн-Ферайн» (команда німецького спортивного товариства) і «Флорида» [18,17].

Осередками футбольного життя радянської частини України залишалися великі міста: Київ, Одеса, Дніпропетровськ, Сталіно. Найкращі команди грали у Харкові — тодішній столиці республіки. Всі 7 першостей УРСР у 1921-31 роках виграли саме харків'яни. Коли у СРСР вирішили організувати перший чемпіонат країни для колективів міст та республік, представник Харкова — «Штурм», став переможцем зональних змагань в Україні. У московських плей-оф, «Штурм» у півфіналі розгромив збірну Закавказької РСР — 4:0, а у фіналі несподівано переграв команду Ленінграду 2:1. Серед найкращих гравців 1920-х та 30-х рр. з першої столиці УРСР були футболісти збірної СРСР: Микола Кротов, Іван Привалов, Микола та Костянтин Фоміни та Олександр Бабкін. У 1927 році створено «Динамо» (Київ), яке стало флагманом українського футболу[22,23].

Саме «Динамо» було єдиною українською командою у найвищій лізі першого чемпіонату СРСР 1936. «Динамівці» зайняли 2 місце. Одними з найкращих футболістів країни були воротар Антон Ідзковський, захисник Костянтин Фомін, нападники Костянтин Щегоцький і Віктор Шиловський. Але за чемпіонство боролися тільки сильні московські клуби («Динамо» і «Спартак»), а найвищим довоєнним показником киян залишось віце-чемпіонство 1936[18,24].

У 1960—1963 рр. у вищій лізі виступав харківський «Авангард». На чемпіонаті світу 1962 року за збірну СРСР у нападі грав київський «динамівець» Віктор Каневський[1,4].

«Динамо» (Київ) під керівництвом Віктора Маслова 1966—1968 роках повторило рекорд ЦСКА (Москва) перемігши у 3 чемпіонатах СРСР поспіль. У 1966 році відрив киян від «срібного» призера, ростовського СКА досяг 9 очок (тоді давали 2 очки за перемогу). Найкращим футболістом країни 1966 назвали півзахисника «Динамо» Андрія Бібу. На англійському чемпіонаті світу 1966 основним гравцем основи був Йожеф Сабо, а Валерій Поркуян, Віктор Серебрянников та Леонід Островський з'являлися на полі лише у деяких іграх. Радянський Союз дістався до півфіналу — досягнення, яке збірній вже не вдасться повторити чи перевершити[13,20].

У 1969 році Кубок СРСР вперше і востаннє здобуває команда з першої ліги — «Карпати» (Львів) [1,21].

У період від 1965 до 1975 року «Динамо» (Київ) тільки 1 раз опускалося нижче від 2-го місця в першості СРСР (7 позиція у 1970), підсумок тих 11 сезонів: 6 чемпіонств і 4 віце-чемпіонства. Коли закінчили виступи головні «зірки» московських клубів 1960-х років: Валерій Воронін, Едуард Стрєльцов та Валентин Іванов з «Торпедо»; Альберт Шестерньов і Володимир Пономарьов (ЦСКА); Галімзян Хусаїнов («Спартак»); «динамівці» Ігор Численко та Лев Яшин, то відсоток гравців у національній збірній СРСР з Києва збільшився [22,4].

Серед 14 учасників ЧЄ 1972 (віце-чемпіонство) 6 гравців представляли клуби УРСР — «Динамо», «Шахтар», «Зорю» і «Карпати». Того року чемпіонат сенсаційно виграла «Зоря» (Ворошиловград) — вперше це зробила команда не із столиці якоїсь із радянських республік, а зі звичайного обласного центру. «Динамо» було другим, а 6-е місце посів новачок «вишки» «Дніпро», де наставником працював молодий тренер Валерій Лобановський[26,25].

Колишній нападник київського «Динамо» повертається до Києва і з динамівського колективу ліпить сильну навіть за європейськими мірками команду. «Динамо» здобуває Кубок володарів кубків і Суперкубок УЄФА 1975. «Золотий м'яч» найкращому гравцю Європи від «Франс футболу» отримує нападник киян Олег Блохін. Лобановського призначають наставником «сборной» [16,27].

Блохіна визнавали найкращим футболістом України у 1972, 1973, 1974, 1975, 1976, 1977, 1978, 1980 і 1981 роках та найсильнішим гравцем СРСР у 1972, 1973 та 1974 роках[1,2].

Федерацію футболу України створили у 1991 році. Першим президентом ФФУ став Віктор Банніков. Наступного року організація стала членом ФІФА та УЄФА, але жеребкування відбору до чемпіонату світу 1994 відбулося перед цим. Новостворені пострадянські федерації (окрім російської) до початку кваліфікацій до чемпіонату Європи 1996 грали тільки у товариських зустрічах. Чимало гравців провело кілька напівофіційних ігор за Україну, але потім висупало за Росію (наприклад, Олег Саленко — найкращий бомбардир ЧС 1994, Юрій Нікіфоров, Ілля Цимбалар) [2,1].

Чимало сильних гравців повиїжджало за кордон, від колишньої радянської система підготовки юних гравців залишилося дуже мало. Першим чемпіоном України стала сімферопольська «Таврія», яка перемогла у вирішальній грі «Динамо» (Київ). Всі наступні чемпіонати (аж до 2002) вигравали кияни. Збірну формували на основі «Динамо», куди в 1996-у після кількох років праці на Близькому Сході повернувся Валерій Лобановський. Він зробив ряд футболістів зірками світового класу, які невдовзі перейшли грати до закордонних клубів (Андрій Шевченко, Олег Лужний, Каха Каладзе, Сергій Ребров). У 2004 році український легіонер «Мілана» (Італія) Андрій Шевченко виграв «Золотий м'яч» — приз найкращому футболістові Європи.

Сильнішав клубний футбол — прийшовши на пост президента «Шахтаря» (Донецьк) мільярдер Рінат Ахметов завдяки вдалим капіталовкладенням зробив донецьку команду рівним суперником для київського «Динамо».

Збірна України у 1997-2001 роках тричі поспіль не потрапляла на міжнародні чемпіонати через поразки у вирішальному плей-оф. Першим серйозним турніром, куди потрапила національна команда, став чемпіонат світу 2006. Наставник «синьо-жовтих» Олег Блохін ще за тур до кінця запезпечив упевнене перше місце у відбірковій групі, де суперниками українців були збірні Туреччини, Греції та Данії. На самому чемпіонаті Україна сенсаційно дійшла аж до 1/4 фіналу. За підсумками 2006 року Олег Блохін потрапив до списку 10 найкращих тренерів світу[7,1].

У сезоні 2008/09 українські клуби встановили власний історичний рекорд за набраними очками у таблиці коефіцієнтів УЄФА, увійшовши до першої п'ятірки Європи.
Дитячий футбол
У професійному футболі України обертаються величезні гроші. Навряд чи в якомусь іншому виді діяльності двадцятирічний юнак зуміє заробити мільйон євро за рік. Незважаючи на серйозні вкладення в професійний футбол, система підготовки юних футболістів залишається недосконалою, можливість отримання якісного навчання футболу для багатьох недоступна. Ми спостерігаємо контраст, коли блиск багатих клубів Прем’єр-ліги сусідить з убогістю дитячого футболу. Про таку проблему хочу поговорити в цьому матеріалі. Вища ліга дитячого футболу. У 2001 році сталася знакова для розвитку футболу в Україні подія – стартував перший чемпіонат Дитячо-юнацької футбольної ліги (ДЮФЛ). З’явився турнір, який дав можливість зібрати найкращих юних футболістів, де вони зможуть проявити свої вміння для відбору найяскравіших у професіонали. Це вершина піраміди дитячого футболу.

На сьогоднішній день ДЮФЛ являє собою турніри вищої ліги в чотирьох вікових категоріях: U-14, U-15, U-16, U-17. Турнір першої ліги – у двох вікових категоріях U-15 і U-17. Разом у ДЮФЛ відіграють у цьому році 315 команд. Тобто в чемпіонаті ДЮФЛ беруть участь близько 6 тисяч дітей.

Саме на плечах цих шести тисяч юнаків Україна намагається ввірватися в еліту світового футболу.

Не кількістю, а якістю? Якщо усереднити, то виходить по півтори тисячі на один рік народження. Чи багато це? Наскільки мережа клубів охоплює територію нашої держави? Для оцінки ситуації по всій Україні потрібен час. Піду легшим шляхом. Як приклад візьму мою рідну Дніпропетровщину. При цьому необхідно розуміти, що за наявністю ресурсів Дніпропетровська область дійсно в числі лідерів. Тому ситуація в цілому по Україні навряд чи буде відрізнятися в кращий бік – у більшості регіонів становище гірше.

У вищій лізі виступають дніпропетровські команди «Дніпро», «УФК», «Інтер» та криворізький «Кривбас». У першій – дніпропетровські ДЮСШ – 12, МДЮСШ, ІСТА та криворізький «Шахтар». Шість команд представляють Дніпропетровськ і дві – Кривий Ріг. Разом вісім команд. Негусто. 250-тисячний Дніпродзержинськ (рідне місто Литовченко, Багмута, Кравця), 120-тисячний Нікополь (тут починали свій шлях у футбол Павло Яковенко, Кудрицький, Топчієв, Беженар, Медін, Закарлюка), 110-тисячний Павлоград (брати Мирослав та Максим Ромащенко, діючий гравець «Чорноморцю» Антонов) команд ДЮФЛ не мають. Що вже говорити про менші міста – Новомосковськ, Марганець, Жовті Води, Орджонікідзе, Синельникове. Це можна було б пережити, якби в області проводився регулярний обласний турнір. Але про таке доводитися тільки мріяти. Так, проводяться щорічні турніри серед ДЮСШ. Але цього явно недостатньо. Тисячі хлопців виявляються відрізаними від футболу. Найбільш цілеспрямовані намагаються пробитися до складу академій «Шахтаря», «Динамо», «Дніпра», «Металіста». Більшість же, не бачачи перспектив, просто зав’язують із футболом. Скільки при цьому Україна втратила Протасових, Литовченків і Яковенків?

Згідно даних офіційного сайту ФФУ в нашій країні футболом займаються 337 тисяч дітей віком від 8 до 14 років, тобто десь 48 тисяч дітей на один рік народження. Дані звісно значно завищенні, але інших немає[2,1].Пишуть, що в Нідерландах налічується до 4 тисяч клубів, кожен з яких має по кілька команд одного віку. Навіть якщо порахувати по одній команді кожного віку, вийде більше 50000 юних футболістів одного року народження[2,1].

Тобто в Голландії футболом займаються в розрахунку на 100 тисяч населення практично в три рази більше дітей чим в Україні. Про якість навчання поки промовчимо[2,1].

Що стосується ДЮФЛ, то у багатьох містах є матеріальна база для створення команди ДЮФЛ: стадіони, тренувальні поля, наявність досить кваліфікованих тренерів, транспорту для виїзних матчів. Заявка команди в лігу не вимагає захмарних сум: 1250 гривень – на заявочний внесок, близько 2500 гривень – на суддівство. Упевнений, що міська влада зможе організувати транспорт для виїздів, а десь батьки допоможуть… Звичайно, тренерам необхідно оплачувати їхню працю, але, думаю, будь-який тренер місцевих ДЮСШ буде радий навіть невеликій сумі до своєї жебрацької зарплати. Крім того, існує перспектива зірвати куш, виховавши гравця для професійної команди. М’ячі, форма… Разом у 30-40 тисяч гривень на команду однієї вікової групи можна вкластися. Тобто створити й фінансувати протягом року по одній команді першості ДЮФЛ у 10 містах буде коштувати не більше однієї місячної зарплати деяких гравців київського «Арсеналу». При цьому соціальний ефект від таких діянь буде набагато більш значущий. Виміряти його мовою цифр навряд чи вдасться. Тому що не можна вирахувати ефект від появи сенсу життя для дітей та їхніх батьків. У суто футбольному плані Україна може отримати десятки непогано підготовлених футболістів щороку, дитячі тренери матимуть можливість для творчого зростання і шанс заробляти на вихованні футболістів-професіоналів. Крім того, при мудрому підході в майбутньому можна досягти самоокупності подібних дитячих футбольних клубів. Питання тільки в тому, хто зрушить із мертвої точки процес розвитку дитячого футболу.

Україна після розпаду СРСР втратила масовий спорт, у тому числі й дитячий. У футболі завдяки створенню ДЮФЛ, роботі академій «Динамо», «Шахтаря», віднедавна «Металіста», «Дніпра» та інших клубів Прем’єр-ліги вдалося отримати якісніший рівень підготовки найбільш талановитих дітей. Але без розвитку масового дитячого футболу значного прогресу не буде.

Недалекі ті часи, коли в меценатів футболу не буде можливості витрачати нечувані суми на утримання футбольних клубів. Перший дзвіночок у вигляді «Арсеналу» і «Кривбасу» вже пролунав. І справа не тільки в політичній кон’юнктурі. Україна не настільки багата країна, щоб смітити грошима без віддачі. Без виробництва власного продукту прогресу в українському футболі не буде. Поки що наші «меценати-олігархи» витрачають щорічно захмарні суми на придбання легіонерів і мріють про перемоги в єврокубках. Але чи потрібен нам і нашим дітям такий футбол.
  1   2   3

скачати

© Усі права захищені
написати до нас