1   2   3   4   5
Ім'я файлу: Філософія.docx
Розширення: docx
Розмір: 202кб.
Дата: 31.05.2021
скачати

Реферат на тему: «Філософське вчення про буття (онтологія)»

Підготував

Студент групи ФБСС-11

Пилип Ярослав

План

1. Наукова картина світу в уявленнях Галілея, Ньютона та Канта.

2. Соціальний простір і соціальний час.

3. Креаціонізм і його особливості в іудаїзмі, християнстві та ісламі.

4. Поняття «природи» і особливості його формування та еволюції.

5. Ідеалізм, матеріалізм, натуралізм: походження, сутність та історичні типи.

6. Еволюція уявлень і сучасне філософське поняття категорій простору і часу.

7. Філософське поняття матерії. Атрибути матерії.

8. Проблема початку світу в часі, конечність і нескінченість Всесвіту.


1. Наукова картина світу в уявленнях Галілея, Ньютона та Канта.

Наукова творчість і створення наукової картини світу різні, хоча і взаємозв'язані елементи одного нескінченого процесу осмислення і пізнання об'єктивної дійсності, в якому можна виділити три основні елементи. По-перше, це зміст процесу: накопичення інформації шляхом спостереження і відкриття явищ; обробка інформації з допомогою технічних засобів наприклад, класифікація; нарешті, це процес осмислення інформації шляхом висунення робочих гіпотез про зв'язок явищ між собою та про їхню природу; перевірка гіпотез шляхом постановки контрольного експерименту або нових спостережень з метою побкдови нової кількісної теорії даної сукупності явищ.

Другим елементом наукового пізнання можна назвати засоби і умови його здійснення: засоби одержання і обробки інформації і, як уже говорилося, певну ідейну атмосферу, яка ніби визначає точку зору на одержану сукупність спостережених фактів наукову картину світу.

Третім елементом процесу наукового пізнання є його результати: конкретні кількісні чи якісні закони, принципи; певне прийняте тлумачення знову відкритих явищ наприклад, як свідоцтва існування нових об'єктів відкриття пульсарів по особливих періодичних радіосигналах; це, накінець, теорія явищ і об'єктів. Конкретні результати науки складають її зростаюче ядро, базис. На його основі формуються прикладні науки, які вико­ристовують досягнення науки в техніці та повсякденному житті. В свою чергу ядро оточене менш стійкою атмосферою робочих гіпотез про окремі групи явищ. Разом з тим, екстраполяція за межі доступного в дану епоху можливого досвіду нових одержаних знань доповнює і уточнює існуючу картину світу, або, наприклад, показує її неспроможність, і тоді зароджуються нові ідеї для закладки нової наукової картини світу. Таким чином, картина світу являється і умовою, і результатом розвитку науки, направляє наукове дослідження і змінюється сама по принципу зворотнього зв'язку.

Історична роль кожної наукової картини світу створювати деякий ескіз, або гіпотетичний каркас дійсності, який накладає певні обмеження на характер можливих нових гіпотез для пояснення тих чи інших нових явищ. Подібно силовому полю, картина світу немов би направляє рух думки, організовує її в осмисленні дійсності. А так як кожна істинна картина світу сама опирається на попередні досягнення науки, являючись гранично широкою гіпотезою екстраполяцією знань, то, організовуючи дослідження в певному напрямку, вона сприяє здійсненню цілеспрямованої перевірки самої себе перевірки степені істинності прийнятої моделі дійсності. В процесі перевірки одні деталі картини світу підтверджуються і переходять в ранг достовірних знань, другі, навпаки, протирічать дійсності і відкидаються. Але, напевне, і в науковій картині світу є своє незмінне ядро, що зберігається при заміні однієї картини іншою.

Наукова картина світу по визначенню принципово відрізняється від науки: наукове знання завжди фрагментарне, хоча в межах кожного фрагменту опису частини дійсності воно може бути достовірним хоча б на довгий період часу. Наукова картина світу навпаки, завжди цілісна, загальноохоплююча. Уже тому вона завжди гіпотетична, так як не ставить обмежень для справедливості складових її ідей. А якщо б поставила, то перетворилася б в достовірне, але фрагментарне, обмежене знання в науку.

Саме цілісність, те, що вона складає завершену систему, прирікає кожну наукову картину світу, точніше, картину світу кожної епохи на повну зміну, загибель без остатку, без ядра. Така ж, відмітимо, доля і якісних фізичних теорій, які являючись також закінченими локальними, частковими системами, рано чи пізно уступають місце іншим, більш відповідаючим досвіду, але також тимчасовим системам. Навпаки, ядро науки являє собою суму відомостей про природу не зв'язаних в одну жорстку систему, і тому зберігається, хоча б в ньому і залишився єдиний принцип природи, що витримав випробування часом.

Зрозуміло, розвиток науки виробив ряд ідей, достатньо стійких, які в якості найбільш загальних принципів природи входять в кожну слідуюючу, навіть радикально змінену картину світу. Такими є ідеї причинно-наслідкових зв'язків, детермінізму, принципу збереження енергії і т. д. Але вони тільки будівельний матеріал подібно цеглинкам, які можуть бути використані по різному, не створюючи окремо і без певного внутрішньго зв'язку ніякої картини.

Більш того саме на рівні картини світу як принципового гіпотетичного осмислення дійсності, в умовах більш вільного польоту думки, можуть виникнути глибокі нові ідеї, прояв яких неможливий в ортодоксальній науці, обмеженій рамками доступного досвіду і загальноприйнитої поки що наукової картини світу. Виникнення нестандартних проте достатньо наукових ідей і концепцій може говорити про появу перших паростків нових уявлень про світ, нової картини світу. Але потрібно пам'ятати, що для подібного відриву від традицій потрібен достатній запас пального нових фактів і знань про сучасний стан даної галузі науки. Так, саме в рамках сучасної космологічної картини світу зароджуються крамольні сумніви в справедливості, здавалось би, споконвічних незаперечних принципів, як закон збереження енергії чи принцип росту ентропії, при переході до надгалактичних масштабів всесвіту. І хоча історичний досвід фізики показує, що подібні сумніви часто являлися неспроможніми, більша свобода обговорення можливості такого прушення традиційних принципів, гострота спорів на достатньо високому рівні наукової компетентності несподівано народжували істину відкривали незвідані пласти нових властивостей дійсності.

Картина світу, з одного боку, грає роль форми, в відповідності з якою будуються наукові інтерпретації нового досвіду та спостережень, поки нові факти не перелиються через краї, вимагаючи створення нової форми. З іншої сторони, картина світу розкриває іноді зовсім несподівано навіть для її архітекторів нові далекі горизонти, куди направляється творча думка найбільш проникливих дослідників і де їм іноді вдається заглянути в далеке майбутнє: вловити риси дійсності, достовірність яких встановлюється через століття наприклад, такими були дивовижні передбачення Бруно, Ламберта, Лапласа[3].

Наукова картина світу в кожну епоху показує ступінь наближення сучасної науки до відображення дійсності. З накопиченням знань, підвищенням точності спостережень та вимірювань можуть бути одержані підтвердження правильності тих чи інших деталей цієї моделі дійсності. Тоді вони, ставши точними знаннями, переходять з наукової картини світу із ідейної надбудови в галузь науки, поповнюючи запас достовірних наукових знань. Так, бувша спочатку, по суті моделлю Всесвіту, конкретна система світу Коперника не принцип геліоцентризму, не ідея рухомості Землі, чи відкидання невагомості інших тіл, що було геніальною догадкою про істинні риси світу, з часом уточнена і більш обгрунтована, перейшла в своїй головній, планетарній частині в розряд достовірних об'єктивних знань точну теорію будови сонячної системи. Проте інші її деталі абсолютне значення принципу геліоцентризму, сфера нерухомих зірок були відкинуті уже Дж. Бруно, який, по суті, почав створення нової астрономічної картини світу.

Разом з тим, розширюючись за рахунок деталей картини світу, ядро достовірних знань росте, але зовсім не зменшує загального об'єму картини світу, так як у неї немає зовнішньої межі. Моделювання навколишньої дійсності розширюється в глубину і в шир безмежно, а в фонд науки в неї йде завжди обмежена частина.

Проте залишаючись без своїх визначальних елементів, картина світу уже не може існувати як цілісна система в такому неповноцінному вигляді. Тому Бруно, відкинувши центральне положення Сонця по відношенню до всього Всесвіту такою була суть початкового геліоцентризму Коперника, зруйнував картину світу Коперника, вперше накидавши по суті ескіз ньютонівського безмежного Всесвіту.

Крім того, відмітимо ще одну додаткову роль картини світу. Кожна модель, якщо вона не є якоюсь довільною видумкою, а являється екстраполяцією спостережень, експериментів, в тій чи іншій степені обав'язково відображає якісь риси дійсності. Проте при цьому вона може бути і зеркально перевернутим відображенням як система Птолемея або може відображати існуючу кількісну аналогію між процесами різної природи ідея теплороду та інших особливих рідин, що використовувалась для опису теплових та електромагнітних процесів у фізиці. Тому і після виявлення того, що модель була перевернутою, і після відкриття істинної природи явищ така модель часто з успіхом продовжує використовуватись для спрощення описання явищ наприклад, описання видимого руху сонця в наші дні проводиться в геоцентричних координатах. Але різниця в тому, що ця модель використовується тепер тільки як зручний метод, з повним усвідомленням її умовності.

Науки в сучасному природознавстві поділяють на фундаментальні, чи універсальні, і предметні, спеціалізовані. До перших відноситься тільки фізика, так як вона описує матерію в її найбільш простій, елементарній формі. Усі решта науки вивчають більш високоорганізовані і уже тому індивідуалізовані форми матерії. Звідси слідує, що універсальною науковою картиною світу можна називати тільки фізичну[2]. Разом з тим, існування інших аспектів дійсності дозволяє говорити про відповідну часткову, чи локальну картину світу: хімічну, біологічну, астрономічну, і навіть більш вузьку: астрофізичну, космологічну. По суті, і фізична картина світу в цьому розумінні локальна описує свій переріз, аспект дійсності. Проте вона універсальна, оскільки закони фізики лежать в основі усіх інших.

2. Соціальний простір і соціальний час.

Соціальний простір – це простір, освоєний людством у процесі його існування. Це є частина фізичного простору, яка складає спосіб життєдіяльності суспільства, тобто олюднений простір. Він вписаний у простір біосфери. Соціальний простір є простором людського буття, який має перш за все соціально-культурний і духовно-практичний виміри. Мерло-Понті писав, що простір – це не місце, в якому розташовані речі, а він характеризує лише можливу послідовність їх розташування. А С.Б.Кримський підкреслював, що якщо людина як тілесний індивід займає певне місце у фізичному просторі, то у своєму соціальному бутті людина ніби “розкидана” у світі, у справах і подіях життя та духу, у тимчасовості свого унікального існування. Людина у своєму бутті втягнута у багатовімірні просторові структури, сенс яких визначається тим, якою мірою вони відповідають буттєвій ситуації людини в даний конкретних момент часу; якою мірою вони стали “обжитими” людиною, “своїми” для неї. Наприклад, для людини має значення рівень комфортності її житла, робочого місця, місця відпочинку, автомобіля, перебування в оточенні інших людей тощо.

На відміну від фізичного простору, соціальний простір твориться самими людьми. Освоюючи фізичний простір, вони перетворюють частину його відповідно до своїх потреб та інтересів: створюють штучні умови свого життя, будують населені пункти, освоюють надра землі, ближній космос, обробляють землю, вирощують все нові види рослин і тварин тощо. Усе це є підпросторами соціального простору, які складають поле людської культури. Кожна людина одночасно перебуває у просторі життя, соціуму, культури, інших людей, свого внутрішнього світу. Людина не перебуває в просторі, а організовує, структурує простір свого буття в культурі. Вона створює свій особистий простір, який вписаний у простір соціуму. Але разом з тим, відбувається автономізація, “приватизація” власного соціального простору. Соціальний простір має культурно-історичні межі, але й тенденцію до розширення: суспільство освоює все нові ділянки фізичного простору, окультурює їх, усуспільнює.

Соціальний час – це тривалість існування людства, його історія. Він теж має культурний вимір. Він указує на міру мінливості суспільного життя, матеріальних та духовних процесів, які відбуваються в соціумі. Його можна зобразити у вигляді променя, який має початок (перехід від тваринного до людського стану) і не має кінця. На відміну від фізичного часу, який протікає рівномірно й вимірюється хвилинами, годинами, добами, роками тощо, соціальний час протікає нерівномірно й вимірюється історичними епохами. Протягом деяких історичних періодів відбувається значна кількість суспільних змін, а в інші – незначна. Отже, соціальний час у деяких історичних епохах прискорює ходу (“біжить”, “летить”), а в деяких – сповільнює (“повзе”, “тягнеться”).

Унікальність людського буття полягає в тому, що воно, за влучним виразом С.Б.Кримського, протікає як синтез основних форм часу: екзистенціально-особистісного, історичного й космічного. Для соціального часу особливе значення має майбутнє. Воно не визначається цілком і повністю минулим і теперішнім, а є завжди втаємниченим і невизначеним, оскільки існуючі в теперішньому часі тенденції суспільного розвитку можуть привести до непередбачуваних подій, ситуацій, станів. Окрім того, кожна особистість по-своєму переживає, оцінює соціальний час, а отже, по-своєму діє в тих чи інших суспільних умовах, що може вплинути (більшою чи меншою мірою) й на хід історії.

Особистісний час інтегрує в собі як об’єктивні часові відношення, так і суб’єктивне їх відображення у процесі переживання та оцінки тривалості й послідовності історичних подій. Визначальним для кожної людини є володіння своїм часом. На думку Сенеки, частину часу у нас крадуть, відбирають інші люди, але значну частину ми даремно втрачаємо самі. А тому, якщо бажати бути господарем власного часу завтра, треба навчитися тримати в руках день сьогоднішній (Кримський). Соціальний час, на відміну від фізичного, передає екзистенціальне переживання людиною свого буття. Справжнє людське буття насичене подіями. Не випадково Хайдеггер ставив у взаємну залежність людське буття і час, а саме буття визначав через термін “присутність”. Отже, через категорії “соціальний простір” та “соціальний час” люди виражають своє чуттєво-емоційне ставлення до світу, уявлення про початок і кінець свого буття, про життя та смерть, про тимчасовість і вічність, безконечність та конечність буття тощо. З розвитком людства змінюється й зміст цих категорій.
3. Креаціонізм і його особливості в іудаїзмі, християнстві та ісламі.

Креаціонізм (від лат. Creatio, рід. П. Creationis - творіння) - теологічна і світоглядна концепція, в рамках якої основні форми органічного світу (життя), людство, планета Земля, а також світ у цілому, розглядаються як безпосередньо створені Творцем або Богом

Креаціоністські концепції варіюють від чисто релігійних до претендують на науковість. Такі напрямки як «науковий креаціонізм» і що з'явилася в середині 1990-х років нео-креаціоністська концепція «Розумного задуму» (англ. Intelligent design), стверджують, що мають наукове підгрунтя.
NZ-коментар. Майже всі стародавні релігії і езотерики заперечують розвиток природи і свідомості по еволюційним законам, а вважають, що Бог все створив відразу в готовому вигляді. Це природна реакція людей, чиє життя вимірюється сторіччям, а еволюційні зміни помітні лише в десятках тисячоліть. Вчення же розвиваються від зовнішнього до внутрішнього, від наочного до неочевидним. Тому у древніх і земля була пласка, і Бог сидів на небесах, і птахи літали всупереч законам природи і т.д .//

християнський креаціонізм

У християнському креаціонізм існує безліч різних течій, що розходяться в інтерпретації природничонаукових даних. За ступенем розбіжності із загальноприйнятими в науці поглядами на минуле Землі і Всесвіті серед них розрізняють:

• буквалістськи (молодоземельний) креаціонізм (Young-Earth Creationism) наполягає на буквальному проходженні Книзі Буття Старого Заповіту, тобто що світ був створений в точності так, як це описано в Біблії - за 6 днів і близько 6000 (як стверджують деякі протестанти, грунтуючись на масоретського тексті Старого Завіту) або 7500 (як стверджують деякі православні, грунтуючись на Септуагинте) років тому.

• Метафорический (староземельний) креаціонізм: в ньому «6 днів творіння» - універсальна метафора, адаптована до рівня сприйняття людей з різним рівнем знань; в дійсності ж одному «дню творіння» відповідають мільйони чи мільярди реальних років, оскільки в Біблії слово «день» (др.-евр. יוֹם «йом») означає не тільки добу, а часто вказує на невизначений відрізок часу (Бут.2: 4 יוֹם перекладено як «час», Бут.2: 17, Пс.89: 5; 2Петр.3: 8). Серед метафоричних креационистов в даний час найбільш часто зустрічаються:

o Креационизм поступового творіння (Progressive creationism): згідно з цією концепцією, Бог безперервно спрямовує процес зміни біологічних видів та їх появи. Представники даного напряму приймають геологічні та астрофізичні дані і датування, проте повністю відкидають теорію еволюції і видоутворення шляхом природного відбору.

o Теїстичний еволюціонізм (еволюційний креаціонізм) визнає теорію еволюції, проте стверджує, що еволюція є знаряддям Бога-Творця в здійсненні його задуму. Теїстичний еволюціонізм приймає всі або майже всі ідеї, загальноприйняті в науці, обмежуючи чудесне втручання Творця такими не вивчаються наукою актами, як створення Богом безсмертної душі у людини (папа Пій XII), або трактуючи випадковість в природі як прояви божественного промислу (сучасний російський палеонтолог А . В. Гоманьков). З точки зору теології різні концепції теистического еволюціонізму варіюють від загального для авраамічних релігій теїзму (диякон Російської Православної Церкви Андрій Кураєв) до пантеїзму, деїзму і поглядів Тейяра де Шардена. Через те, що в дискусіях на тему «еволюція або витвір?» Теїстичні еволюціоністи найчастіше підтримують «еволюціоністську» точку зору, багато креаціоністи, не приймає еволюції, не вважають їх позицію креационизмом взагалі (найбільш радикальні з буквалістів навіть відмовляють теїстичним еволюціоністам в праві називатися християнами).

NZ-коментар. З усіх описаних варіантів неоезотеріка вважає найбільш ймовірним теїстичний еволюціонізм. Він не суперечить науці і зводить роль впливу Надсвідомості до мінімуму (наприклад, до створення умов для реалізації доленосних випадкових подій), якого достатньо для управління еволюцією. Наука теж не може підтвердити або спростувати існування такого фактора, а значить, ставати на один рівень з подібною теорією .

  1   2   3   4   5

скачати

© Усі права захищені
написати до нас