Історичні умови розвитку елліністичної культури
Внаслідок військового походу Александра Македонського в Персію, що продовжувався з 334 до 324 pp. до н.е., була створена величезна держава від Дунаю до Інда і від Нубії до Середньої Азії. Однак існувала вона недовго: у 323 р. до н.е. (після смерті Александра) розпалась на низку окремих царств. Найбільшими з них стали Єгипет на чолі з династією Птоломеїв, держава Селев-кідів у Передній Азії, Македонія, Пергамське царство, Віфінія, Бактрія. Період від початку походу Александра Македонського на Схід до завоювання Римом Єгипту має назву елліністичного (остання третина IV —І ст. до н.е.). Для цього періоду характерне поглиблення взаємозв'язків і взаємовпливів грецької та східних культур. Позбавившись полісної обмеженості, грецька культура увібрала у себе східні елементи, натомість східні культури збагатились за рахунок досягнень культури грецької, найрозвиненішої культури того часу.
Сформована на всій території елліністичного світу культура не була одноманітною. У кожній області вона формувалася шляхом взаємодії місцевих, найстійкіших традиційних елементів культури з культурою, принесеної завойовниками і переселенцями — греками і негреками. Форми синтезу визначалися впливом багатьох конкретних обставин: чисельним співвідношенням різних етнічних груп (місцевих і прийдешніх), рівнем їхньої економіки і культури, соціальної організації, політичною обстановкою і т. д.
Навіть при зіставленні великих елліністичний міст (Александрії, Антіохії на Оронті, Пергама і т. д.), де греко-македонське населення відігравало провідну роль, чітко видно особливі, характерні для кожного міста риси культурного життя. Ще ясніше проступають вони у внутрішніх областях елліністичних держав (наприклад, у Фіваїді, Вавилоні, Фракії). Проте всім місцевим варіантами елліністичної культури властиві деякі спільні риси, обумовлені, з одного боку, подібними тенденціями соціально-економічного та політичного розвитку суспільства на всій території елліністичного світу, з іншого — обов'язковою участю в синтезі елементів грецької культури.
Утворення елліністичних монархій у поєднанні із полісною структурою міст сприяло виникненню нових відносин у суспільстві. Напружена політична обстановка, безперервні військові конфлікти між державами та соціальні рухи всередині них також наклали істотний відбиток на елліністичну культуру. Саме у культурі доби еллінізму більш опукло, ніж у класичній грецькій, виступають розбіжності у змісті та характері культури еллінізованих верхніх шарів суспільства і міської та сільської бідноти, в середовищі якої стійкіше зберігалися місцеві традиції.
У зв'язку з широким розселенням греків на території держави Александра Македонського, наданням і грекам і місцевому населенню певного мінімуму прав, полісна ідеологія поступово змінюється космополітичною ("космополітес" — громадяни світу). Розкидані по величезних просторах, греки відчували себе вже громадянами не певного полісу, а всього елліністичного світу. Відірваність людей від співвітчизників, численні перевороти, війни, розорення сприяли посиленню індивідуалізму. Водночас поширюється фаталізм — віра у цілковите підкорення людини долі. Всі ці виявилися і в релігії, і у філософії, і в літературі.
Характерні риси світогляду епохи еллінізму
Процес культурного розвитку в період еллінізму проходив в нових умовах і мав значні особливості в порівнянні з попередніми часами. Ці нові умови створювались в розширеній окуймені, в тій частині земель де жила людина елліністичної епохи. Якщо до того людина відчувала себе перш за все жителем невеликого полісу в Греції абл сільської общини на Передньому Сході, то в епоху еллінізму посилилось переміщення і змішування населення.
Розширення оточуючого людину світу, знайомство з новими умовами життя і місцевими, часто дуже давніми, традиціями розширювали ментальний світогляд, розвивали творчі задатки кожної людини, створювали сприятливі умови для культурної творчості.
В період еллінізму спостерігається подальший розвиток господарства, зростання суспільного і особистого багатства соціальних прошарків і окремих людей. Елліністичні суспільства мали добрі матеріальні здібності, частина яких могла бути витрачена на фінансування культури.
Змінилася і роль держави в розвитку культури. Елліністичні монархи, маючи величезні матеріальні ресурси намагалися направити процес культурної творчості в потрібне їм русло, виділяючи значні кошти на це. Особливо вони намагалися перетворити столиці і свої резиденції на важливі культурні центри. Вони запрошують до себе видатних митців і вчених. Такі колективи були утворені в Антіохії, Пергамі, Сіракузах, Афінах та в інших містах. Але найбільший культурний потенціал був зосереджений в Александрії при царському дворі Птоломеїв.
Так засновник династії Птоломеїв Сотер заснував особливу установу, присвячену дев’яти музам, і назвав її музеєм. Музей був сукупністю приміщень де жили, навчалися і працювали науковці. В кінці ІІІ ст. до н.е. Александрійська бібліотека налічувала понад 500 тис. папірусів, більша частина яких була зосереджена в бібліотеці Музею. На утримання музею гроші виділялися з царської казни. Завдяки підтримці царської династії Музей перетворився на щось на зразок міжнародної академії, потужний науковий та культурний центр.
Елліністична культура стала синтезом грецької полісної та давньосхідної культур, в котрому переважала грецька культура. Визнаною мовою була грецька мова у формі загальногрецької мови койне, на якій спілкувались всі освчені прошарки елліністичного суспільства і на якій була написана більшість книг.
Взагалі елліністична культура була закономірним продовженням і розвитком тих напрямів, жанрів та ідей, що виникли у Греції в V-IV ст. до н.е. Вплив давньосхідної культури на розвиток елліністичної культури виявив себе в основному не в загальному плані, а у внесенні до елліністичної культури ряду нових ідей і досягнень.
Релігія елліністичного періоду
В елліністичну епоху роль релігійних уявлень і переконань значно зросла у суспільно-культурному житті у порівнянні з класичним періодом. Характерною їх особливістю був синкретизм грецьких і східних елементів. Греко- македонське населення приносило з собою на Схід культи олімпійських богів, яким поклонялися на батьківщині. Але традиційні грецькі культи і боги піддавалися серйозній трансформації під впливом давніх східних релігійних систем. Грецькі боги Зевс, Гермес, Аполлон, Афродіта набувають нових рис, запозичених у Мітри, Кібели, Ісіди, Ормузда, Аттиса та інших.
Найпоширенішим серед греків був культ фригійської богині Кібели (Великої Матері), який мав найбільше прозелітів (прихильників). Спочатку Кібела була метеоритом (фетишем), який вшановувався в малоазіатському м. Песинунті. Згодом вона перетворилася в жіноче божество, яке дарувало життя, матір всього існуючого. В основу культу Кібели було покладено міф про нещасливе кохання Кібели до пастуха Аттиса. Палко кохаюча, богиня силою свого почуття воскресила трагічно загиблого Аттиса. Тому посвячені у таємниці цієї релігії (місти) намагалися шляхом екстазу досягнути такого стану, коли вони самі зможуть перетворитися у безсмертні істоти, близькі до богів.
Великою популярністю користувався культ єгипетської богині Ісіди - страждаючої жінки, дружини і матері, яка бореться зі злими силами і перемагає їх. Культи Кібели й Ісіди носили і містичний характер, хоча греки були знайомі з містеріями ще з архаїчної епохи (елевсинські містерії в Аттиці). Засобом особливих релігійних обрядів, які здійснювалися таємно і називалися містеріями, віруючі в екстазі уявно спілкувалися з божествами. У своїй уяві вони долали нещастя, перемагали смерть і воскресали до нового життя. Ісіді були притаманні багато рис грецьких богинь - Гери, Афродіти, Деметри, Селени; вона стає свого роду універсальним культом єдиного жіночого божества.
Характерною рисою елліністичної релігії є поява синкретичних нових божеств. Найяскравішим прикладом може служити культ Сарапіса в Єгипті, розроблений за вказівкою Птолемея Лага, який волів створити новий культ для задоволення потреб еллінів і місцевого населення. Геліопольський жрець Манефон і елевсинський жрець Тимофей створили такий культ на основі культу Осиріса-Апіса. Під іменем Осорапіса, трансформованого в Сарапіса, нове божество було оголошено верховним богом еллінів і єгиптян, значно поширилося у всіх володіннях Птолемеїв, проникло на територію Малої Азії і Балканської Греції. Це був верховний бог, який задовольняв потребу віри в єдиного бога, потяг до монотеїзму, що був особливо характерний у ряді східних територій, наприклад, в Іудеї. На честь Сарапіса в Александрії було побудовано величний храм (Сарапейон), зруйнований згодом християнами.
Поряд зі старими богами, культи яких отримали новий зміст, широко розповсюдилися в цей час культи нових абстрактних божеств: Справедливість, Успіх, Доля, Здоров'я, Щастя, Гордість і т.п Особливою популярністю користувалася богиня долі, примхлива фортуна - Тіхе. Це пояснювалося тією неспокійною суспільно-політичною ситуацією елліністичного світу, в якій зникали і створювалися царства, знищувалися і переміщувалися великі маси людей, проходили глибокі переміни в житті, політичні потрясіння тощо.
Однією з особливостей релігійних пошуків еллінізму було обожнення правлячих монархів. Маленький підданий нерідко розглядав могутнього владику величезної держави як надлюдину, близьку богам, як частину божого світу. Самі елліністичні правителі, намагаючись ідеологічно обґрунтувати і зміцнити своє становище, згуртувати свою багатонаціональну державу, активно впроваджують свій культ серед підвладного їм населення. Правителі Єгипту, Селевкідів та інших елліністичних держав приймають божественні епітети Сотер, Єпіфан, Евергет тощо. Спеціальні жерці в особливих храмах здійснюють релігійні церемонії на їхню честь.
Наступною характерною рисою елліністичної релігії було поєднання раціоналізму, містики і універсалізму. Своє вираження вони знайшли у трактаті "Священна хроніка" Євгемера (III ст. до н.е.), який намагався раціонально пояснити походження богів. На о. Панхеї він відкрив напис, на якому нібито була записана вся історія людства і перераховані діяння богів Кроноса і Зевса. А боги і герої не що інше, як обожнені сильні люди.
Інші дослідники взагалі заперечували існування богів, а релігію вважали ошуканством. Таких поглядів дотримувався Феодор з Кірени,прозваний безбожником (атеїстом), але його праці не дійшли до нас. Більше даних збереглося про філософів-богословів. До їхнього числа належать два знаменитих александрійці - євреї за походженням - Аристобул (П ст. до н.е.) і Філон (І ст. до н.е.). Бог уявлявся їм як абстрактне начало, відокремлене від світу, але яке впливало на нього засобом божої, такої ж абстрактної сили Слова чи Логосу. Логос же ототожнювався зі світовою душею і творцем світу, який пов'язував світ з богом.
Немало містико-релігійних положень містили в собі філософські системи стоїків і кініків. Сполучною ланкою між релігією і філософією були питання про смерть і потойбічне життя. Ці питання складали основу елевсинських містерій Деметри і культу давньофракійського героя Орфея (орфізм), які об'єднувалися в одну релігійно-містичну систему.
В елліністичний період у релігійно- політичному житті отримують поширення ідеї месіанства - віра у прихід божого рятівника - месії, який повинен звільнити пригноблений народ від гніту завойовників. Як правило, ці ідеї поширювалися серед малих народностей, насильно включених до складу великих елліністичних країн. Особливо широко віра у месію розповсюджувалася серед жителів Іудеї, включеної до складу держави Селевкідів. Поширилася вона і в Пергамі, де повсталі проти римського панування (132 - 129 pp. до н.е.) обожнювали Сонце, мріяли про створення справедливої держави Геліоса, в якій усі громадяни (геліополіти) будуть жити справедливо і щасливо.
У цілому для еллінізму характерні активні пошуки нових релігійних ідей, потяг до монотеїзму й етнічних сторін релігійних вчень. Причому народжувалися релігійні ідеї, які згодом стали складовими частинами християнського вчення
Розвиток науки елліністичного періоду
Бурхливий розвиток як гуманітарних, так і природних наук є характерною особливістю елліністичної епохи. Правлячі монархи для управління державами, для ведення тривалих і численних воєн потребували застосування нових ефективних методів і засобів і могли їх отримати лише використовуючи результати наукового знання. При дворах елліністичних правителів створюються колективи учених, які щедро субсидуються урядом, зайняті рішенням наукових проблем. Природно, правителів цікавила не стільки наука як така, скільки можливість її практичного застосування у військовій справі, будівництві, виробництві, мореплаванні та ін. Тому одна з особливостей наукової думки елліністичної епохи полягала в підвищенні практичного застосування результатів наукового дослідження в різних областях державного управління і життя. Бурхливий розвиток науки і практичне застосування її результатів сприяв відділенню науки від філософії і виділенню її в самостійну сферу людської діяльності. Якщо в класичний час кожен великий мислитель (Піфагор, Анаксагор, Демокрит, Платон, Арістотель та ін.) займався власне філософією і багатьма конкретними науками, то в елліністичний час спостерігається диференціація і спеціалізація наукових дисциплін. Математика і механіка, астрономія і географія, медицина і ботаніка, філологія і історія стали розглядатися як особливі наукові спеціальності, які мають свою специфічну проблематику, свої методи дослідження, власні перспективи розвитку.
Великих успіхів досягли математика і астрономія. Ці науки розвивалися на основі, закладеній в класичний період Піфагором і його школою, Анаксагором і Евдоксом. В той самий час багатий досвід математичних досліджень і астрономічних спостережень, проведених представниками давньосхідної науки, зокрема вавилонськими і єгипетськими ученими, сприяв розробці елліністичної математики, астрономії і інших наукових дисциплін.
Видатними математиками (і в той самий час представниками ряду галузей фізики) були три гіганти елліністичної науки: Евклід з Александрії (кінець IV — початок III ст. до н. е.), Архімед з Сіракуз (287—212 рр. до н. е.) і Аполоній з Перги в Памфілії (друга половина III ст. до н. е.). Найбільш відомим твором Евкліда стали його знамениті «Начала», справжня математична енциклопедія свого часу, в якій автор систематизував і надав формальну закінченість багатьом ідеям своїх попередників. Викладені Евклідом математичні знання лягли в основу елементарної математики Нового часу і, як такі, використовуються в середній школі досі.
Архімед був різнобічним ученим і вніс величезний внесок у розвиток античної математики і фізики: він вичислив значення числа пі (відношення довжини кола до діаметру), заклав основи числення нескінченно малих і великих величин, вирішив відношення об’єму кулі до об’єму циліндра, що описує його, став засновником гідростатики. Архімед, можливо, більше, ніж будь-який інший учений еллінізму, зробив для практичного застосування наукових виводів. Він став винахідником планетарію, який приводився в рух водою і зображував рух небесних тіл, складного блоку (так звана «барулка») для пересування тяжкості, нескінченного (так званого архімедова) гвинта для відкачування води з шахт, трюмів кораблів. Ряд його виводів застосовувалися для поліпшення конструкції облогових пристосувань і метальних машин.
Найбільшим вкладом Аполонія з Перги стала розроблена ним теорія конічних перерізів, основи геометричної алгебри і класифікація ірраціональних величин, які передбачили відкриття європейських математиків Нового часу.
Чудові досягнення елліністичних учених в області астрономії. Найбільшими з них були Арістарх Самос (310—230 рр. до н. е.), Ератосфен Кіренський (275—200 рр. до н. е.) і Гіппарх Нікейський (прибл. 190 — прибл. 126 рр. до н. е.). Найбільшим досягненням елліністичної астрономії була розробка Арістархом геліоцентричної системи світу, пошук наукових доказів такого устрою Всесвіту, який припускав величезні розміри Сонця. Навколо нього обертаються усі планети, у тому числі і Земля, а зірки — це аналогічні Сонцю тіла, які знаходяться на величезних відстанях від Землі і тому здаються нерухомими. Енциклопедично освіченим ученим був Ератосфен, якого за різнобічністю і глибиною знань можна порівняти з великим Арістотелем. Відомі його праці з історичної критики і хронології, з математики і філології, але найбільший вклад Ератосфен вніс в астрономію і тісно пов’язану з вивченням небесних світил теоретичну географію. Використовуючи математичний апарат, включаючи елементи тригонометричних обчислень, спостереження за небесними тілами, Ератосфен виміряв коло земного екватора, визначивши його в 39 700 тис. км, що дуже близько дійсному розміру (приблизно 40 тис. км), визначив довжину і ширину населеної частини Землі — тодішньої ойкумени, нахил площини екліптики. Дослідження поверхні земної кулі привело Ератосфену до виводу, що можна досягти Індії, якщо плисти на захід від Іспанії. Це спостереження згодом було повторене рядом інших учених, і ним керувався знаменитий Христофор Колумб, коли вирушав у своє знамените плавання в Індію у кінці XV ст.
Одним з самих прославлених учених еллінізму був Гіппарх. Він не прийняв геліоцентричну систему Арістарха Самоса і, використавши ідеї своїх попередників, дав найбільш ґрунтовну розробку так званої геоцентричної системи устрою Всесвіту, який був запозичений Клавдієм Птолемеєм і, освячена авторитетом останнього, стала пануючою системою в середні віки, аж до Коперника. Гіппарх зробив цілий ряд важливих відкриттів: виявив явище рівнодення, точніше встановив тривалість сонячного року і місячного місяця і тим самим вніс уточнення в діючий календар, точніше визначив відстань від Землі до місяця. Він склав кращий для старовини каталог — в нього включені більше 800 зірок з визначенням їх довготи і широти і розподілом їх за яскравістю на три класи. Висока точність виводів Гіппарха ґрунтувалася на ширшому, ніж у інших учених, використанні тригонометричних співвідношень і обчислень.
Засновником науки про рослини вважається найближчий учень Арістотеля Феофраст з Лесбосу (372—287 рр. до н. е.), різнобічний учений, автор численних робіт з найрізноманітніших спеціальностях. Проте найбільше значення для подальшого розвитку науки мали його праці з ботаніки, зокрема «Дослідження рослин» і «Походження рослин». На основі ретельних досліджень Феофраста в III—I ст. до н. е. з’явилося декілька спеціальних трактатів з сільського господарства і агрономії.
Великі успіхи були зроблені в медицині. Тут досягнення грецьких учених V—IV ст. до н. е., зокрема знаменитого Гіппократа, і найбагатіші традиції давньосхідної медицини дали плідні результати. Великими світилами елліністичної медицини були Герофіл з Халкедона і Ерасістрат з Кеосак, творці двох впливових медичних шкіл III ст. до н. е. Їм належать такі великі відкриття, як явище кровообігу, наявність нервової системи, встановлення відмінності між руховими і чутливими центрами і цілий ряд інших важливих спостережень в області фізіології і анатомії людини, які були забуті і знову відкриті лише в Новий час. Асклепіад з Пруси в I ст. до н. е. прославився ефективним лікуванням хворих за допомогою дієти, прогулянок, масажу і холодних ванн і добився таких великих успіхів, що навіть виникла легенда, ніби він воскресив людину, яка померла.
З гуманітарних наук в Александрійському музеї успішно розвивалися філологія, історична критика і текстологія. Саме у елліністичний час були вивірені тексти і зроблена класифікація багатьох класичних творів древніх авторів, які згодом стали канонічними і у такому вигляді дійшли до нашого часу. Каллімаху належало цікаве бібліографічне керівництво величезної цінності, справжня історико-літературна енциклопедія (так звані «Таблиці») в 120 книгах. У них були зібрані відомості про найбільш відомих письменників починаючи з Гомера, з короткими анотаціями про зміст їх творів. «Таблиці» Каллімаха стали основою подальших філологічних і історико-літературних досліджень учених елліністичного часу.
Філософія
Усі ці пошуки відбивали ускладнення соціального і політичного життя, нестабільність обстановки в елліністичних країнах і викликані цими процесами зміни в загальному світогляді людей. Якщо в V—IV ст. до н. е. основою світогляду широких верств цивільного населення невеликих грецьких полісів було яскраве почуття патріотизму, глибокому зв’язку кожного громадянина з його рідним містом, визнання в якості вищої цінності цивільного колективу в цілому і підпорядкування йому приватних інтересів, то в період еллінізму положення змінилося. В умовах постійних переміщень великих мас людей по великих територіях елліністичних держав, далеких подорожей, військових кампаній рвався зв’язок окремої людини з його рідним містом, і він був не стільки його громадянином (політес), скільки жителем великої держави (громадянином світу — космополітес). Як наслідком цього процесу відходило на задній план і поняття вищої цінності цивільного колективу як такого. Не стільки приналежність до цивільного колективу складала тепер основу благополуччя людини, скільки милість богів, благодіяння монарха, особиста ініціатива і щастя. Усе це підривало основи колективізму і народжувало почуття індивідуалізму, віру передусім у власні сили. З іншого боку, це живило віру в сліпу удачу, зміцнювало релігійну свідомість, створювало сприятливі умови для поширення містичних уявлень.
Глибокі зміни у світогляді елліністичних людей зробили значний вплив на стан філософії як світоглядної науки про загальні закони світу, людини і його мислення. Основним центром елліністичної філософії стали Афіни, де змагалися декілька впливових філософських шкіл. Передусім продовжували існувати філософські школи учнів великих філософів IV ст. до н. е. Платона і Арістотеля. Школа учнів Платона дістала назву Академії. Його найближчі учні Ксенократ, Полемон, Кратет (40—30 роки IV ст. — 70 роки III ст. до н. е.) склали так звану Древню Академію, послідовники Платона III—II ст. до н. е. (найбільш великі з них — Аркесілай і Карнеад) склали Середню, або Нову, Академію. Як Древня, так і Нова Академія розробляли лише окремі положення філософської теорії Платона, приділяючи особливу увагу містичним сторонам його вчення, в той самий час еклектично поєднуючи ідеалізм Платона з елементами інших філософських систем.
Послідовники Арістотеля (так звані періпатетики) приділяли більше уваги розробці наукових питань, і деякі з них стали видатними дослідниками природи свого часу. Так, Феофраст став засновником наукової ботаніки, Стратон прославився видатними відкриттями в галузі фізики.
З часом ці школи починають втрачати свою популярність і перетворюються на замкнуті елітарні групи, які майже не впливають на розвиток філософської думки.
Нові філософські системи (стоїків, епікурейців і кініків) стали більше відповідати загальному рівню громадської і культурної атмосфери своєї епохи, у рамках яких теоретична думка зробила крок вперед у своєму розвитку. Найбільш популярною філософською системою еллінізму стала стоїчна філософія. Її засновником був Зенон з міста Китая на Кіпрі (336—264 рр. до н. е.), який переїхав в Афіни і тут почав розробку своєї системи, проповідуючи її в так званому кольоровому портику на центральній площі Афін — агорі. Послідовниками Зенона були Клеант з Ассоса і Хрісіпп із Сол в Кілікії, які розвинули ідеї свого учителя, привели їх в систему і розробили закінчений філософський напрям. Філософська система стоїків включала фізику, або вчення про устрій світу; логіку, або вчення правильно мислити і ясно виражатися; етику, або вчення про людину, його поведінку, місце у світі, мету його існування та ін. Фізика стоїків мала матеріалістичну основу. На їх думку, весь навколишній світ є тілесна субстанція, але ця субстанція є пасивною, інертною матерією, яка набуває певні форми, якість, рух і активне буття завдяки творчій силі (її називають по-різному: розум, логос, бог, рок, Зевс). Стоїки вважали творче начало великим вогнем, проникаючим в усі пори світу і матерії. Творчий вогонь, пронизуючи без’якісну матерію, формує на певний термін усю видиму різноманітність світу. Після певного циклу станеться світова пожежа і знищить світ. Потім почнеться його відродження силою божественного розуму. Світ, що відродився, буде повним повторенням колишнього: знову Сократ учитиме на вулицях Афін, знову його лаятиме сварлива Ксантіппа, знову він буде звинувачений і страчений.
Проте головну роль у філософській системі стоїків грала етика — вчення про людину, його положення і роль у навколишньому світі, визначення мети людського існування. Людина розглядається стоїками в якості активного початку у світі. Він нерозривна частина космосу. Метою і щастям людини є свідома і активна діяльність, що протікає за законами розуму і спрямована на підтримку тієї рівноваги, яку було закладено з моменту появи цього світу. Як органічна частина космосу людина повинна піклуватися про весь світ, про прекрасний космос, про людство загалом, а не тільки про одне місто або окремий колектив. Стоїки розірвали вузький горизонт полісного мислення і були прибічниками вселенських, космополітичних ідей. Велику увагу вони приділяли розробці питання про те, що таке доброчесність — одна з цілей людського життя. З точки зору стоїків, доброчесність припускає наявність чотирьох основних якостей: справедливості, прозорливості, мужності і розсудливості. Лише сукупність цих якостей може зробити активну діяльність людини такою, що відповідає законам розуму, добродійною для людства і забезпечити особисте щастя. Апеляція стоїків до космічного цілого, усього людства, ігнорування особливих інтересів окремих верств населення призвели до вчення про загальну рівність і заперечення рабства як природного явища. Рабство — явище людського, соціального гуртожитку, воно суперечить природі — ця думка стоїків спростовувала вчення Арістотеля про природне походження рабства, стала великим завоюванням елліністичної громадської думки. Філософська система стоїків, яка увібрала в себе елементи багатьох навчань як Греції, так і Сходу, направляла енергію окремої людини на громадське благо, а їх положення про людину як органічній частині космосу намагалося підтримати відомий зв’язок між індивідуалізмом, що росте в суспільстві, і ще не здоланим колективізмом.
В той самий час філософія стоїків пронизана релігійними елементами, оскільки в їх уявленнях відмінність між творчим розумом, що пронизує і одухотворяє мертву матерію, і божеством як традиційним творцем світу по суті стирається.
Іншою популярною філософською системою елліністичного часу була філософія Епікура (341—270 рр. до н. е.) і його послідовників епікурейців. Вчення Епікура також ділиться на три частини: фізику, логіку і етику, але на відміну від стоїків найбільш розробленою і структуротворною частиною його системи стало вчення про устрій і рух світу (фізика). Епікур був матеріалістом і у своєму вченні про світ розвинув і узагальнив думки Левкіппа — Демокрита про атомну будову світу. На його думку, світ є саморушною матерією, яка складається з неділимих часток — атомів. З атомів складаються не лише матеріальні речі, але навіть душа. Атоми рухаються в порожнечі внаслідок властивої їм сили тяжіння, в процесі руху вони стикаються один з одним, утворюючи через відповідні комбінації різні тіла, які мають різні якості. Матерія вічна, вона нестворювана і незнищувана, вона самодіяльна і не потребує якої-небудь творчої сили або божественного поштовху. Епікур визнавав існування богів, але вважав їх одним з проявів нескінченної природи, вони живуть у всесвіті і не беруть ніякої участі в житті природи і людей.
Людина, за вченням Епікура, є одним із творів матерії, яка рухається, і тому сам є творцем свого життя, свого щастя. За Епікуром, щастя людини полягає в усуненні неприємних відчуттів, веденні скромного, стриманого способу життя, самоті від хвилювань зовнішнього світу. «Проживи непомітно», далеко від життєвої метушні, в колі своїх близьких друзів — така була найважливіша етична заповідь Епікура. Лише відокремлене життя може створити повний душевний спокій, так звану атараксію — вище щастя людини. Якщо етика стоїків, яка закликає до активної громадської діяльності на користь людства, відбивала інтереси динамічних соціальних сил елліністичного суспільства, то етичне вчення Епікура виражало настрої тих соціальних прошарків, які були відтіснені від активної участі в громадському і політичному житті, розчарувалися в рішенні гострих соціальних протиріч і шукали порятунку в індивідуалізмі. Заслугою Епікура і його школи є розробка матеріалістичного розуміння устрою світу, обґрунтування матеріалістичної філософії, яка стала великим внеском у розвиток світової філософської думки.
Стоїцизм і епікурейство були складними філософськими системами, які мали своїх послідовників серед освіченої публіки, досить вузького круга представників панівного класу, культурної еліти еллінізму. Достовірно народною, поширеною серед широких мас елліністичного суспільства стала філософія кініків. Засновником кінічної філософії був Антисфен (440—366 рр. до н. е.), який жив в класичну епоху, але саме в епоху еллінізму його філософія стала популярною серед міського населення. Одним з найвідоміших кініків був Діоген з Синопи (404—323 рр. до н. е.). Кініки були байдужі до аналізу устрою світу, вивчення законів мислення. Вони зосередили зусилля на розробці етичних проблем і зробили спробу провести в життя правила поведінки, які вони виробили. Кініки, так само як стоїки і епікурейці, розробляли поняття щастя людини і його оптимальної поведінки в суспільстві. На думку кініків, багатство, становище в суспільстві, сімейні відносини є оковами людини і роблять його глибоко нещасною. Необхідно відмовитися від усього цього, жити згідно природі, живлячись тим, що виявиться під рукою. Голодні, зарослі, обірвані кініки жили в покинутих будинках, порожніх піфосах, переходили з торбою за плечима з міста в місто, проповідуючи своє вчення випадковим слухачам або попутникам. По суті, основні положення етичної концепції кініків були вираженням протесту проти несправедливого розподілу багатства, майнової і соціальної диференціації, таких характерних для соціально-економічної системи еллінізму. Якщо для влади кініки були елементом небезпечним і підозрілим, то, навпаки, для бідного люду елліністичних міст кініки були бажаними гостями, до проповідей яких уважно прислухалися.
Загалом елліністична філософія була новим кроком вперед в розвитку філософської думки, вона збагатила світову філософію глибокими і оригінальними ідеями і зайняла почесне місце в скарбниці людської цивілізації.
Література і мистецтво
Літературний процес епохи еллінізму, з одного боку, відбивав істотні зміни в загальній соціальній і духовній атмосфері елліністичної епохи, з іншого — продовжував ті традиції, які вже оформилися в літературі класичного часу. Можна відмітити ряд нових моментів в розвитку художньої літератури епохи еллінізму, передусім збільшення крута авторів, що писали. Від елліністичного часу збереглися імена понад 1100 письменників різних жанрів, що набагато більше, ніж в попередню епоху. Збільшення загальної чисельності авторів — свідоцтво збільшеної значущості літератури серед широкої маси читачів і росту потреб читача в літературних творах. Елліністична література, відбиваючи існуючі умови і задовольняючи нові потреби читачів, розвивалася на базі класичної літератури. Як і в епоху класики, величезний вплив на стан літератури мав театр, театральні вистави. Елліністичне місто неможливо представити без театру, який зазвичай вміщував до половини усього міського населення. Театр став особливим, багато прикрашеним комплексом різних приміщень, набув відому архітектурну єдність. Відбуваються істотні зміни в самій театральній дії: з неї практично виключається хор і ведуть його безпосередньо актори, кількість яких зростає. Виключення хору привело до перенесення дії з орхестри на проскеній (підвищення перед сценою). Міняється і реквізит акторів: замість потворної, закриваючої усю голову маски і короткої комічної туніки стали використовувати маски, які мають реальні людські риси, і костюми, близькі повсякденному одягу. Тим самим дія набула реалістичнішого, ближчого до життя характеру.
Зміни в театральній дії викликалися новими смаками елліністичних глядачів і новими драматургічними жанрами. У елліністичний час продовжували ставитися трагедії, оскільки вони були неодмінною приналежністю громадських і релігійних свят у багатьох містах. Трагедії писалися на міфологічні і сучасні сюжети. Один з відомих трагіків, Лікофрон, прославився трагедією про страждання міста Кассандрії під час облоги, а також драмою «Менедем», в якій він показав протиріччя між благородними прагненнями і низьким способом життя людей. Проте найбільш популярним драматургічним жанром в період еллінізму стала нова комедія, або комедія устоїв, яка зображувала зіткнення різних характерів, наприклад мудрого старого, хвалькуватого воїна, благородної дівчини, підступного звідника, спритного спокусника та ін. Одним із кращих представників цієї побутової драми був афінський поет Менандр (342—292 рр. до н. е.). У його комедіях проявилися збільшена майстерність в окресленні характерів, відомий психологізм, уміння помітити побутові деталі, витончену і дотепну мову, майстерність у веденні інтриги. Комедії Менандра відбивали життя Афін з її повсякденними турботами, дрібними інтересами, такими далекими від політичних пристрастей класичної комедії. Реалістично зображуючи життя, Менандр робив це настільки художньо і глибоко, що в його героях жителі багатьох елліністичних міст, а потім і Риму упізнавали своїх сучасників, що забезпечило комедіям Менандра величезну популярність і найширше поширення по всьому елліністичному світу.
Якщо Афіни були центром нової комедії і побутової драми, то Александрія стала центром елліністичної поезії. Поетичній творчості учені Александрійського музею приділяли таку ж велику увагу, як філософським і науковим заняттям. У Александрії був створений особливий поетичний стиль, який дістав назву александризма: він припускав велику ерудицію авторів, особливо під час опису міфологічних сюжетів, розробки зовнішньої форми твору, ретельність обробки кожного рядка, відмова від простонародних слів і т. п. Ця поезія, позбавлена громадських проблем, призначалася для вузького круга придворної і інтелектуальної еліти, свідчила про занепад справжнього поетичного почуття, про підміну справжньої поезії вченим дослідженням у віршованій формі. Засновником александрійського стилю був глава музею і вихователь спадкоємця престолу Каллімах (310—240 рр. до н. е.). Блискуче підготовлений філолог, Каллімах був плідним поетом. Йому належать найрізноманітніші твори на міфологічні, літературні і історичні теми. Найбільш відомі його поеми «Гекала» і «Причини», в яких поетично обробляються міфологічні оповіді, які розкривають походження того або іншого релігійного обряду, громадського свята або загадкового звичаю. Так, в поемі «Гекала» пояснюється малозрозумілий в III ст. до н. е. міф про святкування Гекалій і пов’язаного з ним заклання бика. Каллімаху належать лежать також невеликі епіграми, твори, написані досить рідкісним поетичним розміром — ямбом, в яких розробляються деякі мотиви народних переказів, зокрема розповідь про мілетського мудреця Фалеса, байка про суперечку лавра з маслиною. У гімнах, які збереглися, на честь найбільш відомих грецьких богів Каллімах не стільки прославляє божественну природу, скільки вирішує художні завдання передачі людських взаємовідносин, опису природи або пояснення якого-небудь обряду. Один з сюжетів Каллімаха про присвячення царицею Беренікой локона свого волосся храму Афіни в якості обітниці на честь щасливого повернення свого чоловіка Птолемея II з сирійського походу в I ст. до н. е. був оброблений римським поетом Катуллом («Локон Береніки») і увійшов до світової поезії.
У творчості Каллімаха були намічені основні жанри александрійської поезії, які услід за ним стали розробляти інші поети. Так, Арат із Сол в наслідування «Причин» написав велику поему «Явища», в якій дав поетичний опис зірок і пов’язаних з ними віддань. Никандр з Колофона склав поему про отрути і протиотрути, поетичні трактати із землеробства і бджільництва.
Жанр епіграми, розпочатий Каллімахом, був продовжений в творчості Асклепіада, Посідіппа і Леоніда, які жили в III ст. до н. е. У їх коротких епіграмах давалися невеликі, але дуже тонкі замальовки різних явищ повсякденного життя, відносин, різних характерів, які загалом створювали досить повну картину елліністичного суспільства. У епіграмах Леоніда Тарентського дано зображення побуту, думок і почуттів простого народу: пастухів, рибалк, ремісників.
У елліністичний час відому популярність отримав жанр штучного епосу, найбільш видатним представником якого став Аполлоній Родос, автор великої поеми «Аргонавтика» (III ст. до н. е.). У цій поемі Аполоній, зіставляючи численні міфологічні версії, детально описує плавання аргонавтів до берегів далекої Колхіди. В цілому поема Аполлонія — твір, що свідчить швидше про працьовитість, ніж про поетичний талант автора, але опис любові Медеї і Ясона написано з великим натхненням і вважається одним з поетичних шедеврів еллінізму.
Типово елліністичним літературним жанром, який відбиває громадські настрої свого часу, став жанр буколічної поезії, або ідилії, і соціальних романів-утопій. Піддані елліністичних монархів, які живуть у складному, неурівноваженому світі, знаходяться під гнітом царської адміністрації, соціальної напруженості і політичної нестабільності, мріяли про щасливе і безтурботне, позбавлене тривог життя. Одним із основоположників жанру ідилії став Феокрит Сіракузський, який жив в Александрії (315—260 рр. до н. е.). У ідиліях Феокрита описуються пастушачі сценки, які зображують зустрічі, розмови і взаємовідносини пастухів і їх коханих. Як правило, ці сценки розігруються на тлі умовного красивого пейзажу. Пастухи ведуть абстрактні розмови про любов пастуха до прекрасної дівчини, про місцеві події, про стада, про сварки. Абстрактна дія на тлі абстрактного пейзажу створює штучний світ людей, які безтурботно живуть, який так контрастував з реальним світом еллінізму.
Ті ж настрої відходу в примарний світ передаються в романах-утопіях III—II ст. до н. е. У романах Евгемера і Ямбула описувалися фантастичні країни, острови блаженних десь на краю ойкумени, в далекій Аравії або Індії, де люди насолоджуються щасливим життям на лоні розкішної природи. У цих людей повний достаток, гармонійні відносини, відмінне здоров’я. Побут таких людей нагадує побут самих богів. У романі Евгемера розвивається цікава концепція походження богів. Боги — це обожнені за свої заслуги люди, які мудро влаштували побут співгромадян. Велика популярність цих жанрів показувала, що їх автори точно вгадували громадські настрої широких мас населення.
У ряді прозаїчних жанрів провідне місце займали історичні твори. В період еллінізму була створена багата історіографія (історія Тімея, Дуріса, Арата, Філарха та ін.). Проте найбільш значним історичним твором стала «Історія» Ієроніма з Кардії, яка містить цінний опис елліністичної історії від смерті Александра, в поході якого Ієронім брав участь, до смерті Пірра в 272 р. до н. е. Відомостями Ієроніма згодом користувалися Діодор Сицилійський, Трог, Плутарх і Арріан. Вершиною елліністичної історіографії стала «Загальна історія» Полібія, який склав 40 книг про історію усього Середземномор’я з 220 по 146 р. до н. е. Праця Полібія була продовжена стоїком Посідонієм, який дав опис історичних подій з 146 по 86 р. до н. е. у 52 книгах.
На початку III ст. до н. е. єгипетський жрець Манефон і вавилонський жрець Берос склали на грецькій мові, але на основі місцевих архівів і багатої традиції історію своїх країн, в якій подано синтез принципів власне грецької і місцевих шкіл історіографії.
В цілому елліністична література відрізнялася від класичної як художньо-ідейною спрямованістю, так і за жанровою різноманітністю. Інтерес до форми і неглибокий ідейний зміст, дослідження внутрішнього світу окремої людини і ігнорування громадських потреб, підміна глибоких філософських думок дрібними буденними турботами і в той самий час розробка реалістичних сюжетів, інтерес до психології окремої людини і до його внутрішнього світу характеризують суперечливу течію літературного процесу елліністичної епохи.