Ім'я файлу: Історія України.doc
Розширення: doc
Розмір: 118кб.
Дата: 20.01.2023
скачати

Історія України

Іспит. Питання до іспиту.



1. Назвіть основні теорії походження Київської Русі.

В історичній науці склалося декілька теорій щодо утворення Київської Русі. Найбільш поширеними вважаються:

Норманська теорія:варяги (нормани) відіграли вирішальну роль у створенні Давньоруської держави, східнослов'янські племена були нездатні без допомоги зовні заснувати могутню державу. Норманську теорію започаткували німецькі історики Г.Баєр та Г. Міллер, які працювали в другій пол. XVIII ст. в Росії.

Теорія природньо-історичного(автохтонного) походження Київської Русі: з варягами чи без варягів східні слов'яни були в змозі утворити свою державу, бо для цього у східних слов'ян існували всі необхідні внутрішні соціально-еконо­мічні передумови; процес державотворення розпочався у східних слов'ян ще до приходу варягів; варяги, просуваючись у східнослов'янські землі, керувалися, перш за все, не державотворчою, а торговельною метою. Вони прагнули підпорядкувати собі, так званий, «шлях із варяг в греки», обкласти даниною місцеве населення.

Цю теорію сповідували видатні українські історики XIX - поч. ХХ ст. М.Косто­маров, В.Антонович, М.Грушевський Ц.Багалій та інші.

Антинорманської теорії дотримується сучасна українська історіографія.

Дійсно, держава виникає лише тоді коли стає історичною необхідністю - на стадії розкладу первіснообщинного та формування класового суспільства. Саме на такій стадії суспільного розвитку знаходилися східні слов'яни у VIII-IX ст.

Київську Русь характеризують як ранньофеодальну державу: стрімка її феодалізація відбувалася при збереженні помітних залишків родоплемінного ладу.

Серед них перш за все, виділяються такі:

  • збереження до XI ст. колективної власності на землю (індивідуальна земельна власність зародилася на Русі у другій пол. ХІ ст.)

  • збереження до X ст. (до адміністративної форми Володимира Великого) племінних князівств

  • збереження таких форм родоплемінного ладу, як віче, народне ополчення.

Економіка

Загальновизнаним є той факт, що Русь мала розвинені для свого часу продуктивні сили і багату економіку.

Землеробство- провідна галузь, практикувалася 2-3-пільна система. Основними зерновими культурами були жито, пшениця, просо, ячмінь, овес. Вирощували також бобові та технічні культури, городину. Із землеробських знарядь використовували переважно рало, плуг, соху.

Скотарство - набуло значного поширення, особливо в степовій зоні. Розводили велику і малу рогату худобу, коней, свиней, птахів.

Ремесло - існувало до 60 спеціальностей. Найважливішими його галузями були: чорна металургія, гончарство, ткацтво, юве­лірне та деревообробне виробництво.

Торгівля– як внутрішня, так і зовнішня - мала велике значення в господарському житті. Експортували хліб, худобу, сіль, хутро, ремісничі вироби. Імпортували тканини, вино, прянощі, вироби мистецтва тощо. У X ст., з часів Володимира Великого, з'явилася власна монета - злотники й срібляники. З XI ст. основною грошовою одиницею стає гривня - злиток срібла різної ваги (до 200 г).

Допоміжні галузі - мисливство, рибальство, бджільництво, бортництво.

Соціальна структура

Суспільство Київської Русі еволюціо­нувало у напрямку до ранньофеодального, у зв'язку з чим відбувалися відповідні зміни в його соціальній структурі.

У соціальній структурі давньоруського суспільства XI ст. можна виділити такі основні групи населення:

Князі(представники правлячої та племінних династій), бояри (місцеві родовиті землевласники) та князівські дружинники. Володіли князівствами та місцевими вотчинами.

Основна група-селянство (смерди), які спочатку були вільними і економічно самостійними, але поступово потрапляли в економічну залежність від князів і бояр: платили їм данину, виконували примусові роботи.

«Холопи»- раби - використовувалися в домашньому господарстві.

Міщанство - складало багаточисельну верству. За приблизними роз­рахунками, у містах проживало до 15% усього населення. Найбільшими містами були Київ (до 50 тис. чоловік) і Новгород (до ЗО тис. чоловік).

Духовенство - формується з прийнят­тям християнства.

Посилення експлуатації панівного верхів­кою безпосередніх виробників у містах і селах викликало опір народних мас, що часто виявлялося у формі збройних повстань. Помітним виявом народного руху, зокрема, було повстання 1113р. у Києві. Побоюючись розростання конфлікту, київські «мостиві мужі» звертаються до переяславського князя Володимира Мономахаз проханням посісти великокнязівський стіл і вгамувати повстання в Києві.

Форма правління

Київська Русь булла ранньофеодальною монархією: київський князь зосереджував у своїх руках усю адміністративну, воєнну, судову владу і управляв державою за допомогою найближчого оточення - особистої дружини, удільних князів (управляли підлеглими їм князівствами), намісників (управляли невеликими містами).

Віче існувало як орган місцевого самоуправління.

Територіально-політичний устрій

Територіальне Київська Русь не була єдиною і монолітною державою. Вона складалася приблизно з 15 удільних князівств, які характеризувалися значною самостійністю у внутрішньому житті. В оцінках територіально-політичного устрою Давньоруської держави існують розбіжності, її називають і конфедерацією, і суперсоюзом, і співдруж­ністю князівств.

До адміністративної реформи Володимира Великого (близько 988 р.) влада в удільних князівствах належала місцевим племінним династіям, які протистояли київському князю в його прагненні об'єднати під своєю владою племінні князівства. Володимир же замінив племінних вождів своїми синами (а їх він мав 12 ), вірними боярами, зміцнивши тим самим владу київського князя.

Утвердження християнства

Християнізація Русі розпочалася ще за часів Аскольда. Але вчені-історики вважають, що знайомство слов'ян з християнською релігією відбулося ще в антську епоху. Багато зусиль для поширення християнства на Русі доклала велика княгиня Ольга,яка сама була християнкою. Та остаточно воно стало офіційного державною релігією після хрещення 988 р. Володимира, яке відбулося в Херсонесі.

Історичний розвиток Київської Русі

В історії Київської Русі можна виділити чотири якісно відмінних періоди.

Перший період

Охоплює князювання

Олега (882-912рр.)

Ігоря (912-945 рр.)

Ольги (945-964 рр.)

Святослава (964-972 рр.)

Це період швидкого територіального зростання Русі і поступової консолідації держави.

Князі об'єднали майже всі східнослов'янські племена, підпорядкували собі найважливішу торговельну артерію по Дніпру. Консолідації племен сприяла боротьба з кочовиками і Візантійською імперією. Відповідно східний і південний напрямки були головними в зовнішньополітичній діяльності київських князів.

За князювання Олега та Ігоря до складу держави увійшли поляни, сіверяни, древляни, кривичі, радимичі, уличі, ільменські словени, а також неслов'янські племена чудь і меря. Здійснюючи походи на схід - до Каспію та проти Візантії, князі зміцнювали кордони держави та забезпечували Русі ринки збуту.

Дружина Ігоря — Ольга, в зовнішній політиці віддавала перевагу дипломатії. Вона здійснила податкову реформу (це перша на Русі реформа), чітко визначивши розміри дані та місця її збору. Ольга першою із великих київських князів прийняла християнство.

Син Ігоря і Ольги – Святослав збільшив територію держави, поширивши владу на в'ятичів, що мешкали в межиріччі Волги і Оки. Князь здійснював надзвичайно активну зовнішню політику, приєднавши території Дунайської Болгарії та Північного Кавказу (пізніше ці території були втрачені). Святослав розгромив Хозарський каганат, але місце хозарів зайняли більш войовничі печеніги.

Другий період

Охоплює князювання

Володимира Великого (980-1015 рр.)

Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.)

Це період економічного та культурного розквіту Київської держави, досягнення нею вершини політичної могутності.

За князювання сина Святослава - Володи­мира - загалом завершилося формування території Київської Русі. Її площа стала найбільшою в Європі.

Князь проводить ряд реформ внутрішнього життя держави:

адміністративну: здійснює територіальний поділ держави, землі племінних місцевих князів розподілив між синами, посадниками та боярами, що зламало сепаратизм племінної верхівки;

військову: військова система злилась з системою феодального землеволодіння, ліквідовувались місцеві дружини, прикордонні землі роздані “мужам луччим” за військову службу, будуються укріплення проти кочовиків, створюється загально руська дружина;

законодавчу: запроваджено нове зведення законів усного звичаєвого права “Устав землений”;

релігійну: спочатку спроба модернізувати язичництво (культ верховного божества Перуна, богів Хорса, Даждьбога, Стрибога, Симаргла та богині Мокоші), далі ідолів скидають у річку, біля 988 р. князь хреститься сам, киян хрестять у Дніпрі (під сумнівом – легенда), починається побудова церков. Історики стверджують, що це вже було друге офіційне хрещення Русі, тоді як перше ще за князя Аскольда.

Надзвичайно важливим було запровадження Володимиром у 988 р. християнства, обумовлене такими причинами, як необхідність укріплення єдності Русі, князівської влади, підняття міжнародного авторитету держави, її зближення з високорозвиненою Візантією.

Після смерті Володимира між його синами спалахнула міжусобна боротьба, в якій переміг Ярослав, прозваний Мудрим.

Однією із найбільших заслуг Ярослава вважається запровадження на Русі першого збірника законів - «Руської правди»,

Завдяки підтримці Ярослава зростала церква, стрімко розвивалася культура. Він заснував Києво-Печерську Лавру, збудував багато церков, серед яких був і Софійський собор, зведений у Києві на честь перемоги над печенігами.

Ярослав Мудрий зміцнив стосунки Русі з європейськими державами, правителі яких вважали за честь мати шлюбні зв'язки з київською династією. Дружина Ярослава була шведською принцесою, троє його синів одружилися з європейськими принцесами, а три доньки вийшли заміж за французького, угорського і норвезького королів. Не дивно, що історики називають Ярослава тестем Європи.

Правління Ярослава Мудрого було апо­геєм могутності Русі.

Третій період

Період феодальних усобиць, які розгортаються після смерті Ярослава Мудрого. Найбільш відомі князі - Володимир Мономах ( 1113-1 125 рр.), Мстислав (1125-1132 рр.)

Це період поступовою політичного ослаблення Київської Русі. Вступивши в смугу феодальних усобиць, Русь фактично розпалася на окремі князівства.

Деякий час єдність руських земель підтримував тріумвірат старших синів Ярослава -- Ізяслава, Святослава і Всеволода. Брати спільно вирішували держанні справи (видавали закони, ходили в походи, переміщали молодших братів із одного уділу в інший). Прагнення Ізяслава, Святослава і Всеволода збільшити власні володіння за рахунок молодших Ярославовичів викликало їх незадоволення і породило усобиці в кін. XI ст. Після поразки 1068 р. на річці Альті у битві з половцями тріумвірат розпався, що призвело до посилення міжусобної боротьби, 3 метою її усунення і об'єднання сил проти половецької загрози. У 1097 р. в Любечі князі зібралися на свій перший з'їзд. Учасники з'їзду закріпили володіння уділами, що склалося на той час і проголосили принцип спадкового наслідування - «Хай кожен володіє отчиною своєю».

Проте, припинити усобиці ні цей, ні наступні з'їзди не змогли.

Онук Ярослава Мудрого - Володимир Мономах, зайнявши великокняжий престол, припинив усобиці і об'єднав ¾ території Русі, відродив її престиж. Володимир Мономах здійснив успішні походи проти половців, які зайняли місце печенігів, і зупинив їх натиск на Русь.

Син Володимира Мономаха – Мстислав - продовжував централістичну політику бать­ка, та після його смерті Русь вступає в смугу роздробленості.

2. Передумови та основні етапи національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648-1657 років.

Основними причинами Національно-визвольної війни в середині XVII ст. були:

Причини політичного характеру - напередодні національно-визвольної війни в Україні не було своєї держави. Після укладення Люблінської унії 1569 р. український народ позбавлявся незалежного державного розвитку. Українські землі проголошувались такими, що раніше належали Польщі, і тепер законно повертались до її складу. Відбувався процес денаціоналізації української еліти, яка ставала на платформу польської державної ідеї; інтереси політичного розвитку України суперечили інтересам Речі Посполитої.

Більша частина українських земель входила до складу Речі Посполитої, феодальне право якої відрізнялося особливою жорстокістю, а державні закони обмежувалися всевладдям магнатів і місцевої адміністрації. В українського народу фактично не було перспектив на повноцінний політичний розвиток за умови подальшого перебування у складі Речі Посполитої. Однією з причин війни стала невідповідність між набуттям козацтвом фактичного політичного лідерства в українському суспільстві та погіршенням його становища за «Ординацією 1638 p.», яку польський сейм ухвалив в січні 1639 р. Згідно з «Ординацією» реєстр зменшувався на 6 тис. і включав козаків, які не брали участь у повстаннях. При цьому ліквідувалося виборність козацької старшини, козацьке судочинство. Замість гетьмана призначався польський комісар. На посади полковників та осавулів призначалася представники польської або полонізованої шляхти. Селянам і міщанам заборонялося вступати до козаків. Козаки мали право оселятися тільки в прикордонних містах.

Причини національно-релігійного характеру - обмеження для українців у правах при обійманні урядових посад і роботі в органах самоврядування міст; нерівність у правовому та політичному становищі української православної шляхти, обмеження її інтересів з боку польських магнатів і шляхти; польські магнати й шляхта, католицьке духовенство презирливо ставилися до української мови та культури; після Берестейської церковної унії 1596 р. польська шляхта планомірно і цілеспрямовано запроваджувала серед українського населення католицизм, забороняла вживати українську мову в установах та навчальних закладах; стрімко зростав наступ католицизму й уніатства на права та свободи Української православної церкви: здійснювалася конфіскація її церковного майна і земель; впроваджувався обов'язковий податок для населення на утримання католицької й уніатської церков.

Причини соціального характеру - знищення природних багатств на українських землях (наприклад, спалення лісів заради виробництва і продажу на європейських ринках поташу); зростання панщини (5-6 днів на тиждень), натуральної та грошової ренти; збільшення податків і відпрацювань селян на користь держави; посилення особистої залежності селянина від польської шляхти та магнатів; розгул магнатсько-шляхєтської сваволі, посилення експлуатації з боку орендарів, які намагалися під час оренди землі отримати максимальний прибуток; більшість міст на території українських земель перебували в приватній власності, розвитку ремесла і торгівлі перешкоджав весь суспільно-політичний устрій Речі Посполитої з її анархією і сваволею, системою оренд і застав, постоями військ на утриманні міщан, митною системою; українці були позбавлені права працювати в цехах, а заняття ремеслом поза цехами суворо переслідувалося. Однією з важливіших передумов Національно-визвольної війни в соціально-економічній стало загострення суперечностей між двома протилежними типами господарювання: козацьким, який був фактично фермерським за своєю суттю, і фільварковим, що базувався на підневільній праці кріпаків-селян.

Причини психологічного характеру - відомо, що порушення базових людських інстинктів породжує «революційні зміни» у поведінці людей. Порушенням інстинктів українців напередодні національної революції стали: голод протягом 1647–1648 рр., втрата власності різними станами, постійні напади татар тощо.

У військово-козацькій сфері - скасування польським сеймом (1638 р.), так званою "Ординацією...", значної частини козацьких привілеїв, яке викликало гостре невдоволення як серед реєстрових, так і серед нереєстрових козаків. Вони чекали відповідного часу, щоб знову вступити в боротьбу за свої вольності.

Отже, на 1648 р. в Україні зав’язався складний вузол різних суперечностей, що, міцно переплівшись, сформували атмосферу масового невдоволення існуючим режимом польського панування. Вони стали основними причинами національно-визвольної війни українського народу. Характер війни визначався метою, в якій тісно переплелися національні, соціальні, релігійні аспекти, що в кінцевому підсумку і визначили її національно-визвольний характер. Про це свідчать зміст, цілі та основні напрямки боротьби. (До речі, поляки відмовлялись офіційно визнавати боротьбу українського народу як національно-визвольну, намагаючись звести її суть лише до “домової війни” – боротьби козацтва за свої соціальні права).

За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним, релігійним, антифеодальним. Рушійними силами Національно-визвольної війни стали козаки, селяни, міщани, православне духовенство, частина дрібної української шляхти.

Найважливішу роль у Національно-визвольній війні відігравало козацтво, яке винесло на своїх плечах основний тягар боротьби за незалежність. Саме воно створило кістяк армії, основу нової політичної еліти. Козацтво відіграло провідну роль у руйнуванні польських і становленні українських державних інституцій - центральних і місцевих органів влади, судових установ, армії, адміністративно-територіального устрою. Дуже активну участь у повстанні взяло селянство. Поголовно покозачившись у 1648 p., воно в наступні роки відчайдушно боролося за збереження «козацьких прав і вольностей». Активну участь у війні взяли також міщанство, частина дрібної шляхти і нижче православне духовенство.

Оскільки у війні активну і масову участь взяли представники більшості соціальних верств українського народу (за винятком магнатів), то це дає підстави визначити її як всенародну. Конкретизуючи рушійні сили національно-визвольної війни, слід зазначити:

  • найважливішу роль у війні відігравало козацтво, воно несло на своїх плечах основний тягар боротьби, становило кістяк армії, основу нової еліти;

  • активну участь у боротьбі взяло українське селянство, яке масово покозачилось, запровадивши “козацькі порядки”;

  • масового характеру набрала участь у війні міщанства;

  • національно-релігійні причини зумовили активність православного духівництва (правда, потрібно зауважити, що більшість вищого православного духівництва зайняла “прохолодну” позицію);

  • частина української шляхти, переважно збіднілої, теж взяла участь у війні.

Національно-визвольна війна мала такі загальні особливості:

1) в період найвищого піднесення охопила майже всю територію України (зауважимо, що попередні селянсько-козацькі повстання кінця XVI ст. –30-х рр. XVII ст. носили локальний характер);

2) за рушійними силами була всенародною (в попередніх повстаннях брала участь лише частина козаків і селян);

3) була наступальною і переможною (досить згадати три виграні битви 1648 р. – під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, внаслідок яких вперше польська армія зазнала нищівної поразки) як результат вмілого, ініціативного керівництва з боку Б. Хмельницького та його соратників (попередні повстання як відомо, закінчились поразкою, ініціатива була на стороні поляків, відчувався брак міцного керівництва, організації тощо);

4) українці вперше мали союзника (кримські татари), що забезпечило їм безпеку з півдня і дало високомобільну кінноту (правда, цей союзник воював не за ідею, а за гроші, що пояснює його ненадійність у ході війни);

5) війна мала яскраво виражений національно-визвольний характер (попередні повстання носили здебільшого соціальний характер, а національно-визвольні аспекти в них виявились порівняно слабо);

6) на визволених територіях було ліквідовано польське панування і, що особливо важливо, розпочалось творення українських державних інституцій (як відомо, попередні повстання закінчились поразкою і тому до творення власних структур справа не дійшла);

7) в ході війни було ліквідовано існуючу систему соціально-економічних відносин і розпочалось становлення нової моделі соціально-економічного ладу, яка характеризувалася:

  • відсутністю фільварково-панщинної системи господарства і кріпацтва;

  • відсутністю великого землеволодіння;

  • переходом у власність державного скарбу більшості земельного фонду вигнаних панів, королівщини і католицької церкви;

  • утвердженням козацької власності на землю та селянського землеволодіння тощо.

Щодо хронологічних меж національно-визвольної війни, то сучасна історична наука відкидає традиційне їх визначення як 1648–1654 рр., бо в 1654 р. війна не закінчилась, а лише змінились її умови, оскільки було укладено договір про військовий союз з Москвою. Тому хронологічні межі війни можна визначити як 1648–1657 рр., коли мова йде про війну під проводом Б. Хмельницького, який помер у 1657 р. Якщо говорити загалом про національно-визвольну війну українського народу, то частина дослідників (зокрема В. Смолій та В. Степанков) наголошує на тому, що і після смерті Б. Хмельницького вона продовжувалася, і кінцевою межею ставлять 1676 рік (гетьман П. Дорошенко складає булаву, остаточна ліквідація державних інституцій на Правобережній Україні тощо).

Цілями Національно-визвольної війни були:

  • усунення польського політичного, національно-релігійного та соціального панування на українських землях;

  • утворення та розбудова Української національної держави;

  • ліквідація кріпосництва;

  • завоювання селянами особистої свободи;

  • радикальні зміни станової ієрархії в суспільстві, прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини;

  • ліквідація середньої та великої феодальної власності на землю;

  • утвердження нового типу господарювання на основі дрібної (фермерського типу) козацької власності на землю;

  • визволення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства.


3. Розкрийте сутність термінів "індустріалізація" та "колективізація".

Індустріаліза́ція — історичний процес техніко-економічного переходу від аграрного до промислових способів суспільного виробництва, який проходить через машинну стадію виробництва товарів і послуг. Поняття Індустріалізації використовується для позначення історичної епохи європейської промислової революції, яка почалася в другій половині 18 ст. у Королівстві Великої Британії.

Колективізація сільського господарствапроцес об'єднання одноосібних селянських господарств у колективні, які мали різну юридичну формутовариство спільного обробітку землі, сільськогосподарська артіль, сільськогосподарська комуна, кібуц. В різних країнах колективізація неоднаково вплинула на життя селян.
скачати

© Усі права захищені
написати до нас