Ім'я файлу: Біогеографія.doc
Розширення: doc
Розмір: 60кб.
Дата: 27.05.2020

Міністерство освіти та науки України

Донецький національний університет ім. Василя Стуса

Біологічний факультет

Кафедра:Ботаніки та екології

Реферат

На тему:

«Ендемічні ареали –види палеоендеи і неоендеми. Реліктові втиди»

Виконав:Студент 3-Е Житкевич Василь

Перевірив:

ст.викладач

Яворська О.Г.

Вінниця – 2018

Зміст


Загальна характеристика Ареалів 4

Неоендеміки 6

Палеоендеміки 6

Список літератури

Загальна характеристика Ареалів


Кожний із існуючих ареалів виду (а також ареали родів, родин та ін.) або рослинного угруповання має свій вік, свою структуру та власну історію розвитку. Темпи розвитку у кожного ареалу свої.

Оскільки більшість видів покритонасінних сформувалися мільйони років тому, то протягом всього цього часу проходив розвиток їхніх ареалів, що увібрав в себе напрямок та історію розвитку видів. Зіставляючи ознаки структури видів рослин і еколого-географічну їх дислокацію, можна отримати достовірні дані, по-перше, про напрямок і хід еволюції видів, а по-друге, про історичний розвиток ареалів цих видів.

У межах ареалу особини окремих видів розташовуються по-різному. Рослини з широкою екологічною амплітудою часто зустрічаються в різних умовах зростання, як, наприклад, сосна звичайна, дуб звичайний, береза повисла, осика.

Рослини з вузькою екологічною амплітудою, так звані індикатори, зустрічаються лише в чітко виражених за умовами місцезростаннях, наприклад, болотні рослини, гідрофіти, псаммофіти (пісколюби), мегафіти. У центральних частинах ареалу особини виду завжди розташовані більш рівномірно, ніж на периферії.

Ареали рослин бувають суцільними, розірваними і стрічковими.

Суцільнимареал називається тоді, коли особини даного виду займають властиві цьому виду місцезростання на всьому просторі ареалу. Такі ареали у берези повислої, ялиці сибірської, сосни сибірської, дуба звичайного та інших.

Ареал зветься розірваним (синоніми - переривчастий, диз'юнктивний) -коли між його окремими частинами є істотно великі просторові роз'єднання, розриви. Через велику віддаленість окремих частин возз'єднання цього ареалу шляхом природного розповсюдження неможливе. Диз'юнкція, тобто поділ, ареалу викликаний історичними причинами (вплив льодовика, опускання чи підняття ділянок суші, знищення виду внутрі ареалу тваринами, стрибкоподібним розселенням виду в деякі регіони). Розірваний ареал має рододендрон жовтий. Частина його ареалу на Поліссі була льодовиком відділена від іншої його частини, що знаходиться на Кавказі. Також розірваний ареал тису ягідного

Меншою за масштабами є диз'юнкція ареалу сосни звичайної в південній його частині. Острівці її зростання приурочені в степовій і лісостеповій зонах до оліготрофних боліт та кам’янистих розсипів. З інших ділянок сосна була витіснена іншими видами рослин. Відособлені частини ареалу такого типу звуться острівними місцезнаходженнями.

Стрічкові ареали - це зайняті видом території, що витягнулися смугами (стрічками), здебільшого вздовж річок. Такі ареали мають види, які пристосувалися жити тільки по берегах річок: чозенія, деякі види верб і тополь. Суцільні ареали на північній і південній межах переходять в стрічкові, коли вид зосереджується на берегах річок. Наприклад, вільха чорна і вільха бородата.

Оскільки в популяціях виду, що зростають в окремих частинах його розірваного ареалу, мікроеволюція йде різними шляхами, то ці популяції з часом перетворюються у вікарні види (синонім – замінюючі види). Вікарні види, залишаючись систематично близькими, біологічно подібними замінюють один одного в інших умовах. Прикладами вікарних видів є види родів Larix, Picea, Pinus та інші. Співвідношення вікарних ареалів вікарних видів можуть бути різними. Є чисто географічний вікаризм, коли види розділені географічно. Наприклад: Populus tremula в Європі і P. tremuloides в Америці, Tilia cordata в Європі і Т. amurensis на Далекому Сході. Ті вікарні види, ареали яких не перекриваються, звуться алопатричними вікарними видами.

Досить часто спостерігається також екологічне заміщення видів. Воно має місце тоді, коли два вікарні види зустрічаються в межах одного спільного ареалу, але в різних екологічних умовах. Такі види називаються симпатричними вікарними видами. Наприклад, із двох альпійських видів рододендрону: один – рододенд­рон жорсткоопушений (Rhododendron hirsutum) росте на вапнякових породах, а інший, рододендрон "альпійська троянда" (Rh. ferragineum), росте на силікатних породах.

Переселення диких рослин за межі сучасного природного ареалу виду, під­виду чи різновидності називається інтродукцією, а самі ці види інтродуцентами (або екзотами). Деревні інтродуценти мають надзвичайно велике значення для практики агролісомеліорації, степового і полезахисного лісорозведення, озеленення населених пунктів. Інтродукція рослин виявляється успішною тоді, коли нові умови середовища достатньо повно відповідають екологічним особливостям інтродуцентів. Якщо рослина переноситься (інтродукується) в такі самі або ще й найкращі умови, то це вже натуралізація. Ендемічні ареали

На противагу космополітам ендеміки, або ендеми, мають обмежений ареал, тобто не виходять за межі природної області або провінції, котрі мають виразні фізико-географічні особливості. Деякі вчені вважають, що поняття “ендемік” вживають до тих видів і родів організмів, які поширені в межах одного материка або лише в його частині. Ендемізм особливо характерний для ізольованих територій. Прикладами таких територій є віддалені від материків острови або, навпаки, озера, віддалені від морів.

Для регіонів, ізольованих від решти материка горами, пустинями чи водними об’єктами, також характерний видовий ендемізм. Зокрема, унікальну ендемічну флору має Капський півострів на півдні Африки. Там із майже семи тисяч видів рослин близько 90% – ендеміки. В Україні високим ендемізмом характеризуються Кримські гори. Там проростає понад 240 видів ендемічних рослин. Наприклад, сосна Станкевича (Pinus stankevichii) і сосна Палласова (P. pallasiana), ареали яких обмежуються відповідно Південним берегом Криму і Кримськими горами.

Яскраво вираженим ендемізмом характеризується озеро Байкал, де з 600 видів рослин і удвічі більше тварин 3/4 становлять ендеміки. Видовий ендемізм характерний також для гірських вершин, приклади яких наводили вище. Залежно від віку вирізняють пелеоендеміків і неоендеміків. Палеоендеміками є австралійська фауна, гінкго дволопатеве (Ginkgo biloba), риба латимерія (Latimeria chalumnae) – представник давно вимерлої родини кистеперих риб.

Неоендеміки


Неоендеміками вважають, зокрема з рослин, багато видів полину (Artemisia) і астрагалу (Astragalus), які, виникнувши в Середній Азії, поступово розширюють свій ареал. Серед неоендеміків Британських островів називають білку (Sciurus vulgaris leucourus), яка вирізняється від континентальної світлішим забарвленням шерсті. Палеоендемізм – це ознака звуження ареалу виду, що згасає, а неоендемізм – ознака, яка характеризує розширення ареалу молодого виду, який прогресує в сучасних умовах.

Палеоендеміки


Палеоендеміки зазвичай є “чужими” видами для сучасних природних умов. У минулі геологічні епохи вони були широкопоширеними. Такі види одержали назву реліктових або реліктів. Якщо вид відділений від головного ареалу й утворює своєрідний острів, то в такому випадку йдеться про ексклав. Такі острови формуються внаслідок зменшення площі ареалу, зумовленого кліматичними чи антропічними чинниками. Релікти поділяють на кліматичні (пов’язують із материковими зледеніннями), едафічні, або геоморфологічні, пов’язані зі зміною едафічних чинників, і формаційні, тобто такі, які належать до живих рослинних формацій.

Реліктові ареали Реліктами звуться організми (від латинського "реліктум" – залишок), які є залишками флори минулих геологічних епох, що збереглися у невластивих їм умовах існування і організація котрих не відповідає сучасним умовам зовнішнього середовища. Релікти відзначаються архаїчними рисами морфолого-фізіологічного плану, ізольованістю в системі рослин, тобто відсутністю близьких і навіть далеких родичів.

Ареал релікту може бути і вузьким, і широким, і розірваним, і ендемічним. Широкі сучасні (а не реліктові) ареали мають такі реліктові (релікти крейдяного і третинних періодів) види як чорниця, брусниця, багно звичайне. На відміну від терміну "ареал релікту" необхідно відрізняти термін "реліктовий ареал", що завжди означає залишковий, вузький.

Кліматичні релікти, зокрема в помірних широтах північної півкулі, – це насамперед ті види (роди), які збереглися з попередніх періодів (палеогену й неогену) в сховищах (рефугіумах) долини Дністра, Південного Поділля, південних відрогів Уралу, півдня Далекого Сходу, Західного Закавказзя. На Поліссі, в долині Дніпра, Дністра, Дону кліматичним реліктом є, зокрема, водна папороть – сальвінія плаваюча (Salvinia natans), яка збереглася з теплішого періоду. Реліктова флора й фауна здебільшого збереглася на окремих ділянках (тепліших чи холодніших) гірських систем, які сприяли їхньому збереженню.

Зміна льодовикових періодів і міжльодовикові потепління спричинили міграцію флори і фауни відповідно на південь і в зворотному напрямку. Водночас частина видів, коли відступав льодовик залишалася на теренах, заселених в час покривних зледенінь, і тепер вони наявні значно південніше їхнього головного ареалу. Такі анклави називають льодовиковими реліктами. Для Полісся такими реліктами є бруд (Ledum palustris), лохина (Vaccinium uliginosum) та інші болотні види. Представники післяльодовикового пустинно-степового посушливого періоду трапляються північніше від їхнього головного ареалу. Такими є, зокрема:

анклави вишні степової (Cerasus fruticosa);

мигдалю степового (Amygdalis nana);

деяких видів ковили (Stipa).

Всі ці види (роди) приурочені до сухих тепліших схилів з легкими ґрунтами.

Едафічні релікти

Едафічні релікти є свідками змін, наприклад, піщаних ґрунтів (суглинковими і глинистими) внаслідок ерозійних чи дефляційних процесів, або навпаки. Зміна берегової лінії озер, що висихають, чи морів що відступають також спричиняє зміни ґрунтового покриву, і відповідний флористичний і фауністичний склад біоти.

Формаційні релікти є наслідком зміни однієї рослинної формації іншою, коли окремі види продовжують розвиватися в складі обох формацій. Зокрема, місцезростання анемони дібровної в складі хвойних лісів свідчить про те, що в попередні періоди тут були поширені широколистяні ліси. А наявність окремих особин ялини в дібровах навпаки свідчить про те, що широколистяні ліси тут витіснили попередню формацію темнохвойних лісостанів.

Вік формаційних реліктів вимірюється сотнями років, тоді як кліматичних – тисячоліттями. Виділення кліматичних, едафічних і формаційних реліктів є достатньо умовним, оскільки всі вони взаємозалежні. Адже зміна клімату обов’язково відображається на трансформації ґрунтово-рослинного покриву і тваринного населення.

Реліктами серед тваринного населення вважають ті види й роди, ареал яких зменшується, оскільки сучасні умови є не цілком сприятливі для їхнього розвитку, тобто не відповідають їхнім екологічним потребам. Зменшується й кількість популяцій таких видів. Вони можуть бути давні за віком (гатерія) і порівняно молодими (біла куріпка в Альпах). Поняття “релікт” і “палеоендемік” мають спільні ознаки. Відмінність у тому, що релікт не завжди має обмежений ареал, а може займати значну територію. Ареал палеоендеміка завжди є обмеженим.

Список літератури

1. Біологічний словник. - К.: Головна редакція УРЕ, 1986. - 680 с.

2. Богданов П.Л. Дендрология. Основы лесной геоботаники. - Л.: TITA, 1966. - 70 с.

3. Вальтер Г. Общая геоботаника. - М.: Мир, 1982. - 264 с.

4. Второв П.П., Дроздов H.H. Биогеография. - К.: Вища школа, 1982. - 239 с.

5. Словарь ботанических терминов. - К,: Наук, думка, 1984. - 308 с.

6. Толмачев А.И. Введение в географию растений. - Л.: Изл-во ЛГУ, 1974. - 244 с.



скачати

© Усі права захищені
написати до нас