Ім'я файлу: культура шпоры (1).docx
Розширення: docx
Розмір: 238кб.
Дата: 31.01.2022
скачати
Пов'язані файли:
1.docx
Розширення: docx
Розмір: 238кб.
Дата: 31.01.2022
скачати
Пов'язані файли:
1.docx
1. Поняття «культура» та структура культури
Існує багато визначень культури. Одні під культурою розуміють цінності духовного життя, інші, звужуючи це поняття, відносять до культури лише ідеологію, яка покликана обслуговувати сферу виробництва. Деякі культурологи вважають, що на сьогодні існує понад 500 визначень культури. Це пояснюється багатогранністю феномена і широким вживанням терміна "культура" в конкретних дисциплінах. У галузі історичних, філософських, етнографічних, соціологічних, філологічних та інших досліджень зустрічаються різноманітні уявлення про культуру.
культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, створена внаслідок цілеспрямованої діяльності людства протягом його історії, а також взаємовідносини, що склалися в процесі споживання, відтворення цих цінностей та їх розподілу і обміну
Проблема структуризації культури в сучасній науці остаточно ще не
розв’язана
Культура ділиться на матеріальну і духовну. Причому теоретики зосереджують всю увагу на аналізі духовної культури, яка є значно багатша, багатоманітніша і є основною формою існування культури. Поділ не є сталий, існують різні точки зору. Одні вважають д.к. наслідки д. в-ва, інші зарахов. і д. в-во. Одні ототожнюють матеріальну культуру з матеріальним виробництвом, інші зі способом в-ва, вкладають сюди і частину науки (техн. знання).
Отже, структура культури є досить складним і багатогранним явищем. Всі складові її елементи взаємодіють між собою, утворюючи єдину систему культури.
2. Основні підходи до осмислення сутності культури.
Широкий спектр поглядів на сутність і зміст культури не стільки полегшує можливість дати цьому явищу уніфіковане визначення, скільки ускладнює це завдання.
По-перше, культура являє собою “другу природу”, створену людиною, тому вона не може виступати щодо людства як щось зовнішнє. Там, де є суспільство, що виникло й існує на ґрунті загальнокорисної діяльності, там є й культура. По-друге, культура виступає як система матеріальних і духовних, або ідеальних, цінностей. Цінність – це те, що має сенс для людини, тому культура – це світ, наповнений сенсом людського буття. По-третє, культура через осмислену діяльність людини визначає міру людського в самій людині та суспільстві.
Культура – це не просто одна із специфічних сфер життя суспільства. Вона являє собою людський спосіб буття, що визначає увесь спектр практичної і духовної діяльності людства, його ставлення до навколишнього світу і визначення свого місця і ролі в ньому. Зрозуміти сутність культури можна лише через призму продуктивної діяльності людини, суспільства, всього людства: створюючи матеріальні потреби свого існування, людина, спочатку й не усвідомлюючи цього, а потім цілком свідомо розкривала свій духовний світ, тобто здібності та вміння, знання і світогляд, соціальні почуття й національний характер тощо.
Кожна людина оволодіває тими культурними цінностями, які були створені її попередниками. Проте не завжди всі ці цінності доступні або цікаві для кожної конкретної людини. Скажімо, не кожен може побачити в оригіналі картину Леонардо да Вінчі “Джоконда”, яка знаходиться в Парижі у Луврі, або почути “живе” виконавче мистецтво видатних майстрів сучасності через недоступність придбання квитків на їхні виступи. Так само можна говорити про переваги одних культурних цінностей щодо інших.
Кожна людина робить свій внесок у культуру суспільства, оскільки результати її трудової діяльності мають культурне значення. Саме діяльний підхід до визначення культури як цілісного соціального явища дозволяє включити в сферу культури всі види людської діяльності: матеріальну і духовну.
3. Суб’єкт культури
Суб'єкт культури - це активний діяч, творець, перетворювач культурної реальності. Він знаходиться на перетині безлічі чинників - як зовнішніх, або об'єктивні, в тій чи іншій мірі його зумовлюють, так і внутрішніх, або суб'єктивних, завдяки яким він сам, у свою чергу, за допомогою активної діяльності вторгається в культуру і змінює її.
Серед науковців не виникає жодного сумніву щодо об’єкту культури, яким виступає природа (та, що дана нам космосом і Богом), та її суб’єкту – людини, яка внаслідок власної осмисленої діяльності, “обробляючи” навколишній світ, створює ціннісний світ культури, тобто “другу природу”. Розбіжності виникають при визначенні предмету культура, який розглядається під різним кутом зору представниками різних теорій та методик у дослідженні цього феномена.
Людина приходить у світ вже наділеним певними біологічними, фізіологічними і психологічними параметрами. Як будь-яка біологічна цілісність, покладена в контекст природної реальності, він підпорядковується тим або іншим законам природи. Однак людина визначається як людина не цими рисами, а тими характеристиками, які дозволяють йому стати активним реформатором навколишньої реальності. Або, кажучи іншими словами, людина стає людиною в той момент, коли в ньому проявляється суб'єкт культури, бо саме культура відрізняє людину від усіх феноменів реальної дійсності. Завдяки їй ми можемо окреслити межі людської унікальності - тільки в культурній площині людина проявляється як істота суверенна і автономне, принципово незвідне до інших форм природного світу. Суб'єкт культури присутня лише тоді, коли заявляє про себе Людина культурна, і навпаки. Те ж саме справедливо і щодо людських спільнот: якесь утворення індивідів лише тоді стає соціальною автономністю, коли починає виступати як колективного суб'єкта культури.
4. Культура і цивілізація
Цивілізація (від лат. civilis – громадянський, суспільний, державний) досить поширений термін, що часто використовується в побуті й науці. Зокрема в побуті він виступає синонімом культури (цивілізована особа – це особа культурна, освічена, ввічлива, вихована). Навпаки, в науці немає єдиної думки щодо визначення цього поняття
При всьому розмаїтті існуючих точок зору на цивілізацію, вчені були одностайні щодо таких її найважливіших характеристик: 1) створення писемності; 2) відокремлення ремесла від землеробства; 3) розшарування суспільства на класи; 4) поява міст; 5) виникнення монументальної архітектури; 6) формування держави. Наявність цих ознак практично всі визнають обов’язковими. Якщо навіть узяти до уваги перші чотири риси, то вони вже характеризують цивілізацію як соціокультурний та економічний комплекс.
Культура виступає насамперед духовним виміром цивілізації, її духом, основою та фундаментом людської історії. Під цивілізацією ж розуміється певний етап культурної еволюції людства, що являє собою якісну межу на еволюційному шляху. Нині одні вчені розцінюють зустріч культури із сучасною цивілізацією як кризу культури, навіть як її катастрофу, інші вбачають у цьому народження нової культури і відповідно нового етапу цивілізації.
срижень історичного розвитку людства, який духовно наповнює і збагачує кожну наступну епоху цієї історії, то цивілізація – це тіло культури, її матеріальна оболонка, яка має не природне, а соціальне походження.
Цивілізація перебуває в постійному розвитку. Її рівень залежить від розвитку техніки, наукового потенціалу, релігії, моралі, рівня добробуту населення, його самосвідомості, сталості духовних цінностей. Тому цивілізація може бути показником зрілості суспільства, або ж суспільство, яке здатне забезпечити людям нормальний розвиток та існування, і є цивілізацією. Таким чином, культура виступає як сукупність духовних можливостей суспільства, а цивілізація – як сукупність умов, необхідних для реалізації цих можливостей. Якщо культура визначає зміст і мету суспільного та особистісного буття, то цивілізація забезпечує форми та технічні засоби їх втілення.
5. Функції культури.
Культура як суспільне явище виконує певні функції.
Перетворювальна функція. Культура є знаряддям творчої діяльності людей з метою задоволення їхніх різноманітних потреб і потреб суспільства. Ця функція здійснюється людьми за допомогою різних засобів виробництва, наукових досліджень тощо.
Пізнавальна, або гносеологічна, функція. Культура, яка концентрує в собі кращий суспільний досвід багатьох поколінь людей, іманентно накопичує знання про світ, таким чином сприяючи його пізнанню і освоєнню.
Комунікативна функція. Культура це єдиний механізм передавання суспільного досвіду від одного покоління до другого, від епохи до епохи, від однієї держави до другої. Через це невипадково культуру вважають суспільною пам'яттю людства. Спадкоємність культурної традиції не повинна перериватися, бо це призводить до втрати суспільної пам'яті.
Регулятивна, або нормативна, функція. У сфері праці, побуту, між-особових відносин культура так чи інакше впливає на поведінку людей і регулює їх вчинки, дії і навіть вибір матеріальних і духовних цінностей. Регулятивна функція культури спирається на такі нормативні системи, як мораль і право.
Функція емоційного регулювання життєдіяльності людини. Вона знаходить свій вияв у виробленні і застосуванні різноманітних форм емоційного настрою і знімання психологічних напруг, які виникають у процесі розумової та фізичної праці, побутових відносин людей. Засобами емоційного регулювання є співи, танці, ігри, кіно, телебачення тощо.
Ціннісно-орієнтаційна функція. Культура як система цінностей формує в людини певні ціннісні потреби й орієнтації. За рівнем і якостями знань, а також за моральними якостями оцінюють рівень її культури. Моральний та інтелектуальний зміст, як правило, виступає критерієм відповідної оцінки.
Людинотворча, або гуманістична, функція. Це інтегруюча функція. Культура є способом і засобом саморозвитку індивіда, його матеріального і духовного світу. Вона є мірою "олюднення" самої людини, мірою людяності її ставлення до природи, суспільства, інших людей, до самої себе. Культура є тим виміром людського буття, який відповідає за розвиток людини як людини. Усе, що створене, будь-який предмет цивілізації зберігає в собі здібності і властивості людини, відображує її історичний досвід, потреби, цінності. Саме в процесі предметної діяльності, в історичному процесі соціального життя створюється тіло цивілізації і культури - світ людини, світ її сил, можливостей.
6. Сутність та структура духовної культури.
Духовна культура – сфера людської діяльності, що охоплює різні сторони духовного життя людини і суспільства. Духовна культура містить у собі форми суспільної свідомості і їхнє втілення в літературні, архітектурні й інші пам'ятники людської діяльності. Виступаючи якісним показником духовного життя суспільства, духовна культура по своїй суті структурі духовної сфери громадського життя, що як систему являє собою єдність таких компонентів, як духовна діяльність, духовні потреби, духовне споживання, соціальні інститути, духовні відносини і спілкування.
Духовна культура суспільства включає:
відтворення індивідуальної і суспільної свідомості;
народну художню культуру;
мистецтво як професійний вид художньої творчості;
естетичну культуру;
культуру наукового життя;
культуру утворення;
культуру виховання;
культуру волі совісті;
культуру морально-духовного життя;
інформаційну культуру.
Людина по-різному може реалізувати свій творчий початок, і повнота його творчого самовираження досягається через створення і використання різних культурних форм. Кожна з цих форм має свою "спеціалізовану" значеннєву і символічну систему. Спробую далі коротко охарактеризувати насправді загальні форми духовної культури, у кожній з яких по-своєму виражається суть людського буття
Отже, розвиток культури супроводжується виникненням і становленням самостійних систем цінностей. Спочатку вони включені в контекст культури, але потім розвиток приводить до все більш глибокої спеціалізації і, нарешті, до відносній їх самостійності.
7. Традиції та новації як чинники розвитку культури.
Традиції супроводжують людство протягом всієї його історії. Традиції - це особливості ставлення людини до світу (цінності, інтереси, переконання та моральні норми), що передаються від покоління до покоління.
Кожне покоління людей, одержуючи у своє розпорядження певну сукупність традиційних зразків, не просто сприймає і засвоює їх у готовому вигляді. Воно неодмінно здійснює їх власну інтерпретацію і вибір, наділяє конкретним змістом, ціннісно забарвлює. Одні елементи соціокультурного спадщини приймаються, в той же час інші відкидаються, визнаються шкідливими або помилковими. Тому традиції можуть бути як позитивними, так і негативними. Позитивний полюс визначається сукупністю того, що зі спадщини предків приймається, відтворюється, реалізується в життя наступних поколінь. В негативні традиції включаються ті об'єкти, процеси, дії, норми і цінності культурної спадщини, які визнаються непотрібними, вимагають викорінення.
Протилежністю традиції є інновації. Під інновацією в культурології розуміються механізми формування нових культурних моделей самого різного рівня, які створюють передумови для соціокультурних змін. Здатність суспільства до адаптації до мінливих умов, яка робить можливим ефективне дозвіл безпосередньо стоять перед суспільством і людиною конкретних проблем, виробляється в ході історичного розвитку. Дуже часто нові культурні форми, перш ніж стати загальноприйнятими, виробляються в тих видах культурної діяльності, в яких не реалізуються насущні потреби конкретної спільноти. Проте саме в них відображається здатність всієї культури взагалі і кожної окремої людини зокрема відображати дійсність, трансформувати свої вчинки згідно виникаючим змінам, вносити елемент новизни. Інновації безпосередньо залежать від індивіда, від його здібностей до творчої активності, а також від можливостей суспільства сприймати, інтегрувати і адаптувати результати такої активності.
Антитезою традиційним, або орієнтованим на традиції, культурам можна вважати культури, що активно підтримують інновації Культура Європи - Нового часу і сучасна - носить чітко виражений інноваційний характер. Європейське суспільство в цілому, так само як і окрема його представник, орієнтоване на оновлення, вироблення нових культурних форм. Причому цей процес все більш прискорюється. Традиції, традиційність часто свідомо ігноруються, що провокує втрату індивідуальної та колективної культурної ідентичності і створює реальну загрозу стабільності існування всього людського співтовариства.
8. Принципи типологізації культури.
Тип культури- Це подібність, спільність, те, що об'єднує культурні одиниці в одне безліч культур (а не одна культура) і відрізняє це безліч культур від усіх інших.
Принципи типологізації:
1. формаційний. Встановлює залежність типу культури від пануючого способу виробництва (первісно-общинного, рабовласницького, феодального, капіталістичного). Культура відповідає способу виробництва. Цей принцип поділяє історичний процес на безліч етапів розвитку культури, що змінюють один одного: первісний, рабовласницький, феодальний, буржуазний, індустріальний, постіндустріальний.
2. цивілізаційний. Цей принцип трактується в залежності від розуміння власне цивілізації. Багато дослідників говорять про негативний вплив на культуру цивілізаційних процесів, т. К. Цивілізація породжує чужі культурі явища: масовість, утилітарно-прагматичні установки,
технократію. Розділяє культурний процес на кілька періодів: біогенний, духовно-культурний, технотронний.
3. концептуальний. Цей принцип дає можливість осмислити культуру через призму панівного в суспільстві світогляду. Осмислюються світ, місце в ньому людини, значимість його діянь, взаємини з іншими людьми.
4. культурно-історичний. Цей принцип є найбільш поширеним. Акцентуються духовні домінанти історичних епох і періодів, в рамках яких виникають і функціонують конкретно-історичні типи культури.
5. релігійний. Цей принцип дозволяє класифікувати культуру в залежності від головного типу релігійного світогляду. Всі релігійні вірування від самих початкових до сучасних можна звести до двох різновидів: політеїзму і монотеїзму. Цей принцип дає можливість розділити культуру на язичницьку (давню) і культуру, в якій превалює одна зі світових релігій (християнство, буддизм, іслам).
6. етнонаціональний. Цей принцип дає аналіз культури за спільністю етнонаціональних характеристик. На території локального розселення певного етносу існує свій тип культури. Він, природно, тісно пов'язаний з менталітетом етносу. Така національна культура всередині себе характерна рисами спільності. при порівнянні з іншими в ній виділяються яскраві відмінності.
7. Демографічний. У цьому принципі міститься орієнтація па виявлення особливостей і спільнот ознак, що детермінують якість культурних орієнтації Тут особливе значення мають щільність, чисельність, склад, соціальна зайнятість населення.
8. Регіонально-територіальний. Історія підтверджує, що вигляд і доля тієї чи іншої культури знаходяться в прямій залежності від географічних і кліматичних умов середовища.
9. Національна культура в системі світової культури.
Світ культури, у якому існує людство, є складним і багатоманітним, тому світову культуру слід усвідомлювати як рівноправне співіснування культур усіх народів. Це співіснування побудоване на фундаменті взаємозбагачення різних національних культур, неприпустимості претензії на лідерство з боку окремої національної культури, визнанні загальнолюдської культури вищою за її різновиди через те, що вона їх об'єднує в єдине ціле та сприяє взаєморозумінню в наповненому суперечностями світі.
Проте в ситуації культурного розмаїття, історичного співіснування різних народів закономірно актуальним є питання щодо особливостей національних культур. Ознакою сучасності є визнання за кожною національною культурою права на відстоювання власної самобутності, самостійне існування й розвиток, а також визнання тенденції її зближення з іншими культурами.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 13