Філософія освіти 1(6)/2007 181Зореслав самчуквизначеність етичних

Зореслав Самчук. Визначеність етичних пріоритетів як двоєдина проблема соціального буття...
Філософія освіти 1(6)/2007
181
Зореслав САМЧУК
ВИЗНАЧЕНІСТЬ ЕТИЧНИХ
ПРІОРИТЕТІВ ЯК ДВОЄДИНА
ПРОБЛЕМА СОЦІАЛЬНОГО БУТТЯ
ТА СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКОГО
ДОСЛІДЖЕННЯ
Структурованість суспільного буття і напрямків
розвитку за етичним критерієм є багато в чому визна-
чальним з точки зору перспектив як конкретного інди-
віда, так і соціуму в цілому. Ця обставина неухильно
актуалізує потребу побудови ієрархії ефективних і
коректних етичних пріоритетів. Однак, такому завдан-
ню притаманні численні проблеми не лише на рівні сві-
тоглядних орієнтирів різних соціальних груп і прошарків, а й з позицій істотно
відмінних методологічно-концептуальних підходів, якими продовжують послу-
говуватися соціально-філософські дослідження. Започаткувати розв’язання
зазначеної проблеми у форматі досягнення якомога більшої прозорості і визначе-
ності етичних пріоритетів суспільства – нагальна дослідницька необхідність.
Досліджуючи міру корельованості і взаємозалежності моральної та су - спільної дійсності, Р. Арон іронічно зауважував: «Наївно вважати, що наука колись зможе декретувати мораль, адекватну суспільству: за принципом –
кожен тип суспільства потребує певної єдиної етичної концепції» [1, 388].
У даному випадку з видатним французьким соціологом можна не погодити- ся: звичайно, мораль є надто гнучким явищем суспільного життя, щоб для характеристики її функціонування вживати жорсткий термін «декретуван- ня», але справа не в термінах, а в тому, що оптимум розвитку кожного кон -
кретно-історичного суспільства потребує такого ж конкретно-історичного (тобто
єдиного!) типу моралі, ціннісно-світоглядної орієнтації, методів і стилів керів- ництва. Будь-які інші типи, методи й стилі виявляться щонайменше не оп - ти маль ними.
Справді, кожна країна, культура й цивілізація має власний етичний стан- дарт. Відтак, якщо Україна прагне цивілізованого державного статусу, то їй слід такий етичний стандарт сформувати й сформулювати. Це не означає, що громадяни повинні відмовитися від власних етичних міркувань, цілковито покладаючись і підпорядковуючись сформульованому державою еталону –

ЕТИЧНИЙ ТА ЕСТЕТИЧНИЙ ДИСКУРСИ В ОСВІТНЬОМУ ПРОСТОРІ
Філософія освіти 1(6)/2007
182
зовсім ні, адже загибель кожної культури відбувається значною мірою якраз внаслідок того, що етична активність і креативність переадресовується з
індивідуального рівня на суспільний, державний.
За своєю природою та функціональним єством мораль є інструментом вдос-
коналення та самовдосконалення. Ще однією істотною критеріальною ознакою виправдано вважається ігнорування нею спокус успіху. З цього приводу Карл
Поппер так і зазначав: «Нам потрібна етика, яка ігнорує успіх і нагороду» [4,
262]. Принципове зауваження: якщо мета суб’єктів політичного процесу полягає в досягненні суспільно-політичного успіху, то моральна позиція визнає першочергово пріоритет етичних канонів, а вже потім – успіху та нагород. Тому вона передбачає можливість і прийнятність кроків, які не забезпечують успіх та нагороди. Точніше, моральний пріоритет – це завжди вибір на користь стратегічного успіху та нагород, які часто не збігаються або навіть заперечують, унеможливлюють успіх тактичний, поточний*.
Принагідно варто пригадати, що Ціцерон і Сенека називали совість внут- рішнім голосом, який виправдовує чи засуджує наші вчинки з точки зору етич-
ної гідності. Кант же ототожнював совість із моральним обов’язком. Зрештою,
усі мислителі солідарні в одному: совість є усвідомленою розумом і пережи- тою на рівні почуттів моральною нормою. Сформувати моральні орієнтири й етичні азимути, які допомагають орієнтуватися не лише в політиці, а й у повсякденному житті, – це природна потреба кожного суспільства й будь-якої
відповідальної політичної сили.
Цілісного, узагальненого й загальноприйнятого бачення проблеми спів- відношення й взаємозв’язків політики та моралі станом на сучасну пору не
існує. Більшість міркувань із цього приводу схиляються до поверхового мора- лізаторства, до не надто переконливих заклинань, що політика «повинна бути моральною». Однак якщо будь-якого прихильника моральності політи- ки спитати, що ж означає словосполучення «моральна політика» і якими є ті
принципи, яких повинна дотримуватися політика, щоб вважатися моральною,
то здебільшого ми не матимемо переконливої відповіді: посилатимуться на
«загальнолюдські моральні цінності» або ж пригадають декілька заповідей на кшталт «не вбий», «не вкради», які до політики безпосереднього відношен- ня не мають. Із трьох тез – 1) політика та мораль несумісні, 2) політика може бути моральною чи аморальною залежно від обставин, 3) політика мораль- на завжди – пересічний індивід здебільшого робить вибір на користь другої
тези, дехто віддає перевагу першій тезі (виходячи зі стереотипу «політика –
річ брудна»), а в третьої тези практично нема прихильників.
Щоб перебувати в межах аргументованого, науково виваженого підходу,
а не лише віри в істинність тих чи інших систем моралі, необхідно визначи-
* Детальніше про це в працях: Баллестрем К. Г. Власть и мораль: основная проблема политической этики //
Философские науки. – 1991. – №8. – С. 83–94; Гаджиев К.С. Этика и политика // Мировая экономика и между- народные отношения. – 1992. – №3. – С. 35–51; Запасник С. Ложь в политике // Философские науки. – 1991. –
№8. – С. 94–107; Пазенок В. Політика і мораль: сюжет на злобу дня // Політика і час. – 1993. – №5. – С. 35–41.

Зореслав Самчук. Визначеність етичних пріоритетів як двоєдина проблема соціального буття...
Філософія освіти 1(6)/2007
183
ти критерій, який дозволяє безпомилково оцінити етичний формат (вимір)
політики. Принаймні, треба чітко уявляти, які норми моралі доцільно брати на озброєння під час оцінки ступеня моральності тієї чи іншої політики.
Найменше заперечень викликає поділ моралі на суб’єктивну та об’єктивну
(тобто прикладну, мораль суспільно-політичного результату). Між іншим,
розбіжність між нормами індивідуальної та суспільної моралі має місце в будь-якому суспільстві й у будь-якій державі. Те, що розцінюється як амораль- не на індивідуальному рівні, на рівні соціальних груп може визнаватися ціл- ком моральним. Здебільшого протиріччя виникають і резонують не стільки між індивідуальною та суспільною мораллю, скільки між абсолютними нор- мами моралі та мораллю держави, і – відповідно – між мораллю суспільною та мораллю тих індивідів, які сповідують певну систему абсолютної етики.
З-поміж багатьох феноменологічних виявів етики й моралі принагідно зосередимо увагу на етиці як етосі – тобто стилі й способі життєдіяльності.
Виконуючи функцію обґрунтування моральних норм, етика набуває ознак про- грами духовної трансформації суспільного життя. У цьому аспекті соціальна
етика стверджує себе на противагу етиці індивідуальній, яка апелює до інди- віда. Між іншим, завдяки функції нормативного обґрунтування суспільних,
інституційних і групових відносин соціальна етика спроможна істотно потіс- нити ідеологію, у якій аспекти нормативної й онтологічної істини здебільшо- го не розрізняються й відбувається не завжди виправдане й суспільно прийнят- не поглинання ідеологією етики. Норма як істина виміру того, що «нале- жить» та «може бути», в ідеології виступає водночас у формі «є» і «завжди буде». Між іншим, не лише комуністичні, а й ліберальні ідеології часто ведуть боротьбу не за «норму» (як краще), а за «істину в останній інстанції» (як є), тому схильні не до креативності, а до взаємного поборювання, поглинання чи витіснення.
У Аристотеля все суспільне буття вкладалося в межі політичної дійснос- ті, підпорядковуючись інтересам держави. Визначаючи як основну мету полі- тики забезпечення вищого блага громадян полісу й надаючи їй першочерго- во морально-педагогічного значення, видатний систематизатор часів антич- ності стверджував: державним благом є справедливість – тобто те, що слугує
загальній користі. Справді, будь-яка суспільно-політична система, кожен режим не може впродовж тривалого часу існувати за відсутності механізмів легітимізації, тобто не може існувати хоча б без видимості дотримання еле- ментарних норм справедливості. Саме справедливість становить фундамент теорії легітимності. Не випадково навіть відверто тиранічні режими деклару- ють свою прихильність принципам справедливості. Як зазначав Дж. Роулс,
«подібно до того, як істина становить основну чесноту науки, справедливість
є головним здобутком суспільних інститутів» [9, 117]. Незалежно від своєї
стрункості і привабливості будь-яка теорія підлягає перегляду, якщо виявляє
невідповідність фактам; аналогічним чином реформуються і суспільні інсти- тути, якщо вони демонструють невідповідність канонам справедливості.
Зазначений світоглядний акцент сягає корінням ще часів Конфуція, який зазначав, що метою будь-якої політики є досягнення справедливості. Це

означає, що політика й мораль мають дуже подібну природу, а функціональ- но вони й узагалі ідентичні. А от Йоган Гейзінґа, навпаки, наполягав, що «полі- тика часто-густо здійснюється на зоологічних засадах», тому до справедли- вості й моралі має дуже сумнівне відношення. Щоправда, з точки зору су - спільного оптимуму позиція Конфуція є значно ефективнішою, оскільки за відсутності справедливості неможливо розраховувати на побудову солідарно-
го суспільства, вибудуваного на принципах гармонії й взаємопідтримки.
Світоглядна спадкоємність щодо аспекту справедливості успішно триває
й у наш час, поглиблюючись і конкретизуючись за рахунок конкретно-істо- ричних особливостей України – зокрема, тези про те, що Українська держа-
ва ніколи не встане з колін допоки не стане на коліна перед Богом – Богом
небесним і Богом земним в особі народу України. Це подібно до сповіді чи навіть до спокути: їх треба або не починати, або, почавши, доводити до кінця – яким би непростим і драматичним такий кінець не здавався чи не вия- вився.
Якщо традиція, яка йде від Платона до Аристотеля, розглядала мораль і
політику як неподільну цілісність, спрямовану на досягнення справедли- вості, то християнська традиція рішуче розвела поняття «етика» та «політи- ка», «Богове» та «кесареве». У середні віки право, теологія та медицина існу- вали вже як самостійні дисципліни в університетах, а філософія продовжу- вала охоплювати основну частину знань про людину й суспільство. І лише із середини ХVIII століття «моральні науки» (тобто соціальне й гуманітарне знання) виокремилися як цілком самостійні дисципліни.
Уперше проблему співвідношення етики та політики рефлексійно загос- трив Н. Макіавеллі. Він запропонував провокативну теорію ефективного фун- кціонування державної влади будь-якими засобами, не рахуючись із мораль- ними принципами. Для Макіавеллі найвищою цінністю була держава, а основ- на норма – «мета виправдовує засоби». Задля користі й в інтересах держави правителю необхідно органічно поєднувати хитрість та силу. Тому він не зобов’язаний зберігати вірність своєму слову, може вдаватися до лукавства й підступності, використовуючи будь-які засоби з метою посилення держави.
До подібного висновку (хоча й із дещо інших позицій) прийшов мар- ксизм, який заперечував доцільність нав’язування моральної догматики як остаточного й незмінного морального закону. З точки зору марксизму, кожна теорія моралі в кінцевому результаті є продуктом економічного стану суспіль- ства, а мораль, яка знаходиться над класовими протиріччями, можлива лише на такій стадії розвитку соціуму, коли протиріччя між класами будуть не лише подолані, а й забуті на рівні соціальної пам’яті.
На відміну від жорстко регламентованих і детермінованих певними орга- нізаційними структурами та соціальними інститутами форм соціальної регу- ляції, мораль здебільшого діє за принципом «неписаного закону», реалізую- чи свою регулятивну функцію в першу чергу засобом буденної свідомості. Як помітив Альберт Швейцер, справжня етика починається там, де перестають користуватися словами; тим не менше, вона виконує перш за все риторичну
ЕТИЧНИЙ ТА ЕСТЕТИЧНИЙ ДИСКУРСИ В ОСВІТНЬОМУ ПРОСТОРІ
Філософія освіти 1(6)/2007
184

функцію – у тому розумінні, що провокує моральний, а не правовий осуд. Це значною мірою пояснює, чому етика прагне якомога ширшої, універсальної
переконливості своєї аргументаційної бази.
Втім, об’єктивність потребує визнання: загальної, універсальної етики
нема й не може бути в принципі, адже будь-яка спроба сформулювати універ- сальні моральні принципи рівнозначна намаганню визначити, що стано- вить добро та зло для всіх людей, усіх народів і в усі часи. А це неможливо,
оскільки мораль є продуктом суспільно-історичного розвитку, а тим біль- ше – мораль суспільно-політична. Але дивна річ: як тільки мова заходить про політику, одразу виринають деякі «універсальні етичні норми», яким політи- ка нібито повинна неухильно слідувати – принаймні, «щоб бути мораль- ною». Якщо вони й справді існують, то в чому вони полягають? Здебільшого в таких випадках посилаються на Десять заповідей або на євангелічні повчан- ня Нагорної проповіді, котрі містять нібито універсальні й загальнозначущі
моральні норми. Щоправда, робиться це, як правило, із причин поверхово- го знання як перших, так і других.
Отже, Десять заповідей – це сім заборонних приписів та три ствердних.
Вони були адресовані єврейському народу в складний для нього період істо- рії, коли питання стосувалося фізичного виживання. За таких обставині лише система жорстких норм поведінки й покарань за їх порушення зберігала надію на продовження родоводу як єдиної цілісності, історичної індивідуальності.
У цьому вузькому історичному сенсі заповіді виявилися глибоко моральними,
а їх постулативність – цілком виправданою. Однак надавати їм статусу загаль- нолюдських норм, обов’язкових для всіх часів і народів, щонайменше неко- ректно, якщо й узагалі не абсурдно. Між іншим, навіть така, здавалося б,
самоочевидна настанова, як «не вбий», первісно (в єврейському оригіналі)
поширювалася лише на ближнього – тобто на євреїв, а не на чужинців.
Інша річ – Нагорна проповідь, яка репрезентувала абсолютну етику
Євангелія. Переносити її норми на практичну політику також не надто корек- тно, адже моральні заповіді Нагорної проповіді вимагають від людини цілко- витої досконалості. Як зазначав з цього приводу Макс Вебер, «треба бути свя- тим в усьому чи хоча б у намірах, треба жити як Ісус, Апостоли, святий
Франциск і йому подібні – лише у цих випадках така етика має смисл, лише тоді вона виражає гідність» [2, 695].
Втім, прагнення людини підпорядковувати свою життєдіяльність мораль- ному абсолюту завжди спонукало формулювати деякі універсальні етичні
норми. В етиці вони мають назву «золотих правил». В устах Христа одне з них звучало таким чином: «Так в усьому, як хочете, щоб до Вас ставилися люди,
ставтесь й ви до них, оскільки в цьому полягає закон і пророки» (Євангеліє
від Матвія, 7–12). Аналогічна етична вимога виражена і в категоричному
імперативі Канта: «Поводься згідно з такою максимою, керуючись якою можеш побажати, щоб вона набула статусу всезагального закону» [3, 260].
В іншому випадку етичне кредо сформульоване дещо інакше: «Поводься так,
щоб завжди ставитися до людства як до себе, як до мети й ніколи – лише як
Зореслав Самчук. Визначеність етичних пріоритетів як двоєдина проблема соціального буття...
Філософія освіти 1(6)/2007
185

до засобу» [3, 270]. Втім, реальне життя не завжди узгоджується з абсолютни- ми етичними нормами. Тому Шопенгауер мав рацію, коли кваліфікував подіб- ні етичні правила як «більшою мірою довільно взяті твердження й штучні хит- рощі, котрі потребують філігранних розрізнень і ґрунтуються на абстрак- тних поняттях. Це ті положення, що ненадійно балансують на вістрі. Під
їхнім кутом зору неможливо розгледіти дійсне життя з його метушнею» [6, 188].
Звернімося до тих же кантівських максим: у суспільстві, побудованому на
інтересі, кожен індивід, який відноситься до іншого як до мети, неухильно перетворює в засіб самого себе – і навпаки. В історії людства взагалі немож-
ливо виявити часи, коли людина мала б статус мети; метою завжди було суспіль-
ство в цілому. Індивід слугував лише засобом і приносився в жертву різним політичним, соціальним, економічним та іншим спільним інтересам. Метою ж завжди були державні та суспільні установи й інститути: промисловість, наука й техніка, усе, що завгодно – тільки не індивід, який функціонально прирів- нювався лише до інструменту, засобу досягнення мети. Зрештою, чи можли- во в принципі, щоб людина була не засобом, а метою? Правдоподібно, на це запитання слід відповісти негативно: ні, не може. Не може з тих причин, що
за своєю природою людина – істота суспільна, тому й благо суспільства для неї
залишається пріоритетною метою, натомість сама людина – лише засіб реаліза-
ції, досягнення цієї мети. Метою ж у собі й для себе людина може бути лише поза
суспільством.
Макс Вебер помітив, що будь-яка етично акцентована дія може підпоряд- ковуватися двом субстанційно різним і навіть протилежним максимам: вона може визнавати як орієнтир етику переконання або ж етику відповідальності.
Звичайно, не в тому сенсі, що етика переконання є тотожною безвідповідаль- ності, а етика відповідальності тотожна безпринципності.
Етика відповідальності – це етика, орієнтована в першу чергу на ефектив- ність дій по досягненню мети. З метою ілюстрації цього типу етики Вебер наво- див приклад притчі Макіавеллі про одного громадянина Флоренції, який віддав перевагу величі свого міста на противагу спасінню власної душі.
Етика переконання, навпаки, вимагає чинити безвідносно до наслідків –
суто на підставі етичного імперативу, почуттів, совісті. Класичний культур- но-історичний тип такої етики – вимоги, закладені в Нагорній проповіді, а класичний соціальний тип – стиль життя пацифістів і революціонерів, чиї
вчинки узгоджуються лише з їхньою власною совістю, з переконанням, що діяти слід саме так, а не інакше (хоча в ширшому соціально-історичному контек- сті такі вчинки часто виявляються неефективними, безвідповідальними, дес- труктивними й дезінтегративними).
Той, хто сповідує етику переконання, почуває себе відповідальним лише за те, щоб не згасало полум’я переконання – незалежно від того, чи йдеться про полум’я протесту проти соціальної несправедливості, боротьби за права людини, демократію тощо. Роздмухувати його знову й знову – у цьому поля- гає фундаментальний принцип, покликання етики переконання. Той же,
хто сповідує етику відповідальності, завжди намагається максимально враху-
ЕТИЧНИЙ ТА ЕСТЕТИЧНИЙ ДИСКУРСИ В ОСВІТНЬОМУ ПРОСТОРІ
Філософія освіти 1(6)/2007
186

вати людські вади: він, як влучно зауважив Фрідріх Фіхте, не має права перед- бачати в людях лише чесноти, людяність і досконалість, а тому не вважає за прийнятне звинувачувати інших у наслідках своїх вчинків, якщо міг їх перед- бачити.
Етика відповідальності – це, по суті справи, вираження політичної етики,
тоді як етика переконання віддзеркалює абсолютну мораль. Абсолютна етика оцінює дії людей на підставі відповідності певним загальним законам мора- лі; політична ж етика в основу своїх суджень покладає можливість політич- них наслідків цих дій. Як зазначав Макс Вебер, абсолютна етика не запитує
про наслідки й, за великим рахунком, не цікавиться ними, однак кожен інди-
від, який так чи інакше вірить в абсолютні моральні цінності й прагне їхнього вті-
лення, не може ігнорувати наслідків своїх дій.
Протистояння етики відповідальності та етики переконання актуалізує
проблему «моральних ножиць», яка полягає у такому: те, що політичний діяч
повинен і може робити, виходячи з обіцянок і особистих переконань, не завжди
підлягає виконанню із причин відсутності для цього відповідних умов на рівні су -
спільної дійсності, а те, що він може зробити, суперечить його обіцянкам, прин -
ципам і намірам. Відповідальний політик шукає виходу із цих «ножиць» шля- хом розумної корекції своїх цілей і засобів; той же, хто діє на підставі лише етики переконання, рушає напролом, не рахуючись із реаліями життя.
Світоглядна інтрига полягає в тому, що, з одного боку, віра людини в абсолютні моральні цінності є одним із найбільших духовних надбань, неви- черпним резервуаром вдосконалення індивіда та суспільства, а з іншого, –
вимога до політики скрупульозно дотримуватися букви й духу абсолютних моральних цінностей часто є неприйнятною, оскільки педантичне дотриман- ня таких настанов інколи ставить під удар саму суспільну форму життєдіяль- ності. Це, зокрема, пояснює, чому – на відміну від абстрактної й багато в чому відчуженої від індивідуальних і навіть суспільних реалій мети в особі абсолют-
них моральних цінностей – політика керується такою конкретною й заземле- ною метою, як забезпеченням суспільного оптимуму.
Етика обов’язково містить у собі елемент ідеалу, а відтак – телеологічну
ідею про кінцеву (оптимальну) мету суспільного розвитку. Природно, що в точці перетину етики та політики особливої актуальності й гостроти набуває
аспект суспільного ідеалу, а також співвідношення цілей та засобів, прийнят- них для його досягнення. Як попереджав Ф. Ґьольдерлін, «ніщо так не пере- творює державу на пекло, як надмірні спроби зробити її земним раєм». Ця антиномія між ідеалом та реальністю вічна; вона постійно відтворюється,
оскільки не буває суспільної дійсності статичної, незмінної, раз і назавжди даної (заданої). А будь-яка ідеальна конструкція створюється шляхом екстра- поляції певних параметрів наявного буття на майбутнє, яке володіє власною системою детермінацій, пріоритетів і переваг, невідомих і непідвладних сьо- годенню. У цьому полягає каузальність розбіжностей між ідеальною модел- лю та суспільною дійсністю, яка не поспішає набувати формату, запропоно- ваного ідеальною моделлю.
Зореслав Самчук. Визначеність етичних пріоритетів як двоєдина проблема соціального буття...
Філософія освіти 1(6)/2007
187

Труднощі з етичним виміром політики, із застосуванням етичних крите- ріїв для оцінки політики й політиків багато в чому зумовлені тією обставиною,
що політика й мораль взаємодіють між собою в двох часто несумірних пло- щинах: як форми суспільної свідомості та як форми суспільної практики.
Принципи й нормативи суспільної свідомості не повинні істотно відрізняти- ся від принципів і нормативів суспільної практики: суспільній свідомості, без- перечно, варто бути більш «піднесеною», ніж суспільній практиці, однак су - спільна свідомість усе ж має бути достатньо «земною», щоб суспільна прак- тика, що орієнтується на пріоритети й тенденції суспільної свідомості, не виявилася згубною для функціонування суспільства.
Етизація політики – це не абстрактні примхи, а перетворення чесності,
щирості й справедливості в стимули й мотиви діяльності політиків і управлін- ців. Сучасний суб’єкт політичного процесу повинен враховувати, що політи- ка може бути ефективною лише в тому випадку, якщо орієнтуватиметься не лише на суспільну корисність (політичну доцільність), а й на забезпечення роз- витку особистості (моральність, гуманізм), оскільки досягнення граничної су - спільної ефективності за умов відсутності ефективно й всебічно розвиненої
особистості є неможливим у принципі. Це зумовлює необхідність якомога
тіснішої взаємодії етики відповідальності та політичної етики на рівні суспільно-
політичної практики.
Ідеальним вважається такий політик, який прагне досягти найбільшого блага для найбільшої кількості людей. Однак жоден політик не може гаран- тувати цього, а тим більше – передбачити всі можливі наслідки своїх дій. Як зазначав М. Вебер, жодна етика у світі не обходить той факт, що досягнення
«хороших» цілей у багатьох випадках пов’язане з необхідністю використан- ня етично сумнівних і неоднозначних засобів, з можливістю й високою ймо- вірністю негативних наслідків; нарешті жодна етика у світі не може гаранту- вати, коли й у якому обсязі етично позитивна мета «освячує» етично небез- печні засоби й наслідки.
Що ж означає «моральний компроміс» у політиці? Компроміси, власне,
відносяться не стільки до моральних переконань, скільки до їх практичного втілення. Йдеться першочергово про ідею справедливості як гідності: мораль- ний компроміс не означає відмови від власних переконань чи від їх дискре- дитації – він передбачає визнання пріоритету того, що в конкретній ситуа- ції є найбільш життєздатним для соціуму в цілому. Політик зазвичай опиня-
ється перед дилемою: або вживати непопулярні й жорсткі засоби, які не витримують критики з гуманістичної й моральної точок зору, або, відмовив- шись від їх використання, опинитися наодинці з перспективою погіршення ситуації.
У 1979 році світ побачила книга Ганса Йонаса «Принцип відповідаль- ності. Спроба розробки етики для технічної цивілізації.» Ключовий її кон- цепт – етика відповідальності (як симбіоз етики справедливості й етики сво-
боди). У цій праці йшлося про те, що застосування принципу Справедливості
до етики Свободи творить суспільний імператив Відповідальності. Власне, від-
ЕТИЧНИЙ ТА ЕСТЕТИЧНИЙ ДИСКУРСИ В ОСВІТНЬОМУ ПРОСТОРІ
Філософія освіти 1(6)/2007
188

Зореслав Самчук. Визначеність етичних пріоритетів як двоєдина проблема соціального буття...
Філософія освіти 1(6)/2007
189
повідальність виявляється результатом регламентації, застосованої до індиві-
дуальної свободи універсальною справедливістю*.
Етика відповідальності ґрунтується на принципі обов’язку. До слова,
Кант наполягав, що обов’язок – єдиний критерій моральності. Таким чином,
моральними є лише ті вчинки, які мотивовані обов’язком; вчинки ж, які
суперечать вимогам обов’язку, моральними не визнаються. Власне, саме обов’язок надихнув Ієремію Бентама на творення деонтології – розділу етики,
який розглядає проблеми обов’язку та належного (належних вчинків, пове- дінки).
Перефразовуючи відомий вислів класиків марксизму, можна сказати:
політики повинні ставити перед собою тільки такі рубежі, яких вони в змозі
досягти, дотримуючись при цьому загальновизнаних моральних норм. У будь- якому разі телеологічне покликання політика полягає в тому, щоб довести неправомірність слів Поля Валері, який сконструював уїдливий сарказм:
«Політика – це мистецтво не давати людям займатися тим, що для них є
головним». Так от політика, узгоджена з моральними канонами, якраз і забез- печує належні й гідні умови, для заняття тим, що для людей є головним.
Коли мова заходить про проблему моральності політики, про сумісність
і сумірність моральних чеснот і політики, то на думку спадають одразу дві тези,
які хоч і відображають діаметрально-протилежні ціннісно-світоглядні пара- дигми, однак настільки вкорінилися в масовій свідомості, що мають репута- цію банальних істин, трюїзмів. Перша має такий формат: мораль і політика –
суть явища несумісні. Із цього приводу Ш. Монтеск’є оприлюднив таку реф- лексію: «Не треба безпосередньо займатися політикою, щоб переконатися в тому, наскільки кардинально її звичаї суперечать моралі й розуму. Ці слова могли б переконати кожного, однак нікого не змогли б змінити» [8, 112].
Другий афоризм – «мораль у політиці ніхто не відміняв» – належить Ніколаю
Бухаріну. Ця теза концептуально заперечує несумірність і несумісність полі- тики та моралі, наголошуючи на значущості етичного чинника як невід’єм- ній генеалогічній складовій кожного політичного процесу, будь-якої політич- ної статики чи динаміки.
Втім, другий афоризм також недостатньо ємний і вичерпний. Причиною цього недоліку слід визнати знеособленість наведеної ціннісно-світогляд- ної формули, вилучення з її структури людського фактору. Як наслідок –
модуси переконання, закладені в дану світоглядну схему, відриваються від реального життєвого ґрунту, набувають дещо умовних, абстрактних, віртуаль- них і навіть містифікованих ознак. Сама постановка питання у форматі «або етика – або політика» є неправомірною. Як зауважував із цього приводу
К. Г. Баллестрем, кожна політична дія є результатом напруженої взаємодії
влади та моралі, а завдання політиків полягає в знаходженні оптимального поєднання політичної та моральної ефективності.
* Під універсальною справедливістю в даному випадку маємо на увазі конвенційну погодженість щодо пев- ного типу справедливості на рівні переважної більшості соціуму.

Мораль і політика є складовими двоєдиного живого нерву повсякденно- го життя мільйонів людей. Для того, щоб подолати відчуженість світоглядних формул від реального життя, щоб зробити їх адекватними й корелятивно сумірними життю, необхідно конституювати їх невід’ємним елементом люди- ну, котра є суб’єктом і об’єктом як політики, так і моралі. Відтак, співвідно- шення політики та моралі доцільно сформулювати наступним чином: полі-
тика настільки моральна, наскільки моральні суб’єкти політичного процесу.
Безперечно, наведена формула недосконала, однак у цілому – як відправна точка – вона може вважатися прийнятною для перспектив дослідження цих двох феноменів суспільного життя.
Відношення між владою та мораллю містить подвійну проблему для полі- тичної етики як нормативної теорії політики. Якби влада й мораль не мали між собою нічого спільного, якби політика як боротьба за владу існувала у віль- ному від моралі просторі, тоді етиці не було б що сказати про політику – при- наймні, нічого про те, що для політика має хоч якесь практичне значення.
Оскільки ж питання щодо відношення між владою та мораллю є водночас питанням щодо можливості політичної етики взагалі, то співвідношення влади та моралі постає як проблема політичної етики. Відповіддю на цю про- блему (чи пак – виклик) має стати теорія морально виправданого викорис- тання (застосування) влади.
Між владою та мораллю не існує принципового чи субстанційного роз- межування: політика циркулює в сфері взаємин між владою й мораллю, а морально-філософські судження щодо політики мають практичне значен- ня. Що ж стосується теорії морально виправданого використання влади, то вона потребує поліаспектного висвітлення. Перш за все необхідно розкри- ти передумови такої теорії засобом теоретико-методологічних міркувань щодо поняття «відповідальність політичної діяльності». Як зауважив Поль
Рікер у праці «Влада й політика», чесна й справедлива політика потребує
визнання, що:
1) у громадянському суспільстві влада перебуває під невсипущим контролем
(в тому числі й моральним) суспільства;
2) необхідно атакувати проблему, а не суперників (порада американських політологів Р. Фішера й С. Брауна);
3) доцільно структуризувати політичну етику – підрозділ загальної етики, що досліджує моральні аспекти політики й влади. Виокремлення етики
боротьби, етики компромісу, етики очікування, етики опозиції й т.п. перед- бачає формулювання конкретних поведінкових рекомендацій за різних політичних обставин. Це позитивно позначиться на перспективах досяг- нення консенсусу на рівні суспільної свідомості із приводу резонансних політичних колізій.
Підводячи підсумок, зазначимо, що а) принцип моральності передбачає врахування наслідків політичних дій;
б) принцип відповідальності зводиться до необхідності відповідати за вико- нання обов’язків і за ступінь функціональної ефективності;
ЕТИЧНИЙ ТА ЕСТЕТИЧНИЙ ДИСКУРСИ В ОСВІТНЬОМУ ПРОСТОРІ
Філософія освіти 1(6)/2007
190

Зореслав Самчук. Визначеність етичних пріоритетів як двоєдина проблема соціального буття...
Філософія освіти 1(6)/2007
191
в) принцип справедливості наполягає на відмові від проведення політики таким чином, щоб преференції для одних людей і соціальних груп дося- галися за рахунок упослідження інших;
г) принцип чесної політики полягає в тому, щоб, по-перше, не обманювати,
по-друге, не приховувати справжні політичні цілі та принципи, по-третє,
не давати виборцям обіцянок, які не можуть бути виконані в принципі,
по-четверте, говорити й робити лише те, у чому переконаний або, при- наймні, у що віриш сам, по-п’яте, заперечувати популізм як різновид політичного шахрайства.
Соціальна філософія виокремлює три типи політичної етики – антропо-
логічну (традиція Арістотеля), потестарну (етика захоплення й утримання влади Макіавеллі) та есхатологічну (традиція, що йде від Августина до Маркса).
Серед трьох підходів найбільш універсальним, загальноприйнятним і спря- мованим на гармонізацію й оптимізацію духовної сфери соціуму вважаєть- ся гуманістичний підхід Арістотеля, який відштовхувався від пріоритетів людської гідності та службової ролі політики щодо індивіда та суспільства.
Політична етика є частиною практичної філософії, яка займається таки- ми нормативними питаннями політики, як принципи справедливого соціаль- ного устрою, критерії легітимного управління, права й обов’язки еліт та гро- мадян, проблема справедливості у відносинах між соціальними прошарками та державами, правильне використання влади тощо. Політична етика стоїть на принциповій позиції моралізму оскільки моральні й ціннісні судження щодо
політичних інститутів і політичної діяльності лише тоді сповнені смислу, коли між
питаннями влади та моралі не існує принципової й субстанційної відмінності.
Актуальність цього аспекту зумовлена влучним зауваженням Макса Вебера щодо поширеного різновиду політиків, які живуть не стільки «для політики»,
скільки «із політики». Водночас політична етика повинна бути гранично реалістичною – принаймні, у тому сенсі, у якому вона виявляє мотивацію й структурні передумови політичної діяльності. Тільки в цьому випадку їй вдасться реалізувати теорію ефективного використання влади, яка на підста- ві системного аналізу запропонує оптимальні рекомендації щодо практичних дій у політичній сфері.
Якщо все-таки провести найбільш сутнісне, субстанційне розмежування політики та моралі, то отримаємо таку квінтесенцію: мораль може не бути полі-
тичною; в ідеалі вона й не повинна бути політичною, однак політика телеоло-
гічно покликана бути моральною. Актуальність цієї тези переконливо засвід- чила Помаранчева революція, яка за своєю суттю була революцією в першу чергу етичною. Вона загострила аспект моральності політики, моралі в полі- тиці й моральності політиків, пред’явила високий рівень моральних вимог до політики й політиків. Сучасна українська суспільно-політична дійсність не залишає сумнівів: та політика й ті політики, які не в змозі подолати високу
моральну планку, відійдуть у політичне небуття, зазнають політичного фіаско.
Важливим аспектом українського сьогодення є рівень підтримки народом влади. Значною мірою він залежить від авторитету як інститутів влади в ціло- му, так і окремих персоналій зокрема. За профілем такий авторитет може

ЕТИЧНИЙ ТА ЕСТЕТИЧНИЙ ДИСКУРСИ В ОСВІТНЬОМУ ПРОСТОРІ
Філософія освіти 1(6)/2007
192
бути багатоманітним, однак у суспільстві, у якому моральні норми функціону-
вання влади впродовж багатьох десятиліть і навіть століть були занедбані й пере-
бували на далекій периферії уваги тоталітарних і авторитарних владних інсти-
туцій і окремих фаворитів влади, ознак визначальної складової суспільного авто-
ритету влади врешті-решт неухильно набуває складова етична, спроможність чи небажання влади своєчасно й у повному обсязі сплачувати моральні рахун- ки. Україна цілком підпадає під ці канони логіки й закономірностей станов- лення політичної влади зокрема й політики в цілому, тому наріжним каменем визначальних суспільних перетворень у нашій країні в оглядовому майбутньо- му будуть саме питання моралі.
Це тим більше очевидно й важливо, коли врахувати, що за наявності стій- ких моральних принципів суспільство не потребує великої кількості законів,
оскільки буде мораль – працюватимуть і закони. За відсутності ж належних моральних оберегів ріка суспільного буття виходить із цивілізованих берегів,
перебільшуються різнотлумачення й розбіжності як усередині законів, так і між окремими нормами різних законів, внаслідок чого суспільна дійсність дефор- мується, створюються преференції тим чи іншим корпоративним інтересам,
а конкурентне середовище як двигун суспільного прогресу занепадає.
Це зумовлює неухильну й нагальну потребу створення умов, за яких мораль змусить закони працювати на все суспільство, а не на окремих осіб чи на олігархічні клани. Зрештою, планку категоризму можна підняти ще вище:
у разі наявності ефективних етичних канонів відпадає потреба в переважній більшості законів, оскільки їх дія опосередковано забезпечується мораль- ними регулятивами. За прикладами далеко ходити не треба – Великобританія не має конституції, позаяк звичаєве право й норми моралі цілком прийнят- но оперують сферою конституційних повноважень.
Принагідно в пам’яті виринають слова А. Швейцера: «Загибель культури відбувається здебільшого внаслідок того, що будь-яка творчість стає преро- гативою лише держави. Оновлення ж культури виявляється можливим тоді,
коли етика знову набуває статусу важливої справи людини думаючої, коли люди прагнуть утвердити себе в суспільстві як моральні індивіди. Залежно від того, як швидко це здійснюватиметься, суспільство перетворюватиметься із суто природного явища в явище етичне. Попередні покоління здійснювали жахливу помилку, коли починали ідеалізовувати державу в етичному плані.
Ми виконаємо свій обов’язок по відношенню до суспільства, якщо критично
проаналізуємо соціальну дійсність і спробуємо, наскільки це можливо, зробити
її етично досконалішою [5, 229].
З таким телеологічно-деонтологічним висновком світоглядно перегуку-
ється теза Р. Арона, який наполягав, що «етику слід розглядати першочерго- во як терапевтичне зусилля» [7, 160]. Зрештою, недалеким від істини виявить- ся також закріплення за етикою гомеопатичних функцій і обов’язків. Адже мораль і громадянськість – вітаміни соціальної душі. Особливо важливе,
вирішальне значення вони мають для душі молодої, підростаючої: коли в молодості відчувається нестача вітаміну «Д», то не виключено, що решту життя така душа прошкутильгає на милицях, буде калікою. Справді, мораль

Зореслав Самчук. Визначеність етичних пріоритетів як двоєдина проблема соціального буття...
Філософія освіти 1(6)/2007
193
і громадянськість – головні вітаміни й лікарі незміцнілої душі української дер- жавності. А лікарю в дорозі затримуватися ризиковано – його може перегна- ти могильник.
Л і т е р а т у р а :
1.
Арон Р. Этапы развития социологической мысли. – М., 1993.
2.
Вебер М. Избранные произведения. – М., 1990. – С. 695.
3.
Кант И. Критика практического разума. Основы метафизики нравственности. Соч.
В 6 т. – М., 1965. – Т. 4. – Ч. 1.
4.
Поппер К. Открытое общество и его враги. В 2 т. – М., 1992. – Т. 2.
5.
Швейцер А. Благоговение перед жизнью. – М., 1992.
6.
Шопенгауэр А. Свобода воли и нравственность. – М., 1992.
7.
Freud S. Das Unbehagen in der Kultur. Wien, 1930.
8.
Montesquieu. De la politique // Oeuvres completes. Paris, 1949. Bd.1.
9.
Rawls J. A Theory of Justice. Oxford, 1972.
Зореслав Самчук. Определенность этических приоритетов как двуединая
проблема социального бытия и социально-философского исследования
Структурированность социального бытия и направления развития в соответствии с этическими критериями является во многом определяющим с точки зрения перспектив, как отдельного индивида, так и социума в целом. Это обстоятельство неукоснительно актуализирует потребность построения иерархии эффективных и корректных этических приоритетов.
Однако такой задаче присущи многочисленные проблемы не только на уровне мировоззренческих ориентиров различных социальных групп и прослоек, но и с позиций различных методологических и концептуальных подходов, которыми продолжают пользоваться в социально-философских исследованиях. Обеспечить решение данной проблемы в формате достиже- ния предельной прозрачности и определенности этических приоритетов сов- ременного общества – актуальная исследовательская необходимость.
Zoreslav Samchuk. Determination of Ethical Priorities as a Dual Issue of
Social Being and Social-Philosophical Study
The structure of social being and guidelines of development according to the ethical criteria is a fundamental issue within the prospects of a certain individu- al as well as whole humankind. This approach reinforces the need to construct a hierarchy of efficient and correct ethical priorities. However, such task is facing the numerous problems not only on the level of world-outlook guidelines of dif- ferent social groups and subgroups but also in terms of quite different methodo- logical and conceptual approaches used in social-philosophic studies. An urgent research task is to solve the mentioned problem in the context of the ethical pri- orities’ transparency of up-to-date society.