Ім'я файлу: 781.docx
Розширення: docx
Розмір: 49кб.
Дата: 12.12.2022
скачати
Пов'язані файли:
магистрская психология.docx
Розширення: docx
Розмір: 49кб.
Дата: 12.12.2022
скачати
Пов'язані файли:
магистрская психология.docx
ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ
ЗМІСТ
1. Подання про валідність та надійність дослідження. Історія впровадження наукових критеріїв дослідження в психології…………………………………3
2. Фактори, що впливають на внутрішню валідність дослідження………….9
3. Обробка результатів дослідження та основні проблеми цього етапу……13
Список використаної літератури………………………………………………18
ПОДАННЯ ПРО ВАЛІДНІСТЬ ТА НАДІЙНІСТЬ ДОСЛІДЖЕННЯ. ІСТОРІЯ ВПРОВАДЖЕННЯ НАУКОВИХ КРИТЕРІЇВ ДОСЛІДЖЕННЯ В ПСИХОЛОГІЇ.
Валідність та надійність вимірювань, що застосовуються під час проведення експерименту, є важливими характеристиками дослідження, що стосується точності та коректності вимірювального інструментарію.
Вимірювання деякої ознаки є валідним (valid – значущий, цінний), якщо воно вимірює справді ту ознаку, для якої призначено. Свідчення валідності деякого методу як правило отримується із інших джерел, наприклад, шляхом порявняння його з іншим методом, що вже визнаний. Виокремлюють два типи валідності результатів експерименту – внутрішня (internal) і зовнішня (external).
Експеримент має внутрішню валідність, коли причинно-наслідковий зв’язок можна проінтерпретувати, тобто коли можна зробити висновок, що саме досліджуваний фактор викликав зміни в поведінці або явищі, а вплив інших можливих причин можна виключити.
На внутрішню валідність експерименту впливають наступні фактори:
- забезпечення приблизно однакового рівня розвитку, підготовки або іних суб’єктивних якостей учасників дослідження при поділі на групи;
- вибування учасників випробування в процесі проведення експерименту з суб’єктивних причин (через хворобу, переїзд тощо);
- ефект очікувань, коли учасники дослідження, розуміючи, що від них чекає експериментатор, намагаються демонструвати ті властивості, які досліджуються.
Зовнішня валідність характеризує, якою мірою результати дослідження можуть бути перевірені за інших умов, що можливо виходять за межі конкретного експерименту. Тобто, на які випадки, групи індивідів можуть бути узагальнені висновки.
На встановлення зовнішньої валідності впливають наступні фактори:
- повторюваність, але повторюваність за трошки інших умов, при збереженні базових процедур, основної ідеї;
- забезпечення репрезентативності вибірки стосовно поширення висновків на всю сукупність.
Експеримент є надійним (reliable), якщо висновки, отримані в результаті, - не випадкові тобто мають здатність підтверджуватись при повторних випробуваннях або коли, наприклад, інший експериментатор здійснить цей експеримент за аналогічних (тих самих) умов. Є різні типи надійності. Надійність інструментарію означає, що інструмент (вимірювальний прилад) працює вірно. Спостереження вважаються надійними, якщо вони співпадають у різних спостерігачів. Є також надійність тестів, що визначається тим, чи співпадають результати тестів в одному випадку реалізації тесту і в іншому.
На надійність результатів експерименту впливають наступні фактори:
- забезпечення багатократності вимірювань кожного параметру;
- тестування іншого або більшого додаткового набору індивідів;
- використання уніфікованої процедури тестування;
- коректне застосування статистичного інструментарію, що дає можливість поширювати висновки з вибірки на всю сукупність (тестування нуль-гіпотези, довірчі інтервали).
Існують процедури для виявлення надійності та валідності вимірювань, що ґрунтуються на методах кореляції.
Становлення експериментальної психології пов’язують з 1879 р., коли В. Вундт у Лейпцигу створив перший інститут психології, тобто першу експериментальну психологічну лабораторію. Разом з тим очевидно, що це досить умовна дата. Адже праці Е. Вебера, Г. Фехнера, Г. Гельмгольца є по суті психологічними експериментами. Недарма Б. Ананьєв характеризував «Елементи психофізики» Г. Фехнера як одну з фундаментальних праць в історії експериментальної психології.
Роботи, які проводилися В. Вундтом і його численними учнями (Е. Крепелін, Е. Тітченер) у рамках першого із зазначених підходів, стосувалися в основному простих реакцій, а їхньою кінцевою метою було вивчення під час цих реакцій «змісту» свідомості, про який експериментатор робив висновок на підставі інтроспективного звіту досліджуваного. В. Вундт виключав із експериментального вивчення вищі психічні процеси як такі, що недоступні пізнанню в експерименті.
Але вже 1885 р. Г. Еббінгауз експериментальне досліджує пам’ять, використовуючи кількість повторень як міру запам’ятовування, а 1897 р. – інтелект або розумову обдарованість, використовуючи метод доповнення. Хоча за організацією його дослідів інтроспекція не виключалася, а інтроспективні дані суттєво доповнювалися експериментальними.
У цьому ж напрямі йшли дослідження видатного французького психолога А. Біне, який також вивчав вищі психічні функції – мислення, інтелект, зібрав величезний фактичний матеріал про різні психічні явища практично в усіх галузях психології (загальній, патопсихології та клінічній психології, дитячій і педагогічній психології, дефектології та психометрії, психології індивідуальних відмінностей, експериментальній педагогіці тощо).
Відомими є також дослідження Ф. Гальтона, який, крім створення експериментальних методик (порогів слухової чутливості, асоціативного експерименту), розробив основи статистичних методів обробки експериментальних даних, вивчав проблему успадкування здібностей (зокрема, вплив інтелекту на порядок народження).
Експериментальна інтроспекція була створена одним з учнів В. Вундта О. Кюльпе, який, на відміну від В. Вундта, вважав, що можна експериментально вивчати вищі психічні функції, зокрема мислення.
У цей час відкриття І. Павловим умовних рефлексів (1903) привело до виникнення біхевіоризму. Дж. Уотсон, засновник цього напряму, який, до речі, був зоопсихологом, зауважував, що труднощів інтроспекції для тварин не існує і запропонував підхід зоопсихологів до вивчення фактів поведінки тварин застосувати до людей. При цьому поведінка розглядалася як результат научіння.
Такий підхід започаткував цілий ряд експериментальних досліджень за схемою «стимул – реакція», а пізніше за схемою «стимул – проміжна змінна – реакція» (К. Халл, Б. Скіннер, А. Бандура). На цей же час активно розвивалася гештальтпсихологія. Зокрема, учень О. Кюльпе М. Вертгеймер експериментальне дослідив ілюзії руху (1912), виявивши, що складний психічний образ не є простою сумою його складових. Е. Рубін 1915 р. експериментальне довів існування розрізнення фігури та фону.
У Франції поширився патопсихологічний підхід до експериментального дослідження психіки, засновником якого був Т. Рібо. На його думку, хвороба – найтонший експеримент, який здійснено природою за певних обставин і такими засобами, яких не має в своєму розпорядженні людина (йшлося про дослідження хвороб пам’яті, волі, особистості, уваги).
Учень Т. Рібо П. Жане при цьому стверджував, що для того щоб поширити на людей емпірично встановлені закономірності поведінки, необхідно не тільки залишити місце для свідомості, а й розглядати її як особливу форму, що надбудовується над елементарною поведінкою, не забуваючи при описі поведінки таких явищ, як віра.
Значний внесок у становлення експериментального методу у вітчизняній психології пов’язують насамперед із відкриттями І. Павлова і працями І. Сєченова та В. Бехтерева, які базувалися на природничоматеріалістичній парадигмі вивчення психіки. На відміну від В. Вундта, який проголошував незалежність психіки і зовнішнього світу, І. Сєченов стверджував детермінізм, обумовленість психіки зовнішнім світом.
В Україні у 80-ті роки XIX ст. було відкрито кілька експериментальних психологічних лабораторій. Так, у Харківському університеті при клініці нервових хвороб створюється психологічна лабораторія під керівництвом психіатра і психолога П. Ковалевського. І. Сікорський (Київ) започаткував експериментальне вивчення особливостей психічного розвитку дітей раннього віку. 1900 р. була відкрита експериментально-психологічна лабораторія під керівництвом К. Твардовського у Львівському університеті.
Одним із перших у вітчизняній та світовій психології на значенні експерименту наголошував М. Ланге – професор Новоросійського університету (Одеса), який очолював експериментально-психологічну лабораторію при філософському факультеті цього університету. Б. Теплов у статті до 100-ї річниці від дня народження М. Ланге зазначав, що характерною рисою М. Ланге як експериментатора було те, що він ніколи не проводив експериментів тільки задля накопичення фактів. Експеримент для М. Ланге був основою перевірки гіпотез принципового характеру.
Новий крок у запровадженні експерименту в психології зробив Л. Виготський, провівши дослідження процесів утворення понять, активного запам’ятовування, особливості розвитку психічних процесів на основі історико-генетичного підходу. За Л. Виготським експериментальногенетичний метод, на відміну від суб’єктивного методу класичної емпіричної психології, відкривав об’єктивні шляхи вивчення психіки та свідомості, давав змогу побачити «живий» процес відпрацювання історичних форм поведінки та психіки, перетворення їх на індивідуальний досвід.
Значний внесок у запровадження експерименту в психологію зробили О. Лурія, С. Рубінштейн, Б. Теплов, О. Леонтьєв. З 40-х років у працях П. Гальперіна послідовно розробляється проблема організації та проведення формуючого експерименту – дослідження психіки у процесі керованого впливу. У ці роки в Україні був створений Інститут психології, який очолив Г. Костюк. Він активно використовує експериментальний метод у дослідженні психіки. С. Максименко зауважує, що за зовнішньою простотою досліду стоїть досить складний предмет діяльності експериментатора, який містить кілька компонентів.
Пізніше С. Максименко дослідив можливості експерименту у процесі спеціально організованого навчання, Я. Коломінський – у соціальній педагогічній психології, Д. Узнадзе – у дослідженні установки тощо. Оригінальну методику психофізіологічного експерименту створили Б. Теплов, В. Небиліцин. Поступово експериментальний метод у різних своїх видах проникнув практично в усі галузі психологічної науки.
ФАКТОРИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА ВНУТРІШНЮ ВАЛІДНІСТЬ ДОСЛІДЖЕННЯ
Внутрішня валідність (англ. internal validity) - вид валідності, ступінь впливу незалежної змінної на залежну змінну. Внутрішня валідність тим вище, чим більше імовірність того, що зміна залежної змінної викликано зміною саме незалежної змінної (а не чого-небудь ще). Дане поняття можна розглядати як міждисциплінарне: воно широко застосовується в експериментальної психології, а також в інших сферах науки. Дослідження, що володіє внутрішньою валідністю, дає підстави стверджувати: результати, отримані виміром залежної змінної, безпосередньо пов’язані з незалежної змінної, а не з яким-небудь іншим неконтрольованим фактором.
Теоретично таке можливо, а практично, особливо в психології - ні. Схоже, що психологічні дослідження вимогу внутрішньої валідності відповідати не можуть. Наприклад, неможливо вивчити якийсь психічний процес окремо від психіки в цілому. При будь-якому психологічному експерименті вчений може лише максимально (але не абсолютно) видалити або мінімізувати різноманітні чинники, загрозливі внутрішньої валідності.
Які фактори частіше інших знижують внутрішню валідність при проведенні психологічних експериментів?
В першу чергу це зміна в часі (залежність суб’єктів і навколишнього середовища від часу доби, пори року, змін у самій людині - старіння, втома і розсіювання уваги при тривалих дослідженнях, зміна вмотивованості випробовуваних і експериментатора і т. д., сюди ж природне розвиток живих істот.
Сюди ж відносять ряд типових ефектів:
Ефект послідовності - вплив однієї з умов експерименту на наступне за ним. Наприклад, це післясмак при дегустації; навчання випробуваного в ході експерименту; адаптація випробуваного до умов експерименту та ін.
Ефект Розенталя (ефект Пігмаліона) - очікування особистістю реалізації пророцтва багато в чому визначають характер її дій та інтерпретацію реакцій оточуючих, що і провокує самоздійснення пророцтва. В дослідах по перевірці паранормальних явищ, як правило, позитивні результати отримують прихильники парапсихології, а негативні - противники.
Ефект Хоторна - умови, в яких новизна, інтерес до експерименту або підвищена увага до даного питання призводять до спотвореного, часто дуже сприятливого результату. Учасники експерименту діють інакше, більш ретельно, ніж зазвичай, тільки завдяки усвідомленню того, що вони причетні до експерименту.
Ефект плацебо - дії навіювання: під впливом навіювання людина буде вірити в силу таблетки, хоча таблетка не містить нічого...
Ефект аудиторії (ефект Зайонца, ефект фасилітації) - вплив стороннього присутності на поведінку людини. Приклади цього ефекту: чоловік намагається показати себе в кращому світлі перед жінкою (і навпаки); у присутності сторонніх осіб може переживати сильні емоції, хвилюватися, непокоїтися і т. д.; поведінку та думки людини наодинці з собою і в компанії часто разюче відрізняються...
Ефект першого враження - вплив думки про людину, яке сформувалося у суб’єкта в перші хвилини при першій зустрічі, на подальшу оцінку діяльності та особистості цієї людини.
Ефект Барнума - люди схильні приймати на свій рахунок загальні, розпливчасті, банальні твердження, якщо йому говорять, що вони отримані в результаті вивчення якихось незрозумілих йому факторів.
Супутнє змішання - на залежну змінну зазвичай впливають різні нерелевантні стимули, від яких принципово неможливо позбутися. Наприклад, при дослідженні впливу на поведінку тварин різних ділянок головного мозку сам факт перенесення операції з видалення відповідної ділянки може змінити поведінку піддослідної тварини.
На внутрішню валідність впливають і чинники вибірки, у тому числі:
Неправильна селекція (неэквивалентность груп за складом, викликає систематичну помилку в результатах)
Статистична регресія
Експериментальний відсів (нерівномірне вибування випробовуваних з порівнюваних груп, що приводить до нееквівалентності груп за складом)
Природний розвиток (загальна властивість живих істот до зміни; пор. онтогенез) і ін
Фактори, що загрожують внутрішній валідності.
Д. Кемпбелл виділив 8 різних класів факторів, що мають відношення до внутрішньої валідності експеримента:
1) фон, або ефект історії: конкретні події, що здійснюються між початковим та стоговим тестуванням разом з експериментальним Х-впливом
2) природній розвиток: зміни досліджуваних, що є наслідком перебігу часу, без зв’язку з конкретними подіями: зміна стану(голод, втома, хвороба тощо), властивості індивіда(вікові зміни, накопичення досвіду).
3) ефект тестування: вплив попереднього тестування на результат стогового тестування
4) інструментальна погрішність: нестабільність вимірювального приладу
5) селекція, або відбір досліджуваних: групи можуть бути нееквівалентні(нерівноцінні), викликає систематичну помилку в результатах
6) статистична регресія: зрушення показників в бік середнього значення; частковий випадок помилки селекції, коли групи відбираються на основі крайніх граничних показників і оцінок.
7) вибування або відсів досліджуваних – нерівномірне вибування досліджуваних із груп, що порівнюються, що призводить до нееквівалентності груп по складу
8) взаємодія складу групи з природнім розвитком та іншими факторами.
Пізніше Кемпбелл описав ще ряд причин порушення внутрішньої валідності. Найбільш суттєві відносяться до експ процедури, а саме: компенсаторне співставлення ефектів різних впливів, імітація впливу, коли його на справді немає.
Фактори, що загрожують зовнішній валідності.
На сьогодні факторами, що впливають на зовнішню валідність, вважаються особливості експ, які не можна усунути і які відрізняють його від реальної ситуації.Кемпбелл відносить до факторів, що загрожують зовнішній валідності, в першу чергу, пов’язані з особливостями об’єкта дослідження: здатність до навчання, наявність памяті, здатність емоційно реагувати на ситуацію.
Д. Кемпбелл запропонував 4 основних класи зовнішніх змінних, що можуть загрожувати зовнішній валідності експеримента:
1) реактивний ефект, чи ефект взаємодії тестування: можливе збільшення чи зменшення чутливості досліджуваних до експериментальноо Х-впливу внаслідок попереднього тестування
2) умови проведення дослідження: вони викликають реакцію досліджуваних на експеримент. Тому його дані не можна переносити на людей, що не приймали участі в експерименті, цими людьми є вся генеральна сукупність, крім експериментальної вибірки
3) взаємодія факторів відбору і зміст Х-впливу. Їх наслідки – артефакти.
4) інтерференція Х-впливів. Досліджуванні володіють памяттю і здатні до навчання. Якщо експеримент складається з декількох серій, то перші впливи не проходять для них безслідно зв’язуються на появі ефектів від наступних впливів.
3. ОБРОБКА РЕЗУЛЬТАТІВ ДОСЛІДЖЕННЯ ТА ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ ЦЬОГО ЕТАПУ
Структура психодіагностичного дослідження містить три основні етапи:
— підготовчий
— проведення експериментального дослідження
— аналіз і інтерпретація результатів (підготовка психодіагностичного висновку).
На першому (підготовчому, передекспериментальному) етапі здійснюється збір відомостей про хворого. Конкретні кроки цього етапу:
1) ознайомлення психолога з медичною документацією;
2) бесіда психолога з лікуючим лікарем, в ході якої формулюються конкретні задачі психологічного дослідження;
3) бесіда психолога з досліджуваним, має самостійне діагностичне значення і формую у досліджуваного правильне відношення до дослідження.
Перед дослідженням експериментатор повинен встановити безпосередній контакт з хворим, викликати до себе прихильність. Звичайно бесіду починають з уточнення паспортних даних пацієнта: прізвища, імені, по батькові, віку, професії, освіти. Цікавляться, чи живі батьки, з’ясовують наявність братів, сестер, якою дитиною він був в сім’ї, розпитують його про сім’ю, дітей. Збирають психологічний анамнез.
Етап закінчується виробленням стратегії подальшого інструментального дослідження, яке припускає підбір експериментальних методик, внесення коректив в їх інструкції і стимулювальний матеріал (у разі нестандартизованих методик) відповідно до особливостей досліджуваного і поставлених психодіагностичних задач, а також визначення послідовності пред’явлення методик.
Другий етап (проведення експериментального дослідження) включає пред’явлення досліджуваному сформованого на першому етапі комплексу методик в наперед встановленій послідовності. Виконанню завдань по кожній методиці повинна передувати чітка і лаконічна інструкція. Під час виконання досліджуваним експериментальних завдань психолог спостерігає за поведінкою хворого і веде точний запис досліду, який проводиться. Етап завершується представленням отриманих результатів у вигляді, який задається типом методики.
Експериментально-психологічне дослідження дозволяє виявити особливості особистості в структурі нервово-психічних розладів у хворих на соматичні захворювання, встановити психологічний аспект порушень механізмів компенсації, оцінити особистість хворого і систему його значущих відносин [5, c. 50-52].
Використовується експериментально-психологічне дослідження і для отримання додаткових даних про захворювання, а також для діагностики, характеристики перебігу і визначення результатів захворювання.
Експериментально-психологічне дослідження у ряді випадків може мати також велике значення для розпізнавання захворювань. Дані його при діагностичних утрудненнях нерідко є істотним моментом в тій системі клінічних чинників, яка повинна бути основою диференціально-діагностичного висновку.
Якщо клініцист не втрачає із виду задачу уловити в своєму дослідженні дійсно всі зміни в психіці хворого, обумовлені хворобою, він не може не підкріпити свої клінічні спостереження експериментально-психологічним дослідженням психічних процесів.
Кажучи про діагностичне значення матеріалів, одержуваних при психологічному дослідженні, ми неминуче стикаємося з питанням про їх специфічність. Вони, як і матеріали клініко-психопатологічного дослідження, набувають специфічність лише в складній системі клінічних чинників. Ретельно проведене психологічне дослідження нерідко виявляє справжню і відкидає уявну характерність деяких з отриманих матеріалів.
В експериментально-психологічному дослідженні можна довільно варіювати умови, в яких протікає діяльність, вивчаючи таким чином їх вплив на цю діяльність і на особистість в цілому. Експеримент можна повторювати і переконуватися, завдяки цьому, в стійкості одержуваних результатів.
В експерименті досягається можливість об’єктивної реєстрації отриманих результатів, що вельми цінно, особливо при повторних дослідженнях, де необхідно точно і послідовно зіставляти дані, отримані в різні періоди хвороби і лікування.
Задачею експериментально-психологічного дослідження є не тільки виявлення і аналіз порушень психіки, але і визначення рівня збереження психіки.
Для інтерпретації даних про психічний стан і можливість компенсації виявлених порушень, особливо у зв’язку із задачами реабілітації, дуже важливо визначити рівень збереження особистості хворого і структуру її змін.
В цьому плані можуть бути виділені декілька аспектів дослідження.
Першорядна роль належить оцінці змін емоційно-вольової сфери і, звичайно тісно пов’язаних з ними, динамічних і якісних особливостей особи, що виявляються в ступені її гармонійності, активності.
Експериментально-психологічні методи використовуються в клініці також для поглибленого аналізу психічних процесів і причин, механізмів їх змін. Наприклад, на підставі клінічного спостереження можна встановити наявність у хворого психотравми, але тільки психологічне дослідження допоможе визначити її причини, зміни інтра- і інтерперсонального характеру, прогноз виходу з невротичного стану, виявити відхилення в інших психічних сферах.
Зрозуміло, можливості експериментального дослідження, через його структурованість, жорсткої регламентації процедури як власне дослідження, так і обробки отриманих результатів, у багатьох відношеннях більш обмежені, ніж можливості клінічного спостереження і бесід з хворими. Але, з другого боку, експериментальне дослідження володіє такими можливостями, які при звичайному клінічному дослідженні відсутні. Експериментально-психологічні методи дозволяють аналізувати форми діяльності хворого, які зовні експерименту лікар не може спостерігати, а тим більше вивчати, але вони можуть істотно характеризувати психіку хворого.
Звичайно, як саме дослідження, так і аналіз матеріалів і складання висновку в більшій мірі визначаються окремими задачами, які ставить перед собою дослідник: допомога в діагностиці, оцінка стану хворого, виявлення динаміки синдрому, патогенетичні питання.
До певної міри результати експериментально-психологічного дослідження можуть бути корисними і для вибору тактики подальшої психотерапевтичної корекції, оскільки характеризують особливості контакту з хворим, його відношення до експерименту, ступінь розуміння ролі власних помилок у виникненні конфліктних ситуацій, що сприяли розвитку невротичного стану, інтерес до сумісного обговорення його проблем.
Слід вказати, що і сам по собі психологічний експеримент може мати психотерапевтичне значення. Так при повторному дослідженні хворих з депресивними станами, лікар, змінюючи завдання, формує у пацієнта відчуття можливості рішення поставленої перед ним задачі, надає йому емоційну підтримку і коригує занижений рівень домагань [8, c. 76-77].
Психотерапевтичне значення експериментально-психологічного дослідження особливо зростає при повторному його проведенні в процесі лікування. Встановлення кореляції між поліпшенням самопочуття хворого, позитивними зсувами «внутрішньої картини хвороби» і об’єктивно реєстрованими показниками психічної діяльності, що покращали, сприяє підвищенню психічного тонусу хворих і упевненості в одужанні.
Безумовно, це вимагає особливої психотерапевтичної побудови експерименту, методично відмінного від дослідження, що проводиться в діагностично-експертних цілях.
Проте у будь-якому випадку психологічний експеримент повинен бути щадним, оскільки хворі без грубих розладів мислення оцінюють дослідження як перевірку їх інтелектуальних можливостей, і це не може їх не хвилювати.
Під час бесіди експериментатор може зробити висновки про відношення пацієнта до дослідження, чи із зацікавленням він вступає в контакт, наскільки вільний в реакціях, розкутий або, навпаки, напружений, збуджений, гіперактивний, чи є виражені емоційні прояви: сльози, сміх, або, навпаки, виражена емоційна сплощеність, чи виражені вегетативні реакції.
Після збору необхідних анамнестичних даних слід дати інструкцію щодо подальшого експерименту. Як правило, інструкція дається усно, проте при проведенні деяких досліджень інструкція може бути представлена і письмово. Перед початком дослідження експериментатор повинен бути твердо упевнений в тому, що пацієнт зрозумів інструкцію.
Для більшої достовірності відповідей і досягнення необхідної мотивації хворого попереджають, що результати дослідження нікому, окрім лікаря, не будуть відомі і допоможуть в лікуванні.
Обробка результатів психологічного дослідження повинна здійснюватися суворо відповідно до інструкції по застосуванню даного методу дослідження. Потім проводиться інтерпретація результатів з урахуванням задач, поставлених експериментатором, і складається висновок [9, c. 64-65].
Факти показують, що клієнт нерідко втрачає з часом те, що він придбав на консультації. Для того, щоб уникнути такого явища, психологу і клієнту необхідно прийти до спільного висновку чи прийняти рішення на основі аналізу конкретних фактів з життя клієнта.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Винославська О. В. Емпіричні методи психології [Текст] / О. В. Винославська // Практ. психологія та соц. робота. — 2005. — № 5. — С. 1–7.
Гуменюк О. Концепції психологічного впливу в сучасній психології [Текст] / О. Гуменюк // Психологія і суспільство. — 2003. — № 1. — С. 34–89.
Домнич Т. М. Наукові методи оцінки психологічного захисту [Текст] / Т. М. Домнич // Практ. психологія та соціальна робота. — 2002. — № 1. — С. 43–45.
Кісарчук З. Г. Методологія і методи практичної психології [Текст] / З. Г. Кісарчук // Практ. психологія та соц. робота. — 2002. — № 2. — С. 53–57.
Кісарчук З. Г. Методологія і методи практичної психології [Текст] / З. Г. Кісарчук // Практ. психологія та соц. робота. — 2002. — № 3. — С. 29–34. — Продовження. Початок 2002, № 2.
Кісарчук З. Г. Методологія і методи практичної психології [Текст] / З. Г. Кісарчук // Практ. психологія та соц. робота. — 2002. — № 4. — С. 61–64. — Продовження. Початок 2002, № 2, 3.
Методологія і методи практичної психології [Текст] // Практ. психологія та соц. робота. — 2002. — № 6. — С. 58–62. — Закінчення. Початок у № 2–4, 2002.
Рибалка В. В. Методологічні питання наукової психології (досвід особистісно центрованої систематизації категоріально-поняттєвого апарату): навч.-метод. посіб. / В. В. Рибалка // АПН України; Ін-т педагогіки і психології професійної освіти. — К.: Ніка-Центр, 2003. — 204 с.
Татенко В. О. Методологічні проблеми сучасної психології [Текст] / В. О. Татенко // Педагогіка і психологія. Вісн. Академії педагогічних наук України. — К., 2012. — № 1 (74). — С. 14–21.
Щедровицький Г. Методологічна організація системноструктурних досліджень і розробок [Текст] / Г. Щедровицький // Психологія і суспільство. — 2004. — № 2. — С. 30–49.