Ім'я файлу: Анатомія та еволюція нервової системи людини.doc
Розширення: doc
Розмір: 171кб.
Дата: 16.06.2020
скачати
Розширення: doc
Розмір: 171кб.
Дата: 16.06.2020
скачати
Зміст
Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 2
1. Загальна будова нервової системи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3
2. Головний мозок, його відділи та функції . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7
2.1 Розвиток головного мозку людини . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 11
3. Фізіологія вищої нервової діяльності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 13
Висновок . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 20
Список використаних джерел . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .21
Вступ
Анатомія людини входить до числа біологічних дисциплін. Біологія – система наук про життя в усіх його проявах на всіх рівнях організації живого. Форму й будову живих організмів досліджує морфологія. Життєдіяльність організмів і ті процеси, які відбуваються в їхніх структурних елементах, та регуляцію функцій вивчає фізіологія.
Анатомія людини належить до морфологічних наук. Вона вивчає форму та будову організму людини в цілому та його складових частин (органів, систем) у взаємозв'язку з їхніми функціями та розвитком.
Анатомія є функціональною наукою, оскільки форма та функції органів дуже тісно взаємопов'язані. Вся органічна природа є доказом єдності форми і змісту. Форма та функція зумовлюють одна одну. Через це сучасна анатомія не може обмежитися лише вивченням будови й форми людського тіла, вона має враховувати формотворчі впливи на організм людини трудових процесів, занять фізкультурою та спортом, соціальних умов і всього навколишнього середовища.
Не можна пізнати анатомію людини без урахування її індивідуального (онтогенез) та історичного еволюційного (філогенез) розвитку протягом усього життя – утробного (ембріогенез) і позаутробного, від народження до смерті.
Вивчення анатомії та еволюції нервової системи повинно дати чітке уявлення про матеріальну сторону всіх процесів організму й сприяти розумінню єдності живого світу, пояснювати нейрофізіологічні основи психічної діяльності людини.
Знання анатомії потрібні також для їх практичного використання, а саме: для контролю за фізичним розвитком дітей, формування різних їхніх особливостей і рухових навичок, уміння обґрунтовувати правила особистої гігієни, для організації раціонального харчування, тренування організму, надання першої медичної допомоги, а також дотримання здорового способу життя.
1. Загальна будова нервової системи
Нервова система відіграє найважливішу роль у регуляції функцій організму. Вона узгоджує функціонування клітин, тканин, органів та систем, що дозволяє організму діяти як єдине ціле, забезпечує взаємозв’язок організму з навколишнім середовищем.
До складу нервової системи входять нерви, нервові вузли та сплетіння, головний та спиннний мозок, а також органи чуття. Структурною одиницею нервової системи є нервова клітина – нейрон, що складається з тіла, кількох коротких відростків (дендрити) та одного довгого (аксон). Функція аксона полягає у проведенні нервових імпульсів до інших нейронів або виконавчих органів – м’язів, залоз, кровоносних судин тощо. Дендрити здійснюють зв’язок між окремими нервовими клітинами і, як правило, не виходять за межі центральної нервової системи.
За структурою і функціями розрізняють три типи нейронів: рецепторні (або чутливі), вставні, рухові.
● Аферентні (чутливі, сенсорні), які сприймають, переробляють і передають інформацію до центральної нервової системи;
● Проміжні, або вставні, які здійснюють контакт між нервовими клітинами;
● Еферентні (рухові, моторні), які посилають імпульси до робочих органів, забезпечуючи ефект діяльності.
З усіх відомих людині структур, її власна нервова система має найскладнішу будову. Вона містить близько 50-100 мільярдів нервових клітин, що об’єднані між собою, утворюють надзвичайно складні взаємозв’язки і функціонують як єдине ціле. Нервова система має також зв’язки з усіма, без винятку, органами і тканинами тіла. В організмі немає жодної ділянки тіла, де б не було нервових утворень. Вони є усюди: у м’язах, серці, кістках, судинах, шлункові, кишках, печінці, легенях, шкірі, нирках і т.д. Тому ні одна ділянка організму не залишається поза регулюючим впливом нервової системи.
Усі функції людського організму – рухова діяльність, робота внутрішніх органів, тканинні процеси регулюються нервовою системою. Результатом фізіологічної діяльності головного мозку є психічна діяльність людини, її розумова робота.
Нервова система (як і серцево-судинна, м’язова, дихальна і т. ін.) є фізіологічною системою. Фізіологічна система – це сукупність об’єднаних організацією та управлінням живих структур і елементів, які характеризуються певними властивостями та функціями, що відрізняють їх від інших структур і елементів. Діяльність системи характеризується проявами її основних функціональних властивостей, тобто специфічними реакціями.
Нервова система людини складається з двох великих відділів:
● центральної нервової системи (ЦНС), яка включає головний і спинний мозок;
● периферійної нервової системи, яка складається з нервових волокон, що відходять від головного і спинного мозку. Збираючись у пучки різної товщини, нервові волокна утворюють нерви, які зв’язують головний і спинний мозок зі всіма органами та системами організму.
За функціями нервову систему поділяють на соматичну і вегетативну. Соматична нервова система іннервує опорноруховий апарат і всі органи чуттів, а вегетативна нервова система регулює процеси обміну речовин та роботу всіх внутрішніх органів (серця, нирок, легень та ін.), залози, непосмуговані м'язи, кровоносні судини, органи чуття, нарешті, головний і спинний мозок, тобто саму центральну нервову систему.
Вегетативна (або автономна) нервова система, в свою чергу, поділяється на симпатичну і парасимпатичну. Більшість органів іннервується одночасно як симпатичною, так і парасимпатичною нервовою системою, однак вони діють на один і той самий орган протилежно. Наприклад, симпатична нервова система збільшує ритм і силу скорочень серця, звужує судини і підвищує їхній тонус, уповільнює перистальтику кишок; парасимпатична – навпаки, уповільнює ритм і зменшує силу скорочень серця, розширює судини і знижує тиск у них, прискорює перистальтику кишок. Загалом симпатична нервова система забезпечує витрачання енергії, а парасимпатична – відновлення її запасів в організмі.
Вищий контроль і регуляцію функцій вегетативної нервової системи, як і соматичної, здійснює кора великого мозку.
Центри автономної нервової системи розміщені в середньому, довгастому й спинному мозку, а периферична частина складається з нервових вузлів і нервових волокон, які іннервують робочий орган.
Нервова система людини являє собою складне утворення і виконує різноманітні функції.
І.П. Павлов довів, що центральна нервова система може мати такий вплив на організм:
1) запуск або припинення функції органа (скорочення м'яза, секрецію залози тощо);
2) судиноруховий, що змінює ширину просвіту судин і тим самим регулює приплив крові до органів;
3) трофічний – підвищуючи чи знижуючи обмін речовин, змінюється споживання поживних речовин і кисню.
Завдяки цьому постійно узгоджується функціональний стан органа і його потреба в поживних речовинах і кисні. Коли до працюючого скелетного м'язу по рухових волокнах направляються імпульси, що викликають його скорочення, то одночасно по вегетативних нервових волокнах надходять імпульси, які розширюють судини і посилюють обмін речовин. Тим самим забезпечується енергетична можливість виконання м'язової роботи.
Спинний мозок розміщений у хребтовому каналі. В ньому розрізняють сіру речовину, в якій переважають нервові клітини різного розміру та форми, і білу речовину, утворену відгалуженнями нейронів довжиною 1 м і більше. Зі спинного мозку виходить 31 пара змішаних нервів, які своїми тонкими гілочками обплітають всі частини тіла.
Спинний мозок здійснює дві функції: рефлекторну і провідникову. Як рефлекторний центр спинний мозок здатний здійснювати складні рухові вегетативні рефлекси. Аферентними (чутливими) шляхами він сполучений з рецепторами, а еферентними (руховими) – із скелетною мускулатурою та всіма внутрішніми органами.
Довгими висхідними і низхідними шляхами спинний мозок сполучає двостороннім зв'язком периферію з головним мозком. Аферентні імпульси по провідних шляхах спинного мозку прямують у головний мозок, даючи йому інформацію про всі зміни в зовнішньому і внутрішньому середовищі організму. По низхідних шляхах імпульси від головного мозку передаються до ефекторних нейронів спинного мозку, які і зумовлюють або регулюють діяльність відповідних органів.
Основними властивостями нервової тканини, а також м’язової є збудливість і провідність. Збудливість – це здатність розвивати збудження у відповідь на подразнення; провідність – це здатність передавати збудження від одних клітин до інших. Передача збудження з одного нейрона на інший, на м’яз чи інші периферійні органи здійснюється за допомогою спеціального механізму – синапса. Аксони утворюють синапси на тілі іншої нервової клітини або на її відгалуженні. На кожному нейроні може бути 15–20 тис. синапсів.
Функціями нейронів є сприймання подразнень, їх перероблення, передавання інформації (імпульсів) і формування відповідної реакції.
Доцентрові нерви мають особливі сприймальні апарати в усіх органах і тканинах організму – рецептори.
Рецептор – нервово-фізіологічний апарат, який сприймає подразнення із зовнішнього або внутрішнього середовища і перетворює його на нервовий імпульс. У рецепторах різні види енергії перетворюються на нервовий процес – збудження.
Рецептори, які сприймають подразнення із зовнішнього середовища, називаються екстерорецепторами. Сигнали від органів і тканин самого організму сприймають інтерорецептори.
Головний мозок, його відділи та функції
Головний мозок заповнює порожнину черепа і включає мозковий стовбур у складі продовгуватого, середнього, проміжного мозку й мозочка та передній, або великий мозок, поділений на дві півкулі.
Стовбур мозку зверху покритий білою речовиною, а сіра речовина всередині утворює ядра, від яких відходять 12 пар черепно-мозкових нервів. У сірій речовині мозкового стовбура містяться дихальний, серцевий, судинно-руховий центри, а також центри, які регулюють скорочення м’язів, обмін речовин, потовиділення. Мозочок виконує функції координації рухів, регулює м’язові скорочення та діяльність внутрішніх органів. В центральній частині стовбура мозку міститься ретикулярна формація у вигляді сітчастого утворення. Призначення її – за допомогою імпульсів регулювати збудливість центральної нервової системи (підвищувати або пригнічувати).
Великі півкулі головного мозку також складаються із сірої і білої речовини. Біла речовина утворена нервовими волокнами і розміщена всередині. Сіра речовина складається з нервових клітин і глії, розміщена зверху і утворює кору головного мозку. Товщина кори 2-3 мм, у ній налічується 15-18 млрд нервових клітин, 140 млрд міжнейронних елементів і понад 1000 млрд зв’язків між нейронами.
Глії – це допоміжні клітини, які є опорою для нервових клітин, виконують функцію їх живлення і зосереджують резервні енергетичні речовини. Періодично ці речовини виходять із депо і надходять до нервових клітин.
Нервові клітини кори головного мозку за допомогою відгалужень зв’язані між собою та нервовими клітинами, розміщеними в різних ділянках тіла.
Кора головного мозку є вищим відділом центральної нервової системи і функціонує у взаємодії з нижніми відділами. Вона забезпечує взаємодію організму із зовнішнім середовищем, регулює і контролює всі функції організму, керує найбільш складними функціями в життєдіяльності людини – психічними процесами (свідомість, мислення, пам'ять та ін.).
Центри регуляції різних функцій організму локалізовані в певних зонах кори. Розрізняють сенсорні, моторні та асоціативні зони. Сенсорні зони – це мозкові відділи різних органів чуттів (зорового, слухового, больового і т. ін.). Моторні зони кори управляють рухами.
Сенсорна і моторна зони займають невелику частину поверхні кори. Основна її частина являє собою асоціативні зони, які здійснюють зв’язок між всіма сферами кори. Діяльність асоціативних зон лежить в основі вищих психічних функцій – пам’яті, логічного мислення, уяви, навчання.
Головний мозок розташовується в порожнині черепа. Від головного мозку відходять 12 пар черепно-мозкових нервів. У головному мозку розрізняють півкулі великого мозку і стовбур з мозочком. Маса мозку дорослого в середньому така: у чоловіків 1375 г, у жінок 1245 г. Розрізняють такі основні відділи головного мозку (рис. 1): Великі півкулі – це основа психічної діяльності. У корі великих півкуль виділяють лобову долю, тім'яну, скроневу та потиличну. Смакова і нюхова зони розміщені у лобовій долі, рухова і шкірном'язова – у лобовій та тім'яній, слухова – у скроневій, зорова – у потиличній.
У великих півкулях розрізняють три зони: чуттєву, рухову і асоціативну. Нейрони чуттєвої зони сприймають і формують адекватну реакцію організму на імпульси від органів чуття. Нейрони рухових аналізують імпульси від м'язів, сухожилок, кісток і керують складними рухами, їх координацією.
 Рис. 1. Відділи головного мозку | 1 – великі півкулі; 2 – проміжний мозок; 3 – середній мозок; 4 – міст; 5 – мозочок (задній мозок); 6 – спинний мозок. |
Нейрони асоціативних зон пов'язують між собою різні зони кори і в них формуються психічні функції – пам'ять, логічне мислення, уява.
Мозочок виконує рефлекторну функцію і координує рухи, регулює рівновагу тіла, підтримує тонус м'язів.
Середній мозок виконує рефлекторну, провідникову функції і в ньому знаходяться центри зору, слуху, м'язового тонусу.
Довгастий мозок виконує рефлекторну, провідникову функції, у ньому локалізовані центри: дихальні, серцево-судинні, секреторної діяльності травних залоз, жування, ковтання, блювання, кашлю, слиновиділення, потовиділення.
Проміжний мозок утворений таламусом і гіпоталамусом. Підгорбова ділянка (гіпоталамус) – комплекс структур, розміщений нижче від таламуса, містить багато ядер. Вона з'єднана з корою великого мозку, таламусом, мозочком, а знизу переходить у гіпофіз (залоза внутрішньої секреції, про яку йтиметься далі). Функції гіпоталамуса: терморегуляція, регуляція обміну речовин, діяльності серцево-судинної системи, залоз внутрішньої секреції, травного апарату, сечовиділення, сну й бадьорості, емоцій тощо.
Проміжний мозок виконує рефлекторну і провідникову функції. Таламус – передає імпульси від рецепторів до інших частин головного мозку, гіпоталамус – керує вегетативними реакціями організму, діяльністю гіпофізу. У проміжному мозку знаходиться епіфіз, який здійснює гуморальну регуляцію деяких функцій організму (сну, пробудження, біоритмів). Гуморальна регуляція (від лат. гумор – рідина) – це регуляція функцій організму, яка здійснюється через рідинні середовища (кров, лімфу, тканинну рідину) за допомогою біологічно активних речовин (гормонів) та продуктів обміну речовин, або метаболітів.
Проміжний мозок разом із середнім здійснює складні рефлекторні, або інстинктивні, реакції (харчові, оборонні тощо). Деякі центри проміжного мозку беруть участь у підтриманні стану уваги, не пропускаючи до кори великих півкуль непотрібних у даний момент доцентрових сигналів.
Спереду проміжний мозок переходить у півкулі великого мозку.
Міст виконує провідникову функцію, сполучає середній і довгастий мозок.
Від мозкового стовбура відходить 12 пар черепно-мозкових нервів, із них 11 пар інервують органи голови та шиї, а одна пара (блукаючий нерв) – органи грудної та черевної порожнин.
Головний і спинний мозок має густу сітку кровоносних судин. Речовина мозку потребує постійного надходження кисню і поживних речовин.
Порушення мозкового кровообігу може бути причиною різних патологічних станів (паралічів, втрати чутливості, розладу мови тощо).
2.1 Розвиток головного мозку людини
Нервова система починає формуватися на третьому тижні ембріонального розвитку із зовнішнього зародкового листка – ектодерми. Спочатку утворюється нервова пластинка, яка перетворюється на жолобок з піднятими краями. Краї жолобка потім утворюють замкнену нервову трубку, з нижнього відділу утворюється спинний мозок, а з верхнього – три розширення – первинні мозкові міхури (передній, середній і задній).
У 5 тижнів у ембріона видно поділ поперечною борозною переднього і заднього міхурів ще на дві частини, утворюється 5 мозкових міхурів. З п'ятого мозкового міхура утворюється довгастий мозок, з четвертого – вароліїв міст і мозочок, з третього – середній мозок, з другого – очні міхури і проміжний мозок, з першого – півкулі великого мозку.
На третьому місяці ембріонального розвитку формується мозолисте тіло, яке з'єднує праву і ліву півкулі. До 6 місяців півкулі повністю покривають мозок.
Мозок новонародженої дитини важить у середньому 330-400 г. В ембріональному періоді і в перші роки життя головний мозок інтенсивно росте, однак лише до 20 років досягає остаточних розмірів.
Перший місяць зародкового життя – п'ять маленьких міхурців, які розвиваються на кінці нервової трубки (майбутнього спинного мозку). Мозок на цій стадії дивовижно схожий на мозок риби (рис. 2). Дуже цікаво, що в зародка людини в цей час є зябра і хвіст.
 | У три місяці різко змінюється внутрішня і зовнішня будова мозку. Передній з п'яти міхурців обганяє в рості решту, ніби накриває їх плащем, утворюючи півкулі мозку. Одночасно всередині мозку клітини інтенсивно поділяються, починається складний процес їх міграції – переміщення від внутрішніх частин до зовнішніх. У чотири місяці внутрішньо-зародкового життя утворюються зачатки кори головного мозку. Водночас вона починає ніби зминатися - утворюються борозни і звивини. У шість місяців мігруючі клітини, які "прибули" на місце, починають посилено рости і розвиватися. Поверхня півкуль, вкрита корою, збільшується. Кора поділяється на шари і ділянки з різною будовою (поля). |
Рис. 2 Розвиток головного мозку
людини (за Дорлінг Кіндерслі)
На час народження дитини мозок майже сформований. Уже є всі борозни і звивини. Народження – це переломний момент. Потік різних подразнень, які сприймають органи чуття, різка зміна способу живлення – усе це, природно, призводить до великих змін мозку.
На третій місяць після народження мозок дитини вже помітно змінюється. Чимало полів кори ділиться на підполя, клітини стають ще більшими, розгалужуються їх відростки. Саме з цього часу можна без труднощів виробити умовний рефлекс на звук, світло. Дитина починає стежити очима за предметом, усміхатися, впізнавати матір, лепетати.
Один рік. Мозок дитини збільшився, і кора стала ще складнішою за будовою. Дитина починає ходити, вимовляє перші слова.
Три роки. Поведінка дитини особливо ускладнюється – з'являються самосвідомість, чітка мова. Маля починає активно пізнавати світ і ставить тисячі запитань. Саме в цей період маса мозку стає втроє більшою, ніж при народженні.
У сім – дванадцять років закінчується формування не тільки макро-, а й мікроструктури мозку. Швидко змінюється пам'ять дитини, з'являються зачатки самостійної творчості. Але й після семи років деякі ділянки мозку, пов'язані з мовою і складною психічною діяльністю людини, продовжують змінюватися. Тонкі біохімічні й молекулярні перебудови тривають протягом усього життя людини.
3. Фізіологія вищої нервової діяльності
Вища нервова діяльність (ВНД) – це сукупність складних форм діяльності кори великого мозку і найближчих до них підкіркових утворень, яка забезпечує індивідуальні фізіологічні та поведінкові реакції людини на змінні умови навколишнього та внутрішнього середовища, що сформувалися і закріпилися в процесі еволюції і передаються спадково. Це психічна діяльність мозку, що складається з актів поведінки, кожен із яких у свою чергу має певну етапність.
Підтримання сталості внутрішнього середовища, як основи незалежного (від постійних змін чинників довкілля) життя людини можливе завдяки безумовно-умовно-рефлекторній діяльності ЦНС.
Безумовні рефлекси – це природжені реакції організму на подразнення з зовнішнього або внутрішнього середовища, що сформувалися і закріпилися в процесі еволюції та передаються спадково. Здійснення їх пов’язане з діяльністю нижчих відділів центральної нервової системи – спинного мозку і стовбура головного мозку.
Умовні рефлекси є функцією вищого відділу центральної нервової системи – кори великих півкуль головного мозку. Умовні рефлекси на відміну від безумовних, є індивідуальними: в одних організмів певного виду вони можуть бути, а в інших їх може не бути. Умовні рефлекси виробляються на основі безумовних.
Вища нервова діяльність (ВНД) – об'єднана рефлекторна функція кори півкуль і ближчої підкірки головного мозку, що забезпечує пристосування людини до зовнішнього середовища – поведінку. ВНД пов'язана з діяльністю кінцевого мозку.
Нижча нервова діяльність – функція центральної нервової системи, що регулює фізіологічні процеси в організмі.
Кора головного мозку постійно змінює всі процеси в організмі, пристосовуючи його до навколишнього середовища. Умовний рефлекс – один з основних механізмів діяльності кори великих півкуль.
Становлення мови – це варіант вироблення особливого класу умовних рефлексів, які називаютьи інтелектуальними рефлексами. Механізм становлення мови, по суті, відображає процес вироблення умовного рефлексу. Давно було помічено, що якщо дитина не знаходиться у відповідному мовному середовищі, її потенційні можливості говорити та розуміти мову залишаються невикористаними. Починаючи з 6 місяців дитина звертає увагу на звуки мови та віддає їм перевагу над іншими звуковими стимулами; при спілкуванні з оточуючими окремі слова починають набувати сигнального значення. Пізніше вдосконалюється і сприйняття мови. Щоб слово стало сигналом “сигналів”, необхідно кілька разів повторити поєднання словесного позначення, наприклад, людей, предметів, з конкретними їх образами. Так, якщо багато разів називати та показувати один і той же предмет, то вже при одній назві предмету у дитини з’являється реакція “впізнавання” його словесного позначення. Коли дитина упізнає слово, яке набуває для неї значення сигналу, вона, наслідуючи дорослого, намагається вимовити це слово самостійно.
Неоціненна роль кори великих півкуль мозку в удосконаленні першої сигнальної системи та розвитку другої. Ці поняття розроблені І. П. Павловим. Під сигнальною системою в цілому розуміють усю сукупність процесів нервової системи, які здійснюють сприймання, обробку інформації та формування відповіді організмом. Вона здійснює зв'язок організму із зовнішнім середовищем.
Перша сигнальна система зумовлює сприймання за допомогою органів чуття чуттєво-конкретних образів. Це основа для утворення умовних рефлексів.
Перша сигнальна система є і у тварин, і у людини. У вищій нервовій діяльності людини розвинулась надбудова у вигляді другої сигнальної системи. Вона властива лише людині і виявляється в спілкуванні за допомогою слова, мовою, поняттями. З появою цієї сигнальної системи стали можливими абстрактне мислення, узагальнення численних сигналів першої сигнальної системи. За І. П. Павловим, слова перетворились на "сигнали сигналів".
Виникнення другої сигнальної системи стало можливим завдяки складним взаємовідносинам між людьми, оскільки ця система є основою спілкування, колективної праці. Таке спілкування неможливе за межами суспільства. Друга сигнальна система породила абстрактне мислення, письмо, читання, підрахунки. Слова сприймаються і тваринами, але зовсім не так, як людиною. Тварини сприймають їх як звуки, а не їхнє смислове значення, як люди. Отже, у тварин немає другої сигнальної системи.
Обидві сигнальні системи людини взаємозв'язані. Вони формують поведінку людини в широкому розумінні слова. Причому друга сигнальна система змінила першу сигнальну систему, бо реакції першої стали значною мірою залежати від соціального середовища. Людина стала здатною керувати своїми безумовними рефлексами, інстинктами, тобто першою сигнальною системою.
Одним із проявів ВНД є емоції. Емоції – це яскраво виражене суб’єктивне забарвлення реакцій організму на зовнішні і внутрішні впливи. За допомогою емоцій можна визначати ставлення людини до навколишнього світу і до самого себе. Емоції несуть важливу функцію регуляції психічної діяльності організму. Емоційні стани відображаються в певних поведінкових реакціях.
Емоції (франц. – еmоtіоn; лат. еmоvеге – збуджувати, хвилювати) – це одна з форм відображення мозком об’єктивної дійсності, коли домінує суб’єктивний характер психічного процесу.
Емоційне ставлення виникає на етапі оцінки ймовірності задоволення або незадоволення існуючих потреб, а також при їх задоволенні або незадоволенні. Біологічне значення емоцій полягає у виконанні регуляторної та сигнальної функцій. Сигнальна функція емоцій полягає в тому, що емоції сигналізують про небезпеку або корисність тих чи інших впливів, успішність чи неуспішність виконуваних дій. Регуляторна функція емоцій реалізує адаптацію організму до безперервно мінливих умов середовища шляхом формування активності для задоволення виниклих потреб, а також спрямованої на посилення сприятливої дії подразників або припинення дискомфортного. При незадоволенні потреби організму, як правило, виникає емоція, що носить неприємний характер. При задоволенні вихідної потреби зазвичай виникає приємне емоційне переживання, позитивні емоції, що свідчать про успіх в пошуку досягнення мети, і це припиняє подальшу пошукову діяльність.
У людини виникнення позитивних і негативних емоцій пов’язане з активізацією спеціальних емоціогенних структур лімбічної системи великого мозку, а регуляція емоційного стану відбувається на рівні кори лобових і скроневих часток великого мозку.
З діяльністю асоціативних зон найбільше пов'язані вищі психічні функції – мислення, свідомість.
Уявне моделювання людиною різних подій складає суть її мислення. Людина оцінює свої дії, що ведуть до поставленої нею мети, умови, які приводять до успішного результату. Структури, що виконують основні розумові операції (аналіз, синтез, порівняння, абстрагування, узагальнення, конкретизацію, класифікацію і систематизацію), завдяки яким формується поняття, думка або висновок, – це структури II сигнальної системи, розташовані в передніх і задніх асоціативних полях правої і лівої півкулі. Самобутність, глибина, широта, гнучкість, критичність, швидкість і інші індивідуальні якості мислення визначаються, з одного боку, об’ємом наявних ознак, які накопичуються та зберігаються в процесі онтогенезу в задніх асоціативних зонах кори, а з іншого – здатністю нейронів передніх асоціативних ділянок вилучати інформацію про ці ознаки для здійснення над ними необхідних операцій.
Свідомість розглядається багатьма як психічний процес вербалізації відчуттів, сприйняття, а також як здатність говорити і розуміти мову. Про наявність у людини свідомості судять за її здатністю до виділення себе з навколишнього середовища, у тому числі і з середовища соціального, за її здатністю активно впливати на середовище і передавати свої знання про зовнішній світ будь-якій іншій, що володіє свідомістю, людині. З цієї точки зору свідомість тотожна мисленню, а структури кори, відповідальні за свідомість, є ділянками II сигнальної системи. Тому в онтогенезі розвиток свідомості (і мислення) відбувається паралельно з формуванням мови. Першими ознаками свідомості, що виявляється, є здатність дитини взнавати себе в дзеркалі – тобто здатність виділяти себе з навколишнього середовища. Тварини, за винятком окремих видів вищих мавп, такою властивістю не володіють. Подальший етап формування свідомості полягає в придбанні дитиною можливості вживати займенник „Я“. Рівень залучення індивідуума до людського знання і визначає рівень його свідомості.
Одночасно в корі великих півкуль є структури (I і II сигнальна система дійсності), в яких відбувається „неусвідомлювана“ (тобто невербалізована) обробка інформації. Ця сфера психіки людини одержала назву «несвідомого» і «надсвідомого». Завдяки несвідомому здійснюється аналіз величезного потоку інформації, що входить в мозок аферентними нервовими шляхами, автоматичне виконання багатьох умовних рефлексів – сенсорних (вегетативних), оперантних, інтелектуальних, а також оцінка потреб організму і можливості їх реалізації; за допомогою „надсвідомого“ розв’язуються евристичні задачі. З.Фрейд вважав, що зміст несвідомого (статеві інстинкти, інстинкти самозбереження) формується у дитини в ранньому дитинстві, а в подальші роки цей зміст знаходиться в постійному конфлікті з свідомим („Воно“ проти „Я“).
Увага є психічним процесом, завдяки якому підвищується рівень активності кори великих півкуль. Фізіологічним механізмом мимовільної і довільної уваги слід рахувати активацію передніх асоціативних зон кори великих півкуль, а також структур II сигнальної системи, зокрема центрів мови. У свою чергу ці утворення збуджуються під впливом умовного рефлексу, сформованого на базі безумовного орієнтовного рефлексу. Передбачається, що в корі великих півкуль постійно відбувається звірення вхідного сигналу з інформацією про нього, яка зберігається в мозку. Могутнім підкріпленням для умовного рефлексу, що лежить в основі уваги, служать позитивні емоції. Таким чином, формування довільної уваги в онтогенезі відображає процес становлення внутрішнього (диференційованого) гальмування, потребно-мотиваційних механізмів, а також механізмів, що забезпечують емоції.
У новонародженого є чудовий механізм – імпринтінг, завдяки якому відбувається миттєве запам’ятовування величезної кількості інформації. Це – природжений безумовний рефлекс, на базі якого виробляються велике число умовних рефлексів, що дають можливість запам’ятовувати різну за формою і змістом інформацію, зберігати та відтворювати її в потрібний момент часу. Імпринтінг зберігає своє значення до кінця життя – фотографічна пам’ять – це найбільше досягнення природи. Основна проблема полягає у відтворенні потрібної інформації в потрібний момент часу. Онтогенетичний розвиток доводить, що цей процес йде за тими принципами, що і вироблення оперантного рефлексу. Величезну роль при цьому виконує процес внутрішнього гальмування, що забезпечує пошук необхідної інформації в центрах пам’яті (гіппокамп, задня асоціативна зона). Спілкування із зовнішнім світом, процес направленого навчання, постійне звернення до мнеморефлексів, підкріплення цих рефлексів позитивними емоціями – все це дозволяє мозку достатньо швидко вміщати в себе величезну кількість інформації та ефективно використати її вже в перші роки життя.
Будь-яку поведінку людини слід розглядати як діяльність, направлену на задоволення потреб. Існують природжені форми поведінки, або інстинкти, і придбані, тобто реалізовувані за рахунок умовних рефлексів. В онтогенезі людини обидві форми поведінки змінюються. Наприклад, поведінка, направлена на задоволення статевого ваблення, тобто статеві інстинкти в період від народження до статевої зрілості зазнають істотні зміни. Придбані форми діяльності – це наочна, ігрова, учбова і трудова. Кожна з них виникає у зв’язку з появою нових потреб, оскільки колишня форма поведінки вже недостатня для їх задоволення. У основі становлення різноманітних форм поведінки лежить індивідуальне навчання, яке в процесі онтогенезу здійснюється по типу неасоціативного (реакція звикання, імпринтінг), асоціативного („класичні“ умовні рефлекси, оперантні або інструментальні умовні рефлекси, інтелектуальні рефлекси) і когнітивного (психонервове навчання, навчання з участю елементарної розсудливої діяльності або прогнозування ймовірності). У онтогенезі становлення різних форм діяльності повторює філогенез.
Поведінковий акт здійснюється не тільки за принципом рефлексу, тобто від стимулу до дії, але і за принципом саморегуляції: відхилення того або іншого фізіологічного показника організму від рівня, що забезпечує його нормальну життєдіяльність, негайно активізує поведінкову реакцію, направлену на відновлення гомеостазу. У організації поведінки приймають участь сенсорні, центральні і моторні системи, а також ряд нервово-гуморальних механізмів.
Висновок
В цій роботі було розглянуто суть, структуру та розвиток нервової системи людини, як вона утворювалась, функціювала та яким змінам підлягала починаючи з зародкового періоду та протягом всього життя і до самої смерті.
Отже, нервова система відіграє найважливішу роль у регуляції функцій організму: узгоджує функціонування клітин, тканин, органів та систем, що дозволяє організму діяти як єдине ціле, забезпечує взаємозв’язок організму з навколишнім середовищем.
До складу нервової системи входять головний та спиннний мозок, нерви, нервові вузли та сплетіння, які іннервують все тіло, органи та тканини людини. Нервова клітина, що зветься нейрон, складається з тіла, кількох коротких відростків (дендрити) та одного довгого (аксон), завдяки яким передаються нервові імпульси.
Головний мозок розташовується в порожнині черепа. Від головного мозку відходять 12 пар черепно-мозкових нервів. У головному мозку розрізняють півкулі великого мозку і стовбур з мозочком. Великі півкулі – це основа психічної діяльності. Центри регуляції різних функцій організму локалізовані в певних зонах кори. Розрізняють сенсорні, моторні та асоціативні зони.
Сукупність складних форм діяльності кори великого мозку і найближчих підкіркових утворень, що забезпечує індивідуальні поведінкові реакції людини, називають вищою нервовою діяльністю. До неї відносять мовлення, емоції, мислення тощо.
Уявне моделювання людиною різних подій складає суть її мислення. Людина оцінює свої дії, що ведуть до поставленої нею мети, умови, які приводять до успішного результату. Аналізуючи інформацію, що надходить з навколишнього середовища, людина виконує різні розумові операції (аналіз, синтез, порівняння, узагальнення...) та завдяки цьому формує поняття, думку або висновок.
Список використаних джерел
1. «Анатомія і еволюція нервової системи» для студентів факультету соціології та психології / Упорядник Г.М.Чайченко,В.Д. Сокур, Л.Г.Томіліна – К.: ВПЦ «Київський університет», 1997. – 16 с.
2. Маруненко І.М. Анатомія, фізіологія, еволюція нервової системи: навчальний посібник. – К.: ТОВ "Центр учбової літератури", 2013.
3. buklib.net / Фізіологія і психологія праці / Загальні відомості про будову нервової системи людини || Крушельницька Я.В. Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 2000. – 232 с.
4. ru.osvita.ua / Нервова система: будова та значення.
5. studfiles.net / Вікова фізіологія / Фізіологія вищої нервової діяльності дітей та підлітків.
6. Іонов І.А Фізіологія вищої нервової діяльності ВНД навчальний
посібник / І.А Іонов Т.Є Комісова А.В Мамотенко С.О Шаповалов
Сукач О.М Теремецька Н.Ф Катеринич О.О. – Х. : ФОП Петров В.В., 2017. – 143 с.
7. pidruchniki.com / Медицина – Фізіологія / Вища нервова діяльність