Гувернерство в найдавніші часи

• Провідною метою виховання у первісному суспільстві була необхідність передати молодшому поколінню суму знань і вмінь, потрібних для елементарного виживання. Оскільки суспільні функції чоловіків і жінок уже в ті часи суттєво відрізнялися, виховання дівчаток і хлопчиків мало істотні відмінності. В епоху середнього палеоліту, коли панував груповий шлюб, батько дитини, як правило, був невідомим, і родинні зв’язки визначалися за материнською лінією, дітей до 5-6 років виховували матері.

• Потім дівчатка залишалися з матерями у жіночих житлах, а хлопчиків селили з чоловіками у спеціальних чоловічих помешканнях. Вихованням найменших займалися переважно старші діти й літні люди. Дівчаток учили виконувати жіночу роботу. Наставники з чоловіків чи підлітків навчали хлопчиків премудростей полювання, виготовлення зброї, знарядь праці, залучали до посильної роботи, чоловічих розваг, ритуалів тощо. Ці наставники й були першими гувернерами. Як бачимо, гувернерство зародилося іще до того, як сформувалася сім’я.

Гувернерство виконувало відразу кілька функцій:

• 1) дітей виховували й навчали досвідчені люди, що мали схильність до роботи з молодшими поколіннями, тож діти отримували найкращу підготовку до життя;
• 2) водночас наставники піклувалися про своїх підопічних, як батьки, сприймалися як близькі люди, оскільки постійно перебували разом із дітьми, завдяки чому для вихованців створювався психологічний комфорт, цим підсилювався авторитет педагогів.

• Уже у ті давні часи наші далекі предки усвідомлювали, що формування чоловічого й жіночого стереотипу поведінки значною мірою залежить від оточення, у якому формується характер дитини. Цей досвід до нинішніх днів є провідним в орієнтації гувернерської практики. Люди пізньопалеолітичної доби жили уже сім’ями, об’єднаними у великі роди-стоянки. В цю епоху помітно підвищується значення навчання молодшого покоління промислів і ремесел.
• Набуває поширення як колективне, так і індивідуальне навчання. Спостережливість і життєвий досвід підказали нашим далеким предкам, що дітей, які виявили особливу схильність до якогось ремесла, ефективніше навчати індивідуально. Ця ідея пізніше ляже в основу гувернерської практики.

• Зростання економічної і соціальної ролі чоловіка в суспільстві привело до розпаду материнського роду й еволюційної заміни його родом батьківським. Враховуючи досвід попередніх поколінь, родова община практикувала виховання дітей починаючи з 5-6-літнього віку, за межами рідної сім’ї. Дітей почали віддавати на виховання у будь-яку сім’ю, не споріднену за материнською лінією.
• До завершення епохи розпаду первіснообщинного ладу, коли соціальна диференціація суспільства повністю визначилася (як, наприклад, у східних слов’ян), загальноприйнятим стало віддавати на виховання дітей з привілейованих родин у сім’ї рядових общинників.

• Із системи виховання суспільного, колективного воно перетворюється на систему індивідуального домашнього виховання. Практичний досвід довів, що дітей більш мудро й раціонально виховують чужі люди, розум яких не засліплений безмежною батьківською любов’ю. Разом із тим дитина найкраще розвивається в оточенні сім’ї, в умовах індивідуального педагогічного підходу. На цьому етапі гувернерство ще не стало професійним.
• Роль гувернерів виконували батьки сім’ї, яка приймала до себе дитину. Зазначені особливості родинного виховання у найдавніші часи були характерними фактично для усіх народів.
• Така практика поєднує дві тенденції, надалі використані у гувернерстві:
• 1) розуміння, що сторонні люди об’єктивніше підходять до виховання дитини і тому мають кращі результати;
• 2) усвідомлення, що колективне виховання не може виступати єдиною універсальною формою в педагогічній системі і для творення яскравої особистості важливий індивідуальний підхід.

• Важливим виховним обрядом була посвята у повноліття. У первісному суспільстві віковий та статевий поділ праці був головною, а на ранніх етапах історичного розвитку — єдиною формою організації господарства. Тому перехід хлопчиків та дівчат у стан дорослих становив надзвичайно важливий епізод їхнього життя й життя всіх представників роду.
• В основу обряду посвяти підлітків "у дорослих" покладено турботу про їхню підготовку до самостійного життя, введення у коло сімейних та громадських обов’язків, виховання мужніх, сміливих, спритних, кмітливих, фізично витривалих мисливців.
• Стати вправним мисливцем чи рибалкою, за переконаннями наших предків, міг тільки той, хто засвоїв необхідну кількість магічних прийомів і заклинань, звернених до духів та божеств. Посвята у повноліття здійснювалася в кілька етапів. Групу хлопчиків на досить тривалий період (від кількох тижнів до кількох місяців) селили у таємному (священному) місці серед лісу.

• Це могла бути печера чи землянка. Там вони проходили тяжкі фізичні випробування: їх підвішували до ритуальних шибениць; змушували ходити по розпеченому камінню, стрибати з ритуальної вежі, боротися, перепливати річку, бігати на значні відстані; випробовували голодом, спрагою, побоями тощо.
• Практикувалося розмальовування тіла; нанесення татуювання або рубцювання шляхом нарізів на тілі чи припікання; змащування жирами; використання масок тотемічних тварин і божеств; обрядові танці; гра на ритуальних музичних інструментах; моральні повчання; вивчення мисливської магії та способів надання медичної допомоги тощо.
• Існувала ціла низка заборон: на споживання певної їжі на спілкування з жінками .

• У зв’язку з тим, що середня тривалість людського життя тоді становила близько 23 років, випробовували хлопчиків віком від 9 до 16 років. Керували і проводили таїнство знахарі, чаклуни, старійшини. Вони виступали у ролі найдавніших професійних гувернерів-наставників, які певний період займалися винятково вихованням і навчанням дітей. Гувернерство піднялося на третій щабель свого розвитку.
• Групу хлопців, яка вдало завершила випробування, допускали до другого етапу. Цих підлітків називали "вовченятами" (на честь тотемічної тварини вовка) і на 2-3 місяці виганяли у ліс. Вони разом мусили побудувати чи знайти собі житло, виготовити зброю, прогодуватися, захиститися від хижих звірів та ворогів. Третій, останній етап — повернення "мужніх, самостійних, повнолітніх чоловіків" на свою стоянку та врочистості з приводу появи у роду нових захисників і годувальників.

• Дівочі посвяти відбувалися простіше й скромніше. Вони полягали в ізоляції дівчат від інших членів роду на певний період, заборонялося вживати деякі продукти, ходити окремими дорогами, торкатися човна та промислового інвентарю тощо. Під час ізоляції дівчата проходили курс навчання у найстарших і наймудріших жінок роду, які виконували роль найдавніших гувернанток — тимчасових наставниць, опановували основами любовної й побутової магії, сприймали ази догляду за дитиною, вивчали застосування лікарських рослин та ін.
• Приблизно однаковий низький економічний рівень первісного суспільства,примітивні форми господарювання й укладу життя зумовлювали існування близьких педагогічних систем на різних, нічим не об’єднаних територіях нашої планети.

Провідні тенденції родинного виховання у цей період такі:

• 1) однакове виховання дітей усіх верств суспільства;
• 2) істотні відмінності у вихованні представників різної статі;
• 3) раннє залучення дітей до праці з метою навчити виживати у складних умовах;
• 4) рання соціалізація, включення у систему колективної праці роду;
• 5) домінування релігійного виховання в системі морального становлення молодого покоління;
• 6) формування поваги до роду, його історії, традицій.
• Особливості економічного й соціального розвитку все більше віддаляли одне суспільство від іншого, і ці відмінності позначалися на розвитку педагогічних систем.