І. Становлення нового ідеалу людини і суспільства в епоху Відродження

Ім'я файлу: Відродження і Реформація.docx
Розширення: docx
Розмір: 44кб.
Дата: 06.12.2020
скачати
Пов'язані файли:
ЗВІТ.doc
Грецька колонізація і виникнення античних поселень.docx

І. Становлення нового ідеалу людини і суспільства в епоху Відродження.

Характерні риси світогляду епохи Відродження

На зміну Середньовіччю в процесі історичного розвитку європейської цивілізації приходить епоха Відродження, або Ренесансу. Сам термін «відродження» свідчить про бажання людини повернути щось втрачене, віднайти в минулому відповіді на суттєві світоглядні питання.

Ідеалізація минулого — характерна особливість людської свідомості, чи не кожен з нас з ностальгією згадує дитинство або шкільні роки як щось безтурботне та приємне, навіть досконале. В епоху Відродження європейська людина немов би заново відкриває античність, тобто, за влучним висловом Карла Маркса, епоху дитинства європейської цивілізації, коли закладалися основи її світорозуміння та світобачення. «Античність була для італійських інтелігентів чимось речовинним і живим, вона сповнювала їх думки та бачення, вони відчували себе античними або навіть такими, що перевершили античність» — констатує Леонід Баткін.

Хронологічно епоха Відродження охоплює період XIV—XVI ст. Це не означає, що до того часу не було спроб відродити античність. Ервін Пановскі називає такі спроби «ренесансами до ренесансу», і як приклад наводить каролінгське відродження IX ст. і проторенесанс XII ст. Однак до XIV ст. важко знайти принципову відмінність поточної історичної епохи від минулої. Сам термін «Середньовіччя» (Medium Aevum) виник серед італійських гуманістів для подібної демаркації. Тобто Середньовіччя створювало своєрідну дистанцію в часі щодо античності, даючи змогу філософам епохи Відродження ідеалізувати останню та апелювати до архетипу «щасливого минулого», який присутній практично в усіх міфологічних системах. Тому можна стверджувати, що античність виконує роль світоглядного ідеалу для представників філософії епохи Відродження.

Прихід нової історичної епохи не міг бути випадковим, тим більше, що майже тисячолітнє існування Середньовіччя свідчить про його сталість. Та, починаючи з II тис. н. е., європейська цивілізація переживала події, які стали передумовами радикальних світоглядних змін і свідчили про «осінь Середньовіччя» (Й. Гей- зінга) та його подальший занепад. По-перше, це — великі наукові відкриття та винаходи (компас, книгодрукування, вогнепальна зброя, станки, доменні печі та ін.), які, крім пожвавлення економічних і грошових відносин, сприяли розширенню світу людини як у географічному, так і в екзистенціальному сенсі. Ці винаходи закладали підґрунтя сучасної техногенної цивілізації й тим самим об’єктивно руйнували теологічний контекст Середньовіччя. По- друге, слід вказати на остаточний розкол християнської церкви на католицьку та православну, який стався в 1054 р. і був яскравим свідченням організаційної кризи цього найважливішого соціального інституту епохи Середньовіччя. Послаблення ролі церкви спричинили поширення чисельних єретичних учень, які набували все більшої популярності серед народу, а також тенденція до поступового звільнення освіти від церковних впливів, пов’язана з появою перших університетів. По-третє, хрестові походи (сам факт початку яких теж свідчить про кризу середньовічної цивілізації-), які відкрили європейцям світ арабської культури та «повернули» як чисельні надбання античної культурної спадщини (зокрема, невідомі в той час в Європі праці Арістотеля), так і можливості їх неортодоксального, навіть нехристиянського тлумачення. Отже, ці та низка інших, менш важливих подій спричинили світоглядну кризу та започаткували нову історичну епоху розвитку європейської цивілізації, епоху Відродження.
Які ж принципові риси світогляду епохи Відродження дають нам змогу констатувати революційні зміни світорозуміння та сві- товідношення в цю історичну епоху? По-перше, середньовічний теоцентризм, або намагання підпорядкувати всі сфери життя церковному впливу згідно з максимами Святого Письма, поволі поступається місцем антропоцентризму. Тобто, символічним центром Усесвіту стає не Бог, а людина. На думку одного з найвизначніших філософів епохи, Миколи Кузанського, людина є «другим Богом», завдяки якому процес творення світу безперервно продовжується. Можна сказати, що тут здійснюється своєрідний синтез античних учень про людину як «мікрокосмос», «міру всіх речей» (Протагор) і християнської ідеї Бога-творця, який ієрархічно підпорядковує собі оточуючий світ, створивши його «з нічого» («ех nihil»). З останнім положенням пов’язаний бурхливий розвиток природничих наук, який розпочався в епоху Відродження й мав на меті підкорення природи та зовнішнього світу, їх прагматичне використання для задоволення потреб людини.

По-друге, переважно світський характер людського життя, який доволі легко ідентифікувався в епоху Відродження. Процес секуляризації, тобто звільнення суспільного життя від контролю церкви, призводить до того, що проблеми потойбічного існування, спасіння та безсмертя душі, які так турбували філософів Середньовіччя, відходять на другий план. Головним предметом філософських роздумів у цей час є питання сенсу земного життя, щастя, свободи та гідності людини. Тому ідеологією епохи Відродження стає гуманізм (від лат. humanitas — людська природа) — учення про людину як найвищу цінність, а отже, — головний предмет філософських роздумів. Епоха Відродження вперше відкривала «індивідуальність», тобто можливість автономного існування людини, її право відрізнятися від інших. Поняття індивідуальності заклало психологічне підґрунтя подальшого розвитку європейської цивілізації.

По-третє, естетичне ставлення до дійсності, культ мистецтва та краси. Не дивно, що найбільш універсальні мистецькі генії європейської цивілізації, Леонардо да Вінчі та Мікеландже- ло Буонаротті, жили й творили саме в цю історичну епоху.

О. Лосєв виокремив «примат самостійної краси» та «естетику бурхливого життєствердження» як головні світоглядні принципи епохи Відродження. Саме тому художня творчість і творчість загалом стають у цю епоху основними та найбільш цінними формами людської самореалізації.

Отже, епоха Відродження — це період європейської історії, що охоплював XIV—XVI cm. і характеризувався антропоцентризмом, тенденцією до секуляризації та домінування світських форм життя, гуманістичним світоглядом, культом мистецтва й творчості. Заново відкриваючи античність, філософи епохи Відродження водночас спиралися на цінності, моделі та практику, що склалися впродовж тисячолітньої історії епохи Середньовіччя. Індивідуалізм як визначальна психологічна якість, відкритий в епоху Відродження, а також раціональний інтерес до оточуючого світу, який спричинив бурхливий розвиток природничих наук, заклали світоглядні основи сучасної європейської цивілізації.

Новий образ людини у філософії гуманістів епохи Відродження.

Доба Відродження є однією з найнеординарніших епох людської філософії. Її відношення до світу, природи і людини стало новим світоглядним вибухом, в якому зародились вчення найвидатніших філософів та науковців світу: Леонардо да Вінчі, Петрарки, Данте, Коперника, Бруно, Макіавеллі. Геніїв цієї епохи відрізняють дві яскраві риси – всебічність поглядів та антропоцентричний характер мислення. В центрі уваги філософа Відродження - природа, Бог, світ, соціум і сама Людина. На відміну від домінуючих факторів попередніх епох (космосу і суспільства в Античності, Бога і Церкви в Середньовіччі), гуманізм Відродження плекає ідею чистої індивідуальності. «Оновлене самоусвідомлення людини і її громадянська позиція пронизані відчуттям гордості та самоствердження, усвідомлення власної сили та таланту стають характерними якостями людини».

Епоха Відродження для етики — це період утвердження нового ідеалу людини — особистості, яка усвідомлює свою соціальну та духовну незалежність, свободу волі і мислення. В цей час відбувається переорієнтація від богопізнання до пізнання природи і людини, від теоцентризму до антропоцентризму, визнання самоцінності людини, звеличення її гідності і творчих можливостей. Повернення людині її відчужених і пересаджених на небо сутнісних сил було одночасно рухом від переважання релігійних елементів у культурі до розквіту світських.

Ідеал людини Відродження – різноплановість. Математика, механіка, філософія, теологія, теорія живопису і анатомія – ось перелік занять представника кола гуманістів. Яскравим прикладом того, як Відродження сприймало Людину, є праця одного з найвідоміших представників італійських гуманістів Джованні Піко делла Мірандола «Промова про людську гідність». В ній філософ змальовує образ людини, яку Бог наділив свободою волі, яка сама спроможна вирішувати свою долю, визначати своє місце в світі. Людина Відродження – не лише частина природи, божественне творіння, вона є творцем, тому домінує над світом.

Сприйняття Людини як Творця, наділяє її з позиції мислителів епохи надзвичайною владою. Можливість творити – є визначальною рисою людської діяльності, тому саме в цей період формується специфічне відношення до митців як до сакральних особистостей, а мистецтво набирає небаченого до цього часу значення. Творча діяльність – найвища форма людської діяльності, оскільки вона дозволяє людині творити новий світ, відчувати і насолоджуватись його красою, якою в Відродженні захоплювались навіть релігійні діячі. Гуманізм епохи Відродження стверджує: Людина здатна не лише творити світ, вона є творцем самої себе.

Антропоцентризм – як домінуюча світоглядна позиція цього періоду, ставить перед людиною питання про цінність та суть свободи, якою вона наділена, реалізацію цієї свободи у творчості, дослідницькій діяльності індивіда. Свобода, дана людині, двозначна: вона возвеличує людину, і вона ж залишає її на одинці з самою собою.

Індивідуальність, поняття особистості, які в цей час розглядає філософія Відродження, тісно пов’язані з поняттям унікальності, своєрідності кожної окремої людини. Якщо індивідуальність можна тлумачити з позиції відмінності зовнішніх та внутрішніх якостей людини, то поняття особистості ближче до морально-етичних якостей: здатності людини усвідомлювати різницю між добром і злом, нести відповідальність за свої вчинки. Гуманізм Відродження ближче до сприйняття людини через призму естетичного підходу. Образ людини – як найдовершенішого творіння, викликає почуття насолоди, милування, бажання відтворити цей образ у вічності.

Таким чином, гуманізм філософії Відродження робить спробу розкрити та проаналізувати образ універсальної Людини - Титана, Творця – символу цієї епохи через призму мистецтва, науки, релігії та соціальних вчень.

Вчення Макіавеллі про державу і політику.

Італієць епохи Відродження Нікколо Макіавеллі (1469-1527) запропонував абсолютно нове розуміння держави і його співвідношення з моральними і релігійними цінностями.

Макіавеллі протягом 14 років був секретарем Ради десяти - представницького органу Флорентійської республіки, був послом при різних європейських дворах, знав політику не з чуток, мав багатий практичний досвід.

Після відновлення у Флоренції панування Медічі республіканське правління було замінено тиранією, Макіавеллі усунули з посади, звинуватили в змові проти правителів і ув'язнили. Пізніше він був засланий в сімейний маєток, де останній період свого життя займався літературною діяльністю. Його перу належать ряд історичних творів і творів на політичні теми - "Міркування про першу декаду Тита Лівія", "Про військовому мистецтві", "Історія Флоренції" та ін. Однак найбільший слід у розвитку світової політичної думки залишив трактат "Государ".Саме по цій книзі судили про автора. Вважається, що ця робота поклала початок правової ідеології Нового часу. "Государ" був визнаний кодексом тиранії. Доктрину, засновану на зловісних принципах - "мета виправдовує засоби" і "переможців не судять", назвали макіавеллізмом.

Щоб зрозуміти сенс політичної теорії Макіавеллі і ступінь її новаторства, необхідно згадати основні положення середньовічної концепції держави, які одержали класичну інтерпретацію в роботах Августина Блаженного і Фоми Аквінського. Ядром цієї концепції виступає положення, згідно з яким існування і розвиток держави зумовлено Богом і направляється його волею. Середньовічне бачення держави передбачало його безумовне поглинання церквою. Це був теократичний ідеал - ідеал повного з'єднання католицької церкви і спадкової монархії, освяченої церквою.

Політичне вчення Маківеллі на відміну від класичних середньовічних концепцій була вільна від теологічних уявлень про державу і політику. Він практично виключає релігійну точку зору з арсеналу своїх пояснювальних засобів. Для нього все держави і всі елементи суспільного життя людей підпорядковані виключно земним законам.

Поряд з цим, Макіавеллі визнавав релігію важливим засобом політики, здатним впливати на уми і звичаї людей. Саме тому всі засновники держав і мудрі законодавці посилалися на волю богів. "Хто добре вивчить римську історію, побачить, наскільки релігія допомагала командувати військами, надихати плебс, стримувати людей добродійних і посрамлять порочних ... Справді, ні в одного народу не було ніколи засновника надзвичайних законів, що не вдавався б до Бога, бо в іншому випадку закони їх не були б прийняті, бо багато є благ, пізнаних людиною розсудливим, які самі по собі не настільки очевидні, щоб і всі інші люди могли відразу ж оцінити їхні переваги. Ось чому мудреці, бажаючи усунути подібну труднос ть, вдаються до богів. Так надходив Солон, і так само чинили багато інших законодавці, що переслідували ті ж самі цілі, що були у Лікурга і у Солона ". Релігія, що здійснює духовні функції поряд з вихованням і освітою, є засобом досягнення величі держави. По суті, це ідея державної релігії, які служать цілям і інтересам суспільства і виступає знаряддям влади в руках правителя. З цієї точки зору, релігія повинна підкорятися державі і бути слухняним інструментом для зміцнення останнього.

Макіавеллі відділяв політику від моралі. У політиці єдиним критерієм оцінки дій правителя є зміцнення влади, розширення меж держави. Для досягнення цієї мети правитель повинен використовувати всі засоби, в тому числі й аморальні. У книгах Макіавеллі часто зустрічається вихваляння побожності, великодушності, милосердя та інших чеснот правителів, "але за умови, що від них буде користь батьківщині; якщо ж вони виявляються не підмогою, а перешкодою на її шляху, він їх відкидає".

Поле діяльності політики або мистецтва управління державою не мир етики, що розвивається по заколи моралі, а реальний світ, що існує в конкретних умовах місця і часу. Управляти державою - означає розуміти сили, які рухають світом, і регулювати їх. Державний діяч - це людина, яка вміє вимірювати ці сили, оперувати ними і підкоряти своїм цілям.

Значна частина міркувань Макіавеллі в "Государ" присвячена постаті ідеального правителя: цілеспрямованого, холоднокровно-розважливого, жорстокого, з непохитною волею, наділеного хитрістю і підступністю. Автор дає конкретні і докладні рекомендації, як необхідно ефективно діяти государю для досягнення цілей управління.

Влада государя повинна грунтуватися на почутті страху підданих, але при цьому він не повинен викликати у них ненависть: "Государ повинен вселяти страх таким чином, щоб, якщо не придбати любові, то хоча б уникнути ненависті, бо цілком можливо вселяти страх без ненависті".

Основою міцності держави є безпека особистості і непорушність власності. Макіавеллі невпинно повторював, що найнебезпечніше для правителя - зазіхати на майно підданих, так як це неминуче породжує ненависть. "Щоб уникнути ненависті, государю необхідно утримуватися від посягань на майно громадян і підданих і на їх жінок. Навіть коли государ вважає за потрібне позбавити кого-небудь життя, він може зробити це, коли мала місце підходяще обгрунтування і очевидна причина, але він повинен остерігатися зазіхати на чуже добро, бо люди швидше простять смерть батька, ніж втрату майна".

Макіавеллі радить государеві всі образи і жорстокості наносити одним разом, а добрі справи намагатися робити поступово і потроху, щоб вони перекрили в пам'яті і свідомості людей заподіяне зло. "Той, хто опановує державу, повинен передбачити всі образи, щоб покінчити з ними разом, а не відновлювати день в день, тоді люди потроху заспокояться, і государ зможе, роблячи їм добро, поступово завоювати їхню прихильність. Хто вчинить інакше, з остраху або з лихого наміру, той ніколи вже не вкладе меч у піхви і ніколи не зможе спертися на своїх підданих, які не знають спокою від нових і безперестанних образ. Так що образи потрібно наносити разом: чим менше їх розсмакують, тим менше від них шкоди; благодіяння ж корисно робити мало-п Омаль, щоб їх розсмакували якнайкраще ".

Государю краще бути скупим, ніж щедрим, оскільки "коли люди побачать, що завдяки ощадливості він задовольняється своїми доходами і веде військові кампанії, не обтяжуючи народ додатковими податками, за ним утвердиться слава щедрого правителя. І він дійсно виявиться щедрим по відношенню до всіх тих, у кого нічого не забрав, а таких більшість, і скупим по відношенню до всіх тих, кого міг би збагатити, а таких одиниці ".

"Розумний правитель не повинен залишатися вірним своїй обіцянці, якщо це шкодить його інтересам і якщо відпали причини, що спонукали його дати обіцянку. Таку пораду був би негідним, якби люди чесно тримали слово, але люди, будучи погані, слова не тримають, тому й ти повинен надходити з ними так само", - рекомендував Макіавеллі государю.

"З усіх звірів нехай государ уподібниться двом: леву і лисиці. Лев боїться капканів, а лисиця - вовків, отже, треба бути подібним лисиці, щоб вміти обійти капкани, і леву, щоб відлякати вовків. Той, хто завжди подібний до лева, може не помітити капкана ... завжди у виграші опинявся той, хто мав лисячу натуру. Однак натуру цю треба ще вміти прикрити, треба бути неабияким обманщиком і лицеміром, люди ж так простодушні і так поглинені найближчими потребами, що обманює завжди знайде того, хто дасть себе обдурити ".
Підводячи підсумок і узагальнюючи всі свої рекомендації, Макіавеллі пропонував государю постаратися всіма своїми вчинками створити собі славу великої людини, наділеного видатним розумом і володіє всіма моральними чеснотами, при цьому дотримуватися останні не обов'язково. "Осмілюсь додати, що володіти цими чеснотами і неухильно їх дотримуватися шкідливо, тоді як виглядати володіє ними - корисно, - уточнює Макіавеллі. - Інакше кажучи, треба бути в очах людей жалісливим, вірним слову, милостивим, щирим, благочестивим - і бути таким в насправді, але внутрішньо треба зберігати готовність виявити і протилежні якості, якщо це виявиться необхідно. Слід розуміти, що керівник держави, особливо новий, не може виконувати все те, за що людей шанують хорошими, так як заради збереження государст а він часто буває змушений йти проти свого слова, проти милосердя, доброти і благочестя. Тому в душі він завжди повинен бути готовий до того, щоб змінити напрям, якщо події розвиватимуться за інший оборот або в іншу сторону задме вітер фортуни, тобто, як було сказано, по можливості не віддалятися від добра, але при потребі не цуратися і зла ".

Новаторством і безсумнівним гідністю вчення Макіавеллі є твердження вільної волі людини, здатної визначати свою долю. На відміну від античної і середньовічної традиції, яка передбачає, що світом цілком правлять Бог і доля, Макіавеллі стверджував, що немає в світі більшої сили, ніж "доблесна" і активна особистість, яка здатна підкорити собі фортуну і впливати на своє життя. Доля являє своє всесилля тільки там, де їй не створюють перешкод, "і спрямовує свій натиск туди, де не зустрічає зведених проти неї загороджень".

Макіавеллі відтворює античну теорію договірного походження держави і ідею кругообігу форм правління, що містяться в працях Полібія і Цицерона. Слідом за ними Макіавеллі вважав найбільш стійкою формою правління змішану республіку, яка є результатом узгодження інтересів борються соціальних груп - представників аристократії і демократії. Така форма правління, заснована на рівному гідність всіх громадян, була реалізована в ранній період існування Римської держави. Саме ця форма правління близька до ідеалу і є зразком для всіх народів і всіх історичних епох. Однак в сучасних Макіавеллі умовах така держава, вважав мислитель, створити неможливо, оскільки люди знаходяться в стані морального занепаду, в них немає тієї доблесті, яка була властива стародавнім римлянам. Тому єдиною дієвою формою правління більшості сучасних держав він вважав монархію.

На користь того, що Макіавеллі не розглядав монархію з жорстоким правителем на чолі, змальованих ним в "Государ", в якості остаточної і найкращої форми правління, свідчить фрагмент з його трактату "Міркування про першу декаду Тита Лівія", в якому він наводить аргументи на користь народовладдя. "Я приходжу до висновку, що суперечить загальній думці, полагающему, ніби народ, коли він перебуває при владі, непостійний, мінливий і невдячний. Я стверджую, що народ грішить названими вадами нітрохи не більше, ніж будь-який государ ... Бо пануючий і упорядкований народ буде настільки ж, а то й більше, постійний, розсудливий і щедрий, що і государ, притому государ, шанований мудрим. З іншого боку, государ, який скинув вуздечку закону, виявиться невдячна, мінливий і нерозважливих всякого народу. Різниця в їх діях породжується без різниці їх природ - бо природа у всіх однакова ... але більшим чи меншим повагою законів, в рамках якого вони живуть ... Якщо ми зіставимо всі заворушення, вироблені народом, з усіма заворушеннями, учинені государями, і все славні діяння народу зі всіма славними діяннями государів, то побачимо, що народ багато перевершує государів і в чесноти, і в славі ". Таким чином, для Макіавеллі монархія з сильним і жорстким государем на чолі - це необхідний засіб для того, щоб народ зробити досконалим і досить зрілим для встановлення в кінцевому підсумку найкращою форми правління - республіки. Твори Макіавеллі справили величезний вплив на подальший розвиток політико-правової ідеології. У них сформульовані і обгрунтовані головні програмні вимоги буржуазії: непорушність приватної власності, безпеку особи і майна, республіка як найкращий засіб забезпечення "благ свободи", засудження феодального дворянства, підпорядкування релігії політиці і ряд інших.

ІІ. Трансформація релігійної свідомості в період Реформації.

Історичні передумови Реформації.

Реформація (від лат. reformatio — перетворення, виправлення) — католицький церковно-релігійний, духовно-суспільний та політичний рух оновлення в країнах Західної та Центральної Європи у XVI столітті, спрямований на повернення добіблійних першоджерел християнства, який набув форми релігійної боротьби проти католицької церкви і папської влади.

У широкому сенсі слова реформація — це відновлення, перетворення або перебудова, поновлення або повернення колишнього але поліпшеного стану (інституції, суспільства, держави).

Реформацію пов’язують з іменами Мартіна Лютера, Жана Кальвіна та Ульріха Цвінглі — і називають протестантською, лютеранською або євангелічною.

Передумовою до Реформації була криза папства у XІV-XV ст. — західна схизма. Рух із церковного поступово переростав у суспільний через невтілені надії на церковну реформу після рішень Константського собору 1414-1418 років (папа Мартин V) і особливо Базельсько-Флорентійського собору 1431-1449 років (папа Євгеній IV), а також віденського конкордату 1448 року щодо Німеччини між римсько-німецьким кайзеромФрідріхом ІІІ і папою Миколаєм V.

Безпосереднім початком Реформації вважають розповсюдження Лютером персональних листів-звернень, в яких він доводив, що спасіння та Божа милість досягаються завдяки вірі, а не сповіді в гріхах. Загальним суспільним поштовхом стала публікація латинською 25 жовтня 1517 року в місті Віттенберзі заклику до теологічної дискусії у вигляді 95 тез, в яких йшлося про гріх та кару, і особливо критикувалась торгівля індульгенціями.

Ініційований Мартіном Лютером церковно-релігійний рух спричинив розрив єдності західноєвропейської церкви — появу національних церковних спільнот та виникнення нової теології протестантизму.

Причини

Протягом усього Середньовіччя церква відігравала визначальну роль у житті суспільства, ідеально вписуючись в панівний на Заході феодальний лад. Церковна ієрархія була повним віддзеркаленням світської ієрархії, подібно до того, як у світському феодальному суспільстві вибудовувались різні категорії сеньйорів і васалів — від короля (верховного сеньйора) до лицаря, так і члени кліру сходили вниз за феодальними ступенями від Папи(верховного первосвященика) до парафіяльного кюре.

Як великий феодал, церква в різних державах Європи володіла до 1/3 обсягу всієї оброблюваної землі, на якій використовувала працю кріпаків, застосовуючи ті ж методи й прийоми, що й світські феодали. Узурпувавши таким чином готові форми феодального суспільства, отримуючи від них незліченні плоди, як організація, церква одночасно формувала ідеологію феодального суспільства, маючи завданням обґрунтування закономірності, справедливості та богоугодності цього суспільства. Монархи Європи, у свою чергу, йшли на будь-які витрати, щоб отримати від кліриків вищу санкцію на своє панування.

Феодальна католицька церква, що була ідейною санкцією середньовічного суспільства, могла існувати й процвітати доти, доки панувала її матеріальна основа — феодальний лад. Але вже в XIV-XV століттях, спочатку в Середній Італії і Фландрії, а з кінця XV століття — і по всій Європі, почав формуватися новий соціальний клас, що поступово захопив у свої руки економіку, а потім почав прагнути до політичної гегемонії, — буржуазія. Новому класу, що претендував на панування, потрібна була нова ідеологія. Власне, вона не була такою вже й новою: буржуазія не збиралася відмовлятися від християнства, але їй було потрібне зовсім не те християнство, яке обслуговувало старий світ; нова релігія повинна була відрізнятися від католицизму перш за все простотою та дешевизною: меркантильній буржуазії гроші були потрібні не для того, щоб кидати їх на вітер, будуючи величні собори і проводячи пишні церковні служби, а для того, щоб, вкладаючи їх у виробництво, створювати й примножувати свої підприємства.

Відповідно до цього ставала не тільки непотрібною, а й просто шкідливою, вся дорога організація церкви з її Папою, кардиналами, єпископами, монастирями й церковним землеволодінням. У тих державах, де склалася сильна королівська влада, що йшла назустріч національній буржуазії (наприклад, в Англії чи Франції), католицька церква особливими декретами була обмежена у своїх претензіях і цим на деякий час врятована від загибелі. У Німеччині, наприклад, де центральна влада була примарною, і Римська курія отримала можливість господарювати, як у своїй вотчині, католицька церква з її нескінченними поборами і здирництвом викликала загальну ненависть, а непристойна поведінка первосвящеників багаторазово цю ненависть посилювала, адже їхні настанови для простих людей, пов’язані з невибагливістю та утриманням від розкоші, йшли в розріз з їхнім власним життям. Не останню роль відіграла також торгівля індульгенціями, безсоромний продаж яких викликав обурення щирих вірян.

Крім економічного і національного гніту передумовою Реформації послужили гуманізм і змінене інтелектуальне середовище Європи. Критичний дух епохи Відродження дозволив по-новому поглянути на всі явища культури, в тому числі й на релігію. Акцент Відродження на індивідуальність і особисту відповідальність допоміг критично переглянути церковну структуру, а мода на давні рукописи та першоджерела звернула увагу людей на суперечності між першохристиянством і сучасною церквою. Люди з пробудженим розумом і мирським світоглядом ставали критично налаштованими до тодішнього релігійного життя в особі католицької церкви.

Попередники

Економічний тиск, помножений на утиски національних інтересів, викликав ще в XIV столітті протест проти авіньйонських пап в Англії.

Виразником невдоволення мас тоді став Джон Вікліф, професор Оксфордського університету, що проголосив необхідність знищення всієї папської системи і секуляризації монастирсько-церковної землі. Вікліф з огидою ставився до «полону» та розколу і після 1379 року почав виступати проти догматизму римської церкви з революційними ідеями.

У 1379 році він зазіхнув на авторитет Папи Римського, висловивши у своїх творах ідею про те, що Христос, а не Папа Римський, є главою церкви. Він стверджував, що Біблія, а не церква, є єдиним авторитетом вірянина, і що церкву треба будувати за образом Нового Завіту.

Щоб підкріпити свої погляди, Вікліф зробив Біблію доступною людям їхньою рідною мовою. До 1382 року він завершив перший повний переклад Нового Заповіту англійською мовою. Миколай Герфордський завершив переклад більшої частини Старого Заповіту англійською мовою в 1384 році. Таким чином, вперше англійці мали повний текст Біблії своєю рідною мовою.

Вікліф пішов ще далі і в 1382 році виступив проти догмату про передіснування, хоча римська церква вважала, що сутність елементів змінюється при незмінній зовнішній формі. Вікліф стверджував, що речовина елементів залишається незмінною, що Христос є духовно присутнім під час цього таїнства і його можна відчути вірою. Прийняти погляд Вікліфа означало визнати, що священик не може впливати на спасіння людини шляхом заборони їй приймати тіло і кров Христа під час євхаристії.

Хоча погляди Вікліфа були засуджені в Лондоні й у Римі, його вчення про рівність у церкві було застосоване до економічного життя селянами і сприяло селянському повстанню 1381 року. Студенти з Чехії, що навчалися в Англії, перейняли його вчення й привезли до себе на батьківщину, де воно стало підґрунтям для ідей Яна Гуса.

Чехія тоді переживала засилля німецького духовенства, яке прагнуло придбати ділянки на Куттенберзьких копальнях. Ян Гус, пастор Віфлеємської каплиці, що навчався в Празькому університеті і близько 1409 року став його ректором, читав твори Вікліфа і засвоїв його ідеї. Проповіді Гуса припали на час підйому чеської національної свідомості, виступів проти влади Священної Римської імперії в Чехії.

Гус пропонував реформу церкви в Чехії, подібну до тієї, яку проголошував Вікліф. Прагнучи спинити народне невдоволення, імператор Сигізмунд I і Папа Римський Мартін V ініціювали церковний собор у Констанці, на якому Ян Гус і його сподвижник Ієронім Празький були проголошені єретиками і спалені на багатті. Єретиком проголосили й Джона Вікліфа.

Характерні риси ідеології Реформації.

Як ми вже говорили, реформатори не вважали, що вони створюють якесь нове вчення. Вони прагнули лише відтворити минуле - відродити християнство в його первісної чистоті. Але об'єктивно це прагнення привело до створення принципово нової, буржуазної форми релігійної ідеології.

Щоб зрозуміти, як це сталося, ми повинні перш за все постаратися усвідомити, які були внутрішні стимули реформаторів, якими мотивами вони керувалися. Реформатори були людьми свого часу, глибоко і цілком «середньовічно» віруючими. Всі ті болісні психологічні процеси, які в наш час були б охарактеризовані як «пошук сенсу життя» або більш науково - «прагнення до інтеграції особистості», усвідомлювалися реформаторами як боротьба за «порятунок душі». Навчання реформаторів носили глибоко особистісний характер: протиріччя церковного вчення були пережиті ними, «пропущені через себе» в процесі пошуків власного «порятунку». Найбільш страшними (а може бути, просто найбільш відомими) були муки молодого монаха Лютера, який був буквально роздавлений відчуттям власної гріховності та незрозумілості того, що потрібно робити для порятунку. Всі суперечності церковної доктрини стали його внутрішніми протиріччями. Криза цей їм було дозволено прямим зверненням до євангельського міфу - міфу про бога, який, знехтувавши, якщо так можна висловитися, все людські норми, став людиною, був розіп'ятий на хресті і тим врятував людей, і про людину, яка настільки безсилий, що для його порятунку потрібна смерть бога на хресті, і одночасно настільки любимо богом, що той заради нього сам стає людиною і вмирає на хресті. Євангельський міф був усвідомлений Лютером не як щось абстрактне, що відноситься до людини взагалі, а як відноситься безпосередньо до нього, Лютеру. Після болісного переживання протиріч церковної доктрини усвідомлення парадоксу євангельського міфу принесло йому почуття звільнення. Бог помер за нього, Лютера, він врятований, і тепер йому не страшні ні його особисті гріховність, слабкість і недосконалість, ні диявол. Йому вже не треба боятися всіх небезпек, пов'язаних з формалізованої католицької етикою: що він порушив ненароком якусь чернече правило, забув чи не усвідомив який-небудь гріх і тому не покаявся в ньому і не отримав відпущення і т. Д. І тепер йому ніхто не «укажчик». Авторитет людей - церковного начальства, папа - не має сили над тим, хто знає, що він «врятований», що за нього помер бог. Одне з найважливіших творів Лютера так і називається - «Про свободу християнина». Це була особиста духовна революція. Переживши всі суперечності середньовічної католицької доктрини, людина спочатку всередині себе, духовно, скидає владу католицької церкви. Спочатку - тільки Лютер, тільки духовно і тільки церкви. Як сказав К. Маркс, «революція почалася в мозку ченця».

Моральний обов'язок, місія людей, які усвідомили цю «свободу християнина», - нести її іншим. І починається титанічна боротьба, яка спочатку виглядає мало не як боротьба одного Лютера з усім світом, але яка, оскільки насіння вчення реформаторів падають на прекрасно підготовлений грунт, стає боротьбою партій і держав в масштабах усього континенту.

Для самих реформаторів боротьба з «Антихристом», що сидить в Римі, за євангельську свободу - це, перш за все, проповідь і розробка їх вчення, що означає з'ясування рятує віри, рефлексія над євангельським міфом. Цей міф повністю підпорядковує собі їх мислення. Вони говорять і пишуть лише про нього. Все інше входить в предмет їх розгляду лише остільки, оскільки має значення для з'ясування цього міфу або оскільки це має значення для проповіді цього міфу. Абстрактно, саме по собі, їх, в общем-то, нічого не цікавить.

І так як предмет їх рефлексії парадоксальний і ця парадоксальність ними усвідомлюється, вона захоплює їх, вони милуються нею, іноді висловлюють (особливо Лютер) в нарочито загострених, гротескних формах. Основний парадокс християнського міфу розгортається серед них дуже багато різних парадоксів, характерних для різних аспектів навчання. Вони їх не бояться, не намагаються закрити раціональними побудовами (або намагаються в малому ступені - і тоді замість парадоксу виходить протиріччя).

Це оголене розкриття парадоксальності християнського міфу одночасно означало і актуалізацію його «аформалістіческіх» потенцій. Революція, що почалася «в мозку ченця», захоплює послідовно всі аспекти релігійного вчення, як вона охоплює всю релігійну організацію. І дуже скоро внутрішня логіка концепції призводить (особливо ясно це видно у Цвінглі і Кальвіна) до поширення революційних висновків, зроблених в релігійній сфері, на справи земні, світські.

Подивимося тепер, як парадокс християнського міфу заломлюється в різних аспектах вчення реформаторів.

Реформатори найменше прагнули бути «філософами». Вони принципово не міркують про те, чого немає в Писанні і що, з їхньої точки зору, не має відношення до віри, іноді навіть відмовляючись робити самі собою напрошуються висновки, бо ці висновки -вже поза даних Писання і «байдужі» для рятує віри. Але світогляд реформаторів - це все ж цілісний світогляд. Хоча вони ставлять проблеми не так, як їх ставили б філософи, і не ставлять ряд питань, які філософи поставили б обов'язково, висновки, які вони роблять з євангельського міфу, зачіпають всі сфери, які охоплює філософська система. Це дає можливість, розглядаючи вчення реформаторів, умовно розділяти його так, як традиційно поділяють філософські вчення. При цьому ми постійно будемо зіставляти вчення реформаторів з католицькою доктриною, від якої вони відштовхувалися.

Вплив протестантської етики на розвиток капіталізму в Європі.

Компроміс між релігією і наукою, узгодженість між ними стають можливими значною мірою тому, що сама релігія пристосувалася до вимог визрівання і формування буржуазного суспільства. Такою оновленою релігією стає протестантизм, ідеї якого знаходять найбільш сприятливий грунт для свого втілення саме в Англії, яку можна вважати взірцем класичного розвитку капіталізму. Важко переоцінити вплив протестантизму на всю західноєвропейську культуру. I насамперед тому, що він виявився найбільш оптимальною формою вирішення проблеми співвідношення культури сорому з чуттєвою культурою, що зароджується у надрах капіталістичного суспільства.

Один із провідних західних соціологів XIX-XX ст. Макс Вебер, якого називають "великим буржуазним антиподом Карла Маркса", вважав, що протестантизм відіграв ключову роль у створенні системи цінностей капіталізму. У своїй праці "Протестантська етика і дух капіталізму" (1904 р.) він писав, що зміни в релігійних поглядах викликали глибокі трансформації у поведінці європейців. Протестантська етика закріплювала соціально-економічні зміни ще в XVI ст., але повною мірою її регулятивна роль у суспільстві розкривається лише в Новий час. Протестантизм, особливо англізований його варіант - пуританський кальвінізм, у новому світлі розкриває трудову діяльність людини, завдаючи тим самим нищівного удару по середньовічній системі цінностей. Рукотворна праця з метою добування засобів до існування істинним християнином середньовічної доби завжди вважалася справою лише вимушеною, негідною високого призначення людини. Протестантизм, навпаки, розглядає працю як обов'язок людини та її життєву мету, визначену Богом, вважаючи, що єдиним засобом догодити Богу є не нехтування світською мораллю з висот чернецької аскези, а саме виконання світських обов'язків, оскільки вони визначаються для кожної людини її місцем у житті. Тим самим ці обов'язки стають для людини її "покликанням". Більш того, чернецький аскетизм як середньовічний етичний ідеал не тільки безглуздий з точки зору виправдання свого існування перед Богом, а є лише породженням егоїзму та холодної байдужості, нехтуванням світськими обов'язками людини. І навпаки, світська діяльність є проявом любові до ближнього, оскільки розподіл праці дає можливість кожному працювати на інших людей, допомагати їм.

Щоправда, у протестантизмі релігійність, у кінцевому підсумку, переважує суто утилітарне пристосування до світу. Праця кожної конкретної людини, разом з її результатами - прибутком, примноженим майном, стає, насамперед, безпосереднім виразом божественної волі; тому кожна людина має виконувати свій обов'язок саме на тому місці, яке їй було призначено провидінням.

Впровадження нового ставлення до праці зустрічало опір не тільки з боку соціальних структур, а й середньовічної ментальності. М.Вебер наводить такий приклад. Землевласник платив женцям по 1 марці за збір врожаю з 1 моргена, а збирали вони за день по 2,5 моргена. З метою збільшення продуктивності праці женців, він збільшив платню в півтора рази, однак замість очікуваних ним 3,75 моргена вони стали збирати навіть менше 2 моргенів на кожного, отримуючи приблизно ті ж самі 2,5 марки на день. Зрозуміло, що у селян існувало стійке уявлення про працю як засіб задоволення виключно мінімальних природних потреб людини. Не менш красномовним свідченням стійкого впливу середньовічних життєвих стереотипів на трудову психологію є одна з типових порад щодо того, як слід вести господарство, котрі наводились ще в ХУІІ ст. у літературі для підприємців. Зазвичай, давалась порада вийти зі справи, коли капітал досягне 50 тис. фунтів, оскільки цього було цілком достатньо для того, щоб придбати маєток. А спроби продовжувати справу вже розцінювались як невиправданий ризик. Історична інерція у традиціях, ціннісних орієнтаціях ще тривалий час стримували підприємницьку ініціативу. Натомість значне послаблення традицій, котре мало місце у середовищі переселенців-колоністів із Європи у Новий Світ, створювало ідеальний грунт для розквіту капіталістичного господарства.

Свобода совісті, яка була задекларована ідеологами раннього протестантизму ще в епоху Відродження, у Новий час обертається жорсткою необхідністю божественного провидіння. Насправді ж людина, її свобода була принесена в жертву потребам капіталістичного виробництва.

Реформація зовсім не означала повного відсторонення церкви від повсякденного життя, а лише - заміну її старої форми панування новою, якій була притаманна жорстка регламентація всієї поведінки, що глибоко проникла в усі сфери приватного і суспільного життя. Такий тотальний контроль обмежував негативну свободу особистості як результат розпаду станово-корпоративних форм людського співіснування. Але, з іншого боку, він спрямовував поведінку людини у рамках "сурогатного" колективу тільки у тому напрямку, який дозволяв їй бути лише одухотвореною машиною, здатною тільки продукувати і множити матеріальні цінності та блага, користуватись якими призначено було не їй, а наступним поколінням. Таким чином, людині відводилась роль несвідомого знаряддя у побудові підвалин майбутньої чуттєвої культури XX століття.

Посилення релігійного контролю над особистістю, однак, свідчить і про те, що культура сорому в епоху Нового часу продовжує втрачати свій вплив на людину. Для неї, як представника "сурогатної" спільноти, наділеного свободою, що виражається у духовній ізольованості від інших, почуття сорому в якості регулятора її поведінки виявляється вже недостатнім. Негативну свободу тут може урівноважити лише почуття страху за свої вчинки і вже не стільки перед Богом та майбутнім "Страшним судом", скільки перед суспільством, державою. А тому і церква, відверто вдаючись до "зовнішніх" форм регламентації поведінки, все більше потребує допомоги з боку держави. Тим самим вона безпосередньо втягується в політичну орбіту і стає державною ідеологією, втрачаючи свою самостійну роль у суспільстві. На місце Вселенської релігії католицтва і претензій папського Риму на світове панування приходять національні церкви, які вже були цілковито підпорядковані інтересам окремих національних держав. Так, в Англії політичний лідер буржуазної революції, взявши на себе завдання піклуватись про душевне спасіння підданих, вимагав від короля оголосити себе главою національної церкви. Беручи приклад з Савонароли, Кромвель організовує поліцейський нагляд за громадянами і навіть за королем з метою запобігання їх моральній деградації і небажаному вільнодумству. Він також складає перший текст віросповідання для нової англіканської церкви. Духовенство було примушене перекласти Біблію англійською.

Ефективним знаряддям у руках світської влади була і католицька церква у Франції. Саме завдяки зусиллям кардиналів Рішельє та Мазаріні при Людовіках XIII і ХІУ французькому абсолютизму вдалось об'єднати під егідою центральної влади більшість французьких земель.

Як показує фінський дослідник П. Куусі у своїй книзі "Цей людський світ", в епоху феодалізму в країнах, економіка яких базувалась на аграрному, екстенсивному за своєю природою виробництві, могла розвиватись головним чином лише за рахунок насильницького привласнення додаткового прибутку, що вироблявся народами інших країн. Таким чином, феодальна держава виступала як організатор війн та грабежів.

З розвитком мореплавання і завоюванням морських колоній можливості для такої політики значно розширились. В епоху Нового часу її продовжували дотримуватися такі країни, як Іспанія, Португалія і Франція. Але по мірі того, як вичерпувались багатства колоній, ці країни поступово втрачали свою політичну та воєнну гегемонію в Європі. Більше того, колонії, які спочатку були для цих країн джерелом легкої наживи, з часом починають вимагати колосальних витрат на чисельну армію найманців, що підтримували контроль над цими територіями і завойовували нові. Видатки на колонії нерідко перевищували прибутки від них.

Війна ставала невід'ємною частиною державної політики. За підрахунками дослідників, на протязі XVI ст. в Європі було лише 25 років, коли не велись значні воєнні дії. На XVII ст. таких років налічується лише 7, а у XVIII ст. мирних років практично не було взагалі. Однак, суттєво інша політика стосовно колоній була притаманна таким державам як Англія та Голландія. Війни тут велись не виключно з метою відкритого грабежу, а з метою захоплення ринків збуту і сировини, що значною мірою стимулювало розвиток промисловості у цих країнах. Таким чином, колоніальна політика як узгодження війни та торгівлі стає містком між феодалізмом і капіталізмом.

В Англії розвиток промислового виробництва здійснювався не тільки за рахунок виваженої колоніальної політики, але й завдяки значному прогресу у сільському господарстві, що об'єктивно виступає самою ранньою формою капіталізму і основою переходу до нової науково-технічної культури. Уже в XVII ст. сільське господарство Англії випереджало за рівнем свого технічного оснащення всі інші європейські країни. Однією з найважливіших складових успіху англійського суспільства у цій сфері була конкуренція, яка вела до спеціалізації та розподілу праці. У поєднанні з відсутністю кріпаччини, це сприяло появі вільного ринку праці, за рахунок якого створювалися життєво необхідні для розвитку сільського господарства сфери торгівлі і мануфактурного виробництва. Надзвичайно важливим стимулом для розвитку англійської економіки у цілому була помірна податкова політика держави.

Вовна, на виробництво якої насамперед було зорієнтоване англійське сільське господарство, і бавовна, що поступала головним чином із Iндії, стимулювали розвиток текстильної промисловості, що стала основною галуззю національної промисловості. З другої половини XVIII ст. різко зростає попит на промислові товари. Населення країни, особливо населення міст, різко збільшувалося. Учорашні селяни і ремісники, які головним чином займались натуральним господарством і виробляли все необхідне для себе самі, переселившись у міста, і, включившись у загальну систему розподілу праці, стають головними споживачами промислових товарів. Крім того, англійські промисловці невпинно розширяли ринок збуту за кордоном, головним чином у колоніях.

У другій половині XVIII ст. попит на вироби англійської промисловості настільки виріс, що мануфактурне виробництво, засноване на ручній праці, вже було не у змозі його задовольнити. Нагальна потреба у пошуках шляхів підвищення продуктивності праці призводить до промислового перевороту. Були винайдені механічні станки і паровий двигун, які докорінно змінили роль основного виробника у процесі виробництва. Відтепер вона полягала у контролі і налагодженні машини, яка була здатна замінити кілька сотень робітників. На зміну мануфактурі приходить фабрика, починається широке застосування машин у виробництві. Англія стає однією з перших країн, що перейшли до науково-технічної культури, а її промисловий потенціал дорівнював потенціалу решти всіх країн світу. На відміну від Англії, у більшості країн континентальної Європи буржуазні перетворення здійснювались надто повільно. Феодальна система тут майже не зазнала змін і ядром її, як і раніше, залишалась воєнна економіка, яка була цілковито підпорядкована потребам абсолютистських режимів. У Франції напередодні революції 1789-1794 рр. видатки на армію складали дві третини державних витрат. Значна частина витрат - близько десяти відсотків - йшла на утримання королівського двору. Звичайно, що така система могла існувати виключно за рахунок надзвичайно високих податків з населення. Причому духовенство та дворянство було звільнене від сплати податків, і весь тягар лягав на податний третій стан, до якого, окрім селян та ремісників, входила також буржуазія, що тільки-но народжувалась.

Надмірна централізація як головна умова безперебійного збору податків для утримання сильної абсолютистської влади стає тепер гальмом на шляху розвитку капіталістичних відносин. В епоху Нового часу інтереси національних економік вже не потребували центральних урядів. Тому саме в Італії, а згодом і Німеччині, де процес формування національних держав був призупинений, має місце значне пожвавлення економіки, виникають багаті ганзейські центри із статусом "вільного міста".
скачати