Формування та реалізація зовнішньої політики Сирії
Зміст
Вступ 3
1.Субєкти зовнішньополітичного процесу Сирії 5
2.Політико-правові засади зовнішньої політики Сирійської Арабської Республіки 17
3.Основні пріоритети зовнішньої політики Сирії 23
Висновки 28
Список використаних джерел і літератури 31
Вступ
Актуальність досліджуваної проблеми визначається об'єктивною необхідністю наукового осмислення зовнішньої політики одного з провідних близькосхідних держав - Сирійської Арабської Республіки. Дослідження обраної теми покликане сприяти розумінню закономірностей і специфічних особливостей формування та реалізації зовнішньополітичних завдань Сирії. У процесі формування і реалізації зовнішньополітичного курсу Сирійської Арабської Республіки як в близькосхідному регіоні, так і в цілому на міжнародній арені, мали місце і значні досягнення і успіхи, і серьѐзние проблеми. Вивчення еволюції зовнішньої політики САР, осмислення чинників, що визначають її національні інтереси і зовнішньополітичні завдання, дослідження практичних кроків по їх здійсненню, розуміння проблемних місць еѐ політики є актуальним і необхідним з наукової та практичної точок зору. Це дозволяє глибше зрозуміти суть зовнішньої політики САР, осмислити її пріоритетні напрямки, виявити причини успіхів і невдач, а також спрогнозувати подальший розвиток зовнішньополітичної стратегії Дамаска і ситуації на Близькому Сході в цілому. Особливої актуальності вивчається проблема набуває в контексті мали місце в останні два роки народних протестів і зміни правлячих режимів у ряді країн регіону. Ці події найтрагічнішим чином відбилися на Сирії та вимагають всебічного дослідження.
Актуальність роботи обумовлена також і тим, що фундаментальні дослідження з даної проблематики в історіографії практично відсутні; є праці, що аналізують окремі аспекти поставленої проблеми, тому дане дослідження може сприяти поповненню прогалин у вітчизняній науці. Звернення до даної теми продиктовано не тільки чисто академічним інтересом, але і міркуваннями практико-політичного характеру, оскільки реалії політичної ситуації на Близькому Сході такі, що її конфліктний потенціал має явну тенденцію до зростання, що загрожує національній безпеці не тільки держав регіону, включаючи САР, але і країнам, розташованим в безпосередній близькості від конфліктної зони.
Метою даного дослідження є охарактеризувати зовнішню політику Сірії.
Обєктом дослідження є зовнішня політика Сирії.
Предметом дослідження є зовнішньополітичний курс Сирії.
Завданнями дослідження є:
-дослідити субєкти зовнішньополітичного процесу Сирії;
-охарактеризувати політико-правові засади зовнішньої політики Сирійської Арабської Республіки;
-дослідити основні пріоритети зовнішньої політики Сирії .
Структурно робота складається з вступу, трьох пунктів, висновків, списку літератури.
1.Субєкти зовнішньополітичного процесу Сирії
Новітній період у історії САР веде рахунок від 2000 р., коли несподівано помер Президент Х.Асад. Новим президентом було обрано його сина – Башара Асада, для чого парламент країни був змушений знизити віковий ценз для кандидатів у президенти з сорока до тридцяти чотирьох років. 27 травня 2007 р. Б.Асад був обраний президентом вдруге, набравши 97,6 % голосів. Сьогоднішня Сирія – країна з переважно арабським населенням (більше 80%), серед національних меншин – курди (10%), турки (бл. 4%.), ассирійці (бл. 3%), черкеси (менше 2%), вірмени (менше 1%). Темпи зростання населення – близько 2,13% на рік, тобто більше чотирьохсот тисяч новонароджених.
За релігією близько 90% складають мусульмани, серед яких переважають суніти – 75%, а також алавiти, друзи та ісмаїліти – майже 25%, через приток біженців з Іраку збільшується кількість шиїтів. Християн нараховується до 10%, половина з яких сирійські православні, близько 20% – католики. У парламентській республіці, якою є Сирія, глава держави – президент обирається на сім років. Законодавча влада здійснюється однопалатним парламентом – Народними зборами – у складі 250 депутатів, які обираються на 4 роки шляхом загального, прямого, таємного голосування за змішаною системою.
Більшість в Парламенті (172 місця) належить НПФ, ядро якого складає партія Баас та до якого входять дев’ять партій. Інші 78 мандатів належать незалежним депутатам. Наразі Головою Народних Зборів є відомий сирійський громадський діяч Махмуд Аль-Абраш, якого у черговий раз було переобрано на посаду у травні 2007 р. Виконавча влада здійснюється Радою Міністрів Сирії. Нинішній його глава – Прем’єр-міністр Мухамед Наджі Оттрі, який представляє правлячий НПФ, призначений Президентом Б.Асадом на посаду 10 вересня 2003 р
Сирія є членом більше двадцяти міжнародних організацій, серед яких ООН (24 жовтня 1945 р.) та практично усі її основні агенції, а також МБРР, МВФ, МОК, ІКАО, МАГАТЕ, Інтерпол, Ліга арабських держав, Організація ісламської конференції тощо.
Зовнішню політику Сирія вибудовує, виходячи з розуміння, що її історичним покликанням є захист цінностей панарабізму. Головним зовнішньополітичним пріоритетом САР є справедливе близькосхідне мирне врегулювання. Дамаск послідовно відстоює встановлення справедливого й всеосяжного миру на Близькому Сході на основі резолюцій РБ ООН № 242 та № 338, які передбачають повне відведення ізраїльських військ з окупованих сирійських Голанських висот і з усіх окупованих арабських територій на лінію 4 червня 1967 р., а також на основі принципу Мадридської мирної конференції 1991 р. – «Земля у обмін на мир». Втім, якихось помітних зрушень у сірійсько-ізраїльських відносинах не спостерігається.
Непрямі переговори між двома країнами, розпочаті у травні 2008 р. за посередництва Туреччини, були в односторонньому порядку перервані сирійською стороною через загострення ситуації в регіоні. Сирійське керівництво вважає нинішній ізраїльський уряд нездатним до конструктивних переговорів та рішень.
Офіційний Дамаск разом з групою інших арабських країн вимагає приєднання Ізраїлю до міжнародного режиму ядерного нерозповсюдження та забезпечення підконтрольності його ядерного арсеналу МАГАТЕ нарівні з іншими країнами близькосхідного регіону, однак підготовлена за участю Сирії резолюція «Ядерний потенціал Ізраїлю» у 2010 р. була відхилена Генеральною асамблеєю МАГАТЕ.
Нагальним пріоритетом для САР є зміцнення зв’язків з країнами регіону Близького й Середнього Сходу. Особливу увагу Дамаск приділяє ліванському напряму своєї зовнішньої політики, про що свідчить, зокрема, прийняття у 2008 р. керівництвом САР рішення про встановлення дипломатичних відносин з Ліваном та про обмін Послами, підвищення інтенсивності візитів керівників та представників провідних політичних сил двох країн.
Привертають до себе увагу також суттєві успіхи Сирії у зміцненні її політичних й економічних відносин з Іраком, Саудівською Аравією. Туреччиною, Іраном. Попри усі розбіжності між САР та згаданими країнами, які мали місце у віддаленому та недавньому минулому, сирійському керівництву вдалося знайти окрему основу для досягнення з кожною з них взаємовигідних домовленостей. Керівництво САР добре усвідомлює, що для виходу з політичної ізоляції необхідно радикально розширювати спектр зовнішньополітичних та економічних контактів. Останні знаменували собою налагодження більш тісних політичних та особливо економічних контактів Сирії з іншими країнами Азії (Китаєм, Індією). Латинської Америки, зокрема, з Венесуелою, об’єднанням МЕРКОСУР тощо.
Що стосується США, то поки що відносини Сирії з Вашингтоном не зазнають особливих змін, навіть попри призначення Президентом США Б.Обамою Д.Форда на посаду Посла США в САР у обхід Конгресу США на початку 2011 р. Сирія як і раніше продовжує залишатися в списку Держдепартаменту США серед країн, які підтримують тероризм, і, відповідно, стосовно неї продовжують діяти американські односторонні санкції. Водночас, за останні два-три роки суттєво розширилися двосторонні відносини Сирії з провідними західноєвропейськими державами. Роль локомотива у цьому процесі відіграла Франція під час її головування в ЄС у 2009 р. Активно продовжується також співробітництво Сирії з ЄС. САР є повноправною учасницею Барселонського процесу.
За відсутності Угоди про асоціацію Дамаск не може повною мірою скористатися вигодами Європейської політики сусідства, проте сторони продовжують співпрацю в рамках European Neighborhood Policy Instrument (ENPI). Сучасні відносини САР та ЄС регулюються Угодою про співробітництво, підписаною сторонами у 1977 р.
З початком Євро-середземноморського партнерства у 1995 році співпраця була спрямована на підтримку економічних реформ, зокрема, у банківському секторі, у сфері розвитку бізнесу, поліпшення управління державними службами тощо. Переговори між ЄС і Сирією щодо Угоди про асоціацію розпочалися у 2004 р. САР є останньою серед країн-учасниць Середземноморського Союзу, яка не приєдналася до ЄС у форматі асоційованого члена. Однак у жовтні 2004 р. Дамаск відмовився від її укладання, відхиливши вимоги Євросоюзу до Сирії задекларувати її відмову від набуття зброї масового знищення. Незважаючи на це, ЄС продовжував вживати рішучих кроків задля зміцнення взаємин з Сирією.
Керівництво Євросоюзу запропонувало підписати Угоду про асоціацію 26 жовтня 2009 р., воліючи подати укладання цього документу як винагороду за невтручання Сирії в процес виборів в Лівані у 2009 р. До того ж європейські дипломати розраховували, що такий крок назустріч Дамаску мав би змусити Б.Асада хоча б частково обмежити співробітництво з Іраном та вплинути на радикальні угруповання «Хамас» та «Хизбалла» й примусити їх сісти за стіл переговорів з Ізраїлем. Однак політичне керівництво САР загальмувало процес підписання Угоди, умотивовуючи це можливістю виникнення у разі її укладання загроз для неконкурентноспроможного сирійського бізнесу.
Важливим аспектом поточної ситуації в Сирії є складність винесення якісних прогнозів стосовно альтернативних варіантів розвитку посткризового майбутнього. Якщо Асад зможе зберегти владу, то він буде змушений апробувати новий силовий підхід до максималізації власної ролі в управлінні державою, оскільки демократичне чи консенсусне врегулювання є практично неможливим, враховуючи конфлікт інтересів в сирійському суспільстві та наявність радикально налаштованих елементів, котрі намагатимуться будь-якими засобами йти до власної цілі. Відтак, роль Асада та його однодумців має бути вирішальною.
Водночас, це означатиме зміцнення близькосхідних геополітичних позицій РФ та Ірану, котрі підтримали свого союзника. Якщо ж Асад не зможе втримати владні повноваження, то ситуація може стати практично некерованою зважаючи на відсутність життєздатної альтернативи на головну силу в якісному управлінні державою. Негативним аспектом є безперечна боротьба за владу з боку різних повстанських угрупувань. Внутрішньополітичні, соціальні, релігійні протиріччя можуть ініціювати новий виток ще більш складного конфлікту, котрий буде здатний дестабілізувати весь близькосхідний регіон.
Даний розвиток подій може, водночас, виступити практичною апробацією майбутнього розвитку даного регіону, процес трансформації котрого нині можна спостерігати.
Очевидним аргументом на користь Асада є те, що діюча сирійська влада, котру він уособлює є досить прогнозованою та обачною, попри авторитарні, подекуди архаїчні методи управління, доконфліктна Сирія була однією з небагатьох арабських країн, де спостерігався сталий соціальний прогрес, не було значного розриву між верствами населення, радикальні елементи не мали суттєвого впливу, а відносини з сусідніми країнами, попри існуючі політичні проблеми, розвивалися досить прогнозовано, що для Близького Сходу є важливим аспектом. У випадку перемоги опозиції, зовнішньополітичний баланс буде порушено, оскільки є неможливим прихід до влади єдиної моноструктурної ланки СНК з єдиною метою, єдиною програмою дій, а враховуючи існуючі ідеологічно-конфесійні розбіжності в її лавах, можна апріорі стверджувати, що внутрішнє протистояння в рамках боротьби за владу стане перманентним, що буде накладати відбиток на відносини з країнами регіону [1].
Як висновок, сирійський конфлікт є найважливішим окремо взятим компонентом «арабської весни» згідно його геополітичного впливу та потенційної серйозності його наслідків. В його рамках спостерігається протиборство регіональних та світових акторів. Від якісного підходу в рамках його врегулювання може залежати ступінь геополітичної рівноваги Близького Сходу. Громадянська війна в Сирії є свого роду винятком порівняно зі схожими подіями в інших арабських країнах та не може бути співвіднесена до переліку інших елементів «арабської весни». Це єдиний приклад революційних подій в арабському світі, який мав комбіноване підґрунтя: так, розпочавшись з локальних протестів проти заборони на притік іноземних інвестицій, які були фактично ініційовані політикою Б. Асада, а також невдоволення державною політикою щодо підтримки аграріїв у країні з переважаючим аграрним сектором який становив у довоєнний час близько 50% надходжень до бюджету (у 2008 р. найбільша за весь час метеорологічних спостережень посуха через відсутність дотацій на розширення системи штучного зрошення фактично знищила сільськогосподарський сектор).
Водночас, на різних етапах подальшого розвитку цього конфлікту, в його структуру додалися політичний та релігійних фактори. У системному відношенні конфлікт у Сирії довів фактичну відсутність напрацьованих параметрів регіональної взаємодії та високу ступінь вразливості до ендогенних загроз. Адже починаючи з весни 2011 року регулярні консультації на рівні ЛАД жодним чином не посприяли зменшенню військової небезпеки та політичної напруги. Фактично, на основі цього конфлікту була реалізована апробація практичних механізмів ЛАД, рівень готовності яких виявився абсолютно неадекватним та невідповідним тому рівню складності проблеми, яку планувалося вирішити. «Група друзів Сирії» є неурядовою тимчасовою організацією, яка була утворена у 2011 році з метою вирішення цього конфлікту (її членами виступили як арабські так і не арабські країни) також продемонструвала свою повну неспроможність реалізовувати свої імперативи на практиці. Разом з тим, «побічним ефектом» подій в Сирії стала ескалація напруження по периметру кордонів цієї країни з особливим ускладненням ситуації в Лівані та Іраку. Це стало практичним проявом великої кількості «законсервованих» регіональних загроз, до вирішення яких не знайдено та не шукається жодних шляхів. Також сирійський конфлікт наразі є єдиним в переліку подій «арабської весни» який може призвести до широкомасштабного військового конфлікту з виходом за межі Близького Сходу. Попри те, що він не набув системного значення, сирійський конфлікт створив низку викликів та загроз, у нівелюванні, або навпаки, ескалації яких зацікавлені окремі геополітичні гравці. Відтак сформував свого роду «геополітичні осі», які намагаються дистанційно впливати на перебіг подій в Сирії реалізовуючи тим самим свої політичні та економічні інтереси у регіоні Близького та Середнього Сходу [6].
Головною передумовою «боротьби за Сирію» є надзвичайно виграшне геополітичне її розташування: Сирія межує з Туреччиною, Іраком, Саудівською Аравією, Ізраїлем, Ліваном, що дає змогу прямо чи опосередковано впливати на низку процесів політичного чи економічного характеру, які відбуваються на зазначених територіях. Транзитний потенціал також заслуговує на увагу. Саудівська Аравія та Катар у контексті експорту вуглеводнів на європейський ринок вбачають сирійську територію як одну з найзручніших для прокладання розширеної мережі трубопроводів. Територію Сирії можливо використати в якості зручного стартового майданчика для рекрутування та тренування осіб для радикальних екстремістських угрупувань. У цьому контексті проти влади Б. Асада, найближчого його оточення, військової еліти та більшості сирійської інтелігенції зіграв факт алавітського віросповідання (шиїтська течія, більшість алфавітів проживають у західних регіонах Сирії, певною мірою – в Дамаску). Нерівномірний розподіл доступу до влади між різними сирійськими конфесіями (певною мірою можна провести аналогію з Ліваном), привілейоване становище алавітів, їх лояльне ставлення до християн антагоністично налаштовують радикальних сунітів (відсоток сунітів в Сирії – близько 80%, алавітів – близько 15%, однак їм належить більшість важелів у керуванні країною, окрім територій, які контролюються повстанцями).
Протягом 2014 року у Сирії спостерігався сплеск радикального ісламізму, відносини між різними конфесіями є напруженими з тенденцією до погіршення. Знаковими у цьому відношенні стали події у м. Маалюля, яке населене переважно християнами. Протягом осені 2013 та зими 2013-2014 рр. в м. Маалюля відбувався фактичний геноцид християнського населення, в`їзди та виїзди з міста були заблоковані. Зусилля міжнародної спільноти, які були направлені на деескалацію. Відчутних результатів не принесли. Нижче автором буде наведено детальний опис причин та наслідків розвитку радикального ісламізму в Сирії.
Для РФ Сирія є останньою арабською країною, уякій збереглися стратегічні позиції у регіоні за рахунок лояльного ставлення з боку режиму. Зокрема, у м. Тартус діє російська морська база, де кораблі мають змогу поповнити запаси пального та прісної води. Є невеликий військовий контингент, який відіграє «показову» функцію, однак до початку громадянської війни існував план побудови повноцінної військової бази у м. Латакія.
Для ІРІ алавітська правляча верхівка Сирії була і залишається союзником, особливо, у контексті зміцнення власних геополітичних амбіцій у регіоні, а також в рамках певного протипоставлення антагонізму США та Ізраїлю, які провадять антиіанську політику у регіоні. Окрім того, влада Ірану контексті антиамериканської риторики завжди акцентувала увагу на тому, що якщо буде повалено владу Б. Асада, наступним у регіоні буде саме Іран.
Для КНР опосередкована та досить обережна підтримка Б. Асада (здебільшого, у якості надання політичної підтримки) також мотивується безпекою та надійністю безперебійного доступу до енергоносіїв. З 2007 р. КНР є найбільшим у світі споживачем нафти, більша частина якої надходить з Близького Сходу та країн ПЗ. Усунення від влади Б. Асада може з високим ступенем вірогідності ініціювати надзвичайно сильну дестабілізацію регіону. Низка ризиків та загроз поставить під сумнів безпеку своєчасного та безперебійного постачання нафти з регіону, що аксіоматично означає крах китайської економіки. Головна загроза криється навіть не у геополітичних амбіціях Заходу в регіоні БС, а швидше у можливому енергетичному диктаті, реалізувати який для США та ключових європейських країн буде цілком можливо.
Окремим аспектом, або краще сказати, «побічною дією» функціонування сирійської кризи стало формування численних радикальних екстремістських угрупувань, генезис яких можна чітко спостерігати на еволюції внутрішнього виміру сирійського конфлікту. Цей конфлікт спершу розпочинався швидше на політичному рівні, коли спекулюючи на прагненнях сирійського натовпу досить швидко виокремилися та сформувалися опозиційні сили, які маніфестували незгоду з внутрішньою та зовнішньою політикою Б. Асада.
Згодом, опозиційні сили отримали змогу заручитися підтримкою військових, які у будьякій арабській країні традиційно відіграють важливу роль у визначенні внутрішньополітичного вектору. На цій стадії формування об’єктного та суб’єктного складу конфлікту почав активно долучатися екзогенний чинник. Спершу у вигляді опосередкованої політичної підтримки окремо взятих акторів сирійського конфлікту. Потім, на основі наявної підтримки, у внутрішньому середовищі почали поступово зароджуватися та формуватися нові суб’єкти, які стали відігравати важливу, а у окремому відношенні – визначальну роль. Мова йде про так звані опозиційні військові формування. До них відносяться: Сирійська Вільна армія, Фронт перемоги (Джубгат ан-Нусра), Ісламська держава Іраку та Леванту. Останні дві є особливо радикально налаштованими відносно бачення політичного майбутнього Сирії та методів досягнення окреслених цілей. Саме на них лежить відповідальність за практику показових розстрілів полонених, випадки геноциду на релігійному підґрунті та заклики перенести боротьбу за межі Сирії.
Головними спонсорами та ідейними натхненниками створення таких формувань виступили КСА та Катар, для яких боротьба зі світським режимом Б. Асада з першочергово геополітичної стратегії поширення власного впливу на Сирію та суміжні арабські країни поступово підкріпилася економічними стратегіями, зокрема, контроль нафтопроводів на сирійській території на додачу до перспективи у близькому майбутньому отримати безпосередню можливість транспортувати власні енергоносії через ті частини сирійської території, контроль над яким був втрачений з боку офіційного Дамаску [5].
Туреччина та Іран є тими країнами, які були безпосереднім чином втягнені у динаміку політичних зрушень, ініційованих подіями сирійської кризи. Пояснюється це передусім їх географічною локалізацією поблизу проблемних територій, а також традиційними політичними та економічними зв’язками з цією країною. Беззаперечним є також і фактор геополітичного суперництва між двома зазначеними країнами з позиції регіонального лідерства. В екзогенному відносно близькосхідного регіону вимірі ці дві країни мають низку дотичних до останнього.
Разом з тим, у площині світової політики Іран та Туреччина відносяться до різних геополітичних таборів, подекуди практикують діаметрально протилежні підходи у зовнішньополітичних імперативах. Таким чином. Їхня апріорна участь у суб’єктному полі подій арабської весни ускладнила сутнісний вимір конфліктного поля цього конфлікту [4].
Важливо зазначити, що Туреччина та Іран представляють окремо взятий геополітичний табір. Туреччина тяжіє до геополітичних імператив Заходу. Іран асоціює себе як союзник РФ та КНР. У контексті перебігу основних конфліктних тенденцій в рамках сирійської кризи можна зазначити, що станом на початок червня 2015 р., загальна ситуація в Сирії залишається напруженою та характеризується такими основними тенденціями. Формування ІДІЛ продовжують наступальні операції намагаючись розширити підконтрольні території у таких основних напрямах: у бік Дамаска, Хомса та середземноморського узбережжя. У зв’язку з чим створюється загроза блокування транспортного сполучення Дамаск – Хомс морські порти Латакія і Тартус.
Подальший наступ ІДІЛ у східній частині провінції Хомс, де розташовані нафтогазові родовища і інфраструктура, призведе до ще більшого дефіциту електроенергії і природного газу на контрольованій урядом території [1].
Поступова втрата урядом САР в період квітня-травня 2015 р. низки важливих населених пунктів (Ідлеб, Джиср аш-Шугур, Пальміра) свідчить про відсутність у складі ЗС САР після чотирьох років громадянської війни необхідної кількості боєздатних підрозділів для ведення активних бойових дій проти ІДІЛ, у зв’язку з чим, сирійське військове командування змушене залишати населені пункти для забезпечення прикриття більш важливих напрямків. Враховуючи поточну ситуацію не виключається, що у разі подальшого негативного розвитку ситуації, уряд САР буде змушений продовжити відвід підрозділів і військової техніки з решти території країни та концентрувати їх для оборони Дамаску, Хомса, транспортної магістралі яка їх сполучує, а також укріплювати оборону провінцій Тартус і Латакія. Суттєвий негативний вплив на особовий склад ЗС САР здійснюють показові масові страти ісламістами полонених військовослужбовців та цивільного населення за конфесійною ознакою. Це створює паніку та самовільне залишення позицій військовослужбовцями ЗС САР у разі наближення загонів ІДІЛ [3].
За інформацією, яка поширюється серед сирійських урядовців, не виключається, що з огляду на загрозу наступу і взяття ісламістами міст Хомс та Латакія, вірогідності введення Туреччиною «безпольотної зони» на півночі Сирії, а також відсутності у ЗС САР достатніх сил для оборони цих міст, керівництво Ірану може у найближчий час прийняти рішення щодо направлення до Сирії до 50 тис. іранських військовослужбовців (наразі в САР приймають участь у бойових діях підрозділи спеціального призначення Ірану, бійці КВІР та добровольці). Відтак, у разі реалізації такого рішення, загальна ситуація в Сирії може кардинально зміниться.
1 2 3