Міністерство освіти і науки України
Національний університет водного господарства та природокористування
Навчально-науковий інститут економіки та менеджменту
Кафедра фінансів та економіки природокористування
РЕФЕРАТ
на тему:
«Економіка Туреччини»
Виконала
Перевірив
Рівне 2017
ЗМІСТ
Вступ 3
1. Місце країни у світовій економіці 4
2. Зовнішня економічна політика Туреччини 10
Висновки 13
Список використаної літератури 14
Вступ
Сьогодні Туреччина є однією з найбільш швидко розвиваються країн світу. Враховуючи розміри країни, роль у світовій економіці та її стратегічне положення, економічний розвиток Туреччини має міжнародне значення. Країна є членом ООН, Організації Економічного Співробітництва та Розвитку і ряду інших міжнародних організацій. За прогнозами економістів, у найближчому майбутньому ця держава буде займати лідируючі позиції за темпами розвитку серед учасниць ОЕСР.
Вивчення та аналіз економіки Туреччини стає актуальним, тому що країна все більш активно претендує на роль регіонального лідера, використовуючи вигідне геополітичне положення на стику двох цивілізацій. Багатогалузева економіка Турецької Республіки, безпосередня близькість до Європі, Близькому Сходу, Північній Африці та Євразії, інтеграція на європейські ринки, молода і динамічна робоча сила, бізнес і управління, що володіє досвідом виживання в умовах кризи, зробили економіку країни однієї їх найсильніших у регіоні.
Туреччина є одним із значущих економічних партнерів Російської Федерації. Сучасні російсько-турецькі відносини носять багаторівневий і від того суперечливий характер: Росія і Туреччина - активні учасники культурного діалогу, миролюбні сусіди і принципові геополітичні суперники.
1. Місце країни у світовій економіці
Туреччина є потужним субрегіональним лідером із власною системою інтересів. За умов останніх структурних змін у посткомуністич ному світі Туреччина у своїй зовнішній політиці опрацьовує новий геополітичний ракурс. Анкара не є вже повернутою обличчям до комуністичної загрози з Півночі та з Балкан, а у зв'язку із арабо-ізраїльським мирним процесом вона виступає як регіональний гравець і шукає впливову політику на більш віддаленій периферії. Після Другої світової війни зовнішньополітичний курс Туреччини був зорієнтований подвійно: політика розвитку індустрії та приєднання до ЄС, а з другого боку - у зв'язку зі східною та ісламською орієнтацією Туреччина шукає свою ідентифікацію з Середнім Сходом та Центральною Азією. За часів "холодної війни" радянська домінація в Центральній Азії та на Кавказі заважала турецьким зусиллям у цьому напрямку, тоді як турецька асоціація з Ізраїлем та альянс із Вашингтоном затьмарювали прямі відносини із Середнім Сходом. Туреччина виконувала функцію південного флангу НАТО і слугувала опорою безпеки США. Наслідок - політична ізоляція від Середнього Сходу, протистояння з Північчю.
Особливе положення Туреччини стосовно Європи, з одного боку, стосовно ісламського Півдня - з другого, створює особливу геополітичну конфігурацію її національних інтересів. Європі важко сприйняти Туреччину як її невід'ємну частину, вона сприймається як щось чужорідне. Участь Туреччини в Північно-Атлантичному Альянсі є скоріше наслідком "холодної війни" та геостратегічних уподобань США, ніж усвідомлення спільних європейських інтересів. Тривалий конфлікт з більш "європейською" Грецією, Кіпрська проблема, особлива позиція в Боснійській кризі, у ставленні до курдів - все це не сприяє скорішому включенню Туреччини в інші європейські структури.
Турецькі амбіції в Балканському регіоні грунтуються на переконанні, що розпад СРСР і СФРЮ дав Туреччині унікальний шанс повернути в нових формах свій політичний, економічний, культурний і воєнний вплив у межах колишньої Османської імперії. Саме мусульманське населення повинно стати одним з основних інструментів цього впливу.
Особливу сміливість Туреччині надає могутня підтримка з боку Сполучених Штатів. Для турецьких аналітиків характерним є уявлення, що всі так звані кола євразійської безпеки, які включають в себе ЦЄ, Балкани, регіон Чорного моря, Кавказ, Східне Середземномор'я, Близький Схід і Центральну Азію, накладаються і перетинаються саме в тому місці, де розташована Туреччина, що з урахуванням нових умов значно підвищує її значення як члена НАТО й імовірність переростан ня її в регіонального лідера. При цьому явне прагнення до панування в регіоні прикривається гуманітарною риторикою: Туреччина нібито надає допомогу "новим країнам" у пошуку ними "справжньої ідентичності, вільної від зовнішніх чинників і тиску".
Нині Туреччина збільшує флот і, зокрема, пояснюється це серйозними проблемами в Середземному (Кіпр) і Егейському морях. Пріоритети політики Туреччини зрозумілі: збереження стійкої і значної переваги, в тому числі й воєнно-морської, над основним супротивником - Грецією. Зумовлюється це необхідністю захисту своїх інтересів в Егейському морі, де греки, всупереч міжнародним домовленостям, проводять ремілітаризацію прилеглих до турецького узбережжя островів, а також недопущення силової ревізії кіпрських реалій, що склалися після окупації турецькими військами північної частини острова.
Туреччина з метою захисту своїх інтересів планує в наступному столітті стати країною, що володіє авіаносцями. Державна міць, географія й історичні чинники змушують Туреччину стати регіональною державою. Її ВМС вийдуть за межі берегової лінії. Турецькі війська брали участь у миротворчій діяльності ООН у Сомалі, Албанії, Боснії і Герцеговині. Це показує, що інтереси Туреччини не обмежуються лише прилеглими державами.
Туреччина має досить обгрунтовану альтернативу європейському вектору у вигляді своїх південних, ісламських і центральноазійських зацікавлень. Тургут Озал, архітектор нової Туреччини, почав використовувати тюркський символізм для проникнення турецького економічного та політичного впливу в Центрально-Азійський та Кавказький регіони. Починаючи з 1991 р., Т. Озал, а пізніше Сулейман Демірель зробили низку візитів до нових держав та підписали численні угоди з політичного співробітництва, військової допомоги, культурних та економічних змін. Туреччина входить в Чорноморський консорціум, Союз Тюркських держав, Організацію Економічного співробітництва - інституціоналізовані форми, що підвищують її регіональ ний статус.
Зрозуміло, що це викликає певне занепокоєння з боку Російської Федерації, яка переглядає власне сприйняття Туреччини в ширшому контексті і починає обмежувати пантюркістське просування Анкари. Насамперед це спостерігалося на з'їзді тюрків, а потім при формуванні Конвенції курдських організацій СНД у Москві. Московська інтервенція в Чечні погіршила взаємосприйняття двох країн. Хоча Туреччина має значні ресурси та просуває свою геополітичну роль в республіках колишнього СРСР, вона не може виступати тут одноосібно і стикається з конкуренцією інших держав, зокрема Ірану.
Туреччина намагається конкурувати з РФ, а у певному відношенні і з Іраном, за вплив на пострадянські тюркомовні країни Центральної Азії. Її козирі в цій грі полягають у: етнічній спорідненості з тюркомовними народами регіону - туркменами, узбеками, казахами, киргизами, кара-калпаками, уйгурами; конфесійній ідентичності (турки, як і всі корінні народи пострадянської Центральної Азії (ЦА) - сунніти найпоміркованішого ханіфітського толку, на відміну від іранців-шиїтів); своєму характері як економічно розвинутої та сильної у військово -політичному відношенні тюрксько-мусульманської країни, яка відтак має слугувати зразком і для тюрксько-мусульманських країн, які обрали (на відміну від Ірану) світський шлях розвитку; орієнтації на розвинені західні країни, насамперед США (для яких Туреччина, якщо не казати про Ізраїль, є найважливішим стратегічним партнером у Західній Азії), а відтак у відношенні можливого лобіювання Туреччиною інтересів відповідного кола країн перед Заходом.
Між тим посилення ісламістських настроїв у Туреччині, її спроби зближення з іншими ісламськими країнами здатні у найближчі роки призвести до деякої зміни її традиційно прозахідного курсу. До того ж РФ всіляко протидіє посиленню турецького впливу в Центральній Азії, так само як і на Кавказі та на Балканах.
Туреччина підвищує власну роль у регіоні на хвилі пантюркізму . Це деякою мірою послаблює ісламське відновлення країн регіону, що значно секуляризовані. Для Туреччини нестабільність на Балканах та Кавказі є джерелом загрози її власній територіальній цілісності, оскільки виникає загроза міграцій до Туреччини. РФ прагне до встановлення системи колективної безпеки в Азії, що протистоїть турецьким інтересам відродження пантюркізму. Водночас самі країни регіону схильні скоріше розробляти власні економічні та політичні моделі, ніж просто адаптувати турецький взірець. Одночасно з апробацією пантюркістської ідеї країни ЦА розширяли і стосунки з іншими країнами, прагнучи диверсифікувати власну зовнішню політику, що взагалі характерно для всіх пострадянських держав. Внаслідок цього в середині 90-х пантюркістські впливи ослабли і увійшли в нормальніше русло.
Посилення позицій Туреччини в регіоні пов'язано з її власним досвідом модернізації, що реалізується через сучасні універсальні технології розвитку, коли робиться акцент на регіональних економічних інтересах, енергії приватного капіталу. Турецькі приватні фірми активно діють у регіоні. Головними напрямками є будівельні підряди - ринок, у якому Туреччина спромоглася посісти відчутне місце у світовому масштабі. Вони будують дешевше і відносно якісно. Крім того, турецькі фірми включилися в створення переробної, легкої та харчової промисловості. Турецький капітал також кооперується з провідними транснаціональними корпораціями, маючи функцію посередника. Проникнення турецького капіталу фінансується також за рахунок державної допомоги самої Туреччини.
Участь у міжнародних інтеграційних процесах
Членство в міжнародних організаціях: ООН, ОЧЕС, ЄБРР, МАГАТЕ, МБРР, МВФ, НАТО, ОЕСР, ОБСЄ, СОТ. Тобто Туреччина є членом Міжнародного банку реконструкції й розвитку і Міжнародного валютного фонду (з 1947). Член Організації Чорноморського Економічного Співробітництва, НАТО, ООН, кандидат до Європейського Союзу.
Економічний потенціал країни
Галузеву структуру турецької економіки складають сфера послуг - 66,5%, промисловість - 24,7% і сільське господарство - 9,2%. Найбільшу питому вагу в галузевій структурі промисловості має обробна - 84% (включаючи будівництво), 7% від загального обсягу промислового виробництва припадає на частку гірничодобувних галузей, 9% - на енергетику. Особливо динамічно розвиваються такі галузі економіки Туреччини, як суднобудування, автомобілебудування, виробництво електропобутових приладів, сфера послуг в цілому і туризм зокрема.
Частка аграрного сектора у ВВП поступово знижується за рахунок випереджаючого зростання сфери послуг та промислового виробництва, хоча сільськогосподарське виробництво продовжує займати значне місце в економіки Туреччини. Структурно аграрний сектор представлений землеробством (близько 60%), тваринництвом (33%), рибальством та лісовим господарством (разом складають 7%).
Динамічно розвивається галуззю турецької економіки є туризм. Достаток унікальних історичних пам'яток на території Туреччини, виняткової краси середземноморські пляжі, сприятливий клімат - все це відкриває широкі перспективи для туристичного бізнесу. Щорічно країну відвідує близько 35-40 млн. Туристів майже з 80 країн і ця цифра продовжує зростати. Дохід державної скарбниці від туризму становить більше половини обсягу турецького експорту послуг.
Особливості внутрішньої економічної політики
Ключова роль держави у створенні турецької економічної системи визначалася традиціями мусульманського суспільства. Стійкість соціальних і господарських форм робить необхідною умовою кардинальних перетворень суспільства наявність харизми лідера, який в силу свого авторитету може дозволити ігнорувати традиційні цінності і затверджувати нові. Таким лідером в 20-30 - ті роки був Мустафа Кемаль Ататюрк, перший президент Турецької Республіки, глава народно-республіканської партії, чиє ім'я стало символом національної незалежності. Саме з ним пов'язаний найважливіший вибір моделі майбутнього Туреччини як парламентської республіки і світської держави. Саме під його керівництвом в країні склалася економічна модель. У ній держава зіграє ключову роль, під час відсутності значних приватних накопичень вона бере на себе турботу про великих інвестиційних проектах.
Особливістю господарства Туреччини протягом майже шістдесяти років було тісне співробітництво приватного сектора з державним. Патерналізм турецької держави щодо національної промисловості висловлювався в підтримку низької ставки відсотка по кредитах.
Початок політики економічної стабілізації та лібералізації економіки Туреччини датується 24 січня 1980 року. Прихід до влади військових супроводжувався чітким курсом на створення системи вільної ринкової економіки. У розробці цього курсу активну участь брав майбутній президент країни Тургут Озал, в той час - заступник прем'єр-міністра.
Перший рік лібералізації був відзначений досить складним економічним становищем. Інфляція перевищила оцінку 107%, валовий національний продукт (ВНП) скоротився більш ніж на 1%. Туреччина стояла на межі гіперінфляції в поєднанні з падінням виробництва. Було вирішено звернутися за допомогою до міжнародних економічних організацій. У червні 1980 року Міжнародний валютний фонд ухвалив рішення щодо підтримки політики лібералізації турецької економіки.
З приходом до влади законно обраного уряду на чолі з Т. Озал політика лібералізації турецької економіки вступила в нову фазу: гасло "змішаної економіки" був відкинутий як половинчастий і проголошений ідеал вільного ринкового розвитку.
Був прийнятий пакет законів, які визначили подальший курс реформування. Важливе місце належало закону про заохочення заощаджень, які передбачає приватизацію державних компаній шляхом акціонування. Він також надавав право приватним компаніям орендувати державні підприємства.
Держава здійснює цілеспрямовану політику по залученню до Туреччини іноземного капіталу. Воно проводить селективну політику щодо інвестицій у різні сфери національної економіки: перевагою користуються вкладення в сільське господарство і туризм.
Туреччина - це перша країна в мусульманському світі, де робиться спроба з'єднання ісламських цінностей з принципами західної демократії.
Іслам в Туреччині впливає на повсякденне життя суспільства. Це проявляється в тому, що:
1. Деякі релігійні групи та ордени підтримують цілком світські партії;
2. Проісламські партії діють в рамках закону і користуються демократичними засобами для досягнення своїх цілей;
3. Ісламські ордени та релігійні групи, в основній масі, не підривають своїми діями принципи світського характеру держави;
Як відомо в Туреччині іслам продовжує грати одну з головних ролей у побудові як внутрішньої так і зовнішньої політики держави. Як би не намагалися турецькі політики відокремити вплив ісламу від суспільно-політичного життя держави, нам здається, що відсоток успіху в цьому дуже низький.
Особливості ділової етики
Діловий етикет у Туреччині дуже своєрідний, він багато в чому відрізняється від європейського:
ділові бесіди часто починаються в кав´ярні за чаєм з пиріжками. У них навіть є приказка: "Солодко поїли — солодко поговорили";
якщо перемовини в кав´ярні завершено успішно, всі вирушають відзначати цю подію в ресторані;
готуючись піти в гості до свого турецького партнера, не забудьте про квіти для господині дому і ласощі для дітей;
турецькі підприємці та бізнесмени полюбляють дарувати подарунки й отримувати презенти. Будь-який діловий прийом, влаштовуваний турецькими бізнесменами, завершується врученням сувенірів. Найбільше серед турецьких ділових людей цінуються так звані "плакати" — запакована в коробку-підставку бронзова або латунна табличка з емблемою фірми і пам´ятним написом;
бажано виявити цікавість до розташованих у приймальнях турецьких фірм акваріумів, клітин із птахами або вазонів з кімнатними квітами, — це допоможе позитивно налаштувати до вас господаря кабінету;
на зустріч із турецькими бізнесменами бажано приходити, коли в запасі є певний час. Адже діловій розмові обов´язково передуватиме "сохбет" — бесіда ні про що, чай або кава. І можливо, саме під час цього "сохбета" вирішуватиметься доля вашої пропозиції стосовно співпраці.
Вагомою умовою успіху проведення переговорів у цих країнах є дотримання норм і правил ділового етикету, грунтованого на місцевих традиціях:
під час переговорів господарі дуже гостинні, вони пригощають вас кавою. Вам можуть подати невеличку чашечку кави, вона надто міцна, без цукру, з великою кількістю кардамону. За правилами арабського етикету гостинності, випивши цю чашечку, ви повертаєте її хазяїну, і він одразу наливає в неї каву. Так може тривати, аж поки ви самотужки спустошите цілий кавник. Але якщо ви більше не хочете кави, тоді для господаря ви (знаючи правила етикету) маєте покачати чашечкою з боку в бік або перегорнути її догори дном;
якщо ж вам перед кавою запропонували прохолоджу-вальні напої, це означає, що час, відведений для зустрічі з вами, добігає кінця;
за традиціями арабської бесіди і згідно з правилами ділового етикету, час від часу треба питати: "Як почуваєтеся?", "Як справи?". Втім, це зовсім не означає, що ви маєте докладно розповідати про своє самопочуття або справи в організації. Ще більшою помилкою і порушенням правил етикету вважається те, що ви запитаєте про здоров´я чоловіка та інших членів сім´ї (не знаючи їх), а тим паче в колі мало знайомої вам людини. Якщо ви не товаришуєте з вашим партнером сім´ями, куди доречніше й тактовніше запитати лише про його здоров´я;
якщо ви добре володієте арабською мовою і розмовляєте нею з партнером, але раптом почуєте англійською: "Вибачте, я не розмовляю англійською" або "Вибачте, я не розмовляю українською", не дуже дивуйтеся й тим паче не ображайтеся. У такий дивний спосіб ваш арабський співрозмовник вибачається за те, що бесіда вестиметься його рідною мовою.
Діловий етикет ведення комерційних переговорів в арабських країнах передбачає:
встановлення довіри між партнерами. Так, наприклад, бізнесменам арабських країн Перської затоки притаманні почуття власної гідності, повага і коректне ставлення до своїх колег. Перш ніж повідомити свою думку з того чи того питання, вони порадяться і висловлять колективну точку зору, а зовсім не наголошуватимуть власну роль у прийнятті рішень і веденні переговорів;
з усіх типів взаємодії із партнерами вони віддають перевагу торгу;
для більшості бізнесменів країн арабського світу властиве почуття національної гордості. Все, що хоч якось можна розтлумачити як втручання в їхні внутрішні справи, негайно заперечуватиметься;
неабияке значення має рівень, на якому тривають переговори, оскільки більшість арабів — прихильники сильного правління й адміністративних правил поводження;
2. Зовнішня економічна політика Туреччини
Туреччина має зовнішньоторговельні відносини з багатьма країнами світу. Основними товарними ринками Туреччини в 2013 р стали Німеччина, Росія, Китай, Італія, США, Великобританія, Іран, Франція, Ірак, Іспанія. Одночасно Уряд країни ставить завдання по збільшенню ринків збуту турецької продукції, зокрема в країни Азії, Африки та Латинської Америки. Тим не менш, пріоритетним напрямком у зовнішньоекономічній сфері залишається Європейський союз. Відносини з західноєвропейськими державами в політичній, економічній та військовій галузях розглядаються, насамперед, під кутом подальшої інтеграції в ЄС. Проте Туреччина підтримує і розвиває активні відносини з країнами ісламського світу і африканськими країнами.
Порівнюючи показники попереднім роком, в 2013 р зовнішньоторговельний оборот виріс на 3,7% і склав 403 500 000 000. дол. Туреччина прагне нарощувати товарообіг, хоча його темпи злегка сповільнилися по відношенню до 2012 г. Основною причиною такого зниження є зменшення показників експорту на тлі збільшення імпорту, випереджаюче зростання якого був характерною особливістю зовнішньої торгівлі Туреччини до 2012 р Головними причинами високого імпорту - зростання внутрішнього і зовнішнього попиту, зростання цін на основні біржові сировинні товари, переоцінка ліри, структура турецького виробництва і брак власних корисних копалин.
Традиційними статтями турецького експорту є продукція текстильної промисловості, полімери, пластмаси, електричні машини і устаткування, засоби наземного транспорту, продукція чорної металургії і виробів з них. Основними споживачами турецької продукції є країни Євросоюзу. Туреччина експортувала до Німеччини продукції на 3 млрд. Дол., У Францію - на 2,4 млрд. Дол., До Великобританії - на 2,1 млрд. Дол., В Італії - на 1,7 млрд. Дол., В Російську Федерацію - на 1,16 млрд. дол. Як було раніше згадано, значна частина турецького імпорту припадає на сировину, в тому числі, паливне, інвестиційні товари та проміжні вироби. У 2013 році головними торговельними партнерами Туреччини з імпорту енергосировини стали - Російська Федерація, Іран, ОАЕ, на частку яких припадає близько 16,2% сукупного турецького імпорту. Таким чином, Росія є одним з головних торговельних партнерів Туреччини, економіки яких тісно пов'язані між собою.
Протягом останніх десяти років основні економічні показники в Туреччині свідчать про те, що в економіці цієї країни спостерігається стійке зростання і збільшення іноземних інвестицій. Відзначимо, що держава здійснює цілеспрямовану політику по залученню до Туреччини іноземного капіталу. Основна частина інвестицій надходить до Туреччини з ЄС і часто супроводжується передачею технологій і ноу-хау raquo ;. Інвестиції з країн зони Перської затоки також ростуть, проте передачі цінного досвіду при їх здійсненні не відбувається. Певна частина іноземних інвестицій, що надходять до Туреччини, пов'язана з наявністю у Туреччині Митного союзу з ЄС і перспективою вступу до ЄС.
Інтереси України в Туреччині
Співпраця з Туреччиною набуває для України особливого значення. Вона - найближчий сусід, історично пов'язана з Україною і належить до п'ятірки країн, з якими відносини останнім часом розвивались найінтенсивніше. Тому її проголошено стратегічним партнером України.
Туреччина визнала незалежність України 16 грудня 1991 р. Протокол про встановлення дипломатичних відносин було підписано 3 лютого 1992 р. 4 травня 1992 р. було підписано Договір про дружбу та співробітництво між Україною і Турецькою Республікою.
Після здобуття Україною незалежності між Києвом й Анкарою не виникало спірних питань. У розв'язанні проблем військової та економічної безпеки в регіоні Чорного моря, його демілітаризації безпосередньо зацікавлені обидві країни. Інтереси Туреччини й України багато в чому можуть збігатися в пошуку балансу сил у новій геополітичній ситуації, що склалася в останні роки. Туреччина - ключова держава для України у розвиткувідносин з державами Середземномор'я та Близького Сходу. Зближення України з Туреччиною зумовлено взаємною зацікавленістю у транзиті енергоносіїв, компліментарністю економік, співпрацею у форматі Чорноморського економічного співробітництва тощо. Між Україною і Туреччиною існує багато спільного: обидві країни визнають політичну погоду в Чорноморському регіоні, мають однакову стратегічну мету, зокрема вступ до Євросою-зу та розбудову (на різних рівнях) відносин з НАТО. Україну цікавить розвиток двосторонніх торговельно-економічних відносин, у тому числі продаж Туреччині зброї. Регулярні взаємні візити на вищому рівні з часу здобуття Україною незалежності -запорука вдосконалення різновекторних добросусідських контактів. Так, за останні роки було поповнено новими документами договірно-правову основу україно-турецьких відносин, що має істотно сприяти розширенню співробітництва двох держав у економічній, енергетичній, юридичній та інформаційній сферах. Зокрема, за підсумками переговорів на найвищому рівні в Анкарі в листопаді 2000 р. було ухвалено дев'ять україно-турецьких документів. Окрім того, підписано Міжурядову угоду стосовно оперативного сповіщення про ядерні аварії, Міжурядову угоду про правову допомогу та співпрацю у цивільних справах, обмін інформацією щодо ядерних установок, Міжурядову угоду про взаємний захист інформації і матеріалів, обмін якими здійснюється в процесі співробітництва в галузі оборонної промисловості; Міжвідомчу угоду про співпрацю в галузі фармацевтичної промисловості, Угоду про співробітництво в галузі обміну інформацією між Українським національним інформаційним агентством Укрінформ та Анатолійським агентством. Як наголосив Міністр закордонних справ А. Зленко, вперше на переговорах прозвучала думка про вироблення довготривалої економічної програми на 10-15 років.
Туреччина - четвертий найбільший торговий партнер України (після Росії, Німеччини і Туркменії), а Україна - 16-й торговий партнер Туреччини. Рівень товарообміну між двома країнами 2002 р. досяг рекордної позначки - 1 млрд 430 млн доларів США. Щодо інвестицій в Україні, то Туреччина посідає 20 місце серед 111 іноземних держав. Обсяг турецьких інвестицій збільшився і досяг 37 млн доларів. В Україні працює 257 компаній з турецькими інвестиціями, переважно в Одесі, Києві, Криму та Донецькій області, 20 турецьких будівельних компаній у межах 41 проекту на загальну суму 500 млн доларів США. Українські ж інвестиції в Туреччині дуже маленькі - майже 300 тис. доларів.
Актуальні питання євроатлантичної інтеграції обох країн і проблеми двосторонніх відносин були обговорені під час візиту Президента Туреччини А. Сезара до України в червні 2003 р. У присутності президентів обох країн було підписано низку двосторонніх документів, зокрема Міжурядовий протокол про внесення змін і доповнень до Угоди про морське торгове судноплавство та Меморандуму про співпрацю найбільших експертних центрів обох країн.
Україна і Туреччина домовились спільно зміцнювати стабільність і безпеку в районі Чорного моря та Причорномор'я, а також разом боротися з тероризмом. З цією метою вони імплемен-туватимуть Документ про заходи зміцнення миру і безпеки у військово-морській сфері на Чорному морі, а також використовуватимуть потенціал Чорноморського військово-морського об'єднання (BLACKSEAFOR). У спільній заяві обох президентів зазначається, що Україна і Туреччина домовилися використовувати транзитний потенціал Чорного моря і розвивати транспортну галузь у межах Організації Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС). При цьому обидві країни мають на меті інтегрувати транспортну інфраструктуру Чорного моря з Транс'європейською транспортною мережею.
Фактором зближення є прагнення Туреччини надати допомогу Україні в облаштуванні кримських татар. Туреччина підтвердила, що профінансує придбання тисячі квартир для кримських татар-репатріантів, які повернулися в Україну.
Україна і Туреччина мають вагомі спільні геополітичні інтереси, зокрема збереження екології Чорного моря, ідентифікація транспортних шляхів, насамперед нафтопродуктів. Водночас із зацікавленістю обох країн в розвитку різноманітних зв'язків вагомим є забезпечення національних інтересів.
Ключовою темою україно-турецької співпраці має стати подальше посилення двостороннього партнерства, пошук шляхів для поновлення його конкретними справами та проектами.
Отже, європейська інтеграція передбачає складний і тривалий процес внутрішнього реформування, а також реформування відносин із третіми сторонами. До інтеграційного процесу належать багато обов'язкових стадій, які має пройти будь-яка країна, що має намір навіть у майбутньому стати складовою єдиної Європи. Це стосується і України: зволікання не додає дивідендів, а лише ускладнює процедури узгодження. Сам процес інтеграції повинен допомогти Україні розвинути сильнішу економіку, підвищить ефективність системи демократії та рівень внутрішнього розвитку. Звичайно, сильна економіка, ефективне господарювання потрібні, незалежно від того, до якого союзу країна воліла б пристати. Радше навпаки: чим вищий рівень економічної динаміки продемонструє країна, тим бажанішим партнером вона зможе стати у міжнародних відносинах.
Висновки
Підбивши рису, можна сказати, що Туреччина є швидко і динамічно розвивається країною. Досягнутих високих результатів у своєму економічному розвитку за останні роки Турецька Республіка в чому домоглася завдяки грамотному здійсненню багатовекторної зовнішньоекономічної політики. При цьому конкурентоспроможність виробленої в країні продукції і створення конкурентного середовища були основними критеріями у сфері економіки, які Туреччина протягом багатьох років прагнула здійснити для того, щоб досягти високих економічних результатів і увійти до двадцятки провідних економік світу.
До 100-річної річниці Турецької Республіки був створений план подальшого розвитку економіки країни, який називається Vision 2023 raquo ;. Варто відзначити, що в цьому документі поставлені дуже серйозні і амбітні завдання. Згідно з планом до 2023 р Туреччина збільшить свій ВВП більш ніж у 2 рази, до 2 трлн. дол., а експорт - втричі до 500 млрд. дол.
Найважливіше завдання - підвищити якість робочої сили. Країни з високим доходами більшою мірою спираються на висококваліфіковану робочу силу. Саме тут Туреччини необхідний серйозний ривок. Для подолання розриву, країна збільшила тривалість обов'язкової освіти з 8 до 12 років.
Список використаної літератури
Туреччина: нова роль в сучасному світі.- М .: ЦСА РАН, 2012
Европейськая интеграция. Учебное пособие. – М.: Международные отношения, 2003.
Економіка зарубіжних країн / За ред. д.е.н. А.С.Філіпенка. – К.: Либідь, 1998.
Європейська інтеграція та Україна / За ред. В.Є.Новицького, Т.М.Пахомової, В.І.Чужикова. Навчально-методичний посібник. – К.: Мін-во економіки та з питань європейської інтеграції України МЗС ФРН, тов-во К.Дуйсберга (ФРН). – К.- Кельн, 2002.
Западно-европейские страны: особенности социально-экономических моделей / Под ред. В.П.Гутника. – М.: Наука, 2002.
Інтернет ресурс: iwp.org.ua/ukr/public/2010.html
Інтернет ресурс: http: //economy.gov. tr/ lt; http: //economy.gov.tr/gt;- Republic of Turkey Ministry of Economy