ЗМІСТ
| Вступ……………………………………………………………………………… | 3 |
| І. Сутність фіскальної політики держави. Поняття про державні витрати та податки…………………………………………………………………………… | 4 |
| ІІ. Види фіскальної політики……………………………………………………. | 9 |
| ІІІ. Фіскальна політика в Україні: проблеми та перспективи………………… | 13 |
| Висновки…………………………………………………………………………. | 16 |
| Список використаної літератури……………………………………………….. | 17 |
ВСТУП
Фіскальна політика являє собою сукупність заходів держави у сфері оподаткування та державних витрат. Реалізація цих заходів здійснюється шляхом впливу на стан господарської кон’юнктури, перерозподілу національного доходу, нагромадження необхідних ресурсів для фінансування соціальних програм. Основна мета фіскальної політики – це досягнення макроекономічної стабільності і нормального рівня безробіття. Це досягається розвитком виробництва за допомогою зменшення податків і збільшення державних інвестицій.
З одного боку ефективна фіскальна політика держави покликана визначити податковий тиск на платників податків, який буде оптимальним і при цьому забезпечити максимальну дохідність бюджетів усіх рівнів. З іншого ж боку – формування ефективної фіскальної політики має стати дієвим важелем зниження негативних проявів циклічних коливань та економічних криз. Саме тому виникає потреба у теоретичному обґрунтуванні концептуальних засад фіскальної політики для того, аби виокремити фактори, котрі впливають на фіскальну політику держави безпосередньо. Саме ці фактори, згодом, дозволяють своєчасно здійснювати оцінку ефективності фіскальної політики, як на сучасному етапі розвитку так і при прогнозуванні перспектив розвитку.
Фіскальні важелі впливу, котрі виступають конкретними інструментами проведення державної економічної політики, це, насамперед, - податки, державні витрати, трансферти. Держава здатна змінювати величину та спрямованість грошових потоків відповідно до поставлених цілей за допомогою вищеперерахованих фіскальних інструментів.
У процесі тривалої трансформації економіки України все гостріше постає проблема формування та реалізації ефективної фіскальної політики.
Сутність фіскальної політики держави. Поняття про державні витрати та податки
Серед складових сукупного попиту значне місце відведено витратам держави та податкам. Маніпулювання цими елементами дає можливість державі впливати як на сукупний попит, так і на сукупну пропозицію, а також регулювати макроекономічну рівновагу. Система заходів регулювання державою цих процесів з допомогою податків та різного роду державних витрат і називається фіскальною, або бюджетною, політикою, в рамках якої держава приймає рішення щодо своїх витрат та податків [8].
Фіскальну політику реалізує уряд як механізм суспільства загалом. Тому в певних межах урядові рішення щодо видатків та оподаткування можуть змінюватися, щоб впливати на рівноважний реальний ВВП в інтересах загального добробуту. За допомогою фіскальної політики уряд може змінювати структуру національної економіки, зменшити циклічне коливання, досягати повної зайнятості, сприяти економічному зростанню, впорядковувати державні фінанси, боротися з інфляцією.
Використання тих чи інших методів фіскальної політики залежить від стану економіки. Коли в разі економічного зростання спостерігається високий сукупний попит, а це загрожує вибухом інфляції, уряд підвищує ставки податків, водночас обмежуючи державні витрати. І навпаки, за умов спаду або кризи економіки ставки податків знижуються, а державні бюджетні видатки зростають.
Отже, основними функціями фіскальної політики є:
перерозподіл національного доходу;
вплив на стан господарської кон’юнктури;
нагромадження необхідних ресурсів для фінансування соціальних програм [7].
До державних витрат належать витрати держави на утримання своїх органів, а також на закупку товарів та послуг. Останні включають найрізноманітніші види закупівель: військової техніки, сільськогосподарської продукції, товарів та послуг для державного будівництва, утримання державних закладів тощо. Суттєве місце серед таких закупок посідає державне замовлення, особливо на військову та сільськогосподарську продукцію. За підрахунками західних економістів держава через систему закупок забезпечує в ряді розвинутих країн ринкової економіки реалізацію до 20% валового національного продукту. Як правило, державні закупки поділяють на закупки для власного споживання держави і для регулювання ринку. Останні державою використовуються для впливу на циклічний характер розвитку економіки: в періоди кризи та депресій держава зазвичай розширяє свої закупки, збільшуючи попит і стимулюючи розширення виробництва, а в періоди піднесення скорочує закупки, щоб запобігти перенапруженню економіки. У практиці розвинутої ринкової економіки таке регулювання отримало назву «стоп–вперед» (stop–go), тобто гальмувати при піднесенні і підштовхувати вгору при падінні.
Для цього регулювання найбільше підходять такі компоненти витратної частини, які можна оперативно скорочувати або збільшувати без негативного впливу на діяльність держави. До того ж це повинні бути такі видатки, що справляють найбільший мультиплікаційний вплив на зміну ВВП. До таких товарів насамперед належать воєнна продукція, а також машини, устаткування, будівельні матеріали.
У практиці економічно розвинутих країн макроекономічне регулювання через державні закупки найчастіше здійснюються через воєнні замовлення та будівельні контракти. В США, наприклад, із загального обсягу федеральних закупок 75% спрямовуються на потреби воєнного відомства. Останнім часом вважається, що найефективнішим методом бюджетного регулювання є вкладення держави у розвиток виробничої інфраструктури.
Регулюючу роль у періоди криз відіграє також організація за рахунок видатків державного бюджету громадських робіт. Це дозволяє залучити до їх здійснення безробітних і цим, з одного боку, зменшити витрати на виплату допомоги по безробіттю, а з іншого – збільшити споживання за рахунок одержаних за ці роботи доходи. Цей захід використовується і в Україні в умовах сучасної кризи. Стимулюючу роль відіграють і трансфертні платежі держави, такі як пенсії, допомога, стипендії. Вони сприяють збільшенню сукупного попиту і тим самим поліпшують економічну кон’юнктуру [8].
Основним джерелом доходів держави в цивілізованому суспільстві є податки. Податки за економічним змістом – фінансові відносини між державою та платником податків з метою створення загальнодержавного централізованого фонду грошових коштів, необхідних для виконання державою її функцій [3].
Функціями податків є:
Розподільна (перерозподіл вартості створеного ВНП між державою і юридичними та фізичними особами).
Фіскальна (централізація частини ВНП у бюджеті на загальносуспільні потреби).
Регулювальна (вплив податків на різні аспекти діяльності їхніх платників) [5].
Мета дії податкової системи – не тільки формування державного бюджету, але і ведення державної відтворювальної політики, що неможливо без створення сприятливих умов. Вона покликана не тільки виконувати фіскальні функції, але і регулювати інноваційно-інвестиційні процеси. Податкова система повинна бути засобом перерозподілу ресурсів суспільства на майбутні цілі виробництва. Підтримка через податкову систему передбачає не тільки відновлення і розширення матеріальної бази, але і створення та впровадження нових технологій і техніки, перехід на нові види товарів, поліпшення їхньої якості та зниження витрат виробництва. Для того, щоб економічний механізм України функціонував на основі принципів ефективності відтворення, податкова система повинна містити елементи підтримки заходів для підвищення якості та конкурентоздатності продукції, збільшення інвестицій у нову техніку і технології [4].
Можливість поповнення бюджету за рахунок оподаткування є достатньо очевидною. Але в реальному житті це може виявитись зовсім не так, оскільки можна зіткнутися з безліччю інших проблем. Кожен податок, у якій би формі його не стягували, зменшує зацікавленість у продуктивній діяльності. Цю тенденцію достатньо чітко дослідив Артур Лаффер і вона ввійшла в економічну науку під назвою «крива Лаффера» (рис. 1). Отже, намагаючись збільшити податкові надходження за рахунок підвищення податкових ставок або акцизів, швидко досягають такої межі, коли може зменшитись податкова база, отримувані доходи або обсяги реалізації. Наслідком такого зменшення стане скорочення власне податкових надходжень. Звідси випливає доволі парадоксальний висновок: лібералізація податкової системи може забезпечити збільшення податкових надходжень. Крива Лаффера є аргументом на користь лібералізації оподаткування. У найближчій перспективі перехід до меншої податкової ставки може означати зменшення надходжень до бюджету. Але з часом (крива Лаффера ілюструє довготривалу залежність) відбуватимуться певні зміни. Передусім збільшаться чисті доходи, а отже, зростуть і заощадження. Це сприятиме збільшенню інвестицій, зростанню виробництва, зайнятості, а отже, і збільшенню доходів, які є базою оподаткування [9].
Рис. 1. Крива Лаффера. Збільшення податкової ставки спочатку призводить до збільшення бюджетних доходів від податків, але після певного рівня призводить до падіння. T – дохід державного бюджету; t – податкова ставка; t* – податкова ставка, яка максимізує дохід для бюджету; ставки t1 і t3 дають однакові бюджетні надходження.
Основним завданням податкової політики в середньостроковій перспективі має стати стимулювання економічного зростання на інноваційно-інвестиційній основі. Для виконання цього завдання потрібно запровадити:
прискорену амортизацію для технологічного устаткування;
стимули для модернізації основних фондів, а саме звільнення від оподаткування частини прибутку, що спрямовується на реінвестування, та збільшення груп основних фондів із запровадженням диференційованої шкали норм амортизації;
інвестиційний податковий кредит на інвестиції у базові інновації.
Подальші стратегічні кроки щодо реформування податкової системи мають також полягати в переміщенні податкового навантаження з мобільних факторів виробництва на споживання природних ресурсів, насамперед за рахунок оподаткування тих товарів і послуг, споживання яких завдає найбільшої шкоди навколишньому природному середовищу [1].
Види фіскальної політики
Залежно від інструментів, які використовує держава у своїй фінансовій діяльності для реагування на зміни в економіці, фіскальну політики визначають, як дискреційну (держава визначає заходи адекватні для кожного випадку) або недискреційну (політику автоматичних стабілізаторів – держава послідовно дотримується напрацьованих норм і нормативів). При дискреційній політиці (дискреція – від латинського discrētus – окремий, віддалений, або абстрактний, – суб'єктивне розв'язання проблем) держава свідомо вживає заходів щодо зміни державних видатків (E), податків (T), трансфертів приватному сектору (F), обслуговування державного боргу (D), спрямовані на зростання обсягів виробництва, забезпечення повної зайнятості, внутрішньої та зовнішньої стабільності, підтримки помірних темпів інфляції та стабільності національної валюти. Формалізовано систему таких заходів можна подати у спрощеному вигляді, наступним рівнянням:
BD = E + F+ D – T (1),
де BD – дефіцит державного бюджету.
Якщо джерелами фінансування бюджетного дефіциту є монетарне (MF) і боргове фінансування (DF), то:
BD = MF + DF (2).
Тоді справедлива рівність:
E+F+D-T=MF+DF (3),
або E+F+D = MF+DF+T (4).
Рівність, що представлена формулою (3), відображає взаємозв’язок між монетарною та фіскальною політикою держави, а також дозволяє аналізувати зміну загальної фінансової політики держави на різних стадіях економічного циклу. Очевидно, що для економіки відкритого типу рівняння (4) необхідно скоригувати на величину чистого експорту (NE) (експорт мінус імпорт):
E+F+D+NE=T+MF+DF (5).
Таким чином рівняння (5) має надзвичайно важливе значення для розуміння природи фіскальної політики держави. Так, податки і монетарне фінансування відносяться до власних джерел фінансового забезпечення держави, тоді як боргове фінансування – зовнішні джерела акумулювання коштів для вирішення завдань соціально-економічного розвитку. То ж, якщо імпорт товарів та послуг переважає експорт, і відсутнє боргове фінансування, тоді обсяг податків скорочується відбувається імпортозаміщення не тільки товарів, а й внутрішніх фінансових джерел, зростає безробіття, очевидно, що за таких умов відбувається проїдання валового національного доходу, держава стає біднішою. І навпаки, коли зростає експорт і при відсутності боргового фінансування, держава отримує додаткові доходи від експорту, то й обсяг податків зростає, держава стає багатшою і може збільшувати видатки на соціально-економічний розвиток. Відповідно на різних стадіях економічного циклу застосовуються і різні підходи до державного регулювання економіки. Так, Дорнбуш Р. і Фішер С., опонуючи до кейнсіанських підходів фіскальної політики, пропонують розрізняти дискреційну стимулюючу (експансійну) та стримуючу (рестриктивну) фіскальну політику (Таблиця 1).
Таблиця 1
Інструменти реалізації фіскальної політики
Дискреційна стимулююча фіскальна політика застосовується під час кризи, що супроводжується зростанням дефіциту державного бюджету (BD) через зростання державних видатків (E) і трансфертів (F), при одночасному скороченні податків (T), що стимулює зростання сукупного попиту. Реалізація такої політики має на меті зниження негативних наслідків від фази спаду та депресії в економіці. При зростанні економіки, що супроводжується підвищенням інфляції, держава застосовує заходи дискреційної стримуючої фіскальної політики – стримує ділову активність (скорочує держані видатки (E) і трансферти (F), підвищує податки (T)), у результаті таких заходів досягається профіцит державного бюджету і у короткостроковій перспективі вдається скоротити інфляцію попиту. Заходи стимулюючої фіскальної політики не спроможні повністю стабілізувати рівень ВНД, проте можуть викликати зворотну реакцію, – дестабілізувати економіку, через невизначеність прогнозів щодо затягування кризи у часі. Так, досить часто адміністративно-організаційні заходи реалізуються невчасно, вони або випереджають, або запізнюються у часі, створюючи часові лаги.
Традиційно часові лаги прийнято поділяти на внутрішні та зовнішні. Внутрішні часові лаги – фактичне відставанням політичних рішень про скорочення податків чи зміну бюджетних видатків від безпосередньої реалізації таких рішень. Застосування дискреційної стимулюючої (експансивної) чи стримуючої (рестриктивної) фіскальної політики визначається пріоритетами та завданнями відповідного етапу реалізації стратегії соціально-економічного розвитку держави, як-то боротьба з інфляцією попиту, забезпечення високого рівня зайнятості, антикризове регулювання тощо. У сучасному світі, дискреційна стимулююча (експансивна) фіскальна політика більш типова для країн з низьким рівнем економічного розвитку. Зазвичай в таких країнах вдаються до стимулювання імпортозаміщення у поєднанні зі стримуванням інфляції. Тоді як у розвинених країнах, навпаки, вдаються до стримування перевиробництва або надмірного інвестування в окремих галузях економіки, застосовуючи заходи стримуючої (рестриктивної) фіскальної політики.
Що стосується недискреційної фіскальної політики, то така політика передбачає використання автоматичних стабілізаторів, які представляють собою інструменти впливу на зниження амплітуди циклічних коливань обсягу виробництва без використання заходів щодо зміни економічної політики уряду. Автоматичні стабілізатори можуть бути представлені – прогресивною шкалою оподаткування прибутку (доходів), допомогою по безробіттю, системою державних трансфертів тощо. У період підйому, дія автоматичних стабілізаторів проявляться в оподаткуванні за підвищеними ставками додатково отриманого доходу і скороченні соціальних виплат, такі заходи позначаться на відставанні темпу росту наявного доходу від темпу росту валового національного доходу, таким чином дотягатиметься стримування зростання споживчого попиту. В кризові періоди, автоматичні стабілізатори дозволяють стимулювати споживчий попит. Так, через систему державних трансфертів забезпечується зростання соціальної допомоги при одночасному зниженні податків, що дозволяє пом'якшити наслідки кризи та стримати падіння виробництва. Зокрема, скорочення інвестицій неодмінно позначиться на скороченні обсягів виробництва, а відповідно і доходів, проте застосування пониженої ставки оподаткування частково нівелюватиме загальний обсяг втрат. Перевагою застосування автоматичних стабілізаторів є нульовий часовий лаг. Разом з тим, необхідно зауважити, що система автоматичних стабілізаторів може зменшити амплітуду циклічних коливань, утім вона не спроможна забезпечити реального зростання національного доходу і зайнятості. Для цього необхідно запроваджувати систему додаткових урядових заходів. Однак, деякі контрзаходи можна також вживати автоматично. Для цього може застосовуватися чергування зміни розміру податків і видатків на соціальний захист, для цього застосовують систему індикаторів. Так, якщо значення індикативного показника зростає чи падає, автоматично починають діяти спеціально передбачені зміни у механізмі податків та державних витрат [6].
Фіскальна політика в Україні: проблеми та перспективи
Якщо говорити про механізм здійснення фіскальної політики в Україні, то її можна віднести до дискреційної. Головною проблемою фіскальної політики в Україні у 90-ті роки XX ст. було те, що вона здійснювалась під впливом стихійних інфляційних процесів і прагнення розв’язати проблем бюджетного дефіциту за рахунок необґрунтованої емісії паперових грошей та кредитної емісії. Як відомо, це безперспективний шлях. Податкова політика в Україні в минулі роки здійснювалась за відсутності цілісної концепції її проведення в умовах переходу економіки від суто адміністративних методів управління до ринкових форм господарювання. Більшість принципів, зафіксованих у Законі «Про систему оподаткування», прийнятому у 1991 році, залишилася нереалізованою. Відтак, податкова система набула однобічного, відверто фіскального (винятково в плані наповнення бюджету характеру і, врешті, перетворилась на гальмо у процесі виходу України 5 кризового стану.
Проявом економічної політики було те, що податки і обов’язкові платежі зростали у 1991-1994 рр. швидшими темпами, ніж ВВП у діючих цінах, їх питома вага у структурі ВВП зросла з 32,6% у 1990 р. до 37,5% у 1994 р. І хоча в 1995-1997 рр. податкові надходження зростали меншими темпами, ніж номінальний ВВП, за відсутності суттєвих змін в умовах оподаткування, це свідчило не так про полегшення податкового тиску, як про виснаження виробництва та зростаючі масштаби ухилення від сплати податку. І в сучасних умовах, перше п’ятиріччя XXI ст., в Україні продовжує існувати ціла низка проблем у податковій сфері, яка суттєво гальмує розвиток реального виробництва.
На жаль, монетарні заходи в Україні не були підкріплені відповідними кроками в податковій політиці, у сфері приватизації та структурній перебудові економіки. Наслідком відсутності структурних реформ та незмінних підходів у проведенні податкової політики, негнучкості бюджетних витрат стало значне посилення податкового тиску.
Розширення видатків бюджету як метод антикризової фіскальної політики (через стимулювання попиту) в умовах України непридатний, оскільки видатки і так надмірні. Тому набагато доцільніше розширювати сукупний попит шляхом зниження податків та одночасного скорочення державних витрат, аби уникнути надмірного дефіциту бюджету.
Але в умовах вітчизняної економіки з її значними структурними деформаціями проведення такої політики вимагає (щоб уникнути нового спалаху інфляції) також проведення структурних реформ і стимулювання виробництва, тобто розширення не тільки сукупного попиту, а й сукупної пропозиції. Це потребує вдосконалення податкової системи з дотриманням таких принципових умов:
незважаючи на переваги використання непрямих податків у перехідний період, у перспективі основу податкової системи повинні складати прямі податки, за яких об’єктом оподаткування є дохід юридичної і фізичної особи, земля, майно, капітал;
непрямі податки доцільно використовувати лише у формі акцизів (з метою обмеження споживання окремих видів товарів, невиправдано високих доходів виробника-монополіста, а також для оподаткування предметів розкоші) та невеликого (за ставкою 10-12%) податку на додану вартість;
обґрунтовано диференціювати ставки податків, враховуючи об’єктивні особливості й умови надходження доходів;
ліквідувати надмірну кількість податкових пільг,які сприяють перерозподілу доходів;
система податків повинна бути прогнозованою і сталою; обрахування податків – простим і зрозумілим; сума податків відносно доходів поміркованою, щоб забезпечити певні стимули для розвитку підприємства;
суворо дотримуватись системи розмежування податків, за бюджетами різних рівнів.
Головним завданням у реформуванні податкової політики повинна стати переорієнтація податкової системи із суто фіскальних цілей на стимулювання економічною зростання. Здійснити це можна насамперед шляхом послаблення податковою тягаря економіки частки податків у ВВП. Зниження ставок податків сприятиме пожвавленню підприємницької активності і в підсумку не зменшить, а навпаки, збільшить податкові надходження до бюджету. Стимулюючий вплив матиме й радикальне скорочення пільг: крім соціального ефекту (утвердження принципу справедливості в оподаткуванні) воно сприятиме розширенню бази оподаткування, зменшить можливості для ухилення від сплати податків. Як свідчить досвід багатьох країн, стабільність і помірність системи оподаткування дають кращий і триваліший стимулюючий ефект, ніж податкові пільги.
Безперечно, у певних випадках пільги відіграють позитивну роль, але необхідно знаходити компроміс між їх кількісно і необхідністю збереження «незруйнованого» податкового поля [2].
ВИСНОВКИ
Отже, фіскальна політика є видом економічної політики. Цій політиці властиві такі функції:
вплив на стан господарської кон’юнктури;
перерозподіл національного доходу;
нагромадження необхідних ресурсів для фінансування соціальних програм;
стимулювання економічного зростання;
підтримка високого рівня зайнятості тощо.
Вона містить досить простий інструмент впливу на економіку – видатки і податки. Змінюючи їх можна досягти вагомих змін у макроекономічних процесах.
Виділяють два види фіскальної політики: дискреційну і недискреційну. В межах дискреційної виділяють ще два підвиди фіскальної політики: стимулювальну та стримувальну. Уряд проводить стимулювальну фіскальну політику з метою зростання ВВП та зниження рівня безробіття, а стримувальна фіскальна політика передбачена для зниження рівня інфляції.
Особливістю фіскального регулювання економічного зростання в Україні стало спрямування його на досягнення результатів протягом короткострокових періодів. Недостатньою є спрямованість фіскальної політики на досягнення високої якості економічного зростання, перетворення внутрішнього споживчого попиту на дієвий фактор економічного зростання, державне фінансування розвитку інфраструктури. Для забезпечення довгострокового економічного зростання потрібна активна фінансова політика.
Таким чином, фіскальна політика с вагомим інструментом державного регулювання економіки і передбачає всеохоплююче планування, аналіз, оцінку і контроль.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Гейць В.М. Новий курс: реформи в Україні. 2010-2015. Національна доповідь / за заг. ред. В.М. Гейця [та ін.]. – К.: НВУ НБУВ, 2010.
Комарницький І.Ф. Економічна теорія: Навч. посіб. – Чернівці: «Буковина», 2006.
Мельник В.М. Фіскальна політика держави в умовах фінансової кризи // Фінанси України. – 2008. – № 11.
Мельник М.В. Податкове стимулювання науково-технічної та інноваційної діяльності / М.В. Мельник // Вісник Нац. ун-ту «Львівська політехніка». Серія «Проблеми економіки та управління». – 2008. – № 628.
Мельник П.В. Податкова політика України: стан, проблеми та перспективи: моногр. / Мельник П.В., Тарантул 3.С. – К.: Знання України, 2008.
Петленко Ю., Милованова Є. Теоретичні та методологічні аспекти фіскальної політики держави// [Електронний ресурс] Режим доступу: http://bulletin-econom.univ.kiev.ua/wp-content/uploads/2017/03/190-28-35.pdf
Соломенко С.М. Бюджет повної зайнятості та фіскальна політика// Фінанси України. – 2008. – № 4.
Чепінога В.Г. Економічна теорія: підручник. Міністерство освіти і науки України. Київ: Юрінком Інтер, 2011.
Швабій К.І. Оподаткування доходів населення: проблеми науки та практики: моногр. / Швабій К.І. – Ірпінь: НУ ДПС України, 2009.