1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19
Ім'я файлу: Філософія екзамен 2.docx
Розширення: docx
Розмір: 475кб.
Дата: 05.05.2021
скачати
Пов'язані файли:
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ 2.docx

  1. Філософія як форма духовно-практичного освоєння світу та самовизначення людини.

Філософія є особливою духовною формою, відмінною від науки. Її функціональною особливістю є задоволення світоглядних запитів людини. Останні не можуть бути уніфіковані і запропоновані у формалізованому вигляді (подібно до наукових вимірів дійсності) кожному як готовий продукт духовного пошуку. Цей пошук не знає зупину і завершення, він здійснюється повсякчас і кожним зокрема.

У філософських системах викладено персональне світобачення філософів, що покликані виражати свої думки у суспільно значимій формі. Їхнє мислення, як вищий ступінь філософських міркувань, стає взірцем або принаймні духовним орієнтиром для інших. Саме багатоманітність людських осмислень дійсності породжує поліфонію філософських роздумів і розумінь самої філософії.

Великий філософ Е. Кант (ХVІІІ ст.) вважав філософію “природною потребою душі”, тому що “не хлібом єдиним живе людина: вона прагне піднятися над звичаєвістю, подивитися на світ і на себе з боку, задуматися про смисл, про кінцеву мету того, що відбувається.

Філософські питання – це питання не про об’єкти (природні чи штучно створені людьми), а про відношення до них людини. Не світ (сам по собі), а світ як місце людського життя – ось вихідна точка зору філософської свідомості.

Існує принаймні три способи освоєння світу людиною. Перший – це практичне освоєння світу, наприклад, у процесі трудової діяльності. Другий – це теоретичне (наприклад, математичні чи логічні міркування) і духовне (наприклад, осмислення Бога) освоєння світу. Третій – це духовно-практичне освоєння світу людиною. Світогляд – це саме духовно-практичне освоєння світу.

Філософія як світоглядне знання. Світогляд, його структура, рівні, види. Світогляд є насамперед способом тлумачення, інтерпретації феномену буття і водночас формою його духовного засвоєння та розуміння, а тому в ньому реально фіксуються знання та уявлення людини про світ, а також її власне індивідуальне та суспільне буття. У процесі формування світогляду формується індивідуальність людини, її переконання та життєва позиція. Світогляд – результат і наслідок виховання і самовиховання, розвитку і саморозвитку, освіти і самоосвіти.

Світогляд – форма суспільної самосвідомості людини, через яку вона сприймає, осмислює, оцінює світ, визначає своє місце у ньому. Це система принципів, знань, ідеалів, цінностей, надій, вірувань, поглядів на сенс та мету життя, які визначають індивіда або соціального суб’єкта та органічно вплітаються в його вчинки та норми мислення.

Структуру світогляду визначають:

досвід (індивідуальний, сімейний, груповий, національний, клановий, суспільний, загальнолюдський), на основі якого формується світовідчуття – основа світогляду;

знання (досвідні, емпіричні та теоретичні), на основі яких формується світорозуміння;

мета, яка усвідомлюється через універсальні норми діяльності, такі як: потреба – інтерес – мета – засоби – результати – наслідки. На основі цього формується світоспоглядання;

цінності (щастя, любов, істина, добро, краса, свобода тощо), на основі яких формуються переконання, ідеали людини та складається її світосприйняття;

принципи (монізм, плюралізм, скептицизм, прагматизм), на основі яких складаються основні особи світобачення.

Ставлення людини до світу – винятково різноманітне і багатоаспектне, що впливає на складність світогляду як системи. У цій системі можна виділити такі найбільш важливі компоненти (підсистеми): а) буттєвий компонент (у філософії його називають онтологічним); б) пізнавальний компонент (відповідно, гносеологічний); в) ціннісний компонент (чи мовою філософії – аксіологічний); г) практичний компонент, який відображає ставлення людини до світу.

Необхідно відзначити, що ці чотири основні компоненти світогляду тісно взаємопов’язані і забезпечують його цілісність. Однак світогляд – не статичне утворення, і тому можна говорити про різні рівні його зрілості, досконалості. На більш низькому рівні (його часто називають світовідчуттям) мають на увазі чуттєво-емоційну сферу людського буття, соціально-культурні традиції і соціально-психологічні стереотипи, думки, оцінки, однак без належного їхнього осмислення. Коли ж наші думки, оцінки і вчинки ґрунтуються на знаннях, коли судження наші аргументовані, обґрунтовані (наприклад, посиланнями на наукові теорії чи закони), коли ми здатні критично осмислити свій досвід і знання, такий рівень світогляду (він є вищим) називають світорозумінням. Забігаючи наперед, відзначимо в цьому зв’язку, що одне із завдань (і орієнтацій) філософії – допомогти людині в удосконалюванні свого світогляду та доведенні його до рівня світорозуміння.

Філософський світогляд. Важливо зрозуміти, що в процесі відокремлення духовного виробництва від матеріального перед людьми постали завдання духовного осмислення дійсності. Для цього необхідно було відповісти на такі питання: Що є світ? Яке місце людини у світі? Яке майбутнє людей? На всі ці питання по-різному відповідали найбільш мудрі люди. Філософія стає тією особливою формою суспільної свідомості, яка теоретично розробляє цілісне світорозуміння, світоглядний тип знання, в якому взаємопов’язані функція пояснення світу і функція діяльності людини у світі, істина і оцінка. Тому філософія в перекладі з грецької мови – це любов до мудрості.

На відміну від міфологічного та релігійного світогляду філософський світогляд являє собою принципово інший тип світорозуміння, міцним фундаментом для якого стали позиції розуму, інтелекту. Філософське мислення увібрало в себе прагнення розуму не просто накопичити масу відомостей, а й зрозуміти світ як цілісний, єдиний у своїй основі.

Становлення філософського знання супроводжується раціоналізацією світогляду. При цьому перевага віддається не думкам (поглядам), а знанням, які отримані для доказу, аргументації, критичного осмислення дійсності і подані у вигляді особливих, дуже загальних понять – філософських категорій. Тим самим відбувається переорієнтація на теоретичний спосіб освоєння світу.

У сучасному, надзвичайно складному динамічному і суперечливому світі людині дуже важливо мати розвинутий, цілісний і стійкий світогляд. Особливо це важливо для людини, діяльність якої пов’язана головним чином із суспільною роботою (управління, політика, бізнес та ін.). Зокрема, справжній політик – це той, світосприймання і світорозуміння якого підпорядковане соціально значущим цілям і цінностям, а не особистим, приватновласницьким (влада заради особистого збагачення).

Таким чином, філософія – це теоретична форма світогляду, яка має такі фундаментальні властивості:

а) універсальність;

б) орієнтація на корінні питання буття, на граничні його підвалини;

в) критичність, рефлексивність.

Під універсальністю мається на увазі та обставина, що філософський світогляд стосується природи, суспільства і духовної сфери (свідомість, пізнання тощо).

  1. Історичні типи світогляду та їх співвідношення з філософією

Види (історичні типи чи форми) світогляду. Філософія виникла більше двох з половиною тисяч років тому. Однак вона не є історично першим видом світогляду: до неї існували міф і релігія (хоча питання про те, що виникло раніше – філософія чи релігія – дотепер не вирішено однозначно).

Міфологічний світогляд – це такий вид світогляду (що існував вже у первісному суспільстві), за якого світ розглядається як єдиний живий організм, а земні, природні сили наділяються душею, здобуваючи нерідко надприродний характер. Міф пов’язаний з фантастичним описом дійсності і тому близький до казок, легенд, переказів тощо. Міф є певним узагальненням тих чи інших явищ природи і суспільства. Наприклад, Деметра, як персонаж відповідного давньогрецького міфу, є символічним узагальненням землеробства, узятого в цілому, а Посейдон – символічним образом моря, усіх морів і пов’язаних з ними явищ. Однак всі узагальнення в міфі не виходять за рамки чуттєвих уявлень. У цьому змісті міф принципово відрізняється від науки і філософії.

Релігійний світогляд виникає як своєрідне витіснення міфів, їх “удосконалення”, уніфікація (тобто спостерігається прагнення до об’єднання, приведення до єдиного початку). Релігія – такий вид світогляду, в якому дійсність зображена у фантастичних образах, шляхом уведення надприродних властивостей і сутностей. На відміну від повсякденного досвіду, релігія є ієрархічною системою. Ієрархічним центром монотеїстичних релігій є Бог. У логічному і понятійному відношенні релігія – більш розвинута система, ніж міф: вона включає не тільки різноманітні чуттєві образи, але й абстракції досить високого рівня розвитку. На відміну від науки релігія заснована не на знанні, а на вірі; у суспільстві релігія функціонує за посередництвом церкви (де, наприклад, відбуваються обряди, ритуали тощо) та інших об’єднань

віруючих.

У порівнянні з релігійним і міфологічним світоглядом особливе місце займає науковий світогляд, що являє собою специфічне (наукове) знання про світ і місце в ньому людини. Це знання, яке, крім системності, характеризується об’єктивною істинністю, предметною визначеністю, наявністю особливих форм своєї організації й особливих

методів одержання такого знання. Цей вид світогляду сформувався порівняно недавно, пізніше ніж міфологія і релігія.

Можна також говорити і про інші види світогляду (художній, політичний та ін.), але серед усіх видів нас насамперед цікавитиме філософський світогляд, розкриттю змісту якого у всьому різноманітті його аспектів і буде присвячений наступний виклад.

  1. Проблема визначення предмета філософії. Філософія і наука.

Розглядаючи питання про філософію як науку, потрібно з’ясувати філософські проблеми, які є змістом та предметом філософії, їх потрібно розрізняти.

Відзначимо, що в процесі становлення та розвитку філософії коло її проблем змінювалося. Філософська думка відповідного етапу (античності, Середньовіччя, Нового часу, сучасності тощо) спиралася на відповідні принципи (космоцентризм, антропоцентризм, теоцентризм, геоцентризм, провіденціацілізм, креаціонізм) та світогляд, вирішувалися притаманні цьому періоду філософські проблеми. Це проблеми пізнання, наукових методів та інші.

Філософія як наука досліджує світ як цілісність, її завдання – дати найбільш загальні уявлення про світ, відповісти на питання: який цей світ, що є в його основі, кінцевий він чи безкінечний, пізнаваний чи непізнаваний. Що таке знання, чи є якийсь сенс існування цього світу, яке місце людини в цьому світі, як вона повинна жити, діяти? Отже, філософія вивчає світ і людину разом, тобто суб’єктно-об’єктні відносини.

Предмет філософії потрібно відрізняти від філософських проблем, які становлять зміст філософії. Предмет філософії існує об’єктивно, незалежно від неї. Наприклад, всезагальні властивості та зв’язки (простір і час, кількість і якість, причина і наслідок, можливість і дійсність) існували і тоді, коли ніякої філософії не було. Зміст філософії – проблеми та їх дослідження, які спираються на певні філософські принципи, закони та категорії, не існують і не можуть існувати незалежно від філософського вчення. Предметом філософії є всезагальні якості та зв’язки (відношення до дійсності – природи, суспільства, людини, відношення об’єктивної дійсності та суб’єктивного світу, матеріального та ідеального, буття та мислення, тобто світ у цілому.

Коло філософських проблем, їх тлумачення, методи дослідження, принципи і категорії в різних філософських системах різні. Крім того, тлумачення філософських проблем залежить від світоглядної позиції конкретного філософа та вирішення ним для себе особисто головного питання філософії.

Значення філософії можна розкрити через її функції (світоглядну, гносеологічну, методологічну, інтегративну, праксеологічну, аксіологічну, критичну та інші).

Питання про функції філософії – це також питання про її призначення, про її роль у житті людини і суспільства. Це:

а) світоглядна функція;

б) гносеологічна функція;

в) методологічна функція;

г) аксіологічна функція.

При цьому обґрунтування здійснюється також і в етиці, естетиці або взагалі в аксіології (як загальному вченні про цінності) з використанням багатого категоріального досвіду філософії. Виділені тут чотири функції – основні. Крім них, однак, говорять і про логічну, соціокультурну, виховну, ідеологічну та деякі інші функції.

Враховуючи те, що філософія охоплює широке коло проблем, необхідно розглянути структуру філософського знання. Це онтологія (вчення про буття), гносеологія (теорія пізнання, методологія (вчення про методи), філософська антропологія (вчення про сутність людини), філософія історії (розглядаються закономірності історичного розвитку), історія філософії (розгляд філософської думки), соціальна філософія (розгляд закономірностей розвитку суспільства) тощо.

  1. Структура й функції філософського знання.

Серед функцій філософії найперше значення мають такі:

Ø світоглядна: філософія допомагає людині знайти й обґрунтувати свої життєві орієнтири, з'ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей;

Ø пізнавальна: завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями та ознаками правильного руху на шляху до надійних, достовірних знань;

Ø логічна: філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах;

Ø соціально-адаптивна: філософія допомагає зорієнтуватися у складних, строкатих, розмаїтих проявах суспільного життя і виробити власну соціальну позицію;

Ø виховна: філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів.

Усі названі функції мають як індивідуально-особистісне, так і суспільне значення. До того ж вони врешті і ведуть людину до найважливішого – до ознайомлення із тим, які саме життєві позиції вона може зайняти та які наслідки їх та як саме можуть вплинути на хід її життя.

Структура філософського знання зумовлюється тими сферами реальності, які осмислюються людиною, а саме:

1. онтологія, натурфілософія та космологія визначаються такими сферами, як природа, світ, космос;

Онтологічний (грец. ontos - сутнісне, logos - вчення -вчення про буття) аспект відображення людини і світу в філософії полягає в тому, що філософія як специфічна форма усвідомлення людиною свого буття, як форма суспільної свідомості покликана дати людині знання про світ та саму людину в її бутті. По суті вона за своїм змістом претендує на те, щоб відповісти на питання: Що ж являє собою світ як такий? Яка його природа? Що являє собою людина за своєю природою та сутністю? Як влаштований світ, в якому живе людина? В чому сенс самого людського буття, мета і смисл життя?

2) соціальна філософія, соціологія, філософія історії, етноф-ілософія, культурологія обумовлені такими сферами реальності, як суспільство та природа;

Соціальна філософія пов'язана зі з'ясуванням питань про те, що таке суспільство, що можна віднести до соціальних явищ, як реалізують себе в соціальному бутті соціальні закономірності.

3)філософська антропологія, антропософія, структурна антропологія, соціобіологія вивчають саму людину з її особливостями, здібностями, властивостями;

Антропологічний аспект орієнтує на сприймання поняття "людина" як основної світоглядної категорії, виходячи з якої тільки й можна розробити систему уявлень про світ та закономірності його розвитку.

4) логіка, гносеологія, ноологія визначаються сферою інтелектуальних процесів;

Логічний аспект відображення предмета філософії в теорії полягає в тому, що результати пізнавального відношення до дійсності, відображені у змісті філософського знання, фіксуються, обумовлюють формування понятійно-категоріального апарату філософії, зміст цього апарату, його структуру, еволюцію, відображують динаміку росту як самої дійсності, людини, так і їх взаємозв'язки. Логічні форми виступають, з одного боку, як результат, висновок попередньої життєдіяльності, а з другого - як її передумови, фактори і засоби пізнання людиною навколишнього світу та його перетворення відповідно до своїх потреб та інтересів для забезпечення свого існування, функціонування та розвитку.

5) етика, естетика, філософія релігії, філософія права та філософія історії - сферою духовного життя, осмисленням її цілей та цінностей.

5. Особливості античної філософії та культури, основні етапи розвитку.

Слово "античний*9 в перекладі з давньогрецької означає "давній". Але у звуженому й усталеному вживанні воно позначає початок європейської культури та цивілізації, греко-римський давній світ. Відповідно до "античної філософи"" входять філософські здобутки цього світу. Зауважимо, що поняття "антична філософія"ширше від поняття "давньогрецька філософія", бо охоплює, крім давньогрецької, ще елліністичну, римську й олександрійську філософії. Зазначену відмінність понять чітко видно при розгляді етапів розвитку античної філософії.

Етапи розвитку античної філософії



На двох перших етапах розвитку поняття античної філософії збігається з поняттям давньогрецької філософії, а в подальшому історичному розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, культурно споріднених із Грецією регіонів. Проте і надалі грецька філософія була не простою, а основною складовою античної філософії, оскільки поставала як вихідна інтелектуальна засада та освячений традицією взірець філософствування.

Найважливіші особливості античної філософії

Чому ж завдячує антична філософія такими своїми якостями? Відповісти на це запитання означає зрозуміти, які умови й донині необхідні для нормального розвитку філософії, і побачити в історії античної філософії деякі виходи на сучасність.



Умови, що сприяли появі феномену античної філософії

географічно-кліматичні — розміщення Волконського півострова, де починався розвиток античної філософії, на перетині трьох континентів (Європа, Азія, Африка); сприятливий клімат; наявність різноманітних природних зон (гори, долини, ріки, морські затоки), що, врешті, створювало ефект своєрідної "природної лабораторії" для випробовування людської кмітливості, розумності та активності

культурно-історичні — Стародавня Греція перебувала в інтенсивних контактах із давнішими цивілізаціями, зверталась до їх здобутків та вміла їх оцінити, переосмислити і використати; сама вона у цьому плані була "цивілізацією другого порядку"

соціальні - високий рівень розвитку соціальних стосунків та діяльності, різноманітність напрямів життєдіяльності; існування полісної (невеличкі міста-держави) форми організації життя та інтенсивні контакти між полісами; демократичний устрій життя у більшості полісів, що сприяло спілкуванню між людьми, культивуванню навичок формування ясних, виразних думок, їх аргументації та доведенню (у демократичних полісах найважливіші державні рішення приймалися на загальних зборах, де всі законні громадяни мали право висловити свою позицію)

відносна зрозумілість античної міфології та її близькість до людини

талановитість, активність та рухливість стародавніх греків

Отже, антична філософія є першою історичною формою європейської філософії;

в античному суспільстві філософія вперше відокремилась від інших сфер життєдіяльності людини та набула автономного характеру розвитку і отримала свою назву;

дала початок багатьом ідеям і напрямам європейської науки та філософії.

Античним ("античний" лат. antiquus — "давній") світом традиційно називають цивілізації Стародавньої Греції та Стародавнього Риму. Епоха античності охоплює період з III тис. до н.е. (час формування давньогрецької культури) до середини V ст.н.е., коли перестала існувати Західна Римська Імперія. Античні цивілізації Греції та Риму межували зі стародавніми цивілізаціями Сходу — Єгиптом, Фінікією, Персією та іншими державами, підтримували з ними жваві торговельні та культурні контакти.

Антична культура у початковий період свого розвитку запозичила чимало ідей від розвинутих у той час культур Стародавнього Сходу. Водночас вона стала глибоко оригінальним явищем, культурою гуманістичною за своїм змістом, інтерактивною, раціоналістичною та антропоцентричною, позбавленою східної традиційності. На противагу античній культурі, характерною рисою культури Стародавнього Сходу був теоцентризм.

Основою суспільного життя в античних державах був поліс, тобто місто-держава, що об'єднувала місто і навколишні землі зі селами. Поліс був самостійною політичною, господарською, культурною одиницею, об'єднанням вільних громадян. З VI ст. до н.е. у більшості полісів встановилась демократична форма правління, що охороняла права кожного громадянина, робила його активним і свідомим учасником політичного життя. Майже всі громадяни полісів були грамотними. Сутність полісного життя становила єдність незалежних людей в ім'я спільного існування, безпеки та свободи. Ці обставини сприяли вихованню в еллінів і римлян патріотизму, розвиненого почуття власної гідності, волелюбності, мужності, допитливості, схильності до раціонального осмислення світу.

Погляд на людину як на унікальне явище природи, повага до особистості вільного громадянина поліса зумовили таку характерну рису античної культури, як антропоморфізм — перенесення властивих людині рис на природу і навіть на богів. Останніх греки (а пізніше і римляни) уявляли у вигляді людей — безсмертних, прекрасних і вічно молодих. Ідея гармонійного розвитку людини, єдність фізичної і духовної краси перебувала в центрі античної філософії, мистецтва, міфології. Все це зумовило неминуще значення античної доби для людства, його культурного поступу.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

скачати

© Усі права захищені
написати до нас