Міністерство освіти і науки України
Рівненський державний гуманітарний університет
Факультет історії , політології та міжнародних відносин
Кафедра всесвітньої історії
Реферат
З курсу
Історія Стародавнього світу
Змістовий модуль 1
На тему :
“Елліністичний світ : політика , економіка , культура ”
Підготувала :
студентка І курсу
Факультету історії , політології
та міжнародних відносин
групи Іст-12
Тарасюк Д.В
Перевірив:
Доц . Слесаренко А.В.
Рівне 2021
Зміст
Вступ
Початок цивілізації еллінізму (георграфічні та хронологінчі рамки )
Політика доби еллінізму.
Економіка
Елліністична культура
Джерела епохи еллінізму
Висновки
Використані література і джерела
ВСТУП
Процес розкладання грецьких міст-держав був прискорений завоюванням Греції македонським царем Пилипом у 338 р. до н.е.. Після завоювань його сина Олександра Македонського і розпаду створеної їм величезної держави, що охопили територію від Чорного моря до Єгипту і від Дунаю до Інду, виникає ряд елліністичних держав. Це були: царство Селевкидів, що включало майже всю Передню Азію, царство Птолемеєв, що об'єднувало Єгипет з Киренапкою південною Сирією, Македонське, Пергамське, Вифінське, Понтійське і Бактрійське царства в Малій Азії на узбережжях Егейського, Чорного і Каспійського морів. «Найвищий внутрішній розквіт Греції збігається з епохою Перикла, найвищий зовнішній розквіт — з епохою Олександра», — писав Маркс у передовій статті до № 179 Кельнської газети». Цей розквіт елліністичних держав і елліністичної культури відноситься до III і II ст. до н.е., але, вже починаючи з II ст. і кінчаючи 30 р. до н.е., коли Єгипет був приєднаний до Рима, елліністичні держави одна за іншою стають жертвами римської агресії. Східні елліністичні держави з'єднували в собі риси економіки і суспільних відносин, властивих давньосхідним централізованим деспотіям, з новими формами економіки і суспільних відносин, що зародилися після катастрофи суспільного ладу класичного грецького поліса. Термін «еллінізм» введений в історіографію в 1830-х німецьким істориком Й.Г. Дройзеном. Історики різних напрямків трактують його по-різному. Одні висувають на перший план взаємовплив грецької та місцевих, переважно східних, культур, розширюючи іноді хронологічні рамки етапу еллінізму до початку Середньовіччя. Інші акцентують увагу на взаємодії соціально-політичних структур, підкреслюють провідну роль греко-македонян, модернізують економічні відносини.
Актуальність теми :
Кожне покоління сприймає історичні події минулого через призму сучасності, відповідно до своїх цінностей, ідеалів, моралі, тому завжди присутня актуальність історії будь-якого періоду для розуміння та розвитку сучасного суспільства . Знання історії та інтерес до минулого завжди зумовлені актуальними для суспільства проблемами. Довго елліністичний період не був предметом окремого дослідження, проте його вивчали у своїх наукових працях такі науковці, як Кащєєв В. І., Чемпіон К. Б. та небагато інших. Тому буде актуально дослідити окремі напрямки розвитку Елліністичної цивілізації.
Метою : дослідити і розкрити особливості елліністичної епохи , а саме у політичному , економічному і культурному розвитку , застосувуючи свої знання які були отримані під час курсу лекцій та практичних робіт .
Завдання роботи :
з'ясувати стан історіографії епохи еллінізму;
дослідити стан політики , культури і економіки цивілізації ;
проаналізувати і визначити вплив тодішньої політики , культури і економіки на подальший розвиток держав .
Структура реферату: реферат складається зі вступу ( актуальність , мета , завдання роботи) , основної частини , висновків та використаної літератури .
ПОЧАТОК ЦИВІЛІЗАЦІЇ ЕЛЛІНІЗМУ
Географічні рамки
До складу елліністичного світу входили різноманітні за територією та населенням державні об'єднання (за винятком Індії, Китаю та країн Західного Середземномор'я), які розміщувалися у чотирьох регіонах, що мали ряд ознак географічного, історичного та суспільно-культурного порядку: 1) Єгипет і Близький Схід (Східне Середземномор'я, Сирія, Вірменія, Вавилонія, більша частина Малої Азії); 2) Середній Схід (Іран, Середня Азія); 3) Греція, Македонія і західна частина Малої Азії (Пергам); 4) Велика Греція і Причорномор'я. Загальні ж тенденції еллінізму як нового етапу розвитку давньогрецького та давньосхідного світу діяли з різним ступенем інтенсивності як на територіях, завойованих Олександром, так і в тих регіонах, які не зазнали завоювань.
Хронологічні рамки
Стосовно початку елліністичного періоду існує ряд версій. Частина дослідників приймає за початок еллінізму смерть Олександра Македонського (323 р. до н.е.), інші початковою датою вважають Херонейську битву (338 р. до н.е.), треті – битву при Іпсі (301 р. до н.е.) Але найбільше істориків початком еллінізму вважають похід Олександра Великого на Схід (334 р. до н.е.) і закінчують його завоюванням останньої елліністичної держави (Єгипетського царства) римлянами 30 р. до н.е. Тривалість елліністичного періоду складає близько 300 років, у його історії виділяють, зазвичай, три періоди:
334 - 275 pp. до н.е. – виникнення елліністичних держав (від походів Олександра до розпаду його імперії в результаті воєн діадохів);
Імперія Александра Македонського розпалася на окремі держави, які мали своїх царів і свої династії. їх засновували колишні соратники та командири македонського царя – діадохи. Вони поділили імперію та почали воювати між собою. У 311 р. діадохи уклали угоду про мир. Але вона була порушена, і війни тривали ще майже 50 років. У боротьбі змінювались і гинули правителі, зокрема син Александра Македонського – Александр IV, полководець Лісімах та ін. Внаслідок виникло кілька держав. Серед них наймогутнішими були Македонія, Єгипет династії Птолемеїв та Сирійське царство Селевкідів. Держави, що утворилися на уламках великої імперіїАлександраМакедонського, називають елліністичними. Їх політичний устрій поєднував елементи управління східних держав, які керувалися одноособово царями. Основа їхнього життя - грецька або еллінська культура, що доповнювалася здобутками завойованих Александром Македонським народів. На територіях імперії Александра виникли міста, що за будовою, архітектурою та управлінням нагадували грецькі поліси.
* Зі Сходу прийшло поклоніння царям. У військовій сфері греки запозичили використання бойових слонів. У еллінів стали популярними Шива, Кібела, яких шанували на Сході. У свою чергу греки на Схід принесли своїх богів (Зевса, Афіну, Діоніса, Ніку). Під впливом греків східні митці копіювали еллінські зразки в архітектурі, скульптурі та живопису. Тепер коринфські й іонічні колони будували від Греції до Індії. Спільною для народів елліністичного світу була також мова, яка виникла на основі афінського діалекту.
275 р. до н.е. - середина II ст. до н.е. - період зрілості еллінізму (створення соціально-економічних і політичних структур та культури елліністичних країн);
середина II ст. до н.е. - ЗО р. до н.е. - пізній еллінізм (розпад елліністичних країн і завоювання їх Римом на заході та Парфією на сході).
Хоча , не всі елліністичні країни пройшли всі ці етапи.
Елліністична культура як поняття має два смислових значення: хронологічне культура епохи еллінізму, і типологічне - культура, яка виникла у результаті взаємодії грецьких і місцевих елементів.
ПОЛІТИКА ДОБИ ЕЛЛІНІЗМУ
Елліни, що прийшли в східні регіони, знайшли там незнайому їм, але об'єктивно необхідну форму влади - деспотію. Потреба стародавньосхідних держав у необмеженій владі деспота диктувалася його найважливішою функцією - організатора суспільних робіт, пов'язаних насамперед з іригацією. Тому замість традиційних типів суверенного грецького полісу і давньосхідної деспотії виникла специфічна форма соціально-політичної організації - елліністична монархія, що поєднала в собі елементи східної деспотії - монархічну форму влади з постійною армією і центральною адміністрацією її елементи полісного устрою. Останні були представлені містами з приписаною до них сільською місцевістю, що зберегли органи внутрішнього самоврядування, але значною мірою підлеглі царю. Від монарха залежали розміри приписаних до поліса земель. У більшості випадків царські чиновники контролювали діяльність полісних органів самоврядування. Утрата полісами зовнішньополітичної самостійності компенсувалася безпекою їхнього існування, більшою соціальною стійкістю і забезпеченням міцних економічних зв'язків з іншими частинами держави. Царська влада придбала в міському населенні важливу опору й одержала необхідні джерела поповнення армії і чиновництва. Змінилися в елліністичній державі і відносини власності. На території поліса земельні відносини залишилися колишніми, але якщо землю з місцевими селами, що знаходилися на ній, приписували до міст, то її населення ставало громадянами поліса. Продовжуючи володіти своїми ділянками, воно сплачувало податки місту чи приватним особам, що одержали від царя ці землі. На території, не приписаної до міст, уся земля вважалася царською. Існувало сполучення деспотичної й античної форм власності. Поряд із класичним рабством збереглися і більш примітивні його форми - боргове рабство, самопродаж тощо. Роль рабської праці в елліністичних містах була не меншою, ніж у грецьких полісах, але в сільському господарстві праця рабів не могла витіснити працю місцевого вільного населення. Культура елліністичної цивілізації є сполученням місцевих стійких традицій з культурою, принесеною завойовниками і переселенцями - греками і не греками. Однак це була цілісна культура: при всіх місцевих відмінностях їй були властиві деякі загальні риси, обумовлені впливом грецької культури, а також подібними тенденціями соціально-економічного і політичного розвитку.
ЕКОНОМІКА
Найхарактернішою рисою економічного розвитку елліністичного суспільства було зростання торгівлі. Виникли нові великі торгові та ремісничі центри — Александрія у Єгипті, Антіохія на Оронті, Селевкія на Тигрі, ремісниче виробництво яких значною мірою було орієнтовано на зовнішній ринок. У приморських районах Малої Азії та Сирії створювалися нові поліси, які були і стратегічними пунктами, і адміністративними та економічними центрами. Встановилися регулярні морські зв'язки між Єгиптом, Сирією, Малою Азією, Грецією та Македонією. Були налагоджені торгові шляхи до Червоного моря, Перської затоки і далі до Індії. Встановилися торгові зв'язки Єгипту із ПричорноморHYPERLINK "https://uk.wikipedia.org/wiki/Причорномор'я"'HYPERLINK "https://uk.wikipedia.org/wiki/Причорномор'я"ям, Карфагеном і Римом. Розширилися грошовий обіг та грошові операції, чому сприяла перекарбування у монету дорогоцінних металів, що зберігалися в скарбницях перських царів та храмів. Також показником розвитку елліністичної економіки є інтенсивне градобудівництво, заснування нових міст. По приблизним розрахункам в епоху еллінізму було засновано більш ніж 170 великих і малих міст грецького типу. Заснування нових міст стало сильним поштовхом для загального економічного розвитку елліністичних країн. Також це сприяло проникненню до консервативної економічної структури давньосхідних країн рабовласницьких відносин античного типу. Характерні для полісів земельні відносини — приватна власність громадян і власність міста — ускладнювалися тим, що до міст приписувалися сільські території. Населення цих територій не ставало громадянами міста, але продовжувало володіти своїми ділянками, сплачуючи податки містам або приватним особам, які отримали ці землі від царя, а потім приписали їх до міста. На території, не приписаних до міст, вся земля вважалася царською. За даними єгипетських папірусів, вона ділилася на дві категорії: власне царську і «поступлені землі», тобто передані царем у дар своїм наближеним, а також невеликі ділянки, надані воїнам царя, клерухам, — клерухії. На цих землях могли знаходитися також місцеві села, жителі яких продовжували володіти своїми спадковими наділами, сплачуючи податки. Економіка полісів базувалася на землеробстві і скотарстві, виноградарстві 1 садівництві. Основним принципом була ідея автаркії(самозабезпеченності). Засоби існування, що не залежать від зовнішніх, природних факторів, розглядалися як економічна основа свободи. Надлишки продуктів складали предмет продажу й обмінювалися через ринок. Таким чином, поліс здійснював економічні, військові і політичні функції. Складність земельних відносин зумовила багатошаровість соціальної структури елліністичних держав. Царський двір з його придворними, вища військова та цивільна адміністрація, найзаможніші городяни та вищі жрерці складали верхні шари. Численнішим був середній шар торговці та ремісники, персонал царської адміністрації, відкупники, клерухи та катеки, місцеві жерці, вчителі, лікарі та ін. До нижчих верств належало незаможне місцеве населення (лаой): залежні або напівзалежні хлібороби, що обробляли землю царя, знаті, міст, працівники царських майстерень. Вони вважалися особисто вільними, але були прикріплені до місця свого проживання, до тієї чи іншої майстерні або професії. Нижче за їх на соціальній сходах стояли раби.
ЕЛЛІНІСТИЧНА КУЛЬТУРА
Елліністичні монархії почали виробляти певну політику в галузі культури, намагалися спрямувати цей процес культурного розвитку у потрібне русло: перетворювали столиці держав на могутні культурні центри; запрошували і утримували за держаний кошт відомих вчених, які вели активну наукову роботу при палацах царів. Такі колективи вчених складалися в Антіохії на Оронті, Пергамі, Сиракузах, Афінах, на о. Родос тощо. Особливо великим був колектив учених в Александрії. Цар Пталемей Сотер, за порадою одного з учнів Аристотеля Демет- рія Філерського, заснував особливий заклад, присвячений дев'яти музам, і назвав його мусейон, у якому було багато кімнат для проживання вчених, читання лекцій, наукових занять, бібліотеки. В Александрійській бібліотеці було більше пів- мільйона папірусних сувоїв, а в музеї впродовж III ст. до н.е. працювали Аполлоній Родоський, Ератпосфен, Аристарх, Архімед, Евклід, Мусейон перетворився в добре організовану, свого роду міжнародну академію, могутній науковий центр ( з анатомічними театрами, обсерваторіями, зоопарками, ботанічними садами, найбільшою на ті часи бібліотекою), вплив якого на долю елліністичної науки був величезним. Значна частина тогочасних наукових відкриттів належала александрійським ученим. До наукових надбань елліністичної епохи належить видатна праця Евкліда «Початки» — синтез математичних знань стародавнього світу, роботи Архімеда з проблем математики й фізики та засновника тригонометрії Аполлонія з Перги та ін. Знання згеометрії узагальнив видатний математик Евклід (III ст. до н.е.) у своїй праці «Начала». Численні відкриття зробив Архімед із Сиракуз (287-211 рр. до н.е.). Він сформулював закон важеля. Архімед казав: «Дайте мені точку опори, і я зрушу Землю». Свої знання він використав для створення багатьох механізмів. Зокрема, створені ним військові машини захищали жителів Сиракуз від нападів ворогів.Послідовник Архімеда (II ст. до н.е.) створив зубчасте колесо, водяний годинник, насос. Видатним механіком доби еллінізму був Герон Александрійський (150-100 рр. до н.е.). Він сконструював фонтани. Парову машину, винайдену Героном, використовували під час театральних вистав – вона рухала маріонетки й декорації, створюючи враження реальності дійства.Походи Александра Македонського, зі свого боку, стимулювали розвиток астрономії та географії. Знайомство з вавилонськими астрономічними центрами зумовило цілу низку наукових відкриттів. Так, Аристарх Самоський висунув гіпотезу геліоцентризму, що стала першою в астрономії здогадкою про будову сонячної системи, Ератосфен дійшов до висновку про кулястість Землі і досить точно виміряв довжину її кола, Дікеарх склав карту світу й вирахував висоту багатьох гір Греції. Розширилося пізнання природи та людини. Аристофан з Візантії створив систематизований виклад зоологічних знань, Феофраст — ботанічних, Каллімах уклав каталог птахів. Завдяки анатомічним дослідженням відбувалося накопичення медичних знань.
Подальшого розвитку набуває історична наука. Формуються два типи історичних досліджень — це, насамперед, мемуаристика, що схилялась на художню прозу , вона здебільшого вихваляла особисті заслуги можновладців. Це праці Каллісфена про Александра Македонського, Клітарха Александрійського, Фелаха. В той же час мають місце об´єктивні й точні дослідження історичних подій: роботи Птоломея І, Ієроніма з Кардії, а також автора «Загальної історії» Полібія. Історична література епохи еллінізму доповнюється також грекомовними історіями інших народів. Це історія Єгипту, написана грецьким істориком Манефоном, історія Вавилону жерця Бероса (Berossos), грецький переклад єврейського П´ятикнижжя (лат. Септуагінта, тобто переклад сімдесяти двох тлумачів, зроблений для царів з династії Птоломеїв). Особливим досягненням елліністичної культури була поява грецької філології. Зберігання в Александрійській бібліотеці величезної кількості текстів потребувало не лише класифікації та каталогізації, а й бібліографічних описів, критики, встановлення авторської редакції, граматичних коментарів, з´ясування авторства та часу написання текстів. Основи грецької філології заклали Зенодот Ефеський, Аристарх Візантійський та ін. Учень Аристарха Діонісій Фракійський уклав першу граматику грецької мови. В Александрійській бібліотеці також були зроблені коментарі до творів Гомера, Гесіода й загалом до грецької поезії. У II ст. до н. є. склалася філологічна школа при Пергамській бібліотеці, яка вивчала грецьку ораторську та філософську прозу. Характерними рисами елліністичного мистецтва були світськість, патетика та інтерес до побутових тем. Докорінних змін зазнала література. Традиційні жанри класичної літератури відступили, майже зникли трагедія та ораторська література. Це твори Аполонія Родоського, Каллімаха та ліричного поета Феокріта Сіракузького — засновника буколічної (сільської) ідилії. В той же час смаки широких верств населення яскраво відбивали мім і комедія. Видатним представником «нової аттичної» комедії був Менандр, який всупереч ідеалістичним поглядам елітної літератури зосередився на відображенні реального життя, характерних персонажів, створюючи справжню комедію характерів. Загалом елліністичній літературі притаманні аполітизм, педантизм, еротика, в основу сюжетів покладена заплутана інтрига. Відійшовши від великих соціальних проблем, вона заглиблюється у внутрішній світ та інтимні переживання людини. До нашого часу збереглися твори авторів популярних на той час п'єс. Одним з найвідоміших авторів був Менандр (343-291 рр. до н.е.). Він написав понад 100 комедій. Вісім з них перемогли у змаганнях поетів. В елліністичну епоху триває розвиток архітектури, скульптури та живопису. Видатними пам´ятниками будівельного мистецтва були насамперед культові споруди — храм Артеміди в Ефесі, збудований на місці спаленого у 356 р. до н. є. Геростратом, храм Аполлона в Дідімах поблизу Мілета, храм-гробниця царя Карії Мавсола в Галікарнасі, монументальні вівтарі — Зевса та Афіни в Пергамі, Гієрона в Сіракузах. Подальшого розвитку набуває містобудування, прикладом чого стали новозбудовані міста Александрія, Антіохія, Пергам та інші столиці й великі центри елліністичного світу. Керуючись грецькими архітектурними нормами, зодчі елліністичної епохи перейняли притаманну Сходові монументальність та розкіш, що виявилося як у розмірах, грандіозності будівель, так і в пишності скульптурного декору. Серед тогочасних митців уславилися учні видатного скульптора Лісіппа: Євтехід Сікіонський, що створив скульптурну групу «Тихе» (богиня долі та щастя), Харес із Лінда — автор гігантської бронзової скульптури бога Геліоса на острові Родос — знаменитий Колос Родоський, що став одним із семи чудес світу. Найвідоміші пам´ятники патетичного монументалізму — це скульптурні групи на фронтоні храму Самофракії та монументальний фриз велетенського Пергамського вівтаря — наочне втілення родоської скульптурної школи. До цього напряму можна також зарахувати й скульптурну групу «Лаокоон» (Агесандр, Полідор та Афінадор) і «Бик Фарнезе» (Апполоній й Тавріск із Тралл). Традиції Праксителя продовжено елліністичними статуями Афродіти Кіренської та Афродіти Мілоської («Венера Мілоська»). Мистецтво скульптурного портрета елліністичної епохи представлене також статуєю Демосфена, портретом Менандра, різьбленням на камені в мініатюрній «Камеї Гонзага». Живопис епохи еллінізму розробляв ті ж самі теми: реалістичний портрет, побутові та еротичні сюжети. Розвивається пейзаж. Зростання живописної техніки та сюжетної різноманітності демонструють фрески багатих домів Делона, Геркуланума, Помпеїв, стели з музею у Волосі.
Документ
Плутарх про Аристотеля
...Цар запросив до себе найзнаменитішого йнайвченнішогоз грецьких філософів– Аристотеля, а за навчання винагородив його в спосіб якнайкращий ігідний величі цього вченого.Філіппвідбудував рідне місто АристотеляСтагіру, яке колись сам зруйнував...Александрспочатку захоплювався Аристотелем і навіть любив його не менш, ніж свого батька, бо, як сам казав, одному він завдячує своїм життям, а другому – відчуттям краси життя...
Загалом елліністична пора грецької культури була досить плідною в усіх сферах матеріального та художнього життя. У той же час культурне процвітання елліністичного світу постійно супроводжували ознаки кризи й занепаду. Традиційні засади грецького соціуму поступово вичерпувалися. На історичну арену виходила нова культуротворча сила — Рим, який наприкінці І ст. до н. є. утвердив своє панування в елліністичному світі. Однак підкорення Еллади не знищило її культуру, навпаки, засвоївши культуру еллінів, Рим сам еллінізувався. Вплив Еллади тривав і в часи наступного періоду античної культури — римської античності.
ДЖЕРЕЛА ЕПОХИ ЕЛЛІНІЗМУ
Драматична епоха воєн і глобальні зміни на політичній карті Східного Середземномор’я викликали до життя неосяжну літературу, створювалася головним чином безпосередніми учасниками подій і придворними істориками, яким доручали виправдання і вихваляння своїх діянь. Майже не збереглися або дійшли в незначних фрагментах, твори найбільш значних із цих авторів були широко використані в працях Полібія, Діодора Сицилійського, Помпея Трога, Плутарха. Детальний виклад історії боротьби днадохів і епігонів до нас дійшов в «Історичній бібліотеці» Діодора (до 302 р. повністю, далі – фрагментарно). Там, де розповідь Діодора не збереглося, розібратися у викладі подій, пов’язаних з боротьбою за владу, допомагає грунтовний конспект, складений автором III ст. Юстіном по «Історії Філіппа» Помпея Трога, який створив на початку римської імперії великий труд, в центрі якого була історія Македонії починаючи з правління Філіппа. Крім того, військові кампанії Деметрія Поліокрета розкриваються в його біографії у Плутарха. Розподіл дійшли до нас літературних джерел, які висвітлюють історію окремих елліністичних держав, вкрай нерівномірна Найкраще ними забезпечена історія елліністичної Греції і Македонії, Селевкідів. Для грецької історії це насамперед численні екскурси в «Загальній історії» Полібія. Особливо цінні відомості, що стосуються Ахейського союзу, – як тому, що до його історії Полібій відчував особливий інтерес, оскільки в цей союз входив його рідний Мегалополь, так і тому, що він широко використовував мемуари Арата. Історія Македонії докладно викладалася Аппіаном в Македонської книзі його «Загальної історії», але від неї залишилися лише розрізнені фрагменти. Більш систематично картина історії елліністичної Греції та її окремих зіткнень з Македонією постає в життєписах Плутарха: остання спроба Греції звільнитися від македонського панування нерозривно пов’язана з ім’ям Демосфена; історія елліністичної Спарти встає з біографій Апіса і Касоменза, при оцінці діяльності яких Плутарх користувався працями одного із їх прихильників, час могутності Ахейського союзу розглядається крізь призму біографії Арата, в якійсь мірі заповнюючи втрату мемуарів цього політика, покладених Плутархом в основу викладу. Про ранню історію птолемеївського Єгипту і держави Селевкідів літературних свідоцтв небагато: це окремі екскурси в «Загальній історії» Полібія; канва політичної історії, окреслена в конспекті Юстіна «Екскурси», включені Аппіаном в присвячену війні Риму і Антіоха ІІІ «Сірійську книгу» його «Римської історії». Договори між окремими царствами і містами, тексти, що фіксують включення тих чи інших міст до складу то однієї, то іншої з елліністичних держав і встановлення для них елліністичними владиками статусу, декрети на честь окремих політичних діячів дозволяють не тільки доповнити, але часом істотно уточнити відомості античних авторів. Особливо важлива роль епіграфіки для розуміння соціально-економічних відносин, де написи є єдиним джерелом, що вперше дає можливість відтворити реальну картину. Написи на честь осіб, що зробили місту ту чи іншу послугу, іменованих зазвичай «благодійниками», і тексти, що свідчать про великі борги міст, оповідають про посталі перед містами проблеми. Документи, пов’язані з власниками міняльних контор (трапез) трапезитами, показують розмах здійснюваних ними фінансових операцій (позики, внески, перекази грошей в інші міста). Значна кількість текстів відображає зміни, що відбулися в земельних відносинах. Тисячі збережених документів в храмах манумігсій (документів, які засвідчували відпустку раба на свободу) фіксують істотні зміни, що сталися в сфері рабовласництва. Окремі написи стосуються плати за оренду землі, оплати праці, цін на будинки, продукти, ремісничі вироби. З написів можна судити про соціальну напруженість і спалахування час від часу локальних повстань, не настільки значних, щоб потрапити в праці «давніх істориків. З останньої третини XIX ст. для історії елліністичного Єгипту до епіграфіки додається папірологія. Немов компенсуючи втрату історичних праць, Єгипет дає величезний папірологічних матеріал, що дозволяє висвітлити економіку та соціальні відносини так, як не в жодному іншому регіоні елліністичного світу. Підвищується для елліністичного часу значимість також і нумізматичного матеріалу, що відобразила як перипетії боротьби за владу, так і зміни в ідеології суспільства, що відбилися в появі на монетах елліністичних владик спочатку портрета Олександра, а потім і їх власних зображень.
ВИСНОВКИ
Елліністична культура не була одноманітною на всій території елліністичного світу. У кожному регіоні вона формувалася в результаті взаємодії місцевих найстійкіших традиційних елементів культури з культурою завойовників і переселенців. Ті чи інші форми синтезу визначалися впливом багатьох конкретних обставин: чисельним співвідношенням різних етнічних груп, рівнем їхньої культури, соціальної організації, умовами економічного життя, політичними обставинами тощо. Навіть при зіставленні великих елліністичних міст (Александрії, Антіохії, Пергама та ін.), де греко- мекедонське населення відігравало провідну роль, досить відчутно помітні особливі, характерні для кожного міста, риси культурного життя. Ще яскравіші вони у внутрішніх регіонах елліністичного світу (Вавилонія, Фракія). Однак усім місцевим варіантам елліністичної культури властиві загальні риси, обумовлені, з одного боку, подібними тенденціями соціально-економічного і політичного розвитку, а з другого - обов'язковою участю в синтезі елементів грецької культури. Розвиток міст, товарно-грошових відносин, торговельних зв'язків у Середземномор'ї і Передній Азії визначали формування матеріальної та духовної культури.
Саме греки зробили вирішальний внесок у створення основних культурних цінностей і розвиток більшості галузей мистецтва (архітектура, скульптура, філософія, театр). Вплив давньосхідної культури на розвиток елліністично! проявився у засвоєнні нових ідей, наприклад, ідей містицизму і глибокого індивідуалізму у філософії, підвищення ролі релігії в загальній духовній атмосфері, впровадження в життя досягнень давньосхідної медицини, астрономії і т.п. На розвиток елліністичної культури впливали також напружена політична ситуація, безперервні воєнні конфлікти між державами, соціальні рухи. Таким чином, елліністична культура є закономірним продовженням і розвитком тих напрямків, жанрів, ідей та уявлень, які склалися в Греції класичного періоду.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1)Алпатов «Художественные проблемы искусства Древней Греции »
2)Боннар А. “ Греческая цивилизация”. - М., 1992.
3)Г.М. Бонгард-Левін - “Древние цивилизации”. - М., 1989. (ст. 347-385)
4)Дройзен І. Г.. "История эллинизма"
5)Куманецькій К. “История культуры Древней Греции и Рима”.
6)Свенцицька І. С., " Социально-экономические особенности эллинистических государств " .