Ім'я файлу: Групи пацієнтів з високим ризиком розвитку ГЕРХ.docx
Розширення: docx
Розмір: 27кб.
Дата: 04.04.2021
скачати
Пов'язані файли:
Історія хвороби з госпітальної педіатрії - вроджена краснуха.doc

Кафедра внутрішньої медицини 1 та симуляційної медицини

Реферат

На тему: «Групи пацієнтів з високим ризиком розвитку ГЕРХ»


2021 рік

Зміст

  1. Вступ. Загальні відомості.

  2. Актуальність проблематики.

  3. Групи пацієнтів з високим ризиком розвитку.

  4. Висновок.

1. Вступ.

Гастроезофагеальна рефлюксна хвороба (ГЕРХ) – регулярно повторюваний спонтанний закид шлункового або дуоденального вмісту у стравохід, що призводить до його пошкодження і появи характерних симптомів (печія, дисфагія, загрудинні болі). Явища ГЕРХ можуть спостерігатися і у практично здорових людей, не супроводжуючись ні клінічними проявами, ні морфологічними ознаками запалення. Стравохідний рефлюкс вважається патологічним, коли час, за який рН досягає рівня 4,0 і нижче, перевищує 4 % всього часу моніторингу. Тобто, чим довше у стравоході реєструється кисле середовище, тим більше вірогідність появи клінічних симптомів і розвитку запалення в стінці стравоходу. Рефлюкс тривалістю 5 хвилин не вважається патологічним, оскільки в нормі стравохід протягом короткого часу звільняється від хімічного подразника (здійснюється так званий стравохідний кліренс). При уповільненні харчового кліренсу, ослабленні перистальтики стравоходу, зниженні стійкості до кислоти слизової оболонки створюються передумови для розвитку ГЕРХ. Ендоскопічні ознаки езофагіту можуть не визначатися при внутрішньо стравохідному рН менше 4 протягом 5—10 % часу доби. Коли цей показник становить 10—15 %, з’являються ерозії, 15—20 % – виразкові ураження. Проте іноді навіть тривале закислення дистальних відділів стравоходу (більше 4 % часу) не супроводжується органічними змінами в його стінці і неприємними суб’єктивними симптомами. У ряді випадків відсутня кореляція між клінічними проявами ГЕРХі езофагітом – скарги хворого (печія, загрудинний біль) не підтверджуються функціональними методами і біопсією.

2. Актуальність проблематики.

Актуальність проблеми ГЕРХ стає в її великій розповсюдженості, наявності як типових, так і нетипових клінічних проявів, які утруднюють діагностику ГЕРХ, приводять до гіпердіагностики деяких захворювань, наприклад ІХС, погіршують перебіг бронхіальної астми, .викликають важкі ускладнення, такі як стриктури стравоходу, кровотечі із виразок стравоходу і т. ін.

Розповсюдженість ГЕРХ серед дорослого населення складає до 40%. Широкі епідеміологічні дослідження в країнах Західної Європи та США дослідження свідчать про те, що 40% осіб постійно (з різною частотою) страждають на печію – основний симптом ГЕРХ. В Росії розповсюдженість ГЕРХ серед дорослого населення складає 40-60%, причому у 45-80% осіб з ГЕРХ знаходять езофагіт. Частота виникнення важкого езофагіту в загальній популяції складає 5 випадків на 100 000 населення на рік. Розповсюдженість стравоходу Баррета серед осіб з езофагітом наближається до 8% з коливаннями в діапазоні від 5 до 30%. В останні десятиріччя спостерігається значний ріст захворюваності на аденокарциному стравоходу (АКС) – зміна співвідношення «плоскоклітинний рак/аденокарцинома» з 9:1 до 8:2, частота її виявлення в теперішній час оцінюється як 6-8 нових випадків на 100 000 населення на рік. Частота АКС у пацієнтів зі стравоходом Баррета зростає до 800 випадків на 100 000 населення на рік.

Формування стриктур стравоходу спостерігається у 7-23% хворих ерозивно-виразковим езофагітом, виникнення кровотеч – у 2%. Серед осіб, що старіші за 80 років із шлунково-кишковими кровотечами ерозії та виразки стравоходу були причиною в 21 % випадків, а серед пацієнтів відділень інтенсивної терапії, які перенесли операції – в25% випадків.

3. Групи пацієнтів з високим ризиком розвитку.

Причини, що сприяють розвитку ГЕРХ:

- зниження тонусу нижнього стравохідного сфінктера;

- зниження здатності стравоходу до самоочищення (стравохідного

кліренсу);

- пошкоджувальні властивості вмісту шлунку та/або дванадцятипалої

кишки, що закидається в стравохід (гіперсекреція соляної кислоти і пепсину шлунком);

- нездатність слизової оболонки стравоходу протистояти пошкоджувальній дії кислоти і пепсину – порушення структурної цілісності, кровопостачання, недостатня продукція факторів епітеліального захисту стравоходу слинними залозами і залозами підслизового шару стравоходу (бікарбонати, муциновий і немуциновий протеїни, епідермальний фактор росту; постерігається при синдромі Шегрена, цукровому діабеті, нецукровому діабеті, гіпотиреозі);

- порушення випорожнення шлунку, підвищення інтрагастрального тиску за рахунок спазму воротаря і гіпертонусу шлунку (виразкова хвороба);

- підвищення внутрішньочеревного тиску (метеоризм).

Кожен епізод стравохідного рефлюксу є наслідком недостатності нижнього стравохідного сфінктера (НСС) на фоні зниженого його базального тиску або збільшення частоти епізодів спонтанного розслаблення, а також порушення замикального механізму при килі стравохідного отвору діафрагми. Діафрагмальна кила є причиною рефлюксу у людей більш старшого віку. Кила стравохідного отвору діафрагми виявляється у 50 % обстежуваних віком старше 50 років, причому у 63—84 % таких пацієнтів ендоскопічно визначаються ознаки езофагіту.

Частота ГЕРХ і тяжкість перебігу захворювання збільшуються з віком. Збільшення розповсюдження хвороби в пізньому онтогенезі пов’язане з більшою частотою факторів розвитку гостро-езофагеального рефлюксу: збільшення маси тіла хворих, підвищення тиску в абдомінальній порожнині, ослаблення моторики стравоходу і зменшення тонусу нижнього стравохідного сфінктера, велика частота хіатальної кили, ослаблення захисних властивостей епітелію стравоходу, зменшення кількості слини і вмісту в ній бікарбонатів. До того ж старші люди мають супутню патологію, з приводу якої приймають медикаменти, які збільшують ризик гастро-езофагеального рефлюксу (антигіпертензивні, нітрати, нестероїдні протизапальні препарати, ацетилсаліцилову кислоту). У людей літнього віку зменшується частота типових стравохідних проявів (печії); при цьому частіше зустрічаються ерозивні езофагіти з атиповими симптомами (анорексія, дисфагія, блювота, прогресуюче зменшення маси тіла). Клінічні прояви ГЕРХ літніх людей можуть бути виключно позастравохідними: кардіальними і легеневими.

Розвиток ГЕРХ у пацієнтів літнього віку частково пов’язаний з мікроциркуляторними порушеннями, котрі призводять до зсуву тканинного кислотного-лужного балансу, порушення міцності епітеліального шару – найважливішого фактору захисту стравоходу від агресивного впливу рефлюксованого шлункового вмісту.

Останнім часом висловлюється припущення щодо багатофакторної етіології ГЕРХ з наданням домінуючої ролі гормональним факторам адипоцитарного походження. Можливо, що хронічний запальний процес, котрий супроводжує ожиріння та асоціюється з підвищенням екскреції прозапальних цитокінів адипоцитарного походження (лептин - LEP) та зниженням синтезу протизапальних цитокінів (адипонектин - AdipQ), пов’язаний з розвитком ГЕРХ. Ймовірно, що площа абдомінальної вісцеральної жирової тканини може впливати на активність синтезу адипоцитарних гормонів та сприяти розвитку, а також прогресуванню запально-деструктивних уражень слизової оболонки стравоходу.

Зростання ІМТ у хворих на ГЕРХ провокує розвиток значних змін у слизовій оболонці стравоходу, що проявляється у гіперплазії базальних клітин, більш частої інфільтрації нейтрофілами, появою ерозивно-некротичного ураження стравоходу; ризик ерозивного ураження слизової оболонки стравоходу зростає при перевищенні ІМТ 24,6 кг/м2. Надлишкова маса тіла та ожиріння обтяжують перебіг ГЕРХ та провокують розвиток рефлюкс-езофагітів. Прогресія ерозивного ураження слизової оболонки стравоходу у хворих на ГЕРХ та з ожирінням супроводжується падінням вмісту AdipQ у сироватці крові та зростанням рівня LEP. Багато авторів одностайні в думці стосовно того, що ожиріння та наявність кили стравохідного отвору діафрагми являють собою найбільш явні фактори ризику розвитку і прогресування ГЕРХ. Основним механізмом її розвитку при ожирінні є підвищення внутрішньочеревного тиску та стравохідно-шлункового градієнту. Чим більший ІМТ, тим частіше зустрічаються симптоми ГЕРХ, вища тяжкість рефлюкс-езофагіту та вірогідність розвитку стравоходу Барретта. Змінюючи геометрію стравохідно-шлункового переходу, кила стравохідного отвору діафрагми сприяє порушенню структури та функції НСС, являючи собою значний фактор ризику розвитку ГЕРХ.

Вагітність не є винятком із глобальної статистики поширення ГЕРХ, симптоми якої можуть проявитися в будь-який триместр. За даними різних авторів, печію у вагітних найчастіше (22–55%) відзначають у I триместр, дещо рідше (39–40%) — у II, у III спостерігають великий розкид даних — 8–72% випадків.

Головною причиною печії у період вагітності є гормональні та фізичні зміни в організмі, які призводять до цілої низки інших змін. Так, збільшення матки викликає підвищення внутрішньочеревного тиску і тиску в шлунку, змінює звичайне розміщення органів черевної порожнини, зокрема шлунок зміщується до діафрагми, спричинюючи порушення функції нижнього стравохідного сфінктера (НСС), підвищується можливість пролабування кардіальної ділянки шлунка через стравохідний отвір діафрагми з формуванням грижі в цьому отворі, що призводить до затримки евакуації кислого рефлюктата зі шлунка. До цього можуть приєднатися також прояви копростазу, які посилюють порушення евакуації зі шлунка. Серед гормональних причин слід зазначити дію прогестерону, який розслаблює гладкі м’язи в усьому організмі, що необхідно для зниження тонусу матки з плодом, що знаходиться в ній. Але, крім матки, знижується тонус НСС. Частіше це відбувається до 36-го тижня вагітності, коли відзначають максимальну кількість епізодів і тривалість печії, а відновлення тонусу НСС відбувається після пологів.

Зі зростанням плода матка збільшується в розмірах, здавлює кишечник і діафрагму, створюючи додаткові труднощі для своєчасного випорожнення вмісту шлунка, кишечнику та нормального функціонування НСС.

Під впливом гестагенів — стероїдних жіночих статевих гормонів, що виробляються переважно жовтим тілом яєчників, відбувається не лише зниження збудливості й тонусу матки в період вагітності, але й водночас знижується тонус гладких м’язів кишечнику, відбувається порушення чутливості хеморецепторів кишечнику до серотоніну та гістаміну. Усе це знижує перистальтику кишечнику, потенціює розвиток запорів, а також спричиняє порушення кишкової мікробіоти.

4. Висновок.

Багато в чому завдяки рекламі в засобах масової інформації ми не звикли ставитися до печії як до прояву будь-якого серйозного захворювання. З огляду більшості, це всього лише неприємне відчуття, що виникає при переїданні або зловживанні певними видами їжі, і досить прийняти таблетку антацидного засобу, як неприємний симптом відступає і можна продовжувати трапезу. Таке поверхове ставлення до печії пояснюється, зокрема, її поширеністю серед практично здорових людей.

Незважаючи на велику групу людей з високим ризиком розвитку ГЕРХ, утому числі курці, основну групу ризику складають літні люди, хворі на ожиріння та вагітні, що зумовлює високу розповсюдженість даної патології.

Література

1. Дорофеєв А.Є., Матіаш Л.О. Особливості коморбідного перебігу та діагностики гастроезофагеальної рефлюксної хвороби та синдрому подразненої кишки у пацієнтів гастроентерологічного профілю. Сучасна гастроентерологія. - 2017.

2. Острогляд А.В. Гастроезофагеальна рефлюксна хвороба: діагностика, поширеність, фактори ризику: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра мед. наук / А.В. Острогляд. - 2008.

3. Передерій В.Г., Ткач С.М. Практична гастроентерологія. — Вінниця : Нова книга, 2012.

4. Фадеенко Г.Д. Эпидемиологические аспекты гастроєзофагеальной рефлюксной болезни / Г.Д. Фадеенко, И.Э. Кушнир, М.О. Бабак // Сучасна гастроентерологія. — 2008.
скачати

© Усі права захищені
написати до нас